Провінції у свою чергу складаються з більш дрібних одиниць - громад, або civitates. Ці громади у своїх внутрішніх справах користуються відомою самостійністю, хоча й під сильним контролем уряду. Органами місцевого, общинного самоврядування є й тепер місцевий сенат, і виборні муніципальні магістрати. В обов'язку цих місцевих органів, головним чином декуріонів, входить насамперед турбота про виконання громадою загальнодержавних повинностей - доставляння належної кількості рекрутів, стягнення державних податей і т.д.
З посиленням податкового тягаря й із загальним економічним занепадом країни така відповідальність робиться дуже важкої, і місцева аристократія починає ухилятися від обов'язку декуріонів. Щоб залучити до неї, уряд змушений давати декуріонам різні станові й почесні переваги. Але й це не допомагає, і тоді уряд приходить до примусової організації стану декуріонів, причому всякі спроби вийти з нього або ухилитися від несення покладеного на нього державного обов'язку карають різними покараннями.
Урядовий контроль над місцевим самоврядуванням здійснюється спочатку за допомогою особливого defensor civitatis. В особі цього чиновника імператори хотіли дати найбіднішому населенню особливого захисника їхніх інтересів у боротьбі з більше багатими й більше сильними, але на практиці ця ідеалістична функція не здійснилася, і defensor civitatis перетворився в суддю по дрібних справах.
Продовжують існувати й провінційні з'їзди (concilia provinciarum). Із установленням християнства релігійні язичеські цілі цих з'їздів відпадають, але тим міцніше робляться їхні ділові функції. Право петицій визнається за ними вже de jure, і імператори постійно забороняють правителям провінцій лагодити щодо цього які-небудь перешкоди. Проте, росте всемогутність бюрократії і її згуртованість роблять це право петицій практично ілюзорним. Внаслідок цього з'їзди майже виходять із уживання.
Нарешті, із часів Костянтина видного суспільного значення набуває церковна організація. Органи церковного керування представляють єпископи, обирані громадами; у їхніх руках зосереджує церковне керування, завідування церковним майном, а також відома юрисдикційна влада над паствою по справи релігії й церкви. Чим далі, тим більше вплив церкви росте й відбивається в різних галузях права Покровский И. А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. С. 192 - 195..
Розділ ІІ. Суспільний лад Римської імперії
Встановлення військово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило перебороти гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.
З розширенням меж Римської держави росте чисельність вільного населення, у тому числі кількість римських громадян (як відзначалося, уже в період республіки права громадянства були надані жителям Італії). Цей процес тривав і з переходом до імперії: права громадян все частіше надавалися й не італійським жителям провінцій - завойованих Римом країн. Нарешті, в 212 році едиктом імператора Каракали право громадянства було надано всім вільним жителям Римської імперії.
Поряд із цим розвивається соціальна й станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу й розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився й становий розподіл у ньому. Ряди нобілів і вершників, що зріділи в період громадянських воєн, поповнюються великими рабовласниками з Італії й провінцій - муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворюється в сенаторський стан з майновим цензом в один мільйон сестерціїв. Сенатори займають вищі пости в державному апарату й армії й стають найбільш міцною опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 000 до мільйона сестерціїв перетворилося в служивий стан, що поставляв кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії. Більше значної по чисельності була провінційна знать, станово не оформлена, але відігравала впливову роль у місцевому керуванні. До неї примикали римські й неримські власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці Випер П. Очерки по истории Римской империи. - М.: Феникс, 1995. -456с..
Відбуваються зміни й у положенні рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких воєн іде в минуле, і військовий полон, що був раніше основним джерелом поповнення чисельності рабів, починає висихати. Положення рабів трохи (правда, тимчасово) поліпшується. Жорстокий обіг з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів Всеобщая история государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, - М.: “Юрист”, 1995. -344с.. Ці міри мали на меті зм'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Але разом з тим придушення опору рабів залишається важливим завданням держави, і по постанові сенату в 10 році н.е. у випадку вбивства хазяїна підлягали страті всі раби, що перебували в цей час у його будинку.
Розвиваються й форми експлуатації, які з'явилися ще в республіці, - широке поширення одержують пекулій і колонат.
