Нестандартні уроки в школ

Нестандартні уроки в школ

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи методики нестандартних уроків в школі

1.1. Нові педагогічні технології в навчальному процесі

1.2. Урок - основна форма організації навчання

1.3. Нестандартні уроки: визначення, класифікація, методики проведення

2. Нестандартні уроки на заняттях трудового навчання

Висновки

Список літератури

Додатки

1. Теоретичні основи методики нестандартних уроків в школі

1.1 Нові педагогічні технології в навчальному процесі

На даний момент в навчальному процесі використовують різні педагогічні технології. Дуже часті в застосуванні, дослідні роботи - пошукові завдання, проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, використовують на факультативних, гурткових заняттях з метою підготовки учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні пізнавальної активності та самостійності[3:с.290].

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності

До цієї групи належать методи, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Їх поділяють на дві групи[3:с.291-294].

1.Методи формування пізнавальних інтересів учнів.

Вони викликають позитивні дії та настрій -- образність, цікавість, здивування, моральні переживання.

Для створення емоційної ситуації важливими є вдало дібрані приклади з літератури, художніх фільмів, особистих переживань вчителя. Яскравість розповіді, високий пафос збуджують зацікавленість учнів, як до окремих питань теми, так і до матеріалу загалом. Найпоширенішими серед методів даної групи є:

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає окреслення нових знань у процесі викладання, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає учнів до самовдосконалення.

Метод опори на життєвий досвід учнів. Полягає у використанні вчителем у навчальному процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь) як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає в учнів інтерес, бажання пізнати сутність спостережуваних явищ.

Метод пізнавальних ігор. Сприяє створенню емоційно-піднесеної атмосфери, засвоєнню матеріалу за допомогою емоційно насиченої форми його відтворення. Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою навчального процесу. Розвиваючий ефект досягається за рахунок імпровізації, природного вияву вільних творчих сил учнів. У виховному значенні гра допомагає учням подолати невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішому виявленню своїх сил і можливостей.

Метод створення відчуття успіху в навчанні. По стійне відчуття учнем успіху в навчанні зміцнює впевненість у власних силах, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

2.Метод стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні. Передбачає показ учням суспільної та особистої значущості учіння; висунення вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; привчання їх до виконання вимог; заохочення до сумлінного виконання обов'язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби -- вказівки на недоліки та зауваження.

Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально - пізнавальної діяльності забезпечують одержання зворотної інформації про, характер і досягнення учнів та про ефективність праці вчителя.

Залежно від форми контрольних завдань перевірка може бути усною, письмовою, графічною і пактичною.

Тестові методи перевірки знань[3:с.294-299]. Вони становлять систему завдань для оцінювання знань учня, студента за допомогою кількісних норм. Здебільшого передбачають вибір особою, яка проходить тестування, однієї з кількох запропонованих відповідей. Термін запровадив до вжитку у 1899 р. американський психолог Джеймс Кеттел (1860--1944), а тести як прийом оцінювання почали застосовувати у Великобританії у 1864 p. Ha відміну від традиційних методів контролю, орієнтованих в основному на перевірку засвоєння конкретних знань, тестовий контроль спрямований на перевірку засвоєння ключових елементів навчального матеріалу. Він відрізняється більшою об'єктивністю, усуває суб'єктивізм, скорочує час на перевірку, сприяє дотриманню єдності вимог, запобігає випадковості при оцінюванні знань, забезпечує сприйняття учнем оцінки як об'єктивної, дає змогу статистично опрацювати одержані результати.

Програмований контроль[3:с.294-299]. Полягає у пред'явленні до всіх учнів стандартних вимог у процесі перевірки однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. Оцінювання знань здійснюють за допомогою різних автоматизованих або технічних пристроїв. Простий і поширений спосіб стандартизації опитування в шкільних умовах -- застосування перфокарт, згідно з якими учні записують відповіді на аркуші паперу в клітинку, вказуючи по вертикалі номер завдання, по горизонталі -- код відповіді. Після закінчення роботи вчитель порівнює учнівський лист з дешифратором, який накладають на цей лист. Оцінку учневі виводять за кількістю правильних відповідей.

