Принцип природовідповідності виховання і положення про гармонійний розвиток особистості по-своєму розвивають І. Ф. Гербарт і А. Дістервег. Гербарт - представник авторитарної педагогіки - виховує на художніх творах, вагомих не за своїми художніми якостями, а за цінністю наслідування морального. Він розробив етичну теорію виховання, основану на вічних незмінних моральних ідеях, надаючи великого значення психології і вважав педагогіку наукою і мистецтвом. Гербарт оголосив, що основою морального є почуття. Мета виховання - розвиток художньо-естетичного сприйняття світу, естетично вихована людина, на його думку, вже є морально вихованою. Таким чином, художньо-естетичне виховання - вищий критерій виховання взагалі. Моральне почуття сприймається ним як краса волі, яка має п'ять станів: внутрішня свобода, повнота життя, безкорисливе ставлення до інших, ідеї права і справедливості.В педагогічній концепції А. Дістервега синтезуються три принципи: природовідповідності, культуровідповідності і самодіяльності, що передбачає активність дитини в процесі навчання і виховання. Він був прихильником раціонально поставленого навчання і виховання [34].
Витоки слов'янського художньо-естетичного виховання мають глибоке коріння, яке сягає початку нашої ери. Вже тоді існувало достатньо розвинуте мистецтво (про що свідчать археологічні розкопки), міфологічне, синкретичне, - як магія впливу, направлена на стихійні сили природи. Язичницькі обряди, схожі на театралізоване дійство, ввібрали різні види мистецтва: різьбу, карбування, танці, замовляння, заклинання, гру на музичних інструментах, і, напевне, створювали сильний емоційний вплив. В українській педагогіці виникло поняття народної педагогіки, яка представляє тисячолітній досвід виховання і добуті емпіричним шляхом знання про людину. Народне виховання за К. Д. Ушинським - найбільш виховна сила [82, с. 237].
Г. Сковорода сприймав і пояснював навколишній світ засобами науки та мистецтва. Особливо високо вчений цінував народну творчість, вважаючи, що саме у фольклорі слід шукати джерело натхнення і зразки для творчості. У спадщині Г. Сковороди проблема прекрасного підпорядковується меті виховання справжньої людини, яка знаходить своє щастя і покликання у творчій праці. Великого значення Г. Сковорода надавав саме музичному мистецтву, як особливому засобу розвитку людської особистості [68].
Про красу, її благотворний вплив на людство, мистецтво як могутній чинник вдосконалення людського суспільства говорив великий народний поет, художник, мислитель ХІХ ст. Т. Г. Шевченко. Особливо натхненно митець писав про народні пісні та думи: «І всі вони так велично-прості і прекрасні, що коли б воскрес сліпець хіоський та почув хоча б одну з них (пісень) від такого ж, як і він сам, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козуб, названий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника» [49, с. 37].
Чудодійною силою наділяв музику український письменник ХІХ ст. Панас Мирний. Саме вона, на думку митця, здатна з найбільшою силою виражати людські почуття «...спів - то мова душі, то голос серця, бо ними визначаються найтендітніші людські почування, бурхливі хвилі та несамовиті перебої його серця, найнепримітніші одгуки душі до всього, чого не збагнути мовою - словом» [49, с. 48].
Художніми творами та науковими працями про мистецтво збагатив культуру українського народу І. Я. Франко. Вплив мистецтва на людину вчений розглядав шляхом порівняння літератури, музики, малярства. Перевагою музики письменник вважав глибокі неясні зворушення, перевагою поезії - активний стан душі, воля, афекти. Малярство за допомогою ліній та фарб передає частину дійсного світу або якусь думку. Людина повинна внести своєю уявою, фантазією рух, життя у твори мистецтва і «власне в тім, - вказував І. Франко, - лежить головне і всім доступне естетичне вдоволення, яке дають нам добрі малюнки» [84, с. 283].
Високо цінувала вплив мистецтва на душу людини Леся Українка. Звертаючись до митців, поетеса писала: «Шукай, відбирай, перевтілюй у власній творчості насамперед те, що являє прекрасне, що пов'язане з красою народного сприймання, народної фантазії і народного світогляду, а не те потворне, негарне, що повинне лише відтінювати велич прекрасного, закладеного в народі» [41, с. 18].
Аналізуючи теорію і практику художньо-естетичного виховання, видатний педагог К. Ушинський підкреслював, що велике значення для розвитку особистості має музика, образотворче мистецтво, а також природа. Виняткову увагу педагог приділяв вивченню історії народу, рідної мови, літератури, особливо фольклору. Прагнучи розвивати у дітей поряд з інтелектуальною почуттєво-емоційну сферу К. Ушинський вказував: «У всякій науці більш або менш є естетичний елемент, передавання якого учням повинен мати наставник» [82, с. 336]. Педагог вважав, що розвивати художньо-естетичне почуття слід не лише на основі змісту, а й форми проведення занять.
Відомий український вчений, педагог, психолог, професор Г. Ващенко, визначаючи завдання гармонійного виховання української молоді, вказував, що школа має виробити у дітей здоровий смак щодо творів мистецтва. Для цього, на думку педагога, необхідними є знання з історії письменства, малярства, скульптури, музики, архітектури. Г. Ващенко відмічав: «У галузі мистецького виховання мусить перше місце займати виховання смаку і розуміння свого рідного мистецтва, тим більше, що в цій галузі Україна має значні досягнення» [9]. Школа, на думку педагога, повинна розвивати творчі, мистецькі здібності, оскільки серед учнів є багато талановитих особистостей, які за умови правильного виховання можуть дати Україні нові прекрасні твори в галузі літератури, музики або малярства.
Белінський вважав підручником життя правильно вибрану для дітей книгу, мистецтво для душі і народну творчість, а також знайомство з історією. Він говорив про благодатний вплив музики на дітей, займатися якою потрібно починати якомога раніше, так як це мистецтво має складну знакову мову, але проникнення в музику «наполнит гармонией мира их новые души, разовьет в них предыдущие таинства жизни … и даст им легкие крылья…» [34].
Надзвичайно цікавим є вивчення спадщини видатного композитора, диригента, хореографа, фольклориста, педагога В. Верховинця. Він вважав, що саме народне мистецтво здатне найефективніше впливати на підростаюче покоління. Головну мету педагогічної діяльності митець вбачав у всебічному розвиткові здібностей дитини. Органічно поєднавши поетичний (слова пісні), музичний (мелодія), драматичний та хореографічний (інсценізація пісенного матеріалу за допомогою пантомімічних і танцювальних рухів) та образотворчий (костюми казкових персонажів, декорації) матеріал, В. Верховинець створив оригінальну методику художньо-естетичного виховання у дусі любові до Батьківщини, мови, поезії, пісні, танцю [12].
Найголовнішою якістю педагогічної культури В. Сухомлинський вважав відчування духовного світу дитини, здатність приділяти йому увагу і віддавати духовні сили кожному. Він цінував емоційність людської натури, вмів сприймати естетичне у всіх проявах життя і вчив цьому дітей, особливу роль відводив мистецтву. «В художньо-естетичному вихованні взагалі і в музичному особливо важливі психологічні настанови, якими вихователь керується, залучаючи дітей до світу прекрасного. Для мене головною була настанова на виховання здатності емоційно ставитися до краси і потреби у враженнях естетичного характеру. Важливу мету всієї системи виховання я бачив у тому, щоб школа навчила людину жити в світі прекрасного, щоб людина не могла жити без краси, щоб краса світу творила красу в ній самій» [74, с. 63]. Сухомлинський вважав, що справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина пізнає красу для себе, живе у цій красі, прагне до неї. Так, однією зі сходинок у процесі художньо-естетичного виховання дитини є, за словами педагога, музика. Вона стає осягненням мови почуттів, для читання якого першими і найяскравішими сторінками є народна пісня. В. Сухомлинський вважав, що почуття величі та краси людини викличуть і твори образотворчого мистецтва. Важливим засобом емоційно-естетичного впливу на особистість є процес розглядання картин. Цінними є поради педагога щодо поєднання поетичного, музичного та образотворчого мистецтв.
В еволюції поглядів на художньо-естетичне виховання ХХ століття займає особливе місце, тому що цій проблемі приділяється багато уваги і особливо вихованню засобами музики. Можливо, це пов'язано з технічними можливостями доступності музичного звучання порівняно з ХІХ століттям - століттям літератури. Серед творців та послідовників систем музично-естетичного виховання такі педагоги і композитори, як Еміль Жак-Далькроз, Золтан Кодай, Карл Орф [ 51, 33, 84].
В художньо-естетичне виховання вкладається поняття здатності проникати у всі сфери життя, формувати естетичне ставлення до дійсності в цілому, а не тільки в мистецтві. Наведемо деякі визначення художньо-естетичного виховання:
– художньо-естетичне виховання - виховання здатності ціленаправлено сприймати, відчувати і правильно розуміти і оцінювати красу в оточуючій дійсності - в природі, в суспільному житті, в праці, в явищах мистецтва [86].
– введення людини в систему дій, що педагогічно організуються, для вироблення у неї бажаних вихователем естетичних почуттів, смаків, ідеалів, а також художньо-творчих здібностей (В. А. Разумний) [91];
– залучення до естетичних цінностей і перш за все до головної з них - краси у всіх її проявах. Так як краса як цінність найбільше пов'язується з мистецтвом, то художньо-естетичне виховання вміщує і залучення до мистецтва, розвиваючи емоційну сторону не тільки сприйняття мистецтва, але й психіки людини [29].
- формування певного естетичного ставлення людини до дійсності. В процесі естетичного виховання виробляється орієнтація особистості в світі естетичних цінностей, залучення до цих цінностей. Формування і розвиток здібностей людини до естетичного сприйняття і переживання, її естетичний смак, ідеал… Естетичне виховання має дві основні функції: формування естетично-ціннісної орієнтації особистості і розвиток її естетично-творчого потенціалу. Естетичне виховання за допомогою мистецтва не ототожнюється з художнім вихованням. Воно ширше, передбачає вплив на естетичні аспекти праці, побуту, поведінки, формуючи естетичне ставлення до самої дійсності [89].
Художньо-естетичне виховання неможливе поза освоєнням системи цінностей, що існують або розвиваються в даному суспільстві. Пізнати ці цінності можливо через мистецтво, через особистісне ставлення до художніх творів. Через розвиток власного ставлення до цінностей формується суб'єктність людини, спрямована на будь-які сприйняття проявів довкілля. Суб'єктність виявляється як у репродуктивній діяльності (сприймати, аналізувати, переживати художні цінності), так і у продуктивній (творити). Цей двобічний процес є основою художньо-естетичного виховання школярів.
Його метою, зазначається у державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти, є розвиток емоційної та інтелектуальної сфер дитини; актуалізація естетичних, мистецтвознавчих та культурологічних знань; формування естетичної свідомості, що відбивається як у власній творчості у царині мистецтва, так і у вчинковому способі буття, що «репрезентує цілісність людської свідомості, самосвідомості і практичної дії» [22, с. 2]; спрямованість на розуміння учнями художньої цінності творів мистецтва; стимулювання духовності і здатності бути співпричетним до душевного світу іншого та протистояти культивуванню примітивних поглядів та смаків.
Дослідники Н. Миропольська, С. Ничкало та В. Рагозіна вважають, що для досягнення цієї мети мають бути розв'язані такі завдання, як:
- розвиток ерудиції школярів у галузі мистецтва (теоретичне і практичне володіння системою елементарних мистецьких знань, понять, термінів; здатність збагнути та висловити власне ставлення до творів мистецтва);
- виховання широкого спектра почуттів школярів (адекватне сприйняття художніх творів, розвинені почуття здивування та допитливості, здатність до естетичного переживання, усвідомлення неповторності індивідуального та сприйняття іншого як естетичної цінності);
- спрямованість учнів на творчу діяльність як мистецьку, так у будь-якій сфері соціальної практики (виховання вмінь розв'язувати творчі завдання, оригінальність і доречність їхнього виконання, власний погляд на світ, уміння самостійно робити висновки, радість як ознака духовної творчості);
- сприяння набуттю учнями нового буттєвого досвіду (гуманістична спрямованість індивіда, розуміння і визнання гідності кожної людини) [50].
Сутність художньо-естетичного виховання, яке є одним із шляхів, напрямків гуманізації людини, проявляється і конкретизується в змісті та завданнях освітнього процесу. Можемо виділити такі завдання художньо-естетичного виховання:
– формування художньо-естетичного відношення до дійсності;
– формування загальних здібностей;
– розвиток художньо-естетичного почуття;
– розвиток художньо-естетичного смаку;
– формування системи художньо-естетичних поглядів;
– формування образного мислення.
Отже, зважаючи на предмет і мету виховання, художньо-естетичне виховання можна визначити як формування естетичного ставлення людини до дійсності, зміст якого поєднуючи в собі загальнолюдські, епохальні, регіональні, національні, професійні та індивідуальні риси, несе історично певний рівень людяності. Шляхи збагачення духовно-творчого потенціалу людини різноманітні, але художньо-естетичне виховання в цьому процесі є головним. Воно виступає підсумковим, завершальним елементом системи загального виховання, надає їй закінченості і насичує всю її структуру суто людським змістом.
1.2 Особливості художньо-естетичного виховання в молодшому шкільному віці
За віковою періодизацією, прийнятою українськими психологами і педагогами, час життя дітей від шести до одинадцяти років називається молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховуються особливості психічного і фізичного розвитку дітей, береться до уваги перехід їх від ігрової до учбової діяльності, яка стає у цьому віці провідною. Вступ дитини до школи - це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде до школи з фізичною і психологічною готовністю до цієї зміни. У шкільному навчанні використовуються і продовжують розвиватися фізичні і розумові здібності, формуються психічні властивості молодшого школяра.
Протягом молодшого шкільного віку відбувається подальше зростання організму дитини. Розвивається м'язова система молодших школярів. Збільшується вага всіх м'язів відносно ваги тіла, що сприяє зростанню фізичної сили дітей, підвищується здатність організму до відносно тривалої діяльності. Дрібні м'язи кисті руки розвиваються повільніше. Діти цього віку, добре володіючи ходьбою, бігом, ще недостатньо координують рухи, здійснювані дрібними м'язами. Посилюється розвиток рухового апарату, що обумовлює надмірну рухливість дітей цього віку, тому важливо зважати на їх прагнення бігати, лазити, плавати тощо, пам'ятаючи, що розвиток моторики дітей зв'язаний не тільки з фізичним, а й розумовим розвитком підростаючої особистості.
У молодших школярів збільшується рухливість нервових процесів, що дає змогу дітям швидко змінювати свою поведінку відповідно до вимог учителя. У дітей добре розвинені органи чуття.
Психологічна готовність до шкільного навчання - це складне утворення, до структури якого входить особистісна, інтелектуальна і соціально-психологічна готовність. Психологічна готовність включає здатність дитини до прийняття нової «соціальної позиції» - положення школяра, здатність управляти своєю поведінкою, своєю розумовою діяльністю, певний світогляд, готовність до оволодіння учбовою діяльністю.
Дитина в цьому віці спрямована на інтелектуальні заняття, спорт тощо. З'являється у структурі молодших школярів его (Я) і суперего (над-Я). Дитина оволодіває елементарними культурними навичками, навчається в школі, зростає здатність дитини до логічного мислення, самодисципліни, а також спілкування з ровесниками у відповідності до встановлених правил.
Важливе значення в навчанні має і ставлення учнів до вчителя. О. В. Скрипченко вважає, у 1-2 класах учні не виявляють критичного ставлення до вчителя, вони виконують всі його вимоги, люблять і поважають за те, що він навчає їх. Критичне ставлення з'являється в з-му класі, якщо учитель допускає помилки у навчально-виховному процесі [69]. В учнів молодшого шкільного віку формуються різноманітні навчальні мотиви: ігрові, зовнішні (соціальні, вузькі особисті), внутрішні.
У процесі навчання здійснюється розвиток в учнів пізнавальних процесів, який характеризується кількісними та якісними змінами. Вони виявляються зокрема в розвитку сприймання. Кількісні зміни полягають у зростанні швидкості перебігу процесу сприймання, у збільшенні числа сприйнятих об'єктів, розширенні обсягу їх запам'ятовування тощо. Якісні зміни являють собою певні перетворення структури сприймання, виникнення нових його особливостей, які знаменують собою піднесення його пізнавальної ефективності.
Удосконалюється робота аналізаторів, підвищується їх чутливість до різних властивостей предметів. За результатами досліджень О. В. Скрипченко визначає, що «в учнів третіх класів точність розрізнення кольорів та кольорових відтінків збільшується на 45% порівняно з учнями перших класів» [69, с. 123]. Розрізнення молодшими школярами кольорів, їх відтінків залежить не тільки від вікових особливостей дітей, а й робіт, які проводять дорослі. Так, за свідченням Б. Неменського, японські вчителі надають особливої уваги розвиткові кольорової чутливості учнів. В цій країні є своєрідна колористична грамота. Вона, на думку японських психологів і педагогів, дає змогу ширше і глибше розвивати не тільки органи чуття, а й мислення і творчі можливості дітей. У японських школах з першого класу програмою передбачені такі заняття, які звуться «милуванням». У гарну погоду відміняються уроки, й учні йдуть спостерігати, милуватись красою природи.
Підвищується у молодших школярів і здатність розрізняти висоту звуків, чому особливо сприяють заняття з музики. Для початкового навчання музики молодший шкільний вік є найбільш сприятливим. За даними соціальних досліджень А. Д. Когана, О. В. Скрипченко у молодшому шкільному віці зростає гострота слуху, а також здатність розрізняти висоту тонів. «Точність сприймання і відтворення коротких звукових сигналів підвищується в учнів третіх класів порівняно з першокласниками в 1,6 раза» [69, с. 125].
Спостережливість розвивається успішніше, якщо вчитель не тільки супроводжує поясненнями демонстрацію наочних об'єктів, а й організовує самостійне розглядання цих об'єктів, пошуки їх характерних ознак, створення цілісних їх образів. Таким чином школярі вчаться точно, чітко їх сприймати - бачити, слухати, обмацувати, часом і нюхати, пробувати на язик, спостерігати й узагальнювати, визначати словом результат своїх спостережень. Формування спостережливості сприяє художньо-естетичному вихованню учнів. Вирізування, ліплення, конструювання, моделювання, робота на пришкільній ділянці також потребують сприймання і виступають як стимулятори його розвитку.