Зберігається в період імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті й сільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержали земельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більше нестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство й особливо колонату Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с..
Аналогічний процес спостерігається в містах, де ремісники спадково прикріплюються до професії й включаються в ремісничі колегії.
а) Становище населення
Якщо період республіки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, то період принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.
На початку періоду це робиться двома шляхами: а) шляхом безпосереднього дарування права громадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремим громадам, причому для звільнення цих нових громадян від обов'язку платити провінційну подать часто необхідно ще дарування особливого jus italicum. б) Шляхом надання тим або іншим громадам так названого jus latinum, тобто того юридичного положення, у якому перебували колись latini (повне jus commercii, але без політичних прав). При цьому розрізняються latium majus й latium minus. У громадах, що одержали latium majus, всі жителі, обрані в місцеві магістрати або в сенатори, eo ipso робляться римськими громадянами (cives); у громадах, що мають latium minus, таким привілеєм володіють тільки особи, обрані в магістрати, але не сенатори Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002 - С.191.
Всі інші провінційні жителі залишаються протягом перших двох століть цього періоду як і раніше на правах peregrini. Але помалу розходження між cives, latini й peregrini фактично згладжується: політична сторона цього розходження (право брати участь у народних зборах) відпадає разом зі знищенням самих народних зборів. А внаслідок цього відпадає й те міркування, що могло ще перешкоджати поширенню права громадянства на всіх підданих імперії. Залишалося зробити тільки останній крок, і цей крок був зроблений законом імператора Каракалли 212 р. За повідомленням Діона Кассія, Каракалла керувався при цьому чисто фіскальними міркуваннями - бажанням поширити відомі цивільні податі (vicesima hereditatum, 5% мито зі спадщини) на провінціалів. Як би те не було, але внаслідок цієї constitutio Antoniniana всі піддані Римської імперії (за винятком лише деяких нижчих верств населення, що платять подушну подать, - так названі dediticii) одержали право римського громадянства (Fr. 17 D. I. 5: "in orbe romano qui sunt ex constitutione imperatoris Antonini cives romani effecti sunt"). Покровский И.А. Там само. - С.191
У положенні latini залишаються тепер тільки деякі види вільновідпущеників, а в положенні peregrini тільки dediticii, причому в більш пізнім праві такими є вже тільки особи, зведені до цього щабля на кару.
Поширення права громадянства на всіх провінціалів спричинило поширення римського права на всю територію імперії, тобто й на ті великі області, у яких діяло дотепер місцеве право, що визнавалося за загальним правилом всіма правителями провінцій. Серед цих областей особливе місце займали Греція й Схід (Єгипет, Азія й т.д.), де дотепер діяло грецьке або сильно елінізоване право. Всі ці місцеві, національні права (Volksrechte) тепер відразу втратилися своєї позитивної сили, а замість них стало діяти єдине імперське право (Reichsrecht), тобто право римське. Але саме собою зрозуміло, що на практиці суцільно й поруч продовжували застосовуватися багато колишніх місцевих норм і звичаї, внаслідок чого римське право, що діяло де-небудь у провінціях, далеко не збігалося з римським правом Італії. Надзвичайно цікава картина такого своєрідно змішаного права в Єгипті розкрилася перед нами останнім часом завдяки багатим знахідкам у цій країні різноманітних документів - папірусів. Перша велика знахідка, зроблена при розкопках в El-Faijum в 1877 р., залучила до папірусів загальна увага вчених. З тієї пори кількість знайдених документів значно зросла, і вивчення їх отримало систематичний характер. Дослідження в цій області виявили, що місцеве греко-єгипетське право завзято втримувалося в житті й зробило відомий зворотний вплив на законодавство пізніших імператорів.
Що стосується станового угруповання населення, то старий розподіл на патриціїв і плебеїв зникає природно - шляхом вимирання патриціанських родів; замість цього колишній класовий розподіл на nobiles й ordo equester здобуває становий характер Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.192.
Так, імператор Август установив для обох станів відомий майновий ценз: 1 мільйон сестерціїв для приналежності до сенаторського стану й 400 тисяч для стану вершницького, і, крім того, він затвердив тут принцип спадковості. Соціальне розходження обох станів зберігається, ускладнюючись ще відомою протилежністю політичної думки. Ordo senatorius представляє стан, з якого вибираються головним чином республіканські магістратури й поповнюється сенат; природно, що цей стан є виконаним старих республіканських спогадів, а стосовно нової імператорської влади елементом опозиційним.
Вершницький стан, клас грошової аристократії, навпроти, одержує від нового режиму немаловажні вигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденцій сприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорські чиновники.
Вся інша маса населення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом - plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники - libertini.
В області економічних відносин наступає деяке поліпшення. Цьому сприяло, насамперед, зазначене впорядкування провінційного побуту. Завдяки більшому порядку й більшій законності, економічне життя провінцій пішло нормальніше; у промисловості й торгівлі наступило помітне пожвавлення, що стало приводити туди чимало робочих рук. У багатьох місцях, завдяки імператорським турботам, виникають різні благодійні установи (наприклад, для виховання сиріт і т.п.), які поміщають свої капітали у вигляді постійних земельних рент у тих або інших земельних ділянках; такий спосіб приміщення капіталів служив досить зручним кредитом для землевласників і сприяв підняттю їхніх господарств Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.193.
Велике значення мало, далі, значне скорочення числа рабів, викликане майже повним припиненням нових завоювань і слабким природним приростом. Завдяки цьому рабська праця зробилася дорожче, і колишня система користування ним виявлялася не настільки вигідною. Внаслідок цього землевласники все частіше й частіше прибігають до роздачі своїх маєтків дрібними ділянками в оренду, і, таким чином, відроджується клас дрібного земельного селянства у вигляді вільних орендарів, фермерів (coloni) Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993. - С.187.
У широкому масштабі це насадження селянського землеволодіння практикувалося самими імператорами на величезних маєтках, їм особисто належали дрібні ділянки, які здавалися наймачам в оренду довгострокову й навіть вічну, лише із зобов'язанням платити певний щорічний оброк.
Нарешті, припинення народних зборів і народних виборів з можливістю різних подачок, скорочення казенної роздачі хліба й т.д. послабило притягальну силу Риму, і маси більш охоче йдуть тепер на землю й у провінції.
Але все це відносне поліпшення не було міцним. Положення дрібних орендарів суцільно й поруч було важким, залежним.
Припинення щасливих війн із їхнім багатим прибутком, необхідність містити великі армії для охорони границь, необхідність оплачувати велика кількість чиновників і т.д. - все це змушує уряд збільшувати тягар податкового тягаря, а це погіршує й без того нелегке становище дрібних хазяїв. Результати цього не настільки гострого, але все-таки сумного положення позначилися новим загальним і вже повсюдним економічним занепадом у період абсолютної монархії.
В період домінату, у зв'язку з реорганізацією державного ладу радикально змінилася й станова організація суспільства. З колишніх вищих станів стан вершники зникли, а стан сенаторський перетворився в загальноімперську знать бюрократичного характеру. В ordo senatorius входять тепер особи, що займали вищі щаблі в посадовій ієрархії (даючі право на титул clarissimus), причому стан цей є спадкоємним, користується відомими привілеями (вилученням від місцевої підсудності й місцевих повинностей), зате, з іншого боку, несе й свої спеціальні обов'язки (спеціальні податі й повинності на користь імператора) Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.214 .
Але якщо за старих часів становість стосувалася тільки вищих шарів, та тепер вона поширюється в глиб і захоплює майже все населення імперії. Характерною тенденцією періоду абсолютної монархії стосовно населення є поступово проведене закріплення станів: природні суспільні класи робляться помалу спадкоємними, різко розмежовуються один від одного й кожен з них несе на собі ту чи іншу державну повинність, "тягло" (functio). Загальною причиною цього явища служить занепад суспільної життєдіяльності, що змушує державу для задоволення його потреб прибігати до примусового прикріплення різних суспільних класів до їхніх професій.
