З середини ХІ ст. в державній організації Русі окреслюються зміни: односібна монархія поступово переростає у федеративну. Основною цієї тенденції був бурхливий розвиток феодалізму, а прискорила її вияв поява удільних князів. Свого часу, прагнучи запобігти суперництву синів за великокняжий престол, Ярослав Мудрий запровадив принцип сеньйорату, тобто влади старшого в роді. Землі Русі були поділені за багатством і престижністю і кожен з синів отримав свою частку - «уділ» відповідно старшинству. Зі смертю батька старший син займав його престол, а всі ініші - «піднімалися» на сходинку вище на шляху до нього.
Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж скористалися кочівники. Завданням тогочасної політичної влади стало, з одного боку, встановлення порядку і згоди між князями, а з другого - об'єднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями. Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для здійснення цих цілей і ніхто не досяг таких успіхів, хоча б і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три з'їзди князів Київської Русі - Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103 р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організацію спільної відсічі половцям. На Любецькому з'їзді було також відмінено принцип сеньйорату. Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів. (Важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом «Поучення дітям», в якому викладено поради по управлінню державою.
Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.) Давньоруська держава розпалася на ряд окремих князівств: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Галицько-Волинське, Рязанське, Смоленське, Полоцько-Пінське, Переяславське та інші. У них відбувався розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких з них будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги - “милостники”, які разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівства-землі, у свою чергу, поділялися на менші князівства, або “волості”. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях - "уділах" - сиділи менші князі - васали великого князя.
Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі - “снеми”.
Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква з центром - митрополією у тому ж Києві.
Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині ХІІ ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали її сучасники, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції.
Справа в тому, що з другої половини ХІ - початку ХІІ ст. на Русі починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння. Здобувши землю й залежних селян, феодали стають не лише економічною, а й політичною силою. Відтоді вони турбуються про власні маєтки і долю того князівства, в якому живуть, більше, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику, вигідну не Київській Русі, а панству Чернігівської, Галицької чи якоїсь іншої землі.
В свою чергу з перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба.
Поряд з політичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху “із варягів в греки” відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця ХІ ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напружені стосунки між багатим і бідним населенням міста, часто призводячи до соціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політично, економічно й соціально занепадала.
Але і за доби роздробленості економічні зв'язки між князівствами і землями не тільки не зменшились, а невпинно наростали. На кінець ХІІ ст. вималювались чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні і політичні взаємини:
1. Новгородська, Псковська,Смоленська, Полоцька, Вітебська;
2. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська;
3. Київська, Чернігівська, Сіверська;
4. Галицька і Волинська землі.
Згадані групи земель об'єднувала спільність мови, культурних явищ, православної віри, побуту, звичаїв та ін. В цьому угрупованні, як відзначають історики, все більше намічається виділення території великоруської і української й менш чітко білоруської, тобто дедалі помітнішими ставали локальні особливості.
Але в цей же час набирали сили етнічної, културної, економічної консолідації. Навіть, коли у 60-80 рр. ХІІ ст. політично відокремилися два осередки, до яких тяжіли всі руські землі - південний на чолі з Києвом і Черніговим і північний з Володимиром-на-Клязьмі, в державі не вщухала боротьба за об'єднання. Цю боротьбу часто справедливо пов'язували з необхідністю організації відсічі половецьким ханам та іншим ворогам. Однак наростання об'єднавчих процесів було порушене страшною і нищівною навалою орд монгольського хана на руську землю в 1237-1241 рр.
У 1240 р. хан Батий із військом підійшов під Київ. Оборону міста очолив воєвода Дмитро, якого прислав сюди Данило Галицький, але після декількох днів запеклих боїв 7 грудня хан Батий взяв Київ. Ординська навала розорила країну, привела до крайнього занепаду і фактично до загибелі Київської Русі.
Як одній з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу, Русі була властива і багата, своєрідна культура. Феномен культурного злету Київської держави нерідко пояснюють виключно тісними контактами з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Справді, їх вплив на культуру Русі був значним, але далеко не визначальним. Щоб зерна передових цивілізацій, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким і виявився “культурний грунт” східних слов'ян, який увібрав у себе багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливом сусідів.
Різноманітним і багатим був духовний світ русів. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам'яті русів. Своїм талантом і популярністю особливо виділявся співець Боян, який жив у ХІ ст. при дворі Святослава Ярославича. В ІХ-ХІІ ст. з'явилися професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.
Базою духовної культури є освіта й насамперед її основа - писемність. На Русі писемність з'явилася не пізніше ІХ ст. у вигляді якихось “черт і резів”, про які писав на початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа “кирилицею”. Нею написані всі відомі нам твори ХІ і наступних століть. Однак вони - не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності в Київській державі. Великий додатковий матеріал дають також археологічні знахідки: керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа (тонка цегла). Зміст написів на них різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі, іноді вказують на вміст посудини ("Ярополче вино”), містять побажання (“благодатнеша полна корчага сия), увічнюють ім'я майстрів (“Людота”, “Константин”).
В Х-ХІІ ст. писемність переростає в освіту. Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава й церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, де, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках ХІ ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників. Сотні зроблених ними написів збереглися на стінах монастирів, церков, на ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Бібліотеки були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах.
