Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики -- особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання [73].
Основні елементи українського народного одягу мають давньо-слов'янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі [91]. Це домоткані тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної орнаментованої смуги тканини, вузькі полотняні чоловічі порти, рушникоподібне жіноче головне вбрання, плетені й ткані пояси.
В українському традиційному вбранні кінця XIX -- початку XX ст. поряд із збереженням давніх місцевих ознак простежуються й пізніші нашарування, пов'язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя зазнав помітного впливу польсько-литовської, Лівобережжя - російської культури. Велике значення мало й те, що через Україну йшло інтенсивне та постійне торговельне й культурне спілкування країн Заходу і Сходу.
Виникнення Запорізької Січі, специфічні політичні умови, в яких опинилася Україна у XVI--XVIII ст., взаємні контакти з сусідніми народами -- все це зумовило своєрідність формування української національної культури і зокрема культури вбрання. Стильові особливості західноєвропейського ренесансу та з часом бароко проникають в художній світ України, отримуючи місцеву інтерпретацію і в одязі. Завдяки своїм самобутнім рисам традиційний костюм українців був певною позначкою належності людини до тієї чи іншої верстви суспільства, мав досить широку й складну семантику, символізуючи, крім етнічних, регіональних чи соціальних ознак, вік і стать людини, її сімейний стан тощо.
Український народний одяг -- самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак [15, 68].
Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкіряним або в'язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх сорочки вдягався хутряний кожух, восени та навесні -- сукняна свита. На ноги одягалися постоли -- стягнуті шматки сиром'ятної шкіри, більш заможні чоловіки -- черевики, чоботи. Волосся різали під макітру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV--XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.
Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв'язували стрічкою або хусткою. Заміжні жінки обов'язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.
У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком -- верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта -- у жінок. Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували до початку XX ст. [8].
Комплекси українського народного одягу формувалися впродовж століть. Вони найяскравіше виявляють особливості різних етнографічних груп і водночас це важливе етнографічне джерело для вивчення етногенезу українського народу.
У давньоруських письмових джерелах свідчення про одяг зустрічаємо в літописах. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі описується костюм князя Володимира Васильовича. У письмових пам'ятках, що належать до ХІІ-ХІІІ ст., в поемі "Слово о полку Ігоревім" подаються згадки про окремі елементи одягу цього періоду.
Чимало відомостей про одяг різних суспільних верств стародавньої Русі є і в "Слові Даниїла Заточника" та інших письмових джерелах.
Ще більше значення для вивчення народного одягу мають іконографічні джерела (мініатюри, фрески, мозаїка). Про деякі компоненти давнього українського одягу можна судити з ілюстрацій. Радзівіллівського або Кенінгсберзького літописного зводу, доведеного до 1206 р. У ньому вміщується 617 мініатюр [17].
Багатий матеріал зафіксований на фресках і мозаїчних настінних зображеннях Софійського собору в Києві. На них, крім одягу Ярослава Мудрого та його сім'ї, зображений одяг скоморохів, музикантів, мисливців.
У другій половині ХІХ ст. народний одяг став предметом спеціальних досліджень, зокрема, А.П.Чубинського (видав сім томів "Трудов этнографической экспедиции") та Я.Головацького [25], який розглядав одяг населення України як джерело вивчення етнічної історії народу. Помітний внесок у вивченні цієї галузі зробили зарубіжні вчені, наприклад, польський етнограф К. Машинський, чеський дослідник Л. Нідерле ("Славянские древности") та інші.
У післявоєнний час вийшли в світ праці про народний одяг. Серед них - дослідження Г. Маслової [59-60] з питань специфіки одягу та генезис окремих його видів. На сьогодні досліджено народний одяг окремих етнографічних груп українського народу (бойків, гуцулів, поміщиків, подолян). Найбільш відома праця з цього питання - монографія К. Матейко "Український народний одяг" [63].
На початку ХІХ століття утвердження, популяризація народного костюма як національного символу відбувається в середовищі української інтелігенції. Народний одяг, або його частини, особливо вишита сорочка, стали виразом патріотичних, демократичних переконань. Т.Г. Шевченко, який звичайно носив міський одяг, на відомій фотографії І860 р. убрався в традиційні українські сорочку, кожух і шапку.
Особливо в 2-й половині XIX ст. серед різночинців, демократично настроєної інтелігенції України було прийнято включати у свій одяг елементи народного одягу. Достатньо згадати відому світлину, де О. Пчілка сфотографована в українській сорочці, як і її доньки. Маємо фото Л.Українки в українському одязі. Д.Антонович, демонстративно, підкреслюючи свої національні переконання, одягався у вишиту сорочку, свиту і шапку, чоботи. Характерною частиною одягу І.Франка була вишита сорочка [78].
Розгорнулось діяльність з дослідження українського народного одягу в усій його історичній і регіональній розмаїтості. Достатньо згадати праці Я.Головацького, П.Чубинського, Ю.Павловича, В.Шухевича, О. Кульчицької та ін. П.Чубинський, Б. Познанський, В. Богданов розглядали народний одяг як важливе історичне джерело, що відбиває етнічну історію народу, його етнокультурні зв'язки. О.Кульчицька провадила у 20-30 роки ХХ століття значну роботу з моделювання одягу в національному стилі, запровадження елементів народного одягу в повсякденний і святковий міський костюм.
У ХХ ст. запровадження в моду елементів національного одягу також зберігало виразний ідеологічний зміст, було проявом наголошення на національній приналежності, вірності національним цінностям, традиціям, ідеалам [70].
У СРСР поява фольклорного стилю в одязі збіглася з "відлигою". Саме в 60-ті роки в одязі стали з'являтися фольклорні мотиви. Перш за все в самостійно пошитому або в'язаному одязі, як оригінальні деталі - вишивка в народному стилі на комірі або кишені сукні, блузки; спідниця з картатої, “під плахту”, тканини, камізелька зі стилізованим народним орнаментом, хустка, пов'язана у вигляді очіпка; плетений шкіряний пояс, коралі або червоні дерев'яні буси. Ці елементи надавали костюму національного відтінку і певною мірою були проявом прагнення до національної самоідентифікації [79]. Свої особливості мав костюм "шістдесятників" - українських дисидентів. Характерним для їх одягу було включення елементів українського народного костюма, власне, не реплік, а автентичних речей - вишиті сорочки в чоловіків, жінок; барвисті українські хустки, сердаки. Чоловіки також відпускали пишні “козацькі” вуса [85, 32].
У 70-ті роки, незважаючи на всі складності і репресії, відбувалося відродження української культури. Фільми українських режисерів, книги, виставки українського образотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва викликали інтерес до української культури не лише в етнічних українців, але й у представників інших національностей. Модним стало доповнення міського одягу елементами народного українського костюма.
Спадкових городян український костюм приваблював своєю барвистістю, оригінальністю. До того ж характерні риси українського народного одягу - геометричність, чіткість форм, барвистість - відпо-відали загальним тенденціям європейської моди 70-х років. Складові українського народного костюма - вишиті сорочки, безрукавки, кожушки, сердаки, сумки - тайстри, бісерні прикраси органічно вписувались у сучасний гардероб. Творча молодь, деякі модельєри підбором кольорів, окремими деталями - оздобами, фурнітурою, доповненнями надавали одягу національний характер. З одного боку, це був прояв характерного для цього прошарку населення прагнення до оригінальності, з другого демонстрація національної самоідентифікації.
Фольклорний стиль, найбільш яскраво виражений у жіночому костюмі, був поширеним у Львові, Києві серед творчої і частково наукової інтелігенції, молодих службовців, студентства. Найчастіше фольклорні елементи в одязі поєднувались з інтересом до української культури, історії. Для вихідців з сіл, їх дітей фольклорний стиль був природним виявом їх національних почуттів. Простежувалась і інша тенденція - інтерес до української культури, який проявлявся, зокрема, у замилуванні народною культурою, у фольклорному стилі в одязі, приводив до усвідомленого сприйняття національних цінностей [87, 65].
На мітингах кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття прихильники незалежності України одягалися в автентичні народні костюми або включали в комплект одягу їх елементи: вишиті сорочки; кептарі, плахти, хустки, гарасівки та ін. Разом з жовто-блакитними стрічками, значками вишиті сорочки виступали як символ підтримки незалежності України. У перші роки незалежності модним було одягати дітей в більш чи менш стилізовані народні костюми. Національні мотиви стали домінантними в колекціях одягу українських модельєрів.
Отже, практика показала й довела, що народний костюм відіграє дуже значну роль у вихованні, стимулюванні патріотичних почуттів громадян країни. Для зміцнення держави необхідно, щоб кожний усвідомив себе громадянином даної країни. Найбільш яскравим, естетичним, візуальним проявом є народний костюм, що символізує Україну в цілому. І його дослідження, популяризація, перетворення в необхідний елемент буття громадян України є важливим завданням держави, громадських організацій [73].
Підтримка держави має реалізуватися не тільки в забезпеченні костюмами хорів, фольклорних колективів, але і через підтримку, спонсорування діяльності по популяризації національного одягу, фольклорного стилю в моді. Кожен громадянин країни повинен мати можливість відтворити національний костюм у формах або традиційних, або осучаснених, прийнятних для сучасного суспільства, стилю життя, незалежно від віку, соціальної приналежності. Практика європейських країн продемонструвала й довела, що національний костюм відіграє дуже велику роль у стимулюванні патріотичних почуттів громадян країни. Тому цей досвід доцільно використати Україні.
Отже, український народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних й етнічних, які визначали як етнічні обриси матеріальної культури, так і регіональну її своєрідність.
1.3. Педагогічні умови розвитку конструктивного мислення у школярів
Результати науково-психологічних досліджень, проведених за методикою викладання малюнка готовими формами, показали, що конструктивне мислення у дітей молодшого шкільного віку не виникає як результат пасивного відображення предметів сприймання у мозку в мозку, а для його формування, як і для його відтворення, потрібні практичні -- конструктивні, образотворчі - дії, що комплексно утворюють образотворчу діяльність.
Діти молодшого шкільного віку складають малюнки різного ступеня складності, різного ступеня «ознайомленості» із змістом і різної структури, причому використовують дві-три і більше фігур. Спостереження за роботою дітей показало [54]:
1. Відтворення збережених уявлень -- це спеціальний процес. Збережений образ не випливає в готовому вигляді, а конструюється на основі слідів, що збереглися, і залежить від вікових закономірностей розвитку уяви, уявлень і пам'яті. Такий процес правильно назвати уявлюванням. Працюючи з готовими предметами, діти мають можливість у самому зображенні застосувати практичну дію для створення картини з окремих фігур. Ця дія, проте, структурно відрізняється у дітей різного віку
2. У малюнках дітей молодшого шкільного віку, на відміну від підлітків, і зокрема в їх роботах по викладанню малюнка готовими формами, як і при конструюванні постаті людини, особливо чітко виступає злитість просторових характеристик образу, що зберігається, і невміння використати їх відповідно до задачі.
В інших експериментах дітям треба було скласти фігури трьох добре знайомих звірів, кожну з яких було розрізано на три куски. Одержані результати у молодших школярів вражають своєю безглуздістю. Навіть семирічні діти дуже погано уявляють собі форму начебто добре відомих їм тварин: ведмедя, кози і коня. Така сама злитість сприймання виявляється і при відтворенні дітьми молодшого шкільного віку знайомої ситуації. Діти зовсім довільно з'єднують будь-які предмети.
Діти 4-го класу вже шукають більш правильні поєднання, комбінуючи фігури доти, поки їм не вдається так розмістити фігури, що це їх задовольняє. У цьому процесі відтворення й конструювання збережений образ набуває оформленості і осмислюється дитиною. Такий образ вже є адекватним, реалістичним образом відтворюваного уявлення.
У продуктивності образотворчої діяльності величезне значення має дія, до якої вдаються діти у молодшому шкільному віці при сприйманні предмета [54].
Дітям важко правильно сприймати малюнок. Адже навіть найпростіший малюнок, на якому зображено хоча б два предмети, зображає їх у певних просторових зв'язках. Осмислити ці зв'язки потрібно для того, щоб розкрити взаємовідношення між частинами малюнка і сприйняти зображення як щось ціле. Тому сприймання дітьми малюнка здавна використовували для визначення загального розумового розвитку дитини. Так, психолог А. Біне ввів це завдання в складену ним вимірювальну «шкалу розуму». При цьому він, а потім В. Штерн встановили, що є три рівня (стадії) сприймання дитиною малюнка. Перша -- стадія перелічення (або, за Штерном, предметна), характерна для дітей від 2 до 5 років; друга -- стадія опису (або дії), що триває від 6 до 9--10 років; третя -- стадія тлумачення (або відношень), властива дітям 11--15 років [67].
Визначені стадії дали змогу розкрити еволюцію процесу сприймання дитиною складного об'єкта -- малюнка, і побачити, що діти в процесі розумового розвитку переходять від фрагментарного сприймання, тобто пізнавання окремих предметів, між собою не пов'язаних, до виявлення спочатку їх функціональних зв'язків (що людина робить), а потім до розкриття більш глибоких відношень між предметами і явищами: причин, зв'язків, обставин, цілей.
На найвищому рівні діти витлумачують малюнок, вносячи свій досвід, свої судження в те, що зображено. Вони розкривають внутрішні зв'язки між предметами, осмислюючи зображену на малюнку ситуацію. Проте перехід до цього вищого рівня розуміння не можна пояснити віковим дозріванням. Дослідження показали, що особливості опису малюнка залежать насамперед від його змісту, знайомого або малознайомого дитині, від структури, динамічності чи статичності сюжету.
Величезне значення має й запитання, з яким дорослий звертається до дитини. Запитуючи дітей про те, що вони бачать на малюнку, педагог орієнтує їх на перелічування будь-яких предметів (важливих і другорядних) і в будь-якому порядку. Запитання «Що діти роблять тут, на малюнку?» -- спонукає дітей до розкриття зв'язків функціональних, тобто дії [83, 6]. Коли дитину просять розповісти про події, зображені на малюнку, вона намагається зрозуміти зображене, тобто піднімається на рівень тлумачення. Таким чином, дитина може в один день показати всі стадії сприймання малюнка.
На основі проведених досліджень встановлено такі закономірності:
1. Розповіді дітей різного віку за малюнком свідчать про різну глибину розуміння зображеного.
2. Ставлячи запитання (або кілька запитань), вчитель підводить дитину до аналізу того, що зображено на малюнку, і до встановлення різних видимих і передбачуваних зв'язків між предметами. Серед них першочергове значення мають просторові зв'язки: розміщення предметів, пози людей тощо. Через просторові зв'язки розкриваються логічні зв'язки між предметами, що поступово дає дитині змогу сприйняти малюнок як ціле. Звичайно, найбільш акцентованим, тобто сильним компонентом малюнка є людина, зображена в дії. При цьому, коли положення постаті людини в просторі нечітке або невиразне за змістом, опорним є предмет дії, особливо якщо дитина добре його знає. Уловивши ядро сюжетного малюнка, діти підліткового віку виділяють експресію людини, передану мімікою, жестом, позою, потім -- одяг, окремі деталі. Спрямованість на розуміння змісту зображеного позначається на збільшенні часу розглядання малюнка дітьми середнього віку.
3. Для розуміння змісту малюнка, який сприймають, величезну роль відіграє його назва, передана одним-двома словами. Як узагальнене формулювання основної ідеї картини, тобто синтез високого рівня, назва спонукає дитину знову до докладнішого її розглядання (тобто поглибленого аналізу). Така розумова праця забезпечує тривале збереження образу, і його дальше використання дітьми в різних видах практичної діяльності [80].
Формування навичок конструктивної образотворчої діяльності у молодшому шкільному віці пов'язане із розвитком специфічних для художньо-творчого процесу універсальних якостей особистості як основи для розвитку її творчого потенціалу, художньо-творчої уяви, оригінального, асоціативно-творчого мислення, художньо-образних якостей зорового сприйняття, спостережливості, зорової пам'яті та ін.
Формування потреб і здібностей до продуктивної художньої творчості передбачає вміння створити виразний художній образ або оригінальну композицію мовою певного виду образотворчого мистецтва, оволодіння основами художньо-образної діяльності і виражальними можливостями художніх матеріалів та різних видів художніх технік, що допоможе набути свободи вираження у творчості [89, 43].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
