Мохоподібні України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Мохоподібні України

Зміст

Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика мохоподібних та їх різноманітність на Україні

1.1 Дослідження Мохоподібних на Україні
1.2 Умови зростання та географічне походження мохоподібних

Розділ 2. Характеристика відділу Мохоподібні

2.1 Особливості відділу Мохоподібні
2.2 Особливості основних класів відділу Мохоподібні

Розділ 3. Роль мохоподібних в житті людини та природи та охорона
Висновок
Список використаних джерел

Вступ
Мохоподібні - велика група зовнішньо надзвичайно різноманітних рослин. Представники цього відділу - найдавніші сучасні вищі рослини. Вони є найпримітивнішими серед спорових рослин і викликають певний науковий і методичний інтерес. Серед вищих рослин за кількістю видів мохоподібні займають друге місце після квіткових. В усьому світі зростає від 2200 до 27000 видів мохоподібних (за різними джерелами) [2,4], в тому числі біля 8500 печіночників (280 родів), біля 14500 (18000 видів) листкостеблових мохів і біля 300 видів (3 чи 6 родів) антоцеротових. В Україні зустрічається близько 580 видів. На поліссі зростають 368 видів мохів, в Лісостепу знайдено їх майже вдвічі менше, а в Степу й ще менше, лише Карпати можуть зрівнятися в цьому з Поліссям [19].

Мохоподібні своєрідні і неповторні за своєю організацією та способом життя, тому й заслуговують на певну увагу в шкільному курсі біології. Актуальним питанням сучасної методики біології є шляхи підвищення розвитку розумових та творчих здібностей школярів, підвищення пізнавальної активності учнів, вивчення ефективності інноваційних підходів навчання і виховання, що дають змогу не тільки дати учням основи знань, але й навчити їх обробляти, аналізувати, синтезувати потік сучасної інформації.

Цю групу рослин ми пропонуємо для вивчення з використанням різних підходів, а саме:

1) Активного впровадження незвичайних, нетрадиційних ситуацій на уроці.

2) Створення на уроці моментів активного включення учнів в процес пізнання природи, закономірностей її розвитку.

3) Використання в більшій мірі матеріалу, що доводять втілення біологічної теорії в практику.

Мета даної роботи: систематизувати відомості про відділі Мохоподібні, їх різноманітність, значення та принципи охорони.

Об'єктом дослідження виступають мохоподібні та їх поширення на території України.

Предмет - використання мохоподібних людиною .

Методи дослідження: аналітичний огляд літератури.

Для досягнення мети і доказу або заперечення гіпотези нами були поставлені такі завдання:

1. Провести аналіз відділу Мохоподібні

2. Узагальнити відомості про біологічні дослідження Мохоподібних.

3. Проаналізувати поширення окремих видів відділу.

4. З'ясувати значення мохоподібних для людини.

Розділ 1. Загальна характеристика мохоподібних та їх різноманітність на Україні
1.1 Дослідження Мохоподібних на Україні
Біологічні дослідження на території України беруть початок, в основному в середині XIX ст. вони розвивались повільно, інколи залишались незакінченими.

В них приймали участь і небріологи, які займались вивченням мохоподібних поступово, переходячи потім до інших груп рослин чи до інших питань. Роботи по біології проводились майже виключно в університетах - Харківському (Т.А. Алексенко), Київському (А. Покровський і інші), Новоросійському (А.А.Сапегин), а також в Львові [4]. Результати вивчення бріофлори України висвітлені в малочисленних роботах і опубліковані переважно в виданнях Київського, Харківського і Новоросійського товариства природовипробувачів, в "Известиях" Петербурзького ботсаду і інших джерелах. Відомості про мохи представлені в них в вигляді окремих списків чи разом з списками інших груп рослин. Ці дослідження торкнулися окремих місцевостей України [2].

Деякі данні про мохи районів Кам'янець-Подільського і Радомишля приводить Г.Бельке в 1858, 1866 рр., І.Плутенко опублікував в 1871р. матеріали до флори мохів і лишайників Полтавської губернії, які містять список із 36 видів мохів. В.В.Совінскім в "Материалах для флорьі водорослей и отчасти мхов некоторьгх уездов Киевской и Полтавской губернии" (1875) описано 17 видів мохів. АДокровський вперше для околиць Києва вказує 137 видів мохів (1892 р.). В двох роботах М.А.Алексенко представлені списки мохів для північної частини Харківської (1897) і для Чернігівської (1898-1899) губернії [2]. На початку XX ст. К.Шафнагелем згадується ряд видів мохів із району Житомира і районів Кам'янець-Подільської губернії (1908). Відомості до бріофлори південно-сходу України приводить Н.А.Мосолов в вигляді списку, який містить 3- види печіночників і 27 видів мохів. І.Ширяєв в описах сфагнових боліт в околицях Харкова (1909) дає перші відомості про сфагнових мохів району, потім - при описі гіпнових і сфагнових боліт в Лебединському уїзді (1910 р.) А.Матушевський повідомляє про мохи Шепетівських лісів (1913) р.) Н.Н.Чікілевський розглядає екологію моху Polytrichum commune на пісках в південно-західній частині Чернігівщини (1909). В.В.Дотуровський в 1916 р. для поліської частини Волинської губернії приведено 111 видів мохоподібних.

В ряді публікацій представлені матеріали по флорі мохоподібних Криму. За даними Н.Зеленського, відомо було 38 видів мохоподібних, в тому числі 6 видів печінкових мохів: 13 видів були вказані вперше (1896) Е.В.Цикендрат приводить 1 вид печіночників і 13 видів мохів (1900);

О.А. і Б.А.Федченко - 18 видів мохоподібних (1905). До того часу для Криму були відомі 45 видів. Особливий інтерес представляє робота А.А.Сапегіна "Мхи горного Крьіма" (1910) написана по матеріалах зборів автора і колекціям А.Н.Криштофовича, Ф.М.Каменського і інших. В ній наведено 195 видів мохів, описано 4 нових види [4].

В роботі вперше в бріології виражено географічне направлення і закладені основи наукової бріогеографії.

Бріологічні дослідження в Карпатах були початі також з середини XIX ст. і проводились в основному польськими ботаніками, а також угорськими і чехословацькими вченими. Перші відомості про мох регіону зустрічаються у роботах професора Львівського університету Я. Лабажевського. По його матеріалах опубліковано ряд робіт. Значно поповнюються відомості з другої половини 19 ст. В 1860 р. з'являється повідомлення угорського ботаніка Ф. Гашлинського про два види печіночників: Riccia fluitans і Ricciocarpus natars із околиць Ужгорода.Е. Гюккель в роботі 1868 р. приводить список видів мохоподібних в основному для Цівнічно-Західного Прикарпаття.

В роботі Е.Волощака, присвяченій флорі Покутських Карпат (1888), є і список мохоподібних А.Гееба вказує декілька видів для східних Карпат, два із них вперше для регіону. Ф.Ліліенфельдівна в 1911р. приводить повідомлення про 25 видів печіночників із району Косова і 20 видів в основному з хр. Черногора [3].

Бріологічні дослідження на території України в XX ст. продовжились в таких напрямках:

1) інвентаризація гербарних фондів;

2) опис рідкісних і зникаючих видів та їх охорона;

3) дослідження екологічних особливостей мохоподібних: ролі абіотичних факторів у житті мохів; адаптації до них; антропогенного впливу на мохоподібні;

4) дослідження мохоподібних заповідних об'єктів України;

5) мохоподібні як індикатори та монітори забруднення середовища. [12]

1.2 Умови зростання та географічне походження мохоподібних
Представники мохоподібних були знайдені на всіх континентах і зростають вони майже всюди, хоча в різних географічних областях різняться систематичним складом та кількістю [1].

Кріофіти, які живуть у водоймі, поділяються на дві великі групи: вільно плаваючі на поверхні та повністю занурені. Перших порівняно небагато. Це головним чином не чіпкові. Других набагато більш - десятки видів.

Говорячи про водні мохоподібні, необхідно зазначити, що всі вони зростають лише у прісних водоймах. В морській воді вони майже відсутні [11].

Крім водних є ще такі мохоподібні, які ведуть напівводяний спосіб життя. До них належать багато болотних видів, які зростають на берегах річок, на камінні в їх руслах. Коливання рівня води призводять до того, що такі види то занурюються у воду, то повністю на камінні.

Мохоподібні, які зростають на камінні мають дві форми росту - маленькі кустики з прямих пагін та гілок і пагінів з перпендикулярними гілками.

Це не паразит, він використовує гумус, який накопичується в тріщинах кори дерев, вологу, яка збігає по стовбуру під час дощу.

Два фактори обмежують розповсюдження епіфітів - температура і вологість. Епіфіт, який знаходиться на стовбурі дерева в декількох метрів від землі, як правило, не може бути схований на зиму шаром снігу, який захищає рослини від холоду. Це різко зменшує можливість зростання епіфітів в холодних областях. Епіфіти майже всю необхідну їм вологу отримують із атмосфери, а не з субстрату, який майже не містить вологи. Тому водозабезпечення для них по ступеню вологості стоїть на першому місці. Ще один субстрат, на якому знаходяться мохоподібні - листки. Звичайно, листки завжди зелених рослин. Більшість зростаючих на листях мохоподібних - печіночні мхи, їх називають епіфіпами [3,11]

Але найбільш цікавим субстратом із всіх, що використовують кріофіти, є раковини молюсків, цей вид - фісіденса, зростає ще на іншому субстраті, нерухомому - прісноводні губки.

Ще один приклад субстрату, на якому зростають представники родини Splachnaceae. Представники його ростуть на субстратах тваринного походження. Це експерименти самих різних тварин, як диких, так і домашніх. Всі ці субстрати в умовах теплого або жаркого клімату дуже швидко розкладаються.

Крім того, кріофіти можуть жити ще в дуплах дерев та кустарників, на дерев'яних дахах домів та інше.

Але одна група мхів (їх близько 20 видів) може бути названа безсубстратною. Це ті виді, які можуть відриватися від субстрату і вільно переміщуватись вітром. Ці види подушкоподібні формою. Вони головним чином зустрічаються на відкритих місцях. Відірвавшись від субстрату, ця подушка, яка здатна міняти орієнтацію в просторі, отримує можливість рости во всі боки і з часом стає кулястою. Тому безсубстратні мохи частіше називають мохоподібні кульки. Але ці мохоподібні кульки живі. Всередині нього є невеликий камінець, разом з яким він колись відірвався від субстрату. Звичайно розміри мохоподібних кульок 6-9 см в діаметрі. Максимальний розмір 15 см.

Географічне розповсюдження мохоподібних має ті ж самі закономірності, що і у інших вищих рослин. Для них характерні великі ареали. В теоретичному плані можна запропонувати 3 шляхи створення диз'юнкцій:

1. Види в кожному ізольованому районі виникають знову, незалежно один від одного.

2. Ізольованість створюється розповсюдженням зародків мохоподібних (головним чином спор) за допомогою повітряних течій.

3. Розділений на серію ізольованих частин ареалу, представляє собою залишок колись єдиного, цілісного ареалу.

Перший шлях: багаторазові виникнення виду.

Виходячи з того, що на сьогоднішній день людство знає об еволюції та механізмах видоутворення, цей шлях можна відразу відкинути.

Другий шлях: розповсюдження зародків мохоподібних. Необхідно розглянути два варіанти, коли вид зростає на суходолі і вид зростає у водоймі. В обох випадках розповсюдження буде відбуватись в напрямку діючих вітрів. Зародки можуть бути підняти на велику висоту віднесені далеко на ділянку, яка не контактує з цим ареалом. Але якщо розглянути розповсюдження зародків не як одноразовий акт, а як процес, який відбувається постійно впродовж усього життя виду, то зрозуміло, що таке розповсюдження не може привести до формування ізольованих районів ареалів.

Третій шлях, який розглядає розірвані ареали як залишки колись єдиного ареалу. Вид колись займав велику площину, але згодом під впливом несприятливих умов на великій частині її - вимер, залишившись на двох або декількох ділянках, де умови змінились найменше. Якщо ці ділянки далеко одна від одної, то виникає розірваний, диз'юнктивний ареал [5].

Таким чином, можна зробити висновок, що головний шлях утворення розірваних ареалів - це подрібнення колись єдиного ареалу, інші шляхи формування таких ареалів мають лише другорядне значення.

Розділ 2. Характеристика відділу Мохоподібні
2.1 Особливості відділу Мохоподібні
Мохоподібні - невеликі наземні, рідше водяні рослини, досить простої (для вищих рослин) будови, з чітко виявленою зміною поколінь або ядерних фаз. На відміну від решти вищих рослин з домінуванням у циклі розвитку гаплоїдного, або статевого покоління (гаметофіта) над диплоїдним, або нестатевим (спорофітом). Гаметофіт являє собою слань (талом) або більш-менш вертикальне стебельце - каулідій з дрібними листками - філідіями і ризоїдами, але без справжніх коренів. Провідна система мохоподібних досить простої будови: без судин і навіть без трахеїд. На гаметофіті розвиваються статеві органи - чоловічі (антеридії) і жіночі (архегонії). Запліднення відбувається у вологому середовищі за допомогою рухливих сперматозоїдів [23].

Спорофіт (спорогон) дуже редукований. Він складається із спороносної коробочки і ніжки з гаусторією, якою присмоктується до гаметофіта, і веде напівпаразитичний спосіб життя. У коробочці з клітин археспорія після редукційного поділу утворюються спори, якими мохоподібні розмножуються. Із спори розвивається статеве покоління, або гаметофіт.

В Україні - близько 580 видів. На Поліссі зростають 368 видів мохів, в Лісостепу знайдено їх майже вдвічі менше, а в Степу й ще менше, лише Карпати можуть зрівнятися в цьому з Поліссям. [19]

Відділ Мохоподібні, або Бріофіти (Bryophyta). Клас: Антоцеротовидні, або Антоцеротопсиди. (Anthocerotopsia) Порядок: Антоцеротові (Anthocerotales) Родина Антоцеротові (Anthocerotaceae)

Вид: Антоцерос крапчастий (Anthoceros punctatus) Вид: Феоцерос гладенький (Phaeoceros Iaevis) Клас: Печіночники, або Маршанціопсиди (Marchantiopsida) Підклас: Маршанцієві, або Маршанціїди (Marchantiidae) Порядок: Маршанцієві (Marchantiales) Родина: Річчієві (Ricciaceae)

Вид: Річчія водяна (Riccia fluitans) Родина: Маршанцієві (Marchantiaceae)

Вид: Маршанція поліморфна (Marchantia polymorpha) Підклас: Юнгерманієві, або Юнгерманіїди (Jungermanniidae) Порядок: Метугерманієві (Metzgeriales) Родина: Пелієві (РеШасеае)

Вид: Пелія налисткова (Pellia epiphylla) Порядок: Юнгерманієві (Jungermanniales) Родина: Птилідієві (Ptilidiaceae)Вид: Птилідій красивий (Ptilidium pulcherrimum) Родина: Радулові (Radulaceae)

Вид: Радула сплющена (Radula complanata) Родина: Фруланієві (Frullaniaceae)

Вид: Фруланія розширена (Frullania dilatata) Клас: Листкостеблові мохи, або Мохи, або Бріопсиди (Bryopsida) Підклас: Сфагнові, або Сфагніди (Sphagnidae) Порядок: Сфагнові мохи (Sphagnales) Родина: Сфагнові (Sphagnaceae)

Вид: Сфагнум болотній (Sphagnum palaustre) Підклас: Андреєві, або Андреїди (Andreaeidae) Порядок: Андреєві мохи (Andreaeales) Родина: Андреєві (Andreaeaceae)

Вид: Андрея скельна (Andrea rupestris) Підклас: Брієві, або Бріїди (Bryidae) Порядок: Політрихові (Polytrichales) Родина: Політрихові (Polytrichaceae)

Вид: Політрихум, або Зозулин льон звичайний (Ро commune)

Вид: Зозулин льон ялівцевий (P. juniperium) Вид: Зозулин льон волосистий (P. piliferum) Порядок: Дикранові (Dicranales) Родина: Дикранові (Dicranaceae)

Вид: Дикранум зморшкуватий (Dicranum rugosum) Вид: Дикранум метлевидний (D. scoparium) Порядок: Фунарієві (Funariales) Родина: Фунарієві (Funariaceae)

Вид: Фунарія вологомірна (Funaria hygrometrica) Порядок: Брієві (Bryales) Родина: Брієві (Вгуасеае)Рід: Бріум (Bryum) Родина: Мнієві (Мпіасеае) Рід: Мніум (Мпішп) Родина: Аулакомнієві (Aulacomniaceae)

Вид: Аулакомніум болотний (Aulacomnium palustre) Порядок: Гіпнобрієві (Hypnobryales)

Родина: Амблістегієві (Amblystegiaceae)

Вид: Дрепанокладус викривлений (Drepanocladus aduncus) Родина: Гіпнові (Нурпасеае) Рід: Гіпнум (Hypnum)

