Методика навчання дітей усного переказу в 2-му клас
ДИПЛОМНА РОБОТА
«Методика навчання дітей усного переказу в 2-му класі»
Зміст
Вступ
Розділ І. Методична проблема навчання усного переказу в початковій школі
1.1 Читання як вид мовленнєвої діяльності
1.2 Розвиток зв'язного мовлення на уроках читання
Розділ ІІ. Методичне забезпечення навчання усного переказу в початковій школі та експериментальна перевірка його ефективності
2.1 Відбір дидактичного матеріалу для навчання усного переказу учнів 2-го класу
2.2 Зміст і організація експериментального дослідження та перевірка його ефективності
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Пріоритетними напрямками модернізації початкової освіти, що спрямовані на різнобічні за змістом перетворення у навчально-виховній діяльності школи, є глибоке засвоєння мовних норм, формування мовленнєвих умінь і навичок, підвищення рівня культури українського мовлення. Реалізація завдань з удосконалення якості навчання і виховання у початковій школі неможлива без роботи над систематичним і цілеспрямованим збагаченням словникового запасу рідної мови як однієї з провідних умов загального розвитку молодших школярів. Навчання рідної мови в початковій школі передбачає взаємозв'язок вивчення мовного матеріалу та роботи над розвитком усного і писемного мовлення, що забезпечує формування граматичних, орфографічних і мовленнєвих умінь і навичок. Відтак, збагачення словникового запасу молодших школярів відбувається у процесі вивчення граматики, морфології та орфографії. На уроках рідної мови учні оволодівають мовними засобами, а саме, словами та їх формами, вчаться розуміти семантику слів, використовувати лексичні одиниці якомога точно і доречно в мовленнєвій практиці, як у школі, так і в повсякденному спілкуванні. Саме тому в початковій школі провідним принципом навчання виступає принцип розвитку мовлення молодших школярів.
У системі роботи з розвитку мовлення важливе місце належить переказові. Як показує досвід багатьох учителів, цей вид творчості є надійним засобом залучення дітей до найпростішої, спеціально спрямованої мовної діяльності - наслідування форм і норм літературної мови. А це дуже істотно, бо самостійність зв'язного мовлення не може бути сформована в учнів без наслідування готових зразків.
Тому серед навчальних завдань курсу на сучасному етапі реформування навчання української мови є «розвинути й закріпити в учнів повагу й любов до української мови, потребу в постійному духовному самозбагаченні через неї; розширити й удосконалити їхні знання української мови - її фонетики, лексики й граматики, допомогти їм оволодіти нормами літературної мови, дати загальну лінгвістичну освіту; навчити дітей вільно користуватися всіма багатствами виражальних засобів української мови, усно й письмово викладати свої думки, адекватно розуміти думки інших людей, відчувати красу висловлювань.
Вивчення мови безпосередньо проходить у процесі мовлення, але цей процес має здійснюватися системно.
Як відомо, розвиток мовлення школярів все ще залишається слабкою ланкою в роботі словесників. Такий стан пояснюється передусім браком часу для практичної роботи, недостатньою кількістю в підручниках завдань і вправ, спрямованих на формування мовленнєвих умінь, зокрема вмінь відтворювати докладні, стислі і вибіркові тексти різних типів і стилів мовлення.
Цій проблемі приділено належну увагу в працях відомих лінгвістів, методистів (О. Біляєв, Т. Донченко, В. Мельничайко, М. Плющ, М. Стельмахович, М. Пентилюк, Л. Мацько, М. Вашуленко, Л. Скуратівський, Г.Шелехова, В.Ужченко), які у своїх працях звертають увагу на форми і прийоми роботи над текстом.
Проблемі реалізації завдань розвитку мовлення в школі присвячено ряд монографічних досліджень та методичних посібників (І.Гальперін, Г. Коляденко, М. Сенкевич, Т. Ладиженська та інші).
Однак в сучасній методиці відсутня чітка система вправ і завдань по формуванню вмінь відтворювати докладно, стисло і вибірково тексти різних типів і стилів мовлення.
Актуальність дослідження зумовлена вагомістю проблеми для методики розвитку мовлення школярів, з одного боку, а з іншого - обмеженістю дослідження проблеми в теоретичному і практичному планах. Відтак виникає необхідність розробки нових технологій розвитку мовлення учнів.
Мета дослідження - теоретичне обґрунтування й експериментальна перевірка методики розвитку мовлення учнів у процесі навчання усного переказу.
Для досягнення мети роботи слід розв'язати такі завдання:
1) проаналізувати процес читання як вид мовленнєвої діяльності;
2) охарактеризувати особливості розвитку усного мовлення на уроках читання;
3) визначити суть і місце усного переказу у навчальному процесі та його вплив на розвиток мовлення учнів;
4) експериментально перевірити розвиток мовлення учнів шляхом навчання усного переказу.
Об'єктом дослідження є розвиток мовлення молодших школярів.
Предмет дослідження - методичне забезпечення розвитку мовлення учнів у процесі навчання усного переказу.
Гіпотеза: мовлення учнів буде більш досконалим, якщо використовувати усний переказ як засіб розвитку мовлення учнів.
Наукова новизна роботи: досліджено характер взаємозв'язку процесу розвитку мовлення учнів та навчання дітей усного переказу, визначено ефективність його використання на уроках читання.
Практичне значення дослідження визначається значущістю мовленнєвого розвитку молодших школярів та необхідністю його удосконалення у процесі навчальної діяльності, а саме під час навчання усного переказу. Матеріали дослідження можуть бути використані вчителями початкових класів для активізації мовленнєвої діяльності учнів при формуванні навичок усного переказу в 2-му класі.
Методи дослідження - теоретичні: вивчення, аналіз та узагальнення бібліографічних джерел (законодавчих та нормативних документів, історико-педагогічної, лінгвістичної, психолого-педагогічної та методичної літератури) щодо розвитку мовлення молодших школярів; емпіричні: цілеспрямоване спостереження за мовленням молодших школярів, бесіди, аналіз навчально-методичної документації, програм, педагогічний експеримент; статистичні: кількісний та якісний аналіз експериментальних даних.
Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, списку використаних джерел, додатків.
Розділ І. Методична проблема навчання усного переказу в початковій школі
1.1 Читання як вид мовленнєвої діяльності
В основу початкового курсу української мови покладено всебічний розвиток мовлення. Це одна з найактуальніших проблем шкільного навчання. Розвиток мовлення -- це провідний принцип у роботі з читання, граматики, правопису. Саме він об'єднує всю мовленнєву діяльність учнів. Робота над правильною вимовою, над чіткістю і виразністю усного мовлення, над його культурою, над відчуттям його змісту і краси, над збагаченням словника має стати складовою кожного уроку поряд з конкретними лінгвістичними завданнями.
Розвиток мовлення у початковій школі значною мірою здійснюється на уроках читання. Завдання предмета читання у початкових класах -- формувати, закріплювати, удосконалювати навички свідомого, правильного, швидкого, виразного читання, розвивати потяг до самостійного читання книг. У ньому тричі вжите слово «читання», і кожного разу воно має значеннєві відтінки, зрозумілі читачеві, а саме: предмет читання ставить за мету виробити в учнів не тільки уміння читати (навички читання), а й внутрішнє бажання читати, що є усвідомленням необхідності спілкування з книгою, бачити в цьому життєву потребу (самостійне читання) [26; С. 241].
Уроки читання не обмежуються виконанням перелічених вище завдань. Як складова частина навчальної дисципліни «Українська мова» читання покликане виконувати значно коло завдань. Найважливіше з них полягає в активному застосуванні всіх видів мовленнєвої діяльності, а не тільки в набутті прийомів читання. Це значить, що на уроках читання слід розвивати навички слухання і говоріння, ведення діалогу, уміння висловлювати свої думки, тобто всього того, що називається культурою мовлення.
Розвиток мовленнєвої діяльності досягається завдяки зв'язкам читання з іншими розділами предмета «Українська мова». До свідомого читання діти починають готуватися в період навчання грамоти. Уроки читання розкривають широкі можливості для роботи над удосконаленням мовлення і мислення, над розширенням активного словника, пізнанням будови мови. Не випадково програма з української мови в 2--4 класах формулює розділ не просто «Читання», а «Читання і розвиток мовлення», підкреслюючи, що читання і розвиток учнівського мовлення на уроках повинні становити органічний сплав [72; С. 11].
Ця вимога більшою чи меншою мірою втілюється на всіх етапах уроку: і в підготовчій бесіді до вивчення теми, і при повторному читанні, і при аналізі твору. Якщо вчитель розкриває зміст невідомого слова, він тим самим робить його доступним дитячому розумінню і, значить, допомагає учням ввести це слово до свого активного словника. А коли педагог вимагає від своїх підопічних відповіді на запитання або пропонує сформулювати своє ставлення до описаних подій, то в цьому випадку він прагне виробити в учнів уміння користуватися мовленням в діалогічній і монологічній формах.
Говорячи інакше, хоч би яким видом занять учитель займався на уроках читання, він повинен усвідомлювати, що працює над розвитком мовлення дітей. Та й саме його мовлення впливає на дитяче мовлення. У системі початкового навчання розвиток мовлення -- це принцип навчання, який забезпечує кінцеву мету опрацювання предмета «Українська мова», складовою частиною якого є уроки читання [52; С. 71].
Методика рекомендує відводити деякий час, приблизно 10--15 хв., для цілеспрямованої роботи над розвитком мовлення дітей: переказувати прочитане за планом, дати усний опис природи, розповісти про похід до музею, у парк, ліс та ін., пов'язуючи це з темою уроку. Тому у підготовці уроку читання, визначенні мети, доборі прийомів опрацювання матеріалу необхідно не лише планувати читання тексту, а й передбачати систему розвитку мовлення учнів. Наприклад, до уроків з теми «Наша Батьківщина -- Україна» (2 клас) мету можна сформулювати так: «Працюючи над виразним читанням, виховувати гордість за рідний край, за Батьківщину; збагачувати словниковий запас, розвивати усне мовлення учнів». Розділи «Читання» і «Розвиток мовлення» в курсі української мови початкової школи невіддільні [26; С. 273].
Існують два види читання: вголос (або голосне) і мовчазне (або читання про себе). Мовчазному читанню передує голосне, яке, однак, не замінюється повністю читанням про себе, а триває впродовж усього початкового навчання. Зменшується лише його питома вага у порівнянні з мовчазним читанням.
Така послідовність застосування видів читання продиктована психічними особливостями дітей у засвоєнні написаного. На початковому етапі читання написане слово стає зрозумілим, коли воно вимовлене. Графічний код, тобто написане, розшифровується звуковим його відтворенням. Звучання ж слова уже відоме дитині і зрозуміле. Тому весь букварний період присвячується в основному голосному читанню. Воно домінує і на початковій стадії роботи над «Читанкою». У букварний період застосовується ще й читання пошепки [45; С. 14].
Ця ж послідовність запровадження видів читання задовольняє також і методичну вимогу навчання. Перші кроки в оволодінні технікою читання потребують пильної уваги і допомоги вчителя. Саме читання вголос дозволяє успішно здійснювати «зворотний зв'язок»: ступінь володіння технікою читання легко контролюється вчителем. Крім цього, читання вголос активізує роботу всього класу, воно допомагає тим, хто відчуває труднощі у набутті навичок читання. У процесі читання вголос діти вчаться виразно відтворювати написане. Усе це враховується в методиці читання при визначенні його місця у навчанні дітей молодшого шкільного віку.
Кожен із перелічених видів читання має практичну вагу в підготовці активного читача. Голосне читання, що відповідає вимогам виразного читання, сприяє кращому усвідомленню прочитуваного, посилює виховний та естетичний вплив на слухачів. До цього прагне вчитель. Здійснюється воно застосуванням різноманітних форм учнівського читання: індивідуального, хорового, «ланцюжкового», вибіркового, в особах [29]. Кожна з цих форм задовольняє певну методичну мету.
Індивідуальне читання дозволяє здійснювати роботу з окремим учнем: навчати чи контролювати його успіхи. І все ж воно не виключає залучення однокласників до ознайомлення з текстом.
Хорове читання допомагає вчителеві вирівняти уміння і навички читання всіх учнів чи «підтягти» окремих з них до рівня інших. Можна практикувати також читання всіма учнями упівголосу.
«Ланцюжкове» читання -- це ефективна форма активізації учнівської діяльності в класі, засіб контролю за вже вивченим; це й практичний прийом удосконалення навичок виразного читання. Такі функції воно виконує завдяки принципу його організації: текст читають учні по одному реченню, передаючи «естафету» читання сусідові.
До вибіркового читання вдаються переважно при аналізі твору: коли необхідно знайти найбільш важливі місця для розуміння ідеї твору, процитувати оцінку, яку дає автор вчинкам персонажів, нагадати присутнім опис природи, подій тощо. Іноді вибірковим називають таке читання, коли класовод обирає для прочитування тексту тих учнів, певні уміння яких він хоче проконтролювати.
Читання в особах, відоме ще з букварного періоду,-- один з результативних способів навчання виразному читанню. Його застосування можливе як при читанні окремих оповідань, так і при вивченні байок і казок. Читання в особах доцільно поєднувати з інсценуванням.
Незаперечним є вплив усіх форм голосного читання на культуру мовлення учнів: читаючи вголос, діти виробляють орфоепічні норми, замислюються, над правильним виразом думки. Усе це змушує не відмовлятися від голосного читання протягом усього часу навчання дітей молодшого шкільного віку [40; С. 19].
Доказом практичного значення мовчазного читання служить його широке застосування у повсякденному житті. Без нього не можна уявити самостійного читання газет, книжок, документів. Воно є основним видом читання в життєвій практиці людей. Переваги його у порівнянні з голосним читанням в економії часу, адже темп читання про себе значно вищий, ніж читання вголос. А це значить, що читання мовчки продуктивніше за голосне читання. Тому в методиці читання йому відводиться належне місце. Але провідним видом залишається все ж голосне.
Відомі різноманітні прийоми навчання різним видам читання. При навчанні дітей голосному читанню велику роль відіграє зразкове виразне читання вчителя. На різних етапах навчання він демонструє вимову слів, прочитування речень, абзаців і цілих текстів. При опрацюванні ж творів художньої літератури приклад виразного читання (чи декламації) повинен справляти особливе враження. Звідси її вимога -- кожному майбутньому вчителеві досконало володіти технікою виразного читання, глибоко усвідомити його критерії і застосовувати їх на практиці [21; С. 16].
Хоч до мовчазного читання учні готуються в час роботи над букварем, на уроках читання можна відвести певний час для вироблення сталих навичок мовчазного читання, якщо в цьому є потреба. Подальша робота над виробленням навичок мовчазного читання здійснюється поетапно. Перший етап -- мовчазне читання уже прочитаних вголос творів, поглиблене осмислення прочитаного: відповіді на запитання, добір речень для ілюстрацій до характеристики персонажів, визначення головної думки твору та ін. За ним іде етап читання про себе без попереднього голосного читання, але після підготовчої роботи. По закінченні мовчазного читання рекомендується прочитати текст вголос і піддати його більш детальному розбору. Пропонуючи мовчазне читання, слід визначати час для опрацювання матеріалу. Це активізує роботу учнів і привчає їх до швидкого читання.
Коли учні набудуть навичок мовчазного прочитування і розуміння тексту, читання про себе можна вводити для ознайомлення з текстом твору. Це значить, що після підготовчої роботи до сприймання змісту твору -- розповіді про історичні умови, у яких відбуваються події тощо -- вчитель пропонує прочитати про себе твір, після чого одразу ж переходить до його аналізу. Це, однак, не означає, що, навчившись мовчазному читанню, учні повністю переходять до цього виду ознайомлення з новим твором. Читання вголос і в 3, і в 4 класах як вид роботи не виключається. Обидва види читання застосовуються паралельно [26; С. 322].
Однак який би вид читання класовод не застосовував, він повинен прагнути до того, щоб читання було осмисленим. Щоб упевнитись у тому, що учні усвідомлюють голосно чи мовчазно прочитаний твір, необхідний контроль. При голосному читанні перевірка розуміння прочитаного здійснюється і в процесі, і після його завершення. Мовчазне ж читання контролюється усним опитуванням лише після того, як учні ознайомляться з текстом твору. Перевіряючи "ступінь розуміння" змісту прочитаного, слід ураховувати, чи проводилась попередня підготовка, і чи одержували учні завдання перед мовчазним прочитуванням тексту [6; С. 8].
Уся робота із застосуванням обох видів читання підпорядкована виробленню в учнів таких його якісних ознак, як свідоме, правильне і швидке читання [26; С. 324]. Щодо читання вголос, то воно має бути ще й виразним.
Свідоме читання забезпечує уміння читати з ясним розумінням змісту тексту, описаних подій, зв'язку між ними й уміння оцінити вчинки дійових осіб. Усе це ґрунтується на усвідомленому сприйманні учнями лексичного значення всіх слів, що завдяки граматичній пов'язаності формують думку, виражену реченням. Свідомим визначається читання, якщо учень спроможний не тільки переказати, а й висловити своє ставлення до прочитаного.
Правильне читання має відповідати іншим критеріям, серед яких:
а) безпомилковість відтворення звукового наповнення прочитуваного, тобто читання без пропусків букв, складів, їх перестановок, вставки зайвих звуків, складів;
б) ритмічність (або плавність) читання, яка виявляється при злитому промовлянні складів у словах і злитій вимові ненаголошених службових слів з повнозначними частинами мови;
в) дотримання орфоепічних норм, у першу чергу правильного наголошування складів, вимови тих звуків і слів, які у мовленні дітей зазнали впливу діалектного оточення [73; С. 52].
У виробленні швидкого читання треба прагнути до темпу читання, що відповідає темпу усного мовлення і забезпечує свідоме сприймання змісту прочитаного. Але в кожному класі слід добиватися нормального для даного класу темпу читання, для якого існують програмові вимоги.
Виразним може бути лише читання вголос. Тому основні вимоги до нього пов'язані з інтонацією, яка включає складний комплекс елементів вимови, зокрема: ритм, темп, тембр, силу, висоту голосу, паузи, логічний наголос. Виразним читання вважається тоді, коли читець дотримується пауз, логічних наголосів, варіює пришвидшеним чи уповільненим темпом, пониженням чи підвищенням голосу при проказуванні слів або речень відповідно до змісту твору. А зміст твору, його ідея, задум автора потребують емоційного відтворення. Один текст вимагає м'якого, ліричного настрою у читанні, другий--патетичного звучання прочитуваного, третій -- спокійної, розміреної передачі думок. Виразне читання покликане шукати відповідні інтонаційні засоби для передачі задуму твору [23; С. 17].
Страницы: 1, 2