Владі принципату, як було відзначено вище, не чужим було прагнення підняти економічний добробут держави шляхом установлення більшого порядку в управлінні, реорганізації податкової системи. На якийсь час всі ці міри мали успіх, і добробут провінцій покращився. Однак, це поліпшення виявилося неміцним Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.. Тривалі смути наприкінці періоду в значній мірі розхитали економічне життя; про це свідчать різноманітні надзвичайні заходи, що вживались імператором Діоклетіаном й іншими, проти лихварства, надмірного підвищення цін і т.д. Особливо цікавим щодо цього по своїй радикальності представляється відомий едикт імператора Діоклетіана de pretiis rerum venalium 301р., у якому встановлюється загальна для всієї імперії квота на всі товари й роботи; вимога ціни або плати понад цю таксу карається різними досить серйозними штрафами. Але саме собою зрозуміло, що таке примусове регулювання всього економічного обороту не принесе ні найменшої користі, могло викликати тільки нові економічні замішання, і через кілька років цей едикт був відмінений Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.215.
Але смути не припинялися й протягом усього періоду абсолютної монархії; державний порядок чим далі, тим усе більше й більше розхитувався. Все управління імперії виявилося в руках згуртованої й всесильної бюрократії, скарги на яку з боку місцевого населення або зовсім не доходили до імператора, або ж зрештою виявлялися марними. З фатальною необхідністю, щоб втримати величезне державне тло від остаточного розпадання, абсолютна монархія повинна була усе більше й більше опиратися на бюрократію й усе сильніше стягати залізні обручі бюрократичного механізму. Це, у свою чергу, підсилювало повновладдя й безконтрольність чиновництва, а разом з тим приводило до розвитку сваволі й хабарництва, що не могло не озиватися згубно у всіх областях суспільного й економічного життя. Для змісту пишного імператорського двору й всієї величезної маси чиновництва уряд має потребу в більших засобах. З іншого боку, щасливі війни давно вже припинилися; навпроти, варвари наполегливо насуваються з усіх боків, і для захисту від них необхідно постійний вступ великих армій. Витрати ростуть, а на покриття їх необхідні засоби, які уряд може одержати тепер тільки з підданих. Податки все підвищуються й підвищуються: старі підсилюються, а поруч із ними вводяться нові.
Продуктивні класи населення, поставлені загальними державою в тяжкі умови праці, виявляються усе менш і менш здатними нести на собі ці зростаючі податки й виявляють схильність бігти від своїх професій. Навіть землевласники нерідко залишають свої поля; кількість таких agri deserti настільки велика, що звертає на себе увагу уряду. Стягнення податків дає завжди недобори, за які відповідальність покладає на місцевих декуріонів, внаслідок чого, як було відзначено вище, місцева аристократія ухиляється від участі в муніципальному управліннні. Але уряду потрібні відповідальні особи; вони карають тих, що ухиляються й, таким чином, накладають на весь стан декуріонів кругову поруку Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. - М.: “Юристь”, 1994. -273с..
Спадкоємною і примусовою робиться також професія військова: сини солдат повинні також бути солдатами, і лише відсутня кількість поповнюється з рекрутів (tirones). Тієї ж участі піддаються багато галузей торгівлі й промисловості; всі особи, зайняті в цих галузях, об'єднані тепер у примусові спадкоємні корпорації, цехи, на які, за круговою порукою, покладає виконання їхніх професійних обов'язків. Такі професії корабельників (navicularii), зобов'язаних доставляти на своїх кораблях їстівні припаси в столиці; професії булочників (pistorii) і м'ясників (boarii); професії робітників у державних фабриках, рудниках і т.д. Майже скрізь вільна організація праці заміняється примусовою; майже всі несуть ту або іншу державну functio, робляться в цьому змісті рабами держави - servientes patriae.
Особливий інтерес представляє виникнення в період абсолютної монархії численного класу кріпаків, так званих coloni. В остаточному виді положення колонів характеризується наступними юридичними рисами. Колони живуть на землі, що належить іншій особі (панові), і платять йому відомий щорічний оброк (canon); але разом з тим це не просто орендарі, якими були coloni колись: колон не може піти із займаної ним ділянки; у випадку його відходу пан має право вимагати його повернення назад за допомогою vindicatio - так само, що як біг раба. З іншого боку, і пан не може не видалити колона з ділянки, не продати його без ділянки або ділянки без нього. Таким чином, колони представляють собою залежний клас населення, юридично пов'язаний із землею, прикріплений до неї - glaebae adscripti, servi terrae ipsius Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. - М., «Юрист»,1999. - С.96 .
