Формування у молодших школярів комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови

Формування у молодших школярів комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

Кафедра рідної мови і методики її викладання

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Формування у молодших школярів комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови»

Виконав:

студент 32 групи

заочного відділення факультету ПВПК

Петлюк В.Й.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних

наук, доцент

Наумчук М.М.

Тернопіль 2009

Зміст

Вступ

І. Теорія і практика формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів

1.1 Психолого-педагогічні основи формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів

1.2 Шляхи формування комунікативних умінь і навичок

ІІ. Експериментальне дослідження ефективності формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів на уроках рідної мови

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.3 Перевірка ефективності експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

У сучасних умовах відродження національної школи і реформування освіти в Україні в цілому і мовної зокрема домінуючим стає особистісно орієнтований підхід у навчанні, що забезпечує перехід від авторитарної школи до гуманістичної. Такий процес обумовлений змінами в соціально-політичному житті країни і підтверджується Конституцією України, Законом України “Про освіту”, Державною національною програмою “Освіта” (Україна ХХІ століття) і концептуальними положеннями мовної освіти.

У сучасній педагогічній науці провідними є ті форми і методи освіти, що акцентують увагу на учневі з урахуванням його інтересів, запитів і цінностей як суб'єкта навчального процесу.

Головна мета мовного навчання в початковій школі - формування в учнів комунікативної компетенції, базою для якої є комунікативні вміння, сформовані на основі мовленнєвих умінь і навичок.

Формування комунікативних умінь і навичок в Україні - провідна проблема сучасної методики навчання мови. Цій проблемі приділяли значну увагу такі провідні педагоги і лінгвісти 19-го століття, як В.Г. Бєлінський, М.Ф. Бунаков, Ф.І. Буслаєв, В.І. Водовозов, Я.К. Грот, О.А. Потебня, І.І. Срезнєвський, К.Д. Ушинський, Ф.Ф. Фортунатов, М.Г. Чернишевський та інші, які бачили мету навчання рідній мові у формуванні мовленнєвих умінь.

Великий внесок у методику розвитку мовлення внесли Л.П.Авдоніна, М.Т. Баранов, Б.М. Головін, Л.К. Граудіна, В.А. Добромислов, Г.М. Іваницька, Н.А. Іполітова, В.І. Капінос, І.Я. Лернер, Б.Т. Панов, А.В. Тєкучев, Л.П. Федоренко. Але, на жаль, ці вчені зупиняються в основному на характеристиці уроків з розвитку зв'язного мовлення. Комунікативна ж спрямованість у навчанні пропонує роботу над формуванням різних видів мовленнєвої діяльності як на уроках розвитку зв'язного мовлення, так і на тематичних (аспектних) уроках (Т.К. Донченко, А.Ю. Купалова, Н.А. Пашківська).

На комунікативно-діяльнісний підхід до вивчення мови вказують сучасні вітчизняні і зарубіжні вчені-методисти А.Й. Багмут, В.П. Бєломорець, Є.І. Бикова, А.М. Богуш, М.С. Вашуленко, Л.В. Вознюк, І.П. Ґудзик, Л.В. Давидюк, В.К. Іваненко, А.Й. Капська, В.О. Корсаков, Т.О. Ладиженська, В.Я. Мельничайко, Г.О. Михайловська, Є.І. Пассов, М.І. Пентилюк, Т.Ф. Потоцька, Г.М. Сагач, Е.Ф. Тарасов, О.Н. Хорошковська, Г.Т. Шелехова й інші.

Сучасна методична наука рекомендує весь процес навчання учнів української мови направляти на формування в школярів мовленнєвих умінь і навичок, вироблення комунікативної компетенції в результаті активного залучення до вирішення мовленнєво-мисленнєвих завдань. Комунікативні уміння в сучасних школярів розвиваються недостатньо. Це відзначають у своїх працях сучасні українські й російські дослідники, зокрема В.І. Аннушкін, В.П. Бєломорець, В.М. Вандишев, І.П. Ґудзик, О.Н. Зарецька, С.Ф. Іванова, А.Й. Капська, М.М. Кохтєв, Т.О. Ладиженська, М.Р. Львов, Ю.В. Рождественський, Г.М. Сагач, Н.Г. Чибісова. Рівень комунікативних умінь і навичок не завжди виправдовує ті зусилля, що затрачаються на їхнє оволодіння. Багато в чому це пояснюється тим, що процесу навчання на уроках не завжди властива чітка комунікативна спрямованість, не дивлячись на те, що процес формування комунікативних умінь і навичок передбачений програмою для середніх загальноосвітніх шкіл та поданий у працях С.Д. Абрамовича, М.Т. Баранова, М.С. Вашуленка, І.П. Ґудзик, Л.В. Давидюк, А.С. Зимульдінової, В.К. Іваненка, А.Й. Капської, В.О. Корсакова, М.Р. Львова, Л.І. Мацько, Г.О. Михайловської, Н.А. Пашківської, М.І. Пентилюк, Г.М. Сагач, О.Н. Хорошковської, М.Ю. Чикаркової та інших.

Низький рівень розвитку комунікативних умінь та навичок школярів пояснюється недостатньою розробленістю технології формування й удосконалення комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови. Принцип комунікативної спрямованості останнім часом порушується на всіх рівнях - лінгвістичному, психологічному, педагогічному.

Учні зазнають труднощів в оформленні усного мовлення через складність операцій, які виконуються мовцем одночасно:

· добір лексичного варіанта мови;

· вибір стилю мовлення;

· граматичне конструювання висловлювання;

· правильна вимова звуків та їх поєднання;

· логіко-композиційне конструювання тексту;

· врахування реакції слухачів на мовлення.

Ці аспекти враховані при створенні програми з української мови, але, щоб займатися ними не тільки на уроках розвитку зв'язного мовлення, необхідні відповідні психолого-педагогічні умови, новий комунікативно орієнтований підхід до уроку.

Таким чином, вибір теми дипломної роботи “Формування у молодших школярів комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови” обумовлюється відсутністю теоретично обґрунтованої системи формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів і недостатньою розробкою методики її цілеспрямованого удосконалення.

Об'єкт дослідження - процес формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів.

Предмет дослідження - педагогічні умови формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів на уроках рідної мови.

Мета дослідження - теоретично узагальнити та експериментально перевірити ефективність педагогічних умов формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів на уроках рідної мови.

Гіпотеза дослідження - якщо під час оволодіння загальномовленнєвими вміннями та навичками впроваджувати науково обґрунтовану та методично доцільну педагогічну технологію формування комунікативних умінь і навичок, яка включає поетапність засвоєння основних комунікативних ознак мовленнєвої культури, раціональне використання адекватних методів, прийомів і засобів мовленнєвого розвитку, відповідну організацію навчально-мовленнєвої діяльності шляхом мовного забезпечення і побудови системи вправ, то це підвищить ефективність оволодіння молодшими школярами нормативним мовленням.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження були поставлені такі завдання:

1. На основі аналізу психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури, шкільних програм і підручників, практики сучасної початкової школи вивчити стан досліджуваної проблеми.

2. Розкрити зміст поняття "комунікативні уміння і навички", з'ясувати психологічні, психолінгвістичні та лінгвістичні основи формування комунікативних умінь і навичок.

3. Обґрунтувати психолого-педагогічні передумови процесу формування комунікативних умінь і навичок учнів початкових класів.

4. Визначити провідні принципи та критерії добору мовного матеріалу, згідно з якими розробити технологію формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів.

5. Експериментально перевірити технологію формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів.

6. Зробити висновки і запропонувати вчителям-практикам рекомендації щодо формування основних комунікативних ознак мовленнєвої культури.