Методика CASE

Однією з методик, що набула популярності у другій половині 90-х років XX ст., стала CASE (Cognitive Acceleration through Sience Education) -- пізнавальна акселерація у процесі вивчення природничих наук, розроблена англійськими науковцями M. Шейером, Ф. Едейем та K. Єйтс. В основу її покладені концепції розвитку розумових здібностей. Вона становить спеціальну методику навчання, яка полягає у використанні конкретних випадків (ситуацій, історій) для спільного аналізу, обговорення або вироблення рішень учнями з певного розділу навчальної дисципліни[3:с. 299-302].

Робота з CASE (на професійній мові -- з кейсами) передбачає розбір або «рішення» конкретної ситуації з певного сценарію, який включає самостійну роботу, «мозковий штурм» в межах малої групи, публічний виступ із представленням та захистом запропонованого рішення, контрольне опитування учнів на предмет знання фактів кейсу, що розбирається.

Використання методики CASE не виключає традиційних методів навчання. Навпаки, розбір кейсу передбачає знання учнями теоретичного матеріалу. Вчитель та учні повинні вести розмову однією мовою, опираючись на отриманий теоретичний матеріал, практичний досвід. В основі цієї методики є:

-- підготовка до створення пізнавального конфлікту полягає у тому, щоб поставити перед учнем складне пізнавальне завдання і мотивувати необхідність його вирішення;

-- виникнення пізнавального конфлікту зумовлене необхідністю вирішити пізнавальне завдання високого рівня складності, поступовим усвідомленням учнем можливості це зробити за напруження розумових сил та певної допомоги з боку дорослих, однолітків;

-- конструювання нових мислительних операцій спонукає до цього виникнення пізнавального конфлікту, а допоміжним засобом є спеціально організовані запитання, поставлені вчителем;

-- здійснення метакогнітивних операцій -- усвідомлення учнями процесу вирішення завдання. Воно виявляється в осмисленні процесу свого мислення, труднощів у ньому та способів їх подолання (трактується авторами як центральна «опора»).

-- перенесення способів вирішення конкретного пізнавального завдання на інші аналогічні та на принципово нові типи завдань, нові галузі знань.

CASE розрахована на дітей 11 -- 14-річного віку, оскільки саме цей період є сензитивним (найсприятливішим) для розвитку формальних розумових операцій. Методика передбачає проведення протягом 2 років спеціальних 60-- 70-хвилинних уроків двічі на місяць, метою яких є розвиток в учнів навичок вирішення складних пізнавальних проблем на основі природничо-наукових матеріалів. Послідовність дій навчання CASE відображено на схемі (Додаток Д)

Дуже широко запропоновано методику проблемно-розвиваючого навчання, що включає в себе систему регулятивних принципів діяльності, цілеспрямованості та проблемності, правил взаємодії викладача та учнів, вибір і вирішення способів прийомів створення проблемних ситуацій і вирішування навчальних проблем.

Проблемно-розвиваюче навчання полягає в пошуковій діяльності учнів, яка починається з постановки питань (створення проблемної ситуації), продовжуючись у розв'язанні проблемних завдань, у проблемному викладі знань учителем, у різноманітній самостійній роботі учнів. Передбачає належний рівень підготовленості, зацікавленості учня до пошуку невідомого результату[3:с. 313-324].

Система методів проблемно-розвиваючого навчання ґрунтується на принципах цілеспрямованості (відображають передбачувані, плановані результати свідомо організованої діяльності), бінарності (складається з діяльності викладача й учнів) та проблемності (визначають рівень складності матеріалу і труднощі в його засвоєнні). Її складають показовий (показове викладання), діалогічний (діалогічне викладання), евристичний (евристична бесіда), дослідницький (дослідницькі завдання), програмований (програмовані завдання) методи.

Основні труднощі при плануванні та використанні методів проблемно-розвиваючого навчання полягають у розробці дидактичного матеріалу (проблемних задач і завдань), використанні засобів наочності, технічних засобів навчання.