Спочатку у Софії Київській, а згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях виникли книгописні майстерні, які разом з бібліотеками склали базу для розвитку давньоруського літописання - видатного явища в культурному житті не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Крім Києва, літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та інших містах. До нас дійшло півтори тисячі літописних списків. Майже всі знання з історії, соціально-політичного життя русів почерпнуті з літописів.
У ХІІ-ХІІІ ст. поряд із традиційними з'являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні та родові хроніки, воєнні повісті, життєписи князів.
Оригінальна література ХІ-ХІІІ ст. репрезентована на сьогодні невеликою кількістю творів - більшість їх не дійшла до наших днів. Проте і за збереженими пам'ятками можна зробити висновок про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Йдеться, зокрема, про видатний твір митрополита - русича Іларіона “Слово про закон і благодать”, агіографічні твори Нестора “Читання про житті і згубу… Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія Печерського”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, “Слово про Ігорів похід” та ін.
Науково-практичні знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом трактатів візантійського мандрівника Козьми Індикоплова. В його уяві Земля являла собою чотирикутник, який омивається з усіх боків океаном, а всередині має два моря - Середземне і Каспійське та дві затоки - Перську та Аравійську. За океаном також є земля, вона оточена муром, що переходить у небосхил.
Із географічного опису “Повісті минулих літ” можна зробити висновок: Несторові Земля уявлялася інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він перелічив майже всі країни Європи, Азії та Північної Африки, їхні моря, ріки, острови. В детальному описі шляху із “Варяг у Греки” він підкреслює, що з Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму - в Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро. Останній системою річок та озер сполучається з тим же Варязьким морем.
Активна виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного й інших ремесел зумовили освоєння русичами знань у галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів, а торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математики та астрономії (згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва та Б.О.Рибакова, на Русі, наприклад, добре знали формулу обчислення площі круга). Певних успіхів досягла токож медицина, грунтована на лікуванні травами. Знахідки пінцетів і спеціальних ножів засвідчують застосування хірургічних операцій. До того ж із літопису відомо, що київському князеві Святославу Ярославичу видаляли пухлину - "резанье желве" ( щоправда, ця операція була невдалою).
Про розвиток музично-театрального мистецтва на Русі можна судити з відомих фресок Софії Київської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютні, гуслях, органі. Близькі за формою зображення музичних інструментів бачимо й на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чаші ХІІ ст. з Чернігова, київських пластинчастих браслетах. Після прийняття християнства на Русі поширився хоровий, одно - та багатоголосий спів. Знали тут і нотну систему - так звані крюкову та кондокарну нотації.
Зовнішній вигляд населених пунктів Київської Русі визначався насамперед дерев'яними спорудами. Вихід Русі на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і запровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали як державну могутність, так і власну велич.
Крім Києва монументальне будівництво в першій половині ХІ ст. велося і в інших містах держави. Хрещата форма внутрішніх стовпів, невідома у візантійському зодчестві, стає типовим елементом давньоруської архітектури.
Із 30-х р. ХІІ ст. культова архітектура Київської Русі набирає нових рис. Одночасно із посиленням політичної ролі удільних князівств розбудовувалися й їхні столиці. В кожній із них розвивалося монументальне будівництво. Кількість храмів зростала, однак їхні розміри зменшувалися, архітектура спрощувалася, внутрішнє спорядження ставало менш вишуканим.
В Південній Русі у ХІІ ст. значно розвинулися Київська, Чернігівська та Переяславська архітектурні школи, об'єднані єдиним стилевим напрямком. Характерними пам'ятниками цього періоду є церкви Богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у Києві, Юр'ївська (1144) у Каневі, Борисоглібська (1128) та Успенська (40-роки ХІІ ст.) у Чернігові. Галицькі монументальні будівлі цілком зводилися із світло-сірого вапняку.
Наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Київської Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають висотні композиції і нагадують башти. Новий архітектурний стиль найвиразніше виявився в Чернігівській П'ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.).
З культовою архітектурою тісно пов'язані такі види давньоруського мистецтва, як живопис, художнє різблення, майоліка. На ранньому етапі розвитку монументальні споруди поєднували у своєму інтер'єрі мозаїку та фрески, пізніше запанувало тільки фрескове опорядження.
Особливістю давньоруського прикладного мистецтва є співіснування елементів язичницької та християнської символіки. Вони нерідко мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі ХІ-ХІІ ст. з деісусним чином поруч з апостолами зображені дівочі голівки й дерево життя. Цілком можливо, що язичницькі сюжети та символи на виробах християнської доби - Х-ХІІІ ст. - несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.
Взагалі вироби художнього ремесла Київської держави відзначалися високим рівнем технічного, технологічного й естетичного виконання й охоче купувалися за кордоном. Продукція майстерень Києва, Галича, Чернігова та інших міст відома з археологічних розкопок у багатьох європейських країнах.
Отже, незважаючи на всі труднощі суспільного життя ХІІ-ХІІІ ст., культура Русі невпинно розвивалася. За ідейно-змістовним багатством і художніми якостями вона належала до передових культур середньовічної Європи.
Страницы: 1, 2