Для вирішення поставлених завдань використані такі методи дослідження:

а) теоретичні - вивчення й аналіз психолого-педагогічної, лінгвістичної та навчально-методичної літератури з проблеми дослідження, прогнозування і моделювання навчально-мовленнєвої діяльності; синтез емпіричного матеріалу;

б) емпіричні - цілеспрямоване педагогічне спостереження та аналіз уроків української мови і читання; вивчення продуктів мовленнєвої діяльності учнів; анкетування, бесіди; узагальнення передового педагогічного досвіду; педагогічний експеримент (констатувальний і формувальний); методи математичної обробки експериментальних даних.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Матеріали та результати, представлені у науковій роботі, можуть використовуватись вчителями початкових класів загальноосвітніх шкіл для вдосконалення комунікативних умінь і навичок молодших школярів та допоможуть студентам у підготовці до практичних занять.

Розділ І. Теорія і практика формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів

1.1 Психолого-педагогічні основи формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на увазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова - це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини - сім'ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п'яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов'язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови - ще не обов'язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування - не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування - це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С. Виготським, О.М. Лєонтьєвим, О.Р. Лурією, М.І. Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А. Ладиженської, М.Р. Львова, В.І. Капинос, Н.А. Іпполітової.

Л.С. Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток - процес, пов'язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[18; 26].

Послідовник Л.С. Виготського О.М. Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов'язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [49; 95].

На основі теорії діяльності О.М. Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я. Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те, що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно-мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої;

- виконання дій подумки.[19; 236-277].

Ученими (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.А. Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[30; 63].

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку комунікативних умінь і навичок учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р. Лурія, О.М. Леонтьєв, І.А. Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення - мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[50;117].

Таким чином, розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

Мовленнєва діяльність характеризується вмотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

Отже, формування вчителем комунікативних умінь і навичок учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування комунікативності нерозривно пов'язане з формуванням в учнів уміння мислити.

Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних) літературної мови.

Які ж умови успішного формування комунікативних умінь і навичок у дітей?

Перша умова мовленнєвого розвитку дитини - це потреба у спілкуванні.

Мовлення виникає із потреби висловитись, а висловлення людини породжуються певними мотивами. Цю сторону мовленнєвої діяльності психологи називають мотивацією мовлення.

Наявність мотивації мовлення означає, що у школяра не тільки є думки і почуття, які можуть бути виражені ним, але й те, що йому хочеться поділитися, тобто в нього є внутрішнє спонукання до того, щоб висловити свої думки і почуття.

Мотив мовлення ("заради чого говорю" - Л.С. Виготський) виникає у дітей при наявності емоцій, пов'язаних з яскравими враженнями, інтересами до тієї роботи, яку пропонує вчитель [17].

В основі висловлювання дитини повинен лежати безпосередній мовленнєвий мотив, тобто бажання повідомити іншим про свої враження від побаченого і пережитого. Саме такий мовленнєвий мотив породжується ситуацією живого спілкування з дітьми.

Але спілкування можливе тільки з допомогою загальнозрозумілих знаків, тобто слів, їх сполучень. Тому дітям необхідно дати зразки мовлення, або створити мовленнєве середовище. Це друга умова розвитку мовлення дитини. Від того, яке в неї мовленнєве середовище, залежить багатство, різноманітність і правильність її власного мовлення.

Мовлення допомагає дитині не тільки спілкуватися з іншими людьми, але й пізнавати світ. Оволодіння мовленням -- це спосіб пізнання дійсності. Багатство, точність, змістовність мовлення залежить від збагачення свідомості дитини різними уявленнями і поняттями, від життєвого досвіду школяра, від об'єму і динамічності його знань. Іншими словами, мовлення, розвиваючись, потребує не тільки мовного, але і фактичного матеріалу. Школяр добре розповість і напише тільки про те, що він добре знає: у нього повинен бути запас знань, матеріал по темі розповіді. Це також необхідна умова мовленнєвого розвитку учнів [11].

Отже, загальними завданнями вчителя з формування комунікативних умінь і навичок учнів є:

а) забезпечити мовленнєве середовище для учнів: сприймання мови дорослих, читання книг, слухання радіо та ін.;

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать