Враховуючи позитивні відгуки і критичні зауваження, члени секції намагаються активізувати свою діяльність. Уже до кінця року на зборах обговорювались злободенні питання: "Розумова перевтома та гігієна розумової праці", "До історії українознавства" тощо. Члени СНР брали активну участь в роботі науково-філософського товариства, в комісії української мови, виступали з лекціями про методологію академічної праці, про власні наукові Дослідження, працювали в раді культвідділу губернської профспілки, у будинку працівників освіти.
На початку лютого 1925 року в Харкові відбувся перший з'їзд наукових робітників України, в ньому брав участь секретар вінницької секції М Доброгай. Резолюції з'їзду лягли в основу пращ науковців.
Створено осередки СНР в Сутиському технікумі, при вищих педагогічних курсах у Могилеві, Гайсині і Тульчині. У 1925--1926 роках активно працювала група консультантів при кабінеті вивчення Поділля у Вінницькій філії бібліотеки Всеукраїнської академії наук. При необхідності залучалися до консультацій спеціалісти з Києва, Кам'янця-Подільського та інших міст. Вийшло друком чимало краєзнавчих розвідок. [12]
З ініціативи науковців 10 березня 1926 року Вінницький окружний виконком затверджує склад комісії для увічнення пам'яті Михайла Коцюбинського. Взято під охорону будинок, у якому народився письменник, а з жовтня його утримання переведено на місцевий бюджет. Проводяться ремонтні роботи і накопичується матеріал для обладнання музею. Відкрито 8 листопада 1927 року.
З початку 1928 року профспілки брали активну участь в складанні контрольних цифр І п'ятирічки. Не стояла осторонь цього процесу і вінницька секція наукових робітників. 12 лютого на загальних зборах обговорювалась доповідь інженера Бодунчена "П'ятирічний план комунального господарства м. Вінниці". Під час виступів обґрунтовувалась перспектива розвитку міста в трьох напрямках: як культурного центру, як центру розвитку легкої промисловості і як курортної зони України. У зв'язку з цим планувалися найрізноманітніші заходи, починаючи від розширення житлового будівництва, і закінчуючи облаштуванням пляжів та лазень Серед інших, розглядалося питання про виділення земельної ділянки для будівництва корпусу майбутнього медичного інституту, нині університету.
На початку червня окремо обговорювалися перспективи розвитку вищої освіти у Вінниці. Внесено пропозицію про відновлення інституту народної освіти, закритого у 1924 році, створення медичного інституту, надання педагогічного ухилу музичному технікуму, об'єднання українського і єврейського педтехнікумів в один навчальний заклад з двома відділами.
В кінці вересня розгортається жвава дискусія при обговоренні проблем уніфікації системи освіти в СРСР. Були пропозиції покласти в основу реформи досвід Української республіки. Йшлося про те, щоб навчання дітей розпочинати в 7 років, перші п'ять років навчання відводити під початкову освіту, наступні чотири -- під середню, і на завершальному етапі шкільного навчання давати професію ("Сільські школи агрономізувати, міські -- індустріалізувати!"). Міцні технікуми пропонувалося перетворити на вищі навчальні заклади з терміном навчання п'ять років, а слабші -- на профтехшколи з трирічним терміном навчання.
На одному з засідань вчені Вінниці гнівно засудили погром польськими екстремістами центрів української культури у Львові і взяли активну участь у мітингу протесту 27 листопада 1928 року.
На початку 1929 року були активні спроби перемістити філію бібліотеки Всеукраїнської академії наук до м. Камянця-Подільського. СНР переконливо обґрунтувала необхідність залишити її та кабінет вивчення Поділля у м. Вінниці. До думки членів секції прислухались.
Свою працю вінницькі науковці намагалися тісно пов'язувати з потребами округу. В середині лютого 1929 року створено комісію з підвищення урожайності сільськогосподарських культур. На початку 1930 року був затверджений план участі членів секції у весняній посівній кампанії, у якому передбачалась робота на курсах і семінарах з підготовки і перепідготовки кадрів для дитячих установ села, відрядження в райони лекторів і консультантів, створення агроконсультбюро при центральній робітничій бібліотеці, обслуговування гуртків з агрономії, опрацювання рекомендацій про роль школи в районах суцільної колективізації. В усіх навчальних закладах формувалися бригади для роботи на полях, готувалися концертні програми і бібліотечки для підшефних сіл.[13]
2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширені освіти
Роль єврейських громадських організацій та політичних партій у суспільному житті на Поділлі 1920-ті рр.
Ще за часів влади царату на території Правобережної України існувала ціла низка різних за своїм призначенням громадських організацій. Найбільш активними і чисельними серед них були єврейські. Із встановленням радянської влади на Україні відбулося значне пожвавлення суспільно-політичної активності національних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного етносу. Так євреї в основному проживали у містах та містечках і були більш активними у суспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськими жителями. Також територія мешкання різних етносів впливала й на характер їх громадських організацій.
У національних польських та німецьких селах існували традиційні організації які мали релігійне забарвлення і функціонували виключно у територіальних межах окремого населеного пункту та не мали ніякого централізованого управління. Такі організації радянським керівництвом визнаватися як ворожі, що складаються із куркульсько-клерикального елементу і не мають права на існування.
Директивні органи розуміли, що миттєво вони не зможуть викоренити релігійних вірувань серед населення, а тому прагнули взяти під контроль процеси та події, пов'язані із здійсненням всіх культів. Це стосувалося і національних меншин. За обіжником НКВС від 9 грудня 1924р., для виконання прилюдних обрядів на вулицях громади повинні були подати до владних структур спеціальну заяву з проханням дозволу на це та сплатити грошовий податок. Якщо вони хочуть “бранця” на квартирі або у приватному будинку для здійснення релігійних обрядів, то повинні обов'язково повідомити місцевий адмінвідділ або райвиконком про місце та час такого зібрання.
Єврейський суспільний рух був невід'ємно пов'язаний із політичним і являв собою дуже потужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіонізм, представлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії після революції 1917 р. Значна частина геройського населення на початку 20-х років була позбавлена громадянських прав, не мала роботи. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою.
На 1925 р. кількість назв громадських організацій доходила до 9. Всі вони у своїх поглядах сходились на тому, що національне питання на Україні не вирішене, і радянське керівництво робить можливе для морального та фізичного знищення єврейського народу . Сіоністські організації відрізнялося між собою лише характером діяльності (спорт, палестинознавство, суспільствознавство).
Основними центрами функціонування цих організацій були великі міста Київ, Житомир, Одеса й маленькі прикордонні містечка Коростенського, Проскурівського, Кам'янець-Подільського Могилів-Подільського та інших округів .
Найбільш інтенсивно сіоністський рух розвивався у 1925 р. Так на кінець цього року на облік Державного політичного управління (ДПУ) знаходилось 7601 сіоністів, а на 1 січня 1925 р. - 3300, у листопаді 1924 р. -- тільки 2000. Оскільки облік здійснювався тільки стосовно найбільш активних" діячів, то реальні цифри представників сіонізму були набагато більшими, наприклад: листопад 1924 р. -- 15000 членів, січень 1925 р. -- 20000, січень 1926 р. -- 30000. Отже, ці показники свідчать про значну участь євреїв у сіоністському русі .[44, с.122]
На території України набули широкого розповсюдження в цей час дитячі єврейські організації, які структурно нагадували бойскаутів. До них належали Гашомер-Гацоїр («Юний страж»): правий -- біло-голубий та лівий - класовий. Ці організації мали військове забарвлення та чітку організаційну структур), яка включала в себе центральний штаб, окружні та районні штаби, штаби легіонів і дружин. Легіони складалися із дружин, а дружини - із загонів «Шомерів» («стражів»), «Цофім» («розвідники») та «Зойвонім» («вовченята»). [40]
Єврейська молодь серед інших вікових груп найбільш активно брала участь у суспільно-політичному житті країни. Більшість її організацій знаходилась під значним впливом нелегальних єврейських партій. Найбільш впливовою серед них була Єдина всеросійська організація єврейської молоді (ЄВОСМ), яка у 1924 р. утворилася шляхом злиття ОСМ (організація сіоністської молоді) із частиною біло-блакитного Гашомеру та гуртка «Кидимо» («Вперед»). ОСМ до злиття знаходилась ПІД впливом Партії сіоністів-трудовиків (СТП), а тому і ЄВОСМ також певною мірою знаходилась під її ідейним контролем. Офіційно ЄВОСМ вважала себе неполітичною організацією. Це була централізована організація із внутрішньою дисципліною та значною кількістю членів. Основними напрямками її діяльності стала підготовка кваліфікованих та свідомих євреїв для розбудови Палестини, боротьба проти асиміляційних тенденцій серед єврейського населення та інші.
Чільне місце у роботі серед єврейської молоді займав Сіоністсько-соціалістичний союз молоді (ІІСЮФ). Ця організація була своєрідним «комсомолом» для Сіоністсько-соціалістичної партії і діяла нелегально, її метою було створення єврейської держави у Палестині. Крім цього, ЦСЮФ боровся за свободу політичних організацій трудящих, легалізацію соціалістичних партій та паластенизму, формування національних єврейських частин в армії та інше. Його чисельність складала понад 3 тис. осіб.
Сіоністсько-соціалістична партія утворилася у 1920 р. в результаті від'єднання частини активістів сіоністської трудової партії. Вона визнавала класову боротьбу, проте тільки в рамках парламентаризму. Як і інші, ця партія також мала утаємничений характер, члени якої, подібно до СТП. у своїй роботі користувалися прізвиськами, шифрували листи. їхнім друкованим органом була «Сіоністсько-Соціалістична думка». На думку ДПУ, це була найбільш стійка, активна та небезпечна політична організація серед всього сіоністського руху на Україні.
Політичне забарвлення мала організація Югенд, яка об'єднувала сіоністсько-соціалістичну молодь і пропагувала соціалістичні ідеї серед єврейської молоді та намагалася у них виховувати національну самосвідомість. Вона здійснювала роботу у галузі економіки, зокрема, нею створювалися виробничі артілі, здійснювалася співпраця у цьому напрямку із Гехалуц.
Окремо потрібно відзначити сіоністсько-соціалістичну федерацію «Дройр», яка прагнула об'єднати всі молодіжні єврейські організації в єдиний союз сіоністсько-соціалістичної молоді. Центр її знаходився у Варшаві, а на Україні діяло низка її розгалужень, зокрема, її групи працювали у Київській, Одеській, Подільській губерніях.
Якщо проаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, то їм були притаманні такі вимоги:
1. «Національно-культурна автономія для євреїв.
2. Вільні єврейські Ради у місцевому та республіканському маштабі.
3. Створення єврейських відділів профспілок.
4. Геть режим терору над соціалістичною спільністю.
5. Геть євсекцію та національне пригнічення євреїв тощо».
Серед єврейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільш впливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище «Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувався значною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка було зібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкрив свій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який мав велику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва. Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейської літератури та історії. [9, с.98]
Інтенсивний розвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур із ним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейських організацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та 1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії проти сіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністських організацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їм співчував.
Боротьба радянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількості організацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р. налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їх кількість становила 23000, а на 1 листопада - тільки 14000.
На початку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовому відношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільним організаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Тому вживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На 3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:
1. Як тимчасово існуючі «єврейські суспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Що постраждали від погромів.
2. Всі створені ними установи повинні при першій можливості перейти у розпорядження радорганів.
3. Стежити за тим. щоб діяльність цих організацій не відхилялась за межі дозволеного.
4. Прагнути взяти у руки комуністів найбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.
Отже, на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низка єврейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вони були невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життя зазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний за своїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що й зумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадських організацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордонних філантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різні потреби. [44, с.121-145]
Загальні висновки
Розглядаючи процес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIX початку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в руслі соціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвиток освіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин з їх найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах для промисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора та інших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості для окремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховували економічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію та спеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освіти перебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.
Важливими політичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливості Подільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвилі національного відродження розгорнувся педагогічний рух за національне шкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами. Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політику відносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мову і її використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.
На розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді - прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Це дає підстави стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті.
Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись ЇЇ підвалини в сучасному розумінні.
Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання поширювати освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу -- явище. На наш погляд, для того часу цілком нове у суспільстві. Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки, різні організації з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу. Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади -- це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX -- початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо. Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
У процесі дослідження встановлено, що наприкінці XIX -- початку XX століття одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була організація «Просвіта». Їх учасники відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Проводили різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи, займалися створенням краєзнавчих музеїв тощо. Так перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському.
Земства помітну роль у розширенні системи початкових навчальних закладів відіграли будучи органами місцевого самоврядування. Вони займалися заснуванням українських початкових та професійних шкіл, дитячих садків, виданням педагогічних журналів, шкільних підручників, посібників, освітньо-виховною діяльністю. Повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян. З'явився новий тип початкових навчальних закладів - нижчі ремісничі школи, під клопотаннях земств.
Займалися організацією недільних шкіл: чоловічі, жіночі і змішані. Їх відкривали міські та сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, благодійні товариства і приватні особи. Чисельна єврейська громада продовжувала зберігати традиційну систему освітянських закладів, утримуваних ними ж на громадських, так і на приватних засадах. В містах Поділля продовжували існувати так звані хедери, які створювалися меламедами (книжниками) і функціонували виключно на кошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей. Для навчання сиріт і дітей з бідних єврейських сімей у містах Поділля продовжували діяти талмудтори, які утримувалися на кошти єврейських громад, а також на пожертви багатих євреїв (будинки навчання або молитви школи).
Таким чином, друга половина початок століття характеризується бурхливим розвитком навчально-виховних інституцій як державного, так і громадського характеру.
Однак, не зважаючи на всі позитивні зрушення в розвитку освіти у зазначений період відсоток неосвітченого населення, як на території Подільської губернії, так і Україні зокрема, був досить великий і складав 82-85 %.
Список використаних джерел
1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України: Підручник для студ. вищ. пед. навч. закл./ Л.В. Артемова. - К: Либідь, 2006. - 424с.
2. Анюхіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. - поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. - Вінниця, 1998. - С.93-94.
3. Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (II пол. XIX - поч. XX ст.) // Подільський телеграф. - 2001. - 13 вересня (№ 12). - С. 10;
4. Анохіна Л.С. З історії освіти у м. Вінниці (ІІ пол. XIX - поч. XX ст.) // Подільська старовина: Збірник наукових праць. Ювілейний випуск до 80-річчя з дня заснування музею. - Вінниця, 1998. - С. 104;
5. Березівська Л.Д. Реформування шкільної освіти міністерством народної освіти в контексті громадського-педагогічного руху в Україні (1904-1907рр.)//Гуманітарні науки. - 2006. - №2. - С. 76-82.
6. Білоусенко О. Гибель “Просвит” // Украинская жизнь. - 1912. - №1. - С.29-39;
7. Валентин С. Що дали робочому людові “Просвіти” і що можуть вони йому дати? // Слово. - 1907. - №6. - 16 червня. - С.4-7;
8. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920). - К:Мандрівець, 1996. - 359 с.
9. Верхола Т. Наше минуле і сучасне. - Проскурів: Друкарня Д.М. Левіна, 1917. - 512 с.
10. Верхола Т. Про “Просвіти” (Порада, як засновувати сільські та містечкові “Просвіти”). - Проскурів: вид-во Проскурівської “Просвіти”, 1917. - С.2;
11. Вишневський О.І. Повернення гімназії // Рідна школа. - 1992. - № 2. - С. 73-76;
12. Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження - Вінниця ДП. ДКФ - 2005. - 324 с.
13. Вінниця: Історичний нарис/ Гол. Редактор проф. Подолинний А.М. - Вінниця: Книга-Вега, 2007. - 430 с.
14. Воловик В. Соціально-економічне становище Поділля наприкінці XIX - початку XX століття // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. - Серія Історія. - Випуск ІІІ. - Вінниця, 2000. - С. 31-34.
15. Вороліс М.Г. Освіта Подільського краю наприкінці XIX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вил. 1.: - Вінниця, 2003. - С. 39-40;
16. Вороліс М.Г. Особливості розвитку середньої освіти на Поділлі в другій половині XIX - на початку XX століття // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 2. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2000. - С. 55-56;
17. Вороліс М.Г. Початкова та середня освіти на Поділлі в другій половині XIX -початку XX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вип. 2. - Вінниця, 2004. - С. 11-13;
18. Вороліс М.Г. Розвиток початкової освіти на Поділлі в 1861-1918 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 1. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 1999. - С. 42-45;
19. Вороліс М.Г. Стан середньої освіти на Поділлі у 1891-1901 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 12. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2007. - С. 187-189
20. Гавриш Р.Л. Земська система навчання та виховання в Україні: [60-ті рр. ХІХ ст.] // Історія України. - 1998. - №40. - С.6-7.
21. Гамрецький І.С., Калоша П.М., Пустіва В.Д., Троценко Л.В. Нарис з історії профспілкового руху освітян Вінниччини - Вінниця: Континент-Прим, 2002. - 140 с.
22. Герасименко В. З українського громадського руху на Поділлі (1905-1917). (Пам'яті д-ра К.Г.Солухи) // За сто літ.: Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. / За ред. М.Грушевського. Кн.5. - Х., К., 1930. - С.305-313;
23. Гранів О. Товариство «Просвіта»: традиції і проблеми// Українське слово. - 1993. - 22 жовтня - С. 5.
24. Григоріїв Н. Спогади Руїнника. - Львів, 1938. - 262 с.;
25. Гурський В.А. Освітня діяльність інтелігенції в контексті розвитку педагогічної думки України у 2-й половині XIX - початку XX ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Збірник наукових праць. Т.1. - Кам'янець-Подільський, 1998. - С. 177-184;
26. Гупан Н. Педагогічна громадськість у боротьбі за піднесення національної свідомості українського народу на межі XIX - XX століть // Історія в школах України. - 2000. - № 3. - С. 44-47;
27. ДАВО. - Ф. 54. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 7;
28. ДАВО. - Ф. 230. - Оп. 1. - Спр. 67. - Арк. 34, 35;
29. ДАВО. - Ф. 230. - Оп. 1. - Спр. 32. - Арк. 12,50,79,89;
30. ДАВО. - Ф. 680. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 3-5;
31. Дорошенко Ю. Нарис історії України. - К., 1991. - Т.2. - 347 с.
32. Єрьомін М. Короткий огляд промисловості Поділля (1989-1913рр.). - Економіка Поділля. - 1996. - №1. - С.8.
33. Єсюнін С. Проскурівські реальне та комерційне училища на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам'янць-Подільський: Оіюм, 2006. - Т.6. - С.273-280.
34. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф. Русової: Навч. пос. для студ. пед. спец. Вузів/ І.В. Зайченко. - 2-е вид., доп. І перероб. - Чернігів: ЧДПУ ім. Т. Шевченка, 2000. - 233 с.
35. З життя “Просвіт” // Рада (м.Київ). - 1911. - №80. - С.3;
36. Зборовський І. - до товариства “Просвіта” у Києві. Листи 13 листопада 1906 р. - 11 січня 1909 р. з Яланця, Бершадь // Ф.114. - Спр.216-219. - Арк.2;
37. Зінченко А. Поділля. - К., 1998. - С. 73-196.
38. Зінько О.В. Літературні джерела 20-х - 30-х рр. Про молодіжний рух України у 20-ті рр.// ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Наукові записки. Сер. історія. - Вінниця, 1999. Вип.1 - С. 145-149.
39. Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). - К.: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1961. - 424 с.;
40. Історія педагогіки. [Навч. посібник для пед. ін-тів.] За ред. д-ра пед. наук, проф. М.С. Грищенко. - К.: «Вища школа», Головне вид-во. 1973. - 447 с.
41. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія/ За ред. В.Г. Кременя; Уклад. О.О Любар. - К: Знання, 2005.- 767 с.
42. Калиниченко Н.П., Ільченко Ж.Д. Роль земств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) Український історичний журнал. - 1994. - №1. - С. 72-81.
43. Кловак Г. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)// Рідна школа. - 2002.-№11. - С. 70-72.
44. Косаківський В.А. Подільська старовина: Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. - Вінниця, 1993. - 480 с.
45. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс Лекцій: Навч. посіб. для студ. пед. навч. закладів та ун-тів/ МО України. - Тернопіль: Кн. - журн. вид-во «Тернопіль», 1994. - 357, [2] с.
46. Кулікова Л. Гімназія як символ кращих традицій у вітчизняній освіті // Історія в школі. - 2000. - № 4. - С. 8-12;
47. Левківський М.В. Історія педагогіки: Підруч. для студ. вищ. навч. закл./ М.В. Левківський. - 2-е вид. доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 376 с.
48. Лозовий В. Діяльність Подільської «Просвіти» в 1906-1914 рр. //Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) - Кам'янець- Подільський, 1996. - С. 6-27.
49. Лойко О.О. Культурно-освітня робота серед сільського населення Вінниччини в 1921-1928 роках // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип.ІІІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. - Вінниця, 2001. - С.91
50. Лотоцький А. Народное образование в Подолии в его прошлом и настоящем // Образование. - 1896. - №4. - С. 73;
51. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: української школи і педагогіки: Навчальний посібник./ О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко. - К: Знання, 2006.- 747 с.
52. Малий В. Рівень освіченості населення Поділля наприкінці ХІХ століття. / В. Малий // Культура Поділля: історія і сучасність. - Хмельницький, 1993. - С. 276-277.
53. Мельничук О.С. Історія педагогіки України: Навч. посібник / О.С. Мельничук - Кіровоград, КДПУ ім. В.К. Винниченка, 1998. - 169 с.
54. Назаренко С. Освіта на Поділлі ХІХ століття / С. Назаренко // Радянське Поділля. - 1982. - 16 червня.
55. Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933/За ред. О.В.Сухомлинської. - К., 1996;
56. Нестеренко В.А. «Просвіта» на Камянеччині в 1921-1923 рр. / В.А. Нестеренко // Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) Кам'янць-Подільський, 1996. - 540 с.
57. Огієнко І. “Науковий метод україножерства” / І. Огієнко // Рада. - 1913. - №29. - 5 лютого. - С.1-2;
58. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко - К.: Довіра, 1992. - 123 с.
59. Огієнко І. Чи не новий похід / І. Огієнко // Рада. - 1912. - №294. - 25 грудня. - С.3;
60. Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2008. - Т.11: Матеріали сьомого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі. Присвячено 90-річчю Кам'янець-Подільського національного університету». - 520 с.
61. Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. - 1908. - №1. - 6 січня. - С.6;
62. Петлюра С. З українського життя в минулому році / С. Петлюра // Слово. - 1908. - №3. - 20 січня. - С.8-10;
63. Подільська старовина: Збірник наукових праць / Вінницький обласний краєзнавчий музей; Відп. ред. Косаківський В.А. - Вінниця, 1998. - 699 с.
64. Подолянин К. Чи й тут проґавимо / К. Подолянин // Рада. - 1909. - №199. - 3 вересня (16 вересня). - С.1; Подільська “Просвіта” // Слово. - 1909. - №10. - 8 березня. - С.4-5;
65. Приходько В. Під сонцем Поділля. Спогади. Ч.1. - Вид.4. / В. Приходько - К.: Криниця, 1967. - 184 с.;
66. Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність / В.С. Прокопчук - К.: Рідний край, 1995. - 699 с.
67. Просвітянин з хотинської виставки // Рада. - 1911. - №205. - 11 вересня (24 вересня). - С.1;
68. Просвітянський з'їзд // Нова Рада (м.Київ). - 1917. - №146.- С.2;
69. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X ст. - початок XX ст.): Нариси / під ред. М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін.-К., 1991;
70. Семчишин М. Тисяча років української культури / М. Семчишин - К., 1993. - С. 285-288.
71. Сесак І.В. З історії Кам'янць-Подільського середнього технічного училища (1903-1919рр.) / І. В. Сесак // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам'янць-Подільський: Оіюм, 2002. - Т.2. - 580 с.
72. Сесак І.В. Освіта на Поділлі: у 2-х ч. - Ч.ІІ. Середні навчальні заклади у другій половині ХІХ - початку ХХ ст. / І.В. Сесак - Кам'янць-Подільський, 1999. - 599 с.
73. Сірополко С. Історія освіти в Україні [від початку нашої історії до початку ХХст.]:[Монографія для істориків, вчителів, студ.] / Ст. «Життєвий шлях подвижника і патріота» Т. Т. Бернаржової - К.: Наукова думка, 2001.-912 с.
74. Cмолієвський А. Про подільську “Просвіту” / А. Cмолієвський // Рада. - 1906. - №1. - 15 вересня. - С.3;
75. Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україні (ХІХ - початок ХХ ст.) / Т.В. Сухенко //Український історичний журнал. - 1998. - №5. - С.63-74.
76. Томчук М. Учительські семінарії в Правобережній Україні в II пол. XX ст. / М. Томчук // Український історичний журнал. - 1994. - № 4. - С. 50-60;
77. Торський В. Українська державність і нова роль «Просвіт». - Вовча: Друкарня каси дрібного кредиту, 1918. - 76 с.
78. Тростогон А.М. Створення реальних училищ у кінці ХІХ ст. / А.М. Тростогон // Матеріали ІІІ-ої історичної краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1994. - с.25.
79. Хмурий А. К. Подільська “Просвіта” і Подільське духовенство / А. К. Хмурий // Рада. - 1907. - №2. - 3 січня. - С.3;
80. Цапко О. Політична спрямованість діяльності «Просвіт» наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. / О Цапко // Нова політика. - 1998. -№5. - С. 9-12.
