Професор М. Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова у комплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва, істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми, зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових, зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такою повнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численних творах, документальних збірках та музейних колекціях . Д. Яворницького можна уважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорозького козацтва.
Cучасні вчені (І. Ковальова, І. Яременко та ін.) визнають Д. Яворницького також новатором й у царині археологічної науки, що стояв біля її витоків в Україні, започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду, розробив власну методику археологічних досліджень і створив один із перших посібників з археології .
Одним з ґрунтовних досліджень, присвячених творчості Д. Яворницького, є стаття В. Ульяновського, в якій здійснено глибокий аналіз сприйняття Д. Яворницьким минулого, його відношення до релігії й церкви, роль останніх в житті і творчості вченого . В. Ульяновський уважає Д. Яворницького “живою моделлю” козацького релігійного світогляду . В творчому доробку Д. Яворницького є переклади українською Літургії, Книги псалмів, твору св. Андрія (архієпископа Крітського) “Великого покаянного канону”. У 1920-ті рр. вчений виступав за відродження української церкви, за відправлення служби Божої рідною мовою.
Особливістю Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) .
Невід'ємною складовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Його творча спадщина містить прозові (“Наша доля - Божа воля”, “За чужий гріх” та ін.) й поетичні твори (збірка поезій “Вечірні зорі”). Сучасні дослідники (Н. Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д. Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.
Один із перших і глибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П. Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці . Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитим письменником, знавцем народної душі, а мову його творів - виразною і плавною .
На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича , його велику любов до народного слова , що знайшло яскраве втілення в “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом .
Особливої популярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто в українській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був “масовим” українським письменником, який засвоїв “той тонкий характеристичний гумор оборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною по духу між останніми слов'янськими мовами”. Саме в мові бачив П. Стебницький велику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творів будуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві .
Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.
Вчений сам усвідомлював, що він має поетичне “чуття” , а його “Історія запорозьких козаків” у декого асоціювалася із співом кобзаря. Д. Яворницький був істориком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців і пробуджував любов до України . Його твори, за висловом М. Вороного, наповнені такою “чарівливою поезією”, що переносять читачів у часи козацтва. В наукових монографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вже поетом і “виливається бурхливим джерелом власних почувань” .
Неперевершений хист шукача й збирача пам'яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. - Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).
І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід - поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритих фондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов на крилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам'ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню.
Ім'я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам'яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури.
Д. Яворницькому належить образне визначення самої дефініції “музей”. В листі до відомого музейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В. Гошкевича Дмитро Іванович писав, що “музей - це минуле, його історія, це душа, це - серце наших предків, а для нас - просторий храм, куди ми повинні входити з благоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов'ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усі ми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце” .
Талант Д. Яворницького, як чудового оповідача - імпровізатора, яскраво виявився в лекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалося безпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом його сучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковець прочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активна діяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їх вчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність і привернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити “у всіх дрібницях” життя запорозького козацтва. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів) знання предмету дослідження, феноменальна пам'ять, музична і акторська обдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. “Це були блискучі імпровізації”, - згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня. - Експонати буквально оживали в його вустах”. Свої лекції та екскурсії Д. Яворницький провадив в етнографічній манері, любив “пересипати” анекдотами, згадками про те, як до нього “привикла” та чи інша річ . На всяк випадок він мав “свою” примовку, “своє” слівце . В пам'яті багатьох відвідувачів музею закарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого “ласкаво лунала” у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловом селянина А. Артеменка, “відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам'ять і роїла багато думок”.
Безпосереднє сприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок його дидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова, Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославському університетах. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідною кафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 - 1932 рр.). Саме в безпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий прояв харизма Д. Яворницького, який був істориком “лекторського” типу.
Українська свідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне “соціальне завдання” - створити україномовні наукові та белетристичні твори з історії України . Ці твори повинні були б “захопити читачів і навернути їх до бажання грунтовніше познайомитись з минулим України, її історією” .
Д. Яворницький був своєрідною “сполучною ланкою” між українськими колоніями на теренах Російської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національного руху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різних українських політичних партій, брав активну участь в благодійницьких товариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванні ювілеїв, відкритті пам'ятників тощо), боровся проти цензурного тиску на українське друковане слово, підтримував українські періодичні видання (“Киевскую старину”, “Раду”, “Рідний край” та ін.)
Активна громадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру, самосвідомість українського народу, за право останнього на власну історію яскраво виявилася в діяльності вченого у просвітянському русу, передусім у катеринославській “Просвіті”, у співпраці з “Просвітами” інших міст України . Сучасники вважали Д. Яворницького “історичною особистістю”, “щирою українською душею”, борцем за незалежність України .
Д. Яворницького добре знали і поважали, він мав вплив на різні кола тогочасного суспільства, до нього постійно звертались за протегуванням у громадських й особистих справах. За висловом Євгена Чикаленка, Дмитро Іванович міг при нагоді агітувати за ту чи іншу українську справу, “поштурхати” за неї своїх вельможних знайомих . Д. Яворницького вважали “заступником” і “оборонцем” українських письменників .
Творча і громадська діяльність Д. Яворницького в українському співтоваристві розглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широке визнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про що свідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті, академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановича своїм “хрещеним батьком”, духовним наставником в науці , “старим запорозьким дубом”, що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодих науковців .
В родинному та дружньому колі Дмитро Іванович виступав душею компанії, веселим, доброзичливим, щирим співрозмовником, з гострим почуттям гумору, цікавими оповіданнями. Всі, хто завітав до нього, згадували його гостинність, рідкісну доброту, братську любов до ближнього . Приятель вченого Петро Салодилов відзначав “дар” Д. Яворницького “діяти на людей” . Дмитро Іванович вельми любив “погомоніти” із молоддю . Приятелі вважали вченого вірним щирим другом. В пам'яті колег Дмитро Іванович залишився щедрою людиною, що завжди відгукувався на прохання, допомагав, сприяв своїми зв'язками з впливовими особами тощо .
Майже усі, хто спілкувався з Д. Яворницьким, сприймали його як типового, етнографічного українця, з притаманним цьому типові “художнім” стилем мислення, прикрашенням минулого життя й свідомості . Не тільки в творчості, але й у повсякденному житті Д. Яворницького, в його побуті й лексиконі, була постійно “присутня” запорозька тематика. На думку Д. Дорошенка, Д. Яворницький “ціле своє життя присвятив культу запорозького козацтва” . П. Панч побачив в Д. Яворницькому “живого запорожця” , а М. Рильському він здавався запорожцем - характерником, сучасником тих подій, про які розповідав. “Правовірним українцем” з веселими запорозькими розповідями, що створювали “образ козака”, - таким залишився Дмитро Іванович в уявленні московського літературного співтовариства кінця 1890-х - поч. 1900-х рр. На письменника О. Ільченка Д. Яворницький справив враження “поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж таки козака Мамая”, а режисер В. Галицький “побачив” Дмитра Івановича “кошовим отаманом”, який здавалося, лише випадково переодягнений в теперішній одяг.
У випадку з Д. Яворницьким, як вважає В. Ульяновський, стався рідкісний факт проникнення історика у “предмет” своїх студій до такої міри, що останній став осердям особистого життя самого дослідника; відбулося “органічне поєднання суб'єкта і об'єкта вивчення, автора і героя, історичних реалій і суб'єктивно-інтимних, навіть інтуїтивних почуттів” . Й тому вельми символічним виглядає зображення Д. Яворницького в образі козака-писаря на картині І.Рєпіна (який був близьким другом вченого) “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Це зображення символізувало психологічне й інтелектуальне “злиття” Д. Яворницького з предметом його дослідження [40, 766]. На думку В. Ульяновського, Д. Яворницькийй постає символічним “подвійним каталізатором” вивчення козацької ментальності: як дослідник і одночасно як “жива модель” козацького світогляду.
В уявленні сучасників Д. Яворницький постає захопленим, натхненним дослідником і популяризатором української історії, неперевершеним знавцем козаччини і шукачем пам'яток старовини, подвижником в науці, ученим з широким дослідницьким діапазоном, істориком-митцем, високим патріотом України, активним діячем національного руху, щирим українцем.
Окремо треба підкреслити видатну роль Д. Яворницького в культурно-громадському житті Наддніпрянщини й передусім міста Дніпропетровська (до липня 1926 р. - Катеринослава). Творча “співпраця” вченого з містом розпочалася ще на початку 1880-х рр., а у 1905 р. Дмитро Іванович остаточно переїхав до Катеринослава, де прожив до кінця життя (5.08.1940 р.) і де понад 30 років очолював Історичний музей (музей ім. О. Поля), викладав в середніх та вищих навчальних закладах, керував губернським архівним управлінням, науково-дослідною кафедрою українознавства, написав історію міста (1937 р.), постійно перебував у гущині місцевого життя. Вчений мав надзвичайну популярність; його знали майже усі дніпропетровці та мешканці навколишніх сіл. За висловом академіка М. Сумцова, Д. Яворницький був “катеринославським старожилом”, який своєю працею, своїми знаннями, передусім музеєм, прикрасив весь край. Безумовно, головним для Дмитра Івановича був музей, який друг історика Яків Новицький назвав “безсмертною славою” Д. Яворницького.
Історію Дніпропетровська не можливо уявити без імені Д. Яворницького, як не можливо уявити культурний ландшафт Дніпропетровська без створеного ним Історичного музею. Останній мав і має метафізичний статус в культурному просторі міста, був і залишається центром місцевого культурного життя. Символічним здається розташування музею на горі, в центрі площі між гірничим університетом (символом інтелекту) і Преображенським собором (символом духовності). Музей “ввібрав” у себе (у вигляді пам'яток) здобутки людського розуму й духу. Видатна роль в збереженні й вивченні цих пам'яток належить академікові Д. Яворницькому, все життя якого було спрямоване на розширення обріїв рідної культури, розкриття величі духовної спадщини українського народу. За висловом Д. Яворницького, він все життя працював для своєї дорогої України і для свого народу .
В історіографічній традиції і в уявленні як його сучасників, так й сьогоднішніх поколінь, Д. Яворницький залишається вченим-подвижником, великим трудівником, носієм і виразником кращих почуттів й заповітів українського народу , вченим, який своїми творами пробуджував національні почуття і любов до Батьківщини . Сучасники вважали Д. Яворницького людиною духу та вищих, небуденних вимог, “велетнем” в науці про Україну.
Такою вважається постать вченого й сьогодні. Українська громадськість не відрізняла Яворницького - вченого від Яворницького - громадянина, убачала в його особистості дослідника і популяризатора вітчизняної історії, оборонця рідної культури, активного діяча українського національного руху. Й сьогодні творча спадщина вченого продовжує “працювати” на здобуття нових знань, збереження історичних традицій, формування національної самосвідомості українського народу.
Висновок
Для Яворницького характерним було те, що він не обмежувався колом лише наукових, так би мовити, академічних досліджень, не був кабінетним вченим, а бачив своє покликання у популяризації в широких народних масах придбаних ним відомостей з історії, особливо України, шляхом проведення музейних екскурсій, читання публічних та учбових лекцій. Його життєва місія, невтомно та цілеспрямовано ним здійснювана, полягала у фіксації та збереженні у збірках Катеринославського, а пізніше Дніпропетровського історичного музею виявлених ним різноманітних типів та видів джерел з історії запорозького козацтва та місцевого краю -- письмових, речових, усних, етнографічних та інших. Це, безперечно, виділяє Яворницького серед інших тогочасних істориків і визначає його місце в українській історичній науці та історіографічному процесі.
Яворницький -- засновник нового напрямку в українській історіографії, пов'язаного з новим підходом у методиці залучення та використання історичних джерел. Вперше у дослідженнях з історії України ним широко залучались та аналізувались поряд з письмовими джерела різних інших типів: фольклорні, різноманітні зразки усної народної творчості, у переважній більшості вперше ним зафіксовані (народні перекази, спогади старожилів, нащадків запорозьких козаків, записи творчості кобзарів, приказки, народні пісні), пам'ятки матеріальної культури й побуту, дані топоніміки, гідрографії, історичної географії, народної медицини, народних вірувань, тощо. Всі ці свідчення у сукупності вчений використовував для розкриття багатогранної та всебічної історії широких народних верств, особливо українського козацтва. Слід зазначити, що не лише до Яворницького, але й після нього таких комплексних праць з історії України ніхто не виконував.
Відносно Д. 1. Яворницького, слід підкреслити, що хоч у своїй центральній проблематиці -- історії запорозького козацтва -- він мав попередників («козацькі літописи», «История Русов или Малой России», твори П. Симоновського, С. Лукомського, В. Рубана, О. Рігельмана, Й. Енгеля, Я. і О. Маркевичів, Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, ЇХ Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича), проте ні один з них не застосовував усього комплексу різних типів джерел у своїх дослідженнях. Заслугою Яворницького було звернення до вивчення середовища проживання козаків, майже у тотожньому ареалі їх проживання з врахуванням аутентичних природних, кліматичних умов та топонімії, що, на жаль, нащадки запорожців у сталінські часи (довоєнні та повоєнні) легко віддали на поталу та знищення (і не лише в результаті затоплення під час будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі). Широке застосування народних переказів, оповідань, народних пісень та ін. зразків фольклору, у тому числі записаних і самим Яворницький, у значній мірі сприяло реконструкції народного життя козацьких часів.
Особливості творчого шляху та об'єктивних несприятливих умов діяльності Яворницького позначились на тому, що він не був спроможним повністю реалізувати свої потенційні можливості. Ці ж обставини стали на перешкоді й у створенні та розвитку його наукової школи. Лише поодинокі його послідовники і учні (наприклад, К.Г. Гуслистий) зуміли продовжити естафету свого вчителя, хоч і були змушені, всупереч своїм глибоким переконанням, пропагувати штучний «класовий» підхід, гіперболізувати соціальні конфлікти на Запоріжжі, і все ж .піддавались гострій і несправедливій критиці та обвинуваченням з боку сталіністів в особі Кагановича і його клевретів на Україні у «буржуазному націоналізмі», як раніше і його вчитель -- академік Яворницький.
Література:
1. Абросимова С.В. Дмитро Яворницький.
2. Василенко Н.Є. Д.І. Яворницький - письменник
3. Двірна К.П. Сучасні проблеми історіографічної дослідженості творчості Д.І. Яворницького
4. Ковальський М.П. Невтомний дослідник
5. Неопубликованные письма Д.И. Яворницкого к И.Е. Репину
6. Чабан М. Сучасники про Д.І. Яворницького.
7. Шаповал І. Козацький батько: Образ Д.І. Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки.
8. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність.
9. Эварницкий Д.И. Гетман Пётр Конашевич Сагайдачный
10. Яременко І.І. Д.І. Яворницький: археологічні дослідження
Страницы: 1, 2
