Особливості адаптації дітей старшого дошкільного віку з порушеннями мовлення до навчання у школ
45
Курсова робота
"Особливості адаптації дітей старшого дошкільного віку з порушеннями мовлення до навчання у школі"
Вступ
З прийняттям Закону України «Про загальну середню освіту» перед освітянами постало серйозне завдання - з вересня 2001 року вони повинні були готувалися до того, що до школи прийдуть першокласники-шестилітки, які навчатимуться за новим 12-річним терміном навчання. Перші випробування витримали школи І ступеня. Враховуючи, що вже був деякий досвід у навчанні першокласників-шестиліток у чотирирічній початковій школі раніше, на цьому шляху не було великих несподіванок. Але не можна не рахуватися з тим, що цей досвід мали, по-перше, не всі школи а, по-друге, - навчання цих дітей, як правило, організовувалося на базі дитячих дошкільних закладів, коли діти не мали достатньо часу для розвитку певних процесів.
Отже, школі все ще належить вирішити питання про створення відповідних умов для навчання шестилітніх учнів з урахуванням психофізіологічних особливостей цього віку. Відомо, що вступ до школи - переломний момент у житті дитини, який пов'язаний з новим типом стосунків з оточуючими дорослими, новими формами діяльності, серед яких провідною стає навчальна.
Успішне вирішення завдань щодо розвитку особистості дитини, підвищення ефективності навчання багато в чому визначається тим, наскільки правильно враховується рівень підготовленості дитини до шкільного навчання.
Кожний віковий етап характеризується особливим становищем дитини у системі прийнятих в даному суспільстві відносин. Відповідно до цього життя підростаючої особистості заповнене специфічним змістом: своєрідними взаєминами із людьми, що їх оточують і особливою, провідною для даного етапу розвитку діяльністю - грою, навчанням, працею. На кожному етапі існує певна система вправ, якими користується дитина, і обов'язків, які вона повинна виконувати.
Навчання у школі - значний період у розвитку дитини, адже вона приступає до систематично організованого навчання, що повністю змінює її спосіб життя, статус поведінку. Проте перехід до систематичного навчання викликає в учнів певні труднощі, адже школа з перших днів ставить перед дитиною ряд завдань, які не пов'язані із безпосереднім її досвідом.
Дитині старшого дошкільного віку при вступі до школи все видається складним, навіть елементарне вміння зосереджено слухати відповідь однокласника, пояснення вчителя, їй важко адекватно оцінити результати своєї діяльності, спланувати дії.
Справжній вчитель не буде вимагати від учня того, чого він попередньо не пояснив. Проте багато педагогів з перших днів навчання вимагають від дитини старанності, уважності, відповідальності, тобто тих навичок, якими не завжди володіє учень або не може оволодіти повною мірою з певних причин. Отже, виникає необхідність у проведенні адаптаційного навчання, на якому в ігровій формі дитині повідомляються шкільні правила. Необхідні для успішного виконання навчальної діяльності.
Не варто переконувати передову педагогічну громадськість у тому, що таке навчання потрібне, адже 40% дітей мають труднощі при переході до шкільного навчання. Шкільна дезадаптація - це стрес, соматичні порушення, висока тривожність, страх перед школою. Завдання вчителів зробити гак, щоб із перших днів перебування в школі дитина жила з радісним серцем і слово «школа» асоціювалося для неї зі словами «друзі», «весело», «вчителька», «цікаво», «класно».
Сьогодні, коли в нашій країні відбуваються широкомасштабні процеси соціально-економічних і політичних змін, коли максимально загострюються суспільні суперечності, зростає небезпека виникнення відхилень у поведінці дітей, досить актуальною проблемою для психологів, педагогів, фізіологів, лікарів є саме проблема адаптації дитини до навчання в школі, що має вади мовлення. Безперечно, чим краще підготовлений організм дитини до всіх змін, які пов'язані з початком навчання у школі, труднощами, які неминучі, тим легше він з ними впорається, тим спокійніше і не так болісно буде проходити процес адаптації.
Успішність навчання дітей великою мірою визначається тим, наскільки готовими до цієї нової і складної діяльності прийшли вони до школи. Тому знайомлячись з кожною дитиною під час прийому її до школи, вчителі намагаються передбачити, як вона навчатиметься, які труднощі можуть виникнути у неї на цьому шляху. Проте, хоча з питання адаптованості дітей до шкільного навчання не так уже й мало психолого-педагогічних досліджень і навіть діагностичних розробок, через тривалу відсутність педагогічної служби в системі освіти практично вони не використовувалися.
На сучасному етапі розвитку педагогічної та психологічної думки у нашій країні однією з найбільш актуальних являється проблема адаптування дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі. Проблема психологічної готовності та адаптування до школи останнім часом стала дуже популярною серед дослідників різних спеціальностей. Психологи, логопеди, педагоги, фізіологи вивчають і обґрунтовують критерії адаптування до шкільного навчання, сперечаються про особливості розвитку і вік, з якого найдоцільніше починати навчання дітей в школі. Серед провідних вітчизняних спеціалістів, які розглядали дану проблему є Є. Соботович та В. Тищенко, Л.І. Божович, О.В. Запорожець, Л.А. Венгер, В.К. Котирло, Д.Б. Ельконіна, Н.Г. Салміна, О.Є. Кравцова. Серед зарубіжних особливий внесок у розвиток питання зробили Р. Гетцер, А. Керн, С. Штребель, Я.Йірасек тощо.
Актуальність: бурхливий інтерес до вказаної проблеми виник в нашій країні в результаті переходу на навчання у школі з шести років, що призвело до масових фізіологічних, педагогічних, психологічних проблем, що виникли при навчанні дітей старшого дошкільного віку, що мають порушення мовлення. Це і вплинуло на вибір теми нашої роботи: «Особливості адаптації дітей старшого дошкільного віку з порушеннями мовлення до навчання у школі».
Отже, метою нашої науково-дослідної роботи є теоретичне обґрунтування особливостей адаптації дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі та перевірка особливостей адаптування до навчання дітей старшого дошкільного віку експериментальним шляхом.
Об'єктом нашої науково-дослідної роботи є адаптація до навчання у школі дітей старшого дошкільного віку.
Предмет: особливості адаптації до навчання у школі дітей старшого дошкільного віку з порушеннями мовлення.
Для того, щоб реалізувати мету дослідження нам необхідно розв'язати наступні завдання:
1. Проаналізувати педагогічну літературу по даній темі.
2. Розкрити закономірності розвитку дітей з мовленнєвими вадами.
3. Охарактеризувати прояви адаптованості дітей, що мають вади мовлення до шкільного навчання.
4. Дослідити проблему і перевірити особливості адаптації дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі експериментальним шляхом.
Курсова робота складається із вступу та двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
1. Історико-теоретичні аспекти проблеми адаптації дітей старшого дошкільного віку з порушеннями мовлення до навчання у школі
1.1 Історичний розвиток проблеми готовності та адаптації до навчання у школі дітей старшого дошкільного віку
В нашій країні педагогічною проблемою є і залишається питання адаптованості дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі. Первинний план швидкого переходу на загальне навчання з шести років не вдався не тільки тому, що далеко не у всіх школах могли створити необхідні для учнів цього віку гігієнічні умови, але і тому, що не всіх дітей можна навчати в школі з 6-ти років.
Прихильники початкового навчання посилаються на досвід зарубіжних країн, де в школу починають ходити з 5 - 6 років. Цілком вірно, за кордоном діти починають ходити в школу з 5 - 6 років, але навчання за шкільною програмою, як правило, починається тільки з 7 років. І американські, і англійські школи мають підготовчий ступінь, де учні 5 - 6 років готуються до систематичного шкільного навчання. У класах підготовчої школи педагоги не проходять з дітьми конкретні предмети, а займаються з ними різноманітними видами діяльності, адекватними даному віку (грають, малюють, ліплять, співають, читають книги, вивчають основи рахунку і вчать читати). При цьому заняття проходять у вільній манері спілкування, що допускає безпосередню поведінку дитини, що знову-таки відповідає психологічним особливостям її віку [45].
По суті справи підготовчі класи дуже схожі на ті, що існували в нашій країні в дитячих садах підготовчі групи, в яких діти з 6 до 7 років навчалися основам рахунку і читання, ліпили, малювали, займалися музикою, співом, ритмікою, фізкультурою, - и все це в режимі дитячого саду, а не школи.
Програма для підготовчої групи дитячого саду розроблялася з урахуванням вимог, що пред'являються до учнів першого класу. Так чому ж, на перший погляд, добре відпрацьовану систему плавного переходу з дитячого саду в школу вирішили замінити навчанням в школі з 6 років?
Відповідаючи на це питання, можна виділити два моменти: перший - це те, що підготовка до школи в дитячому саду була дуже добре пропрацьована в програмах, тобто теоретично і в переважній більшості дитячих садків дуже погано здійснювалася практично (не вистачало не тільки кваліфікованих педагогів, але і просто вихователів). На другий момент указував Б. Ельконін, аналізуючи ситуацію, що склалася в початковій школі після перетворення її з чотирирічної в трирічну, що було викликане ускладненням програм середньої школи, та потребувало ще одного року навчання, який і був узятий з початкового ступеня. В початковій школі вчилися 3 роки, в середній - 5 років і в старшій - 2 роки [4]. В той же час виникло питання про надмірне перевантаження учнів у всіх ланках школи. Програми середніх класів стали спрощуватися, а оскільки програму початкової школи спрощувати не можна було, бо результати навчання в молодших класах і так не задовольняли вимогам, які пред'являлися до учнів в середній ланці, то було вирішено знову продовжити термін навчання початкової школи до 4 років, але тепер уже за рахунок ранішого початку навчання в школі. При цьому були проігноровані дані дитячої психології про вікові особливості дітей шестирічного віку, що не дозволяють їм вписатися в систему шкільної освіти. В результаті - численні проблеми, пов'язані з навчанням дітей старшого шкільного віку.
З іншого боку, спостереження за учнями, що навчаються за програмою 1 - 3 років, тобто з семи років, показує, що діти, підготовлені до школи, нормально справляються з цією програмою. Значить, справа не в тому, щоб механічно розтягнути об'єм матеріалу, що викладається, а в тому, щоб учень міг ефективно засвоїти пропоновані йому знання. Як показує практика, навіть додатковий рік навчання з 6 до 7 років мало що дає учневі, якщо він не готовий до шкільного навчання. І тут постає проблема психологічної готовності до школи. Для психології і педагогіці ця проблема не нова. У зарубіжних дослідженнях вона відображена в роботах, що вивчають шкільну зрілість дітей (Р. Гетцер, А. Керн, С. Штребель, Я. Йірасек і ін.) [12].
Американські дослідники цієї проблеми цікавляться інтелектуальними можливостями дітей в найширшому сенсі. Це знаходить віддзеркалення у вживаних ними батарейних тестах, що показують розвиток дитини в області мислення, пам'яті, сприйняття і інших психічних функцій [23].
У психології детальне опрацьовування проблеми адаптованості до шкільного навчання, своїм корінням йде з праць Л.С. Виготського, міститься в роботах Л.І. Божович, Д.Б. Ельконіна; Н.Г. Салміної; О.Є. Кравцової.
У роботах Л.І. Божович виділяються декілька параметрів психічного розвитку дитини, що найістотніше впливають на успішність навчання в школі. Серед них певний рівень мотиваційного розвитку дитини, що включає пізнавальні і соціальні мотиви учіння, достатній розвиток довільної поведінки й інтелектуальної сфери. Основним критерієм адаптованості до школи в працях Л.І. Божович виступає новоутворення «внутрішня позиція школяра», що являє собою сплав пізнавальної потреби і потреби в спілкуванні на новому рівні [6].
Д.Б. Ельконін, обговорюючи проблему адаптованості до школи, на перше місце ставив сформованість передумов до учбової діяльності. До найбільш важливих передумов він відносив уміння дитини орієнтуватися на систему правил в роботі, уміння слухати і виконувати інструкції дорослого, уміння працювати за зразком і деякі інші. Всі ці передумови витікають з особливостей психічного розвитку дітей в перехідний період від дошкільного до молодшого шкільного віку, а саме: втрата безпосередності в соціальних відносинах, узагальнення переживань, пов'язаних з оцінкою, особливості самоконтролю [33].
Н.Г. Салміна, як прояви психологічної готовності до школи виділяє:
1) довільність як одну з передумов учбової діяльності;
2) рівень сформованості семіотичної функції;
3) особистісні характеристики, що включають особливості спілкування (уміння сумісно діяти для вирішення поставлених завдань), розвиток емоційної сфери і ін. [17].
Окремою особливістю цього підходу є розгляд семіотичної функції як показника адаптованості дітей до школи, причому ступінь розвитку даної функції характеризує інтелектуальний розвиток дитини.
Зарубіжні дослідження шкільної зрілості в основному направлені на створення відповідних тестів, в роботах же радянських психологів Л.І. Божович і Д.Б. Ельконіна міститься глибоке теоретичне опрацьовування питань психологічної готовності до школи з погляду змістовного обгрунтування необхідного і достатнього нижчого рівня актуального розвитку першокласника.
У роботах О.Є. Кравцової при характеристиці психологічної готовності та адаптації дітей до школи основний акцент робиться на роль спілкування в розвитку дитини. Виділяються три сфери відношення до дорослого, до однолітків і до самого себе, рівень розвитку яких визначає ступінь готовності до школи і певним чином співвідноситься з основними структурними компонентами учбової діяльності [38].
У всіх дослідженнях, не дивлячись на відмінність підходів, признається факт, що ефективним шкільне навчання буде тільки в тому випадку, якщо першокласник володіє необхідними і достатніми для початкового етапу навчання якостями, які потім в учбовому процесі розвиваються й удосконалюються.
Можна сказати, що за основу готовності до шкільного навчання береться якийсь базис розвитку, без якого дитина не може успішно вчитися в школі. Фактично, роботи присвячені проявам адаптації до школи і спираються на положення, що навчання йде услід за розвитком, оскільки відомо, що не можна починати навчання в школі, якщо не досягнуто певного рівня мовного і психічного розвитку. Але разом з тим, в роботах Л. І. Божович, Д.Б. Ельконіна і інших представників школи Л.С. Виготського показано, що навчання стимулює розвиток, тобто підтверджується ідея Л.С. Виготського, що навчання йде попереду розвитку і веде його за собою, при цьому між навчанням і розвитком немає однозначної відповідності - «один крок в навчанні може означати сто кроків в розвитку», «навчання може дати розвитку більше, ніж те, що міститься в його безпосередніх результатах».
1.2 Закономірності розвитку дитини з мовленнєвими порушеннями
Поведінка - притаманна живим істотам взаємодія з оточуючим середовищем, що включає їх рухову діяльність та орієнтацію по відношенні до неї. Людина виражає свою суть у поведінці. Усі сторони її психіки проявляються в поведінці, у тому числі особистості та інтелекті. Звертаючись до інших людей, ми прагнемо змінити їх поведінку в потрібному напрямі. Логопед та психолог здійснюють корекцію комунікативної поведінки. Особистість задає поведінці направленості, що визначається її цінностями. Інтелект визначає форми поведінки, які необхідні для вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Суттю самої поведінки являється адаптація [23].
Стратегію поведінки людини, у тому числі в умовах стрессу, викликаного порушеннями мовлення, визначають цінністно-мотиваційні та когнітивні аспекти особистості. Безпосередні тактичні задачі такої поведінки визначаються конкретною ситуацією та є у людини оперативними програмами поведінки.
Згідно Н.А. Берштейн, вихованці логопедичних дитячих садків відстають від однолітків без порушень мовлення по показникам швидкості та гнучкості, допускаючи у 2-4 рази більше помилок при виконанні завдань. Н.А. Берштейн під гнучкістю розуміє здатність справлятися з руховою задачею та підкреслює, що для її досягнення необхідно спільна, сумісна, злагоджена робота мозкових процесів. Очевидно, що якість мовлення в значній мірі залежить і впливає на швидкість та гнучкість дитини [12].
Моторна навчаємість у дітей з порушеннями мовлення виявляється значно нижчою за якісними показниками, ніж у однолітків із масових дитячих садочків. В усих основних рухах (біг, ходьба, стрибки, метання, повзання) у таких дітей з порушеннями мовлення страждають ритмічність, здатність утримувати заданий темп та координація рухів. У засвоєнні технічних навиків вони відстають від своїх однолітків у середньому на 1,5 - 2 роки.
Безпосередньє спостереження за дітьми з мовленнєвими вадами у групі однолітків дозволяє педагогам та психологам скласти уявлення про його взаємостосунки з іншими дітьми. Виявляється, що діти з порушеннями мовлення частіше змінюють партнера для гри. Їх контакти здійснюються в основному на більш низькому рівні організації у порівнянні із дітьми, які взагалі не мають жодних мовленнєвих проблем. Переважають невербальні форми спілкування, в основному безсюжетні рухливі ігри. Така поведінка пояснюється ослабленістю умовно-рефлекторної діяльності, повільним створенням диференціювання, нестійкістю мнемічних процесів, що утруднюють включення таких дітей у колективні ігри. Порушення загальної та мовленнєвої моторики сприяють швидкому стомленню дитини у грі, у них виникають труднощі швидкої зміни динамічного стереотипу, тому у іграх вони не можуть одразу переключитися з одного виду діяльності на інший [10].
Мовну компетенцію Є. Соботович та В. Тищенко розглядають як систему практичних знань про звукову, лексичну, граматичну будову мови, які дозволяють конструювати й розуміти різні типи мовленнєвих висловлювань. Порушення засвоєння мови виявляються передусім у несформованості в дитини мовної компетенції та в незасвоєнні у зв'язку з цим самих мовних норм. В основі вад мовлення лежать порушення засвоєння мови (лінгвістичний компонент мовної діяльності) і використання мови в актах розуміння й конструювання мовленнєвих висловлювань (комунікативний компонент мовленнєвої діяльності).
Помічається, що діти старшого дошкільного віку, навіть із незначними мовленнєвими порушеннями, ведуть себе інакше: проявляють хвилювання, соромляться, не вірять у свої сили, не вміють поставити собі ціль. Вони частіше виступають у іграх та колективних завданнях глядачами або беруть на себе значно неважливі ролі. З віком вони стають все замкнутішими. Деякі діти, у якості компенсації невпевненості, проявляють в іграх недоречні фантазії, резонерство, відмовляються признавати помилки.