Для того щоб проблемна ситуація була усвідомлена учнями, підштовхнула їх до розумової діяльності та переросла в проблему, часто необхідно «побачити» її, тобто необхідна візуалізація проблемної ситуації. При створенні проблемних ситуацій часто вдаються до екранно-звукових засобів навчання. Однак їх використання не вичерпує проблем інтенсифікації та оптимізації процесу проблемно-розвиваючого навчання. Тому при створенні проблемних ситуацій необхідно використовувати їх комплексно.

Для створення проблемних ситуацій першого типу найкраще використовувати навчальні відеофільми та діапозитиви, другого -- навчальні програми і транспаранти, третього й четвертого -- навчальні програми і навчальні відеофільми (Додаток Є).

1.2 Урок - основна форма організації навчання

Поняття про форми організації навчання

Форма (лат. forma -- зовнішній вигляд, обрис) організації навчання - це зовнішній вияв узгодженої діяльності учителя та учнів, яка здійснюється в певному порядку та режимі. [6:с.306-309]

Форми організації навчання класифікуються за різними критеріями - за кількістю учнів є індивідуальні, групові, мікрогрупові, масові, колективні;

- за місцем навчання - шкільні форми: урок, робота в майстерні, в лабораторії; позашкільні форми: екскурсія, заняття на підприємстві, домашня самостійна робота;

- за дидактичною метою - форми теоретичного навчання (лекція, конференція, факультатив, гурток); комбінованого або змішаного навчання (урок, семінар, консультація, домашня робота); практичного (практикум) і трудового навчання (праця в майстернях, на виробництві у спеціальних класах, на пришкільних ділянках);

- за тривалістю часу навчання - класичний урок (45 хв.), спарені заняття (90 хв.), спарені скорочені заняття (70 хв.), а також уроки "без дзвінків".

Основні ознаки уроку

Під уроком розуміється заняття, що проводиться викладачем (майстром виробничого навчання) з постійним складом учнів однакового рівня підготовки, об'єднаних у навчальну групу (бригаду).[6:с.306-309]

Уроки у профтехучилищі з різних предметів чергуються за твердим розкладом і включають в себе фронтальну, бригадну та індивідуальну роботу учнів із застосуванням різноманітних методів навчання.

Тривалість уроку - 45 хвилин. У професійно-технічному училищі в процесі теоретичного навчання, як правило, застосовуються спарені уроки. Тривалість уроку виробничого кавчання до 6 учбових годин. Після кожної учбової години передбачається перерва для відпочинку учнів.

Кожен урок являє собою складову частину, ступінь учбового процесу. Разом з тим це цілісний, логічно завершений етап на шляху засвоєння учнями знань, умінь і навичок.

Урочна система дозволяє правильно нормувати працю й відпочинок учнів, забезпечувати керівну роль педагога в навчальному процесі і строге виконання кожним учнем своїх учбових обов'язків. Все це дає можливість знести організаційну чіткість в роботу училища. Разом з тим необхідно добиватися активності учнів на уроці і сполучати його з іншими формами організації навчальної роботи в училищі.

Вимоги до уроку і шляхи його вдосконалення:

Ключовим компонентом класно урочної системи організації навчання є урок. Урок - це "відрізок" навчального процесу, який є викінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні. Незважаючи на малу тривалість, уроки мають ті структурні компоненти, які характеризують процес навчання в цілому, зокрема: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно - діяльнісний, контрольно-регулювальний та оцінно-результативний. Тому від ефективності уроків залежить ефективність навчального процесу.

Над удосконаленням уроку працює багато теоретиків і практиків. Вироблені загальні вимоги до уроку, які повинен знати кожен педагог і дотримуватися їх повсякчас.

З-поміж загальних вимог, яким повинен відповідати сучасний урок, виділяються такі:

- побудова уроку на основі закономірностей навчально - виховного процесу;

- оптимальне поєднання і реалізація на уроці всіх дидактичних принципів і правил;

- забезпечення умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів з урахуванням їхніх інтересів, нахилів і потреб;

- встановлення міжпредметних зв'язків» усвідомлених учнями;

- зв'язок з раніше засвоєними знаннями й уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку учнів;

- стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості;

- логічність і емоційність усіх етапів навчально-пізнавальної діяльності;

- формування уміння вчитися, потреби поповнення своїх знань;

- зв'язок з життям, особистим досвідом учнів:

- формування практично-необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення та діяльності;

- діагностика, прогнозування, проектування і планування

кожного уроку.

Кожний урок реалізує триєдине завдання: навчити, розвинути, виховати. За цим критерієм загальні вимоги до уроку конкретизуються дидактичними, розвиваючими і виховними вимогами.

До дидактичних (освітніх) вимог належать:

- чітке визначення освітніх завдань кожного уроку;

- раціональне визначення змісту уроку з урахуванням - соціальних і особистісних потреб;

- впровадження новітніх технологій пізнавальної діяльності;

- раціональне поєднання різноманітних форм і методів навчання;

- творчий підхід до побудови структури уроку;

- поєднання різних форм колективної діяльності з самостійною діяльністю учнів;

- забезпечення оперативного зворотного зв'язку, дієвого контролю і управління.

До розвиваючих вимог належать:

- формування і розвиток в учнів позитивних мотивів навчально - пізнавальної діяльності, творчої ініціативи й активності;

- вивчення й урахування рівня розвитку та психічних властивостей учнів, проектування "зони найближчого розвитку";

- стимулювання нових якісних змін у інтелектуальному, емоційному, соціальному розвитку учнів.

Виховні вимога до уроку включають:

- визначання виховних можливостей навчального матеріалу, діяльності на уроці;

- постановку і формування виховних завдань, зумовлених цілями і змістом навчальної роботи;

- формування ь учнів життєво необхідних якостей: старанності, відповідальності, охайності, самостійності, працездатності, уважності, чесності та ін.;

- формування світоглядної, моральної, правової, політичної, художньо - естетичної, економічної, екологічної культури;

- співробітництво і партнерство з учнями, зацікавленість у їхніх успіхах.

Крім перерахованих вимог до уроку, в педагогічній літературі виділяються й інші вимоги: організаційні, психологічні, управлінські, санітарно-гігієнічні та ін.

Типи і структура уроків

Урок є складним поняттям навчального процесу. Як усі складні об'єкти, уроки можуть бути поділені на типи за різними ознаками.

Проблема ця дуже складна і не вирішена остаточно ні у світовій, ні у вітчизняній дидактиці. Кількість класифікацій рахується сьогодні десятками.

Із педагогів минулого найстрункішу класифікацію уроків дав К.Д. Ушинський. Він виділив такі типи уроків:

- уроки змішані, метою яких: є повторення вивченого, пояснення і закріплення нового матеріалу;

- уроки, усних вправ;

- уроки письмових вправ;

- уроки перевірки й оцінки знань, які проводяться після певного періоду навчання та наприкінці навчального року.

Сучасна дидактика в цілому зберігає розроблену К.Д. Ушинським класифікацію уроків, але дещо її уточнює

Основними типами уроків, які проводяться в школі і профтехучилищі, є такі:

- уроки засвоєння нових знань;

- уроки формування умінь (трудових) і навичок;

- уроки застосування знань, умінь і навичок;

- уроки узагальнення і систематизації знань;

- уроки перевірки, оцінки і корекції знань, умінь і навичок;

- комбіновані (змішані) уроки (В.O. Онищук, M.A. Coрокін, M.І Махмутов та ін.).

Вищеназвані типи уроків входять до системи, створеної па основі дидактичної (навчальної) мети занять.

Структура уроку

Під поняттям "структура уроку" розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними.

Характер елементів структури визначається тими завданнями, які слід вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш раціональним шляхом досягти тих чи інших дидактичних завдань. Характер і послідовність цих завдань залежить від логіки і закономірностей того навчального процесу, який реалізується на уроках певного типу. Зрозуміло, що логіка засвоєння знань відрізняється від логіки засвоєння умінь і навичок, а тому й відрізнятиметься структура уроків відповідних типів. У зв'язку з цим кожний тип уроку має власну структуру.

Страницы: 1, 2, 3, 4



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать