Іпотека сільськогосподарських земель. Визначення кредитоспроможності позичальників
p align="left">Отже, ні прискорення впровадження ринку землі, ні іпотека права оренди землі проблему іпотеки земель сільськогосподарського призначення реально не вирішують, особливо в найближчій перспективі. Такі пропозиції можна розглядати лише як прогноз на віддалену перспективу з певним ступенем вірогідності одержання позитивного результату. Довгострокові ж кредити сільськогосподарським товаровиробникам потрібні тепер.

У цих умовах, на наш погляд, є дві реальні можливості, два напрями дій. Перший -- це переорієнтація орендних форм господарювання, яких нині абсолютна більшість і які не завжди створювалися зважаючи на економічну доцільність в інші, сприятливіші до іпотеки сільськогосподарських земель. Такий шлях, навіть при визнанні його доцільним, теж потребує часу, якого в існуючих умовах обмаль. Враховуючи це, необхідно паралельно використовувати можливості іпотеки земель сільськогосподарського призначення в нинішньому їх статусі. Оскільки іпотека не самоціль, а засіб, кінцевою метою якого є залучення додаткових кредитних ресурсів сільськогосподарськими товаровиробниками, створення таких фінансових структур, які б могли і яким було б вигідно займатися іпотекою сільськогосподарських земель у нинішньому їх стані.

Зважаючи на систему цільового призначення земельних ділянок, якщо у заставу передаються землі сільськогосподарського призначення, то можливість дій щодо задоволення прав іпотекоутримувача знижується. Отже, створюється несприятлива для банків і банківської діяльності ситуація, за якої банки фактично не можуть за законодавством набувати права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Отже, оскільки вони не можуть бути власниками таких ділянок, то й кошти під це не виділятимуться. Вважаємо, що мораторій на продаж земель не можна зняти, доки не буде прийнято відповідного закону, який регулює продаж землі.

Для виходу із ситуації, що склалася, необхідно якомога швидше прийняти Закон "Про ринок земель", яким передбачити порядок продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення з аукціонів. Це дасть змогу здійснювати практичну реалізацію земельних ділянок сільськогосподарського призначення банками.

Враховуючи вищевикладене можна сформулювати деякі висновки.

Здійснення ринкових земельних відносин створює можливості подальшого розвитку ринку земель за рахунок впровадження іпотеки земель. Оскільки механізм застави земельних ділянок сільськогосподарського призначення є новим у господарському механізмі країни, то виникає необхідність розробки й освоєння багатьох елементів, зокрема законодавчого та організаційного забезпечення функціонування іпотечного ринку, формування відповідної інфраструктури цього ринку, впровадження на ринку земель цінних паперів заставних та іпотечних листів.

Однією з передумов стабільного економічного зростання є розвиток іпотечних відносин. Застава нерухомості, зокрема ділянок сільськогосподарського призначення, емісія й обіг іпотечних цінних паперів дозволять в значних масштабах мобілізувати фінансові кошти для інвестування аграрного сектору.

Іпотечне кредитування може здійснюватись значно активніше у разі випуску й запровадження земельних цінних паперів - заставних листів. Поява їх на фондовому ринку може сприяти як пожвавленню цього ринку, так і підвищенню інтересу потенційних інвесторів до вкладень капіталу в аграрну сферу економіки України.

Іпотечне кредитування земель сільськогосподарського призначення у зв'язку з законодавчою неврегульованістю поки що (принаймні, у визначеному в законі порядку) не діятиме через виникнення правової колізії. Постала невідкладна потреба прийняття Закону України "Про ринок земель" та низку підзаконних нормативно - правових актів, якими буде передбачено чіткий порядок продажу банками на аукціонах земельних ділянок.

2. Світова практика визначення кредитоспроможності позичальників: існуючі моделі та їх особливості

Світові стандарти банківського ринку нині не визначають кредитний ризик як першочерговий і найважливіший. Проте, вітчизняні комерційні банки та іноземні з порівняно незначним обсягом активів продовжують зосереджувати основну увагу саме на кон'юнктурі зміни кредитоспроможності клієнтів. У світовій практиці існують різноманітні моделі визначення кредитоспроможності позичальників, проте притаманні їм недоліки зумовлюють необхідність розробки нових й більш ефективних.

В умовах інтеграції до світової банківської системи надзвичайно актуальним стає питання мінімізації кредитного ризику, зокрема через удосконалення методик визначення кредитоспроможності позичальників. Висвітленню даного питання присвячені роботи як багатьох вітчизняних, так і закордонних вчених, серед них З.М. Васильченко, О.І. Лаврушин, Роуз Питер, В.Т. Сусіденко, Р.І. Шевченко та ін. Проте, універсальної моделі, яка б надавала можливість суттєво знизити ризик неповернення кредитів банківським установам поки не сформовано.

З огляду на вищевикладене, метою статті є узагальнення основних моделей визначення кредитоспроможності позичальників, виявлення їх особливостей та формування напрямів розвитку вітчизняної банківської системи з огляду на наукові та практичні надбання банківських установ різних країн.

Аналізуючи доцільність кредитних відносин, працівники банку зобов'язані визначити джерела покриття збитків у разі непроведення своєчасних розрахунків за одержаним кредитом позичальником. У міжнародній практиці виділяють три основні джерела покриття заборгованості за банківським кредитом. По-перше, це доход позичальника (первинне джерело повернення кредиту), по-друге - наявність ліквідних активів, достатніх для погашення кредиту, а по-третє - доступ до зовнішніх джерел погашення кредиту (вторинні джерела перерахування коштів) [1, с. 244; 2, с. 15]. За відсутності резервів покриття зобов' язань кредитні відносини з позичальником не встановлюються.

Пріоритетність надання кредитів визначається зіставленням обсягу очікуваного кредитором прибутку й величиною кредитного ризику. Приймаючи рішення щодо доцільності видачі кредиту, відповідальний працівник банку керується фінансовими показниками позичальника за попередні періоди та визначенням його кредитоспроможності, що характеризує ймовірність своєчасного виконання клієнтом зобов'язань перед банком.

Таким чином, кредитоспроможність - це один із показників визначення стану банківського ризику, який включає оцінку фінансового стану, репутації та прогнозу розвитку позичальника, якість запропонованого забезпечення, ринковий ризик тощо.

У світовій практиці використовують різні моделі визначення кредитоспроможності позичальника, які можна поділити на чотири групи [3, с. 2425]. Перша група базується на проведенні аналізу фінансової звітності. Друга група доповнюється ще й іншими характеристиками позичальника щодо виконання кредитних зобов'язань за попередні періоди діяльності. Моделі третьої групи визначають кредитоспроможність за методами актуарної математики. Остання група базується на визначенні ринкової вартості позичальника. Однак достатньо розвинений ринок облігацій існує лише в США [3, с. 28], натомість, як фондовий ринок України лише зароджується, що свідчить про недоцільність запровадження зазначеної моделі вітчизняними комерційними банками.

Проаналізуємо декілька методик, що набули найбільш широкого розповсюдження у світовій практиці. Зокрема, це методика, що включає такі коефіцієнти [4, с. 166-167]:

- коефіцієнти ліквідності - поточна ліквідність, яка свідчить про спроможність позичальника розрахуватися за короткостроковими борговими зобов'язаннями;

- миттєва ліквідність - спроможність вивільнити достатню суму коштів для розрахунків;

- коефіцієнти ефективності, що дають змогу доповнити оцінку фінансової стійкості клієнта;

- коефіцієнт фінансового левериджу, що характеризує можливий ефект залежно від обсягу та вартості залучених джерел;

- коефіцієнти прибутковості, що характеризують рівень дохідності та рентабельності;

- коефіцієнти обслуговування боргу - поділяються на коефіцієнти покриття відсотків і фінансових платежів, що відповідно характеризують здатність погасити заборгованість за нарахованими відсотками й основною сумою боргу.

Зазвичай, кожен банк самостійно визначає методи оцінки кредитоспроможності позичальника. В англомовних країнах до сьогодні найбільш поширеним був принцип „три - с" [5, с. 26-27]. Відповідно до цього підходу враховують такі характеристики, як репутація (character): компетентність, порядність позичальника, аналізують погашення заборгованості за раніше одержаними кредитами; здатність (погашення зобов'язань) (capability): беруть до уваги досвід, кваліфікацію, компетентність менеджерів, джерело погашення кредиту; капітал (capital): розглядається вартість активів, забезпечення та ринкова вартість майна позичальника, що є підставою для визначення спроможності позичальника розрахуватися за кредит у разі погіршення фінансового стану.

За сучасних умов ця система доповнилася ще трьома критеріями: (collateral) можливість забезпечення майном, (conditions) умови кон'юнктури ринку, на якому клієнт змінює свою економічну діяльність, (control) відповідність кредитної заяви клієнта як внутрішнім, так і чинним державним нормативам [6, с. 110].

Також застосовується так званий метод CAMPARI [5, с. 28]:

- клієнт (customer) та можливість (ability) - розглядається компетентність, кредитна історія та порядність позичальника;

- кошти / маржа (means) - відображає банківський ризик та загальний рівень відсоткової ставки;

- цілі (purpose) та розмір кредиту (amount) - цілі, на які видається кредит, повинні відповідати розмірам потреби;

- погашення (repayment) - аналіз можливості клієнта вчасно розрахуватися за наданий кредит та відсотками за його використання;

- страхування (insurance) / забезпечення - вартість забезпечення має відповідати сумі кредиту.

Недосконалість існуючих методів є поштовхом до створення нових, одним з яких є MEMO-RISK, що передбачає два етапи [5, с. 29-30]. Перший етап - MEMO: менеджмент (management), досвід (experience), ринок (market), функціонування бізнесу (operations). Основна увага на цьому етапі приділяється компетенції та кваліфікованості керівника, стану й перспективам розвитку ринку, системі розподілу товарів, послуг, загальній діяльності підприємства. На другому етапі - RISK увага звертається на здатність проведення розрахунків з урахуванням змін на ринку чи підвищення відсоткових ставок, вартості забезпечення та рівень контролю.

Американським комерційним банкам притаманне застосування чотирьох груп показників для визначення кредитоспроможності клієнта: ліквідності, оборотності капіталу, залучення коштів, прибутковості [4, с. 171]. Крім того, в США та Канаді, наприклад, інформація щодо кредитоспроможності фірм публікується в загальнонаціональних та регіональних довідниках [7, с. 32].

Французькими комерційними банками проводиться аналіз трьох блоків показників: діяльність підприємства та аналіз його балансу; кредитоспроможність клієнтів та застосування даних із картотеки Банку Франції [4, с. 171]. Крім визначення ймовірності повернення кредиту, ця методика спрямована на розрахунок доходу, що отримає банк за вирахуванням кредитного ризику.

Методика CART (Classification and Regression Trees) полягає у розподілі підприємств на основі аналізу сукупності показників на стійкі й потенційні до банкрутства.

Система PARTS: (purpose) мета залучення кредиту клієнтом, (amount) загальна сума кредиту, що вимагається, (repayment) умови повернення позики та її обслуговування, (term) термін використання залученого кредиту, (security) можливі форми забезпечення безпеки кредиту за рахунок його страхування [6, с. 252].

На підставі аналізу методики визначення кредитоспроможності позичальника виділимо шість основних критеріїв [8, с. 182-186]:

- характер позичальника (character): кредитор аналізує чітко обґрунтоване цільове спрямування кредиту, відповідальність, порядність позичальника та наміри позичальника дійсно розрахуватися за отриманий кредит;

- здатність позичати кошти (capability): передбачає наявність прав клієнта позичати кошти, надавати відповідну заяву та підписувати кредитний договір;

- грошові кошти (cash): можливість позичальника отримати достатню суму доходу, який дозволить розрахуватися з кредитором. Заборгованість може бути погашена за рахунок власних грошових потоків, продажу або ліквідації активів, або залученням коштів шляхом випуску боргових зобов'язань чи цінних паперів. Кредитори надають перевагу грошовим потокам, що є одним із показників фінансового стану позичальника. Також важливим є аналіз стабільності підприємства й обсягу реалізації;

- забезпечення (collateral): наявність достатнього капіталу та ліквідних активів для розрахунку за кредитом;

- умови (conditions): аналіз діяльності позичальника та відповідної галузі, а також їх залежність від ринкових змін. Для такого аналізу банки збирають усі відомості про наукові дослідження стану галузі та прогнози його зміни;

- контроль (control): аналізується вплив змін чинного законодавства на спроможність розрахуватися за кредит та інші зміни.

Оцінка кредитоспроможності показників у Російській Федерації проводиться за допомогою застосування методики Асоціації російських банків, відповідно до якої беруть до уваги: солідарність - відповідальність керівництва та його кредитна історія; здатності - конкурентоспроможність, виробництво та реалізація продукції; дохідність - переваги даного позичальника над іншими; реальність - досягнення результатів проекту; обґрунтованість - відповідність обсягу потреби позичальника у кредиті; повернення - джерела погашення кредиту у випадку невиконання зобов'язань; забезпеченість - покриття кредиту юридичними правами позичальника.

Визначати кредитоспроможність можна також на основі аналізу грошових потоків позичальника, тобто шляхом порівняння надходжень і використання грошових коштів за певний період [9, с. 64]. Фінансовий стан позичальника вважають стійким, якщо за останні три роки він мав постійне перевищення надходжень над витратами. Якщо ж за цей період визначений чистий грошовий потік значно змінювався, то зменшиться й рейтинг підприємства. Клас кредитоспроможності визначається на підставі співвідношення обсягу грошового потоку та боргових зобов'язань.

Для визначення кредитоспроможності позичальника може також використовуватися метод Монте-Карло, суть якого полягає в тому, що моделюють власні випадкові події за їх імовірністю та на підставі конкретних значень обчислюють стан системи в цілому [10, с. 92]. Однак тут суттєвим недоліком є неврахування особливостей діяльності клієнта.

Дослідник Дж. Сінки запропонував такий показник визначення імовірності погашення позики (d) [6, с. 70]:

d= d[i(Q,CF,NW,G],(1)

де I - якість інформації, її своєчасність і точність;

С - характер позичальника;

CF - рівень і стабільність потоку готівкових коштів;

NW - реальний рівень власного капіталу;

G - наявність гарантій.

У світовій практиці також застосовується Z-модель Альтмана для прогнозування банкрутства та модель нагляду за кредитами Чессера для прогнозування випадків невиконання позичальником умов кредитного договору [10, с. 95].

На основі якісної та повної статистичної інформації, що є основою для дослідження кредитних ризиків працівниками відділу управління, застосовуючи метод дискримінантного аналізу, будуються класифікаційні моделі, які дають змогу прогнозувати виконання зобов'язань позичальником за кредитною угодою [10, с. 4748].

Застосування методик залежить від переваг, які надають кредитори. Визначення кредитоспроможності може ґрунтуватися як на розрахунку показників, так і на визначенні рейтингу, який також може оцінюватися за значеннями фінансових коефіцієнтів, бальною системою чи експертною оцінкою.

Однак кожній з наведених моделей притаманні похибки, які зумовлюють створення нових підходів. Нині стрімкого розвитку в застосуванні як фінансовими корпораціями, так і комерційними банками світу набуває новостворена система управління ризиками (Enterprise Risk Management), за допомогою якої надають загальну оцінку існуючого портфеля ризиків у цілому [11, с. 60]. Такий підхід дозволяє ефективно здійснювати ризик-менеджмент, уникаючи зайвих втрат. Нині кредитний ризик, як основний фактор, у розвинених країнах оцінюється лише невеликими банками, натомість, як гіганти, розмір активів яких перевищує 150 млн. дол. США за умов жорсткої конкуренції не в змозі витрачати значну кількість часу на визначення платоспроможності кожного клієнта, зацікавлені в оцінці всіх спектрів існуючих ризиків [11, с. 63].

Із запровадженням у практику Базельської угоди-2 щодо оцінки кредитного ризику вітчизняні комерційні банки зазнають певних труднощів. Зокрема, це пов'язано з відсутністю кваліфікованого персоналу, необхідного технічного забезпечення, придбання якого потребує додаткових витрат, нерозвиненістю банківської інфраструктури [12, с. 67]. Проте, об'єктивною реальністю є необхідність інтеграції вітчизняних комерційних банків до світової банківської системи.

Підсумовуючи вищевикладене, констатуємо наявність різних методик оцінки ризику втрати кредитоспроможності позичальника як у світовій практиці, так і в Україні. Нині Національний банк України (НБУ) не пропонує універсального підходу, а лише визначає напрямок оцінки, що надає можливість кредиторам запроваджувати власні розробки. На наш погляд, такий підхід має як позитивні, так і негативні аспекти. Зокрема, надаючи можливість власного вибору та розвитку, НБУ сприяє запровадженню нових моделей ризик-менеджменту. Проте існує висока ймовірність неврахування кредиторами попереджувальних ознак погіршення фінансового стану позичальників, або навпаки, це може бути приводом помилкової відмови потенційному клієнту.

Таким чином, розвиток моделей визначення кредитоспроможності доцільно здійснювати шляхом аналізу та взаємної співпраці вітчизняних кредиторів з врахуванням надбань світової практики. Для вітчизняного, відносно початкового становлення банківського ринку, варто знайти універсальну модель з урахуванням національних особливостей, чому слугує досвід розвинених країн. Такий підхід зумовлений необхідністю становлення стабільної банківської системи, а не лише окремого банку, що в процесі розвитку економіки забезпечить фінансове зміцнення усіх суб'єктів господарювання.

Список використаних джерел інформації

1. Закон України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII // Відомості Верховної Ради. - 1992. -- №47. -- Ст. 642.

2. Закон України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 року №898-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003.

— №38. - Ст. 313.

3. Закон України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 року №979-IV // Відомості Верховної Ради. - 2004. -- №1.

— Ст. 1.

4. Кручок С.І. Іпотечне кредитування: європейська практика та перспективи розвитку в Україні. - К.: Урожай, 2003. - 208 с.

5. Томсон П. Кому належить земля в Великобританії // Пропозиція. - 1997. - №5. - С. 8.

6. Паламарчук Л.В. Деякі аспекти організації іпотеки землі за кордоном // Землевпорядкування. - 2003. - №1. - С. 54-57.

7. Васильченко З.М. Комерційні банки: реструктуризація та реорганізація: Монографія. - К.: Кондор, 2004. - 528 с.

8. Шевченко Р.І. Кредитування і контроль: Навч. посіб. для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2002. - 183 с.

9. Ковалев П. Модели кредитной безопасности // Банковская практика за рубежом. - 2006. - №6. - С. 24-30.

10. Кочетков В.М. Організація управління фінансовою стійкістю банку в ринкових умовах: Монографія. - К.: Вид. Європ. ун-ту, 2003. - 300 с.

11. Коммерческий кредит и контроль. - К., Б/г. - 48 с.

12. Сусіденко В. Т. Стратегія управління кредитною діяльністю комерційних банків. - К.: КДТЕУ, 1998. - 348 с.

13. Ковалев А. Банковское дело без опасности // Банковская практика за рубежом. - 2006. - №8. - С. 28-43.

14. Роуз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. со 2-го изд. - М.: Дело Лтд, 1995. - 768 с.

15. Анализ ^кономической деятельности клиентов банка: Учеб. пособ. для банковских шк. и колледжей, ведущих подготовку специалистов по спец. "Банковское дело" / О.И. Лаврушин (ред.). - М.: ИНФРА-М, 1996. - 80 с.

16. Вітлінський В.В., Пернарівський О.В., Наконечний Я.С., Великоіваненко Г.І. Кредитний ризик комерційного банку: Навч. посіб. / В.В. Вітлінський (ред.). - К.: Знання, 2000. - 251 с.

17. Краевая А. Вьісокотехнологичньїй риск-менеджмент // Банковская практика за рубежом. - 2006. - №1. - С. 60-64.

18. Ковалев А.П. Оценка кредитних рисков в Базельском соглашении-2 // Банковская практика за рубежом. - 2006. - № 3. - С. 62-67.

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать