Рис. 1.2 - Структура кредитного ринку
Таким чином, з рисунку 1.2 видно, що саме держава здійснює управління грошово-кредитним ринком, регулює його діяльність і виступає позичальником на національному та міжнародному ринках. При цьому як регулюючу, так і інші функції на кредитному ринку вона виконує переважно через посередництво центрального банку. Тобто центральний банк, з одного боку, є агентом держави в реалізації її функцій на кредитному ринку, а з другого - кредитним центром банківської системи, яка складається з двох рівнів. На першому, вищому, рівні банківської системи знаходиться центральний банк, а на другому - комерційні банки, які здійснюють свою діяльність відповідно до чинного законодавства і до грошово-кредитної політики, що проводиться центральним банком.
Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі). І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави:
- страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15 % сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів;
- пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій.
Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості країн: 1) забезпечення високого рівня зайнятості робочої сили; 2) стабілізація цін і, відповідно, вартості грошей; 3) постійний економічний ріст; 4) врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного курсу. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих суб'єктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.
До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:
1. політика облікової ставки;
2. операції на відкритому ринку;
3. зміна норм обов'язкових резервів.
Розглянемо основні функції банківської системи на кредитному ринку. Так, банківська система виконує трансформаційну та стабілізаційну функції на кредитному ринку. Залучаючи у одних суб'єктів ринку вільні грошові кошти і надаючи їх у позику іншим суб'єктам ринку, банки трансформують як терміни, розміри грошових капіталів, так і відповідні їм ризики. Стабілізаційна функція полягає в забезпеченні стабільності банків та грошового ринку і проявляється в створенні відповідної нормативної та законодавчої бази, а також у формуванні ефективного механізму державного контролю і нагляду за дотриманням законів та діяльністю банків у цілому.
Національний банк України забезпечує стабільність національної грошової одиниці та сприяє стабільності банківської системи країни. Основними функціями центрального банку на грошово-кредитному ринку є:
- розробка і реалізація грошово-кредитної політики держави;
- монопольне здійснення емісії національної валюти та організація її обігу;
- кредитне обслуговування банків другого рівня та держави;
- регулювання та нагляд за банківською діяльністю;
- встановлення правил проведення банківських операцій;
- ведення реєстру банків і ліцензування банківської діяльності.
Центральний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Він також представляє інтереси держави в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співпраця здійснюється на рівні центральних банків.
Виступаючи в ролі кредитора останньої інстанції, центральний банк надає позички комерційним банкам. Ці позички - короткострокові й надаються банкам у порядку обліку комерційних векселів (обліковий кредит) чи під заклад інших цінних паперів (ломбардний кредит). Як правило, ломбардні кредити надаються на коротші терміни та під вищі процентні ставки, ніж облікові. Надаючи облікові чи ломбардні кредити, центральний банк збільшує кредитний потенціал банків-позичальників та загальну масу грошей в обігу.
Основними економічними методами грошово-кредитної політики, яку розробляє і реалізує Національний банку України, є регулювання обсягу грошової маси через:
- регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;
- процентну політику;
- систему рефінансування комерційних банків;
- управління золотовалютними резервами;
- операції з цінними паперами на відкритому ринку;
- регулювання імпорту та експорту капіталу.
Центральний банк встановлює комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів. При підвищенні центральним банком норм обов'язкових резервів зменшується сума вільних коштів, а отже, кредитний потенціал банків. При зниженні норм обов'язкових резервів збільшується кредитний потенціал банків. Центральний банк встановлює також порядок визначення облікової та інших процентних ставок за своїми операціями. Регулюючи облікову і ломбардну ставки, а також ліміти кредитування за ломбардними та обліковими кредитами, центральний банк здійснює вплив на загальну масу грошей в обігу та на параметри ринку банківських кредитів.
Центральний банк приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності, видає гарантії і поруки, виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними. Він також визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків і кредитних установ для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, процентних та інших фінансових ризиків банків.
Головною ланкою кредитної системи є банки. Сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку становлять банківську систему - складову частину кредитної системи.
Основними формами кредитних відносин є система державного кредиту, банківське кредитування, кредити, що надаються іншими фінансово-кредитними інститутами, та комерційне кредитування.
Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вони проявляються в різних конкретних формах. Розрізняють такі форми кредиту.
I. Комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу.
II. Банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик.
III. Державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики.
IV. Споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка).
V. Міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру.
VI. Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо.
VII. Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.
Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є:
- інвестиційні компанії,
- страхові компанії,
- ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки,
- пенсійні та інші фонди.
Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.
Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів.
Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами:
- концентрацією і мобілізацією банківського капіталу;
- подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ;
- продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями;
- інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп.
Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття:
1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту;
2) сукупність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду.
1.3 Аналіз стану законодавчої бази функціонування кредитного ринку
В зв'язку із проявом негативних наслідків світової фінансової кризи в 2008-2009 роках, особливо гостро стає питання процесу регулювання кредитного ринку України, а саме удосконалення вітчизняного законодавства з метою захисту як кредиторів (в сучасних умовах це питання дуже гостре) так і боржників.
На сьогодні діяльність із надання кредитів (крім системи кредитної кооперації), позик, факторингу, фінансового лізингу, гарантій регулюють такі закони:
1. Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”;
2. Закон України „Про фінансовий лізинг”;
3. Цивільний кодекс України (глави 49, 58, 71, 73);
4. Закон України „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”;
5. Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”;
6. Закон України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Основи правового забезпечення банківського кредитування закріплено у ст.92 Конституції України, де йдеться про засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків; статус національної валюти; а також статус іноземних валют на території України. Ст.100. визначається, що рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики і здійснює контроль за її проведенням.
Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність ” ст.17, 50 та Положення „Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій” п. 22 Національний Банк України видає банкам ліцензію на видачу кредитів за умови виконання таких вимог, що затверджені Національним банком України у Положенні „Про порядок ліцензування банків в Україні”.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно чинного законодавства України та з додержанням встановлених НБУ обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимоги щодо формування обов'язкових, страхових і резервних коштів.
Основним інструментом законодавчого регулювання кредитного ринку України є «Основні засади грошово-кредитної політики», які затверджуються на щорічній основі Радою Національного банку України та визначають першочергові тенденції розвитку кредитної системи країни. Так, «Основні засади грошово-кредитної політики на 2010 рік» враховують тенденції розвитку вітчизняної економіки та грошово-кредитної сфери, передбачають комплекс змінних індикаторів фінансової сфери та систему заходів, спрямованих на забезпечення стабільності національної грошової одиниці, сприяння відновленню економіки та стійкості банківської системи [5].
При здійсненні координації діяльності учасників на кредитному ринку Національний банк України проводить наступні операції:
- операції з резервними фондами та касове обслуговування комерційних банків,
- купівлю й продаж державних цінних паперів та іноземної валюти,
- визначення курсу національної валюти щодо валют інших країн.
Свій вплив на діяльність підприємств він здійснює через обслуговування комерційних та інших банків. Дозвіл на створення комерційних банків та на їхню діяльність на території України Національний банк дає шляхом їх реєстрації. Отже, основними функціями Національного банку України є:
- емісія національних грошових знаків, організація їх обігу та вилучення з обігу;
- надання кредитів комерційним банкам;
- випуск і погашення державних цінних паперів, управління рахунками уряду, здійснення зарубіжних фінансових операцій;
- збереження офіційних золотовалютних резервів;
- грошово-кредитне регулювання економіки;
- загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ України й виконання фінансового законодавства.
Основним головним болем фінансистів є проблемні кредити, частка яких, за даними Асоціації українських банків, складає більш як 70 млрд грн від усього кредитного портфеля (близько 9%). Для порівняння - у європейських банках вважається максимально припустимим рівень до 2%.
З метою забезпечення сприятливих умов для відновлення стабільної діяльності банків у період фінансово-економічної кризи, підвищення рівня капіталізації банків, керуючись статтями 7 і 55 Закону України “Про Національний банк України”, статтями 66, 67 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, пунктом 1.6 глави 1 розділу І Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 369, в Постанові від 22 липня 2009 року № 421 Правління Національного банку України на період до 01.01.2011 впровалило наступні заходи:
1. Ураховувати під час визначення адекватних заходів впливу до банків показники діяльності банківської системи, а також своєчасність та повноту виконання банком своїх зобов'язань перед кредиторами та вкладниками, що підтверджується відсутністю скарг та залишків на рахунках з обліку документів клієнтів банку, які не виконані в строк з вини банку.
2. Не застосовувати до банків заходів впливу в разі:
- наявності в банку збитків, які спричинені формуванням резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями, здійсненими на підставі кредитних договорів, укладених до 01.10.2008, та/або такими, що були реструктуризовані;
- збільшення частки негативно класифікованих активів у загальній сумі активів, за якими має оцінюватися ризик та формуватися резерв згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України, унаслідок зменшення загальної суми активів за умови формування банком відповідних резервів та надання детального плану заходів, спрямованих на зменшення негативно класифікованих активів з щомісячною розбивкою;
- якщо порушення економічних нормативів (починаючи з дати прийняття цієї постанови) пов'язано зі зменшенням регулятивного капіталу внаслідок формування резервів за кредитними операціями за умови надання банком графіка поступового протягом 6 місяців приведення цих економічних нормативів до їх нормативних значень.
3. Зобов'язати органи управління банків, які мають збитки уживати невідкладних заходів щодо підвищення рівня ліквідності, дохідності та оптимізації витратної частини банку.
4. Заборонити банкам, які мають збитки:
- надавати бланкові кредити;
- здійснювати активні операції з інсайдерами в частині надання нових кредитів та гарантій;
- здійснювати дострокове погашення боргових цінних паперів власної емісії за винятком випадків, коли дострокове погашення боргових цінних паперів власної емісії відбувається за ціною, не вищою, ніж 50% від номіналу, та не призводить до суттєвого погіршення ліквідності банку.
Захист прав кредиторів - на сьогодні питання стратегічне. Адже кожен суб'єкт господарювання може бути як і боржником, так і кредитором. Крім того, практично всі підприємства стикаються з проблемами неповернення боргів. Чинні ж закони (про відновлення платоспроможності боржника, реєстрацію закладеного майна, виконавче провадження) не дозволяють кредитору ефективно відстоювати свої права. Світова ж практика свідчить: при законодавчій захищеності прав заставоутримувача й ефективності процедур реалізації заставного майна підприємства, що надають заставу, можуть отримати у дев'ять разів більшу суму кредиту, на більший в одинадцять разів термін кредиту. А відсоткова ставка при цьому зазвичай виявляється вдвічі меншою, аніж у тих, хто завжди захищає будь-якого, нехай навіть недбайливого, позичальника.
Банкіри наполягають на внесенні ряду суттєвих змін у законодавство, яке регулює заставні правовідносини. Пропонується привести пункт 8 статті 34 Закону «Про виконавче провадження» у відповідність із статтею 20 Закону «Про заставу», який не передбачає призупинення процедури стягнення заставного майна. При цьому, враховуючи гіркий досвід, необхідно чітко визначити, що у разі коли почнуться процедури банкрутства, виконавче провадження щодо стягнення заставного майна боржника не припиняється.