Вид: Птіліум страусове перо (Ptilium crista-castrensis) Родина: Гілокомієві (Hylocomiaceae)

Вид: Гілокоміум блискучий Hylocomium splendens) [23]

2.2 Особливості основних класів відділу Мохоподібні
Клас Антоцеротовидні, або Антоцеротопсиди (Anthocerotopsida)

Сланеві рослини мають просто побудований пластинчастий талом, дихотомічно розгалужений (рис. 1). Клітини талома майже всі однакові, тобто не диференційовані на окремі тканини і органи. Вони містять по одному пластинчастому хлоропласту з піреноїдом. Гаметофіт двостатевий, з антеридіями і архегоніями, зануреними в тіло талома; ризоїди прості. Спорофіт складається з довгого стручкоподібного спорогона, що розкривається двома поздовжніми щілинами, і бульбоподібного присоска. Над присоском міститься на меристематичної тканини, клітини якої, постійно поділяючись, зумовлюють ріст спорогона в довжину. Всередині спорогона є довга неплідна колонка, оточена спорогенною тканиною, з клітин якої утворюються спори з елатерами. Спори довгий час лишаються в тетрадах.

В епідермісі спорогона є типові продихи з двома замикаючими клітинами.

Рис. 1. Феоцерос гладенький (Phaeoceros laevis): 1 -- загальний вигляд; 2 -- розкритий спорогон; 3 -- продих; 4,5 -- поперечний і поздовжній розріз спорогона; 6 -- спори з елатерами

Клас включає один порядок -- Антоцеротові (Anthocerotales), який має одну родину -- Антоцеротові (Anthocerotaceae), до складу якої входять п'ять родів і понад 300 видів, поширених майже по всій земній кулі, особливо в тропіках. У флорі України є лише два види: антоцерос крапчастий (Anthoceros punctatus) та феоцерос гладенький (Phaeoceros laevis). Вони ростуть на вогких глинястих ґрунтах, у канавах, по схилах і біля доріг. Антоцеротові мають ряд спільних з водоростями рис будови. Це сланева будова тіла, пластинчасті хлоропласти з піреноїдами. Однак відрізняються від них багатоклітинними гаметангіями, властивими лише для вищих рослин. На думку деяких ботаніків поряд з родиною Антоцеротові наводиться родина Нототиласові (Notothylaceae).

Клас Печіночники, або Маршанціопсиди (Marchantiopsida, або Hepaticopsida )

Сланеві або листкостеблові рослини, в яких гаметофіт майже зйнжди має дорзовентральну будову, верхня (спинна) і нижня (черевна) поверхні побудовані по-різному. Ризоїди прості, одноклітинні, нерозгалужені. Листки (у листкостеблових форм), різноманітні за формою, розміщені на стеблі в два або три ряди, без середньої жилки, здебільшого одношарові. На поверхні слані або на стебельці розвиваються антеридії і архегонії на одній або на різних рослинах; вони в одних випадках заглиблені в тканину талома, в інших -- міситься на його поверхні чи на стебельці або підносяться над таломом на особливих підставках. У коробочці спорогона, крім спор, часто утворюються ще особливі пружинки (елатери), які сприяють розсіюванню спор. Коробочка розтріскується здебільшого поздовжніми щілинами на чотири і більше стулок. Стадія протонеми під час проростання спор слабко виражена.

Поширені печіночники майже по всій земній кулі, від тропіків до полярних областей. Найбільша різноманітність їх спостерігається в регіонах з вологотропічним кліматом. Тут у дощових тропічних лісах вони ростуть здебільшого як епіфіти на стовбурах, гілках і листках дерев або на вологих скелях, камінні. В областях з помірним і холодним кліматом печіночники є здебільшого наземними рослинами, що ростуть переважно на сирих і пологих грунтах, у тінистих лісах, рідше в сухих місцях; епіфітів небагато.

У викопному стані печіночники достовірно відомі, починаючи а верхнього карбону. В сучасній флорі світу їх налічується близько 8500 видів, що входять до складу більш як 235 родів і п'яти-семи порядків. У флорі України, за даними Д.К. Зерова, є 165 видів печіночників. Д.К. Зеров запропонував поділити клас Печіночники на два підкласи: Маршанцієві печіночники (Marchantiidae) і Юнгерманієві печіночники (Jungermannidae).

Страницы: 1, 2

В соцсетях