2 Засоби виховання естетичної культури в сім'ї
Велике щастя, коли творчий пошук людини в науці і техніці йде поряд з глибоким проникненням у світ мистецтва. Так, як це було у Леонардо да Вінчі, Ломоносова, Альбрехта Дюрера, Гете, Ейнштейна.
У своїх відомих спогадах великий натураліст Чарльз Дар-він пише, що до тридцяти з лишком років він із задоволенням читав вірші англійських поетів, класичних і сучасних, знаходив насолоду в живопису, а ще більше -- в музиці. Але ось вже багато років, як він втратив інтерес до мистецтва. Шекспір здається до відрази нудним. І навіть прекрасні картини природи полишають його байдужим. Дарвін з об'єктивністю науковця констатує: «Втрата цих смаків рівносильна втраті щастя і, можливо, шкідливо відбивається на розумових здібностях, а ще ймовірніше -- на моральних якостях». І продовжує: «Якби мені довелось знову пережити своє життя, я встановив би для себе правило читати певну кількість віршів і слухати певну кількість музики хоча б раз на тиждень; можливо шляхом такого (постійного) вправляння мені вдалося б зберегти активність тих частин мого мозку, які тепер атрофуються».
«Троянди й виноград»--корисне і прекрасне -- два крила людського щастя. Відомо це всім. Але...
Але часом роздумуючи над тим, як найкраще підготувати дитину до майбутнього -- шкільного -- життя, як вивільнити школяреві час для гуляння, батьки, а часом і педагоги, починають безпідставно ділити різні сторони єдиного виховного процесу на головні і другорядні, забуваючи про те, що кожне з цих джерел живить не окремі річки, а творить єдиний духовний океан цілісної особистості. Без здоров'я важко дадуться успіхи в науках, без розуму яка вже там моральність! А без почуття краси -- чи повноцінна людина?
Початок цього неприродного й небезпечного для людини поділу закладено деколи під час раннього чи дошкільного виховання, коли, готуючи дитину до школи, батьки міркують приблизно так: музика, співи -- справа талановитих. Наш же-- звичайний, малює, як усі діти. Моцартом йому не стати, голос поганенький -- значить і не Гмиря. Отже, буде сталеваром чи лікарем, льотчиком чи геологом -- одне слово «фізиком». А тому: нічого марно гаяти час на ті танці й співаночки, в куток малювання й пластилін. Приціл береться на лічбу, письмо, читання. І забувають часом головне: готувати до ніколи -- значить готувати людину до життя. Забувають, що без світлої одухотвореної любові до всього прекрасного не відчує дитина себе щасливою і сильною. Не схопить краси рідної природи, краси й багатства рідної мови, не переживе глибоких радощів відкриття, величі благородного подвигу. І життя її -- може й правильне й раціональне -- неодмінно буде сухим і блідим, як безбарвний відбиток розкішної троянди.
Саме тому видатні педагоги минулого й сучасного закликали батьків і вихователів змалку відкривати дитині красу, різноманітність барв і запахів навколишнього світу, вчити її слухати, як сонячно звучить малюнок і пісня, бачити, якою красивою буває людина.
Треба «розвивати з ранніх років почуття прекрасного як один з найперших елементів людяності»,--* так писав В. Г. Бєлінський.
Інколи думають, що з добрим чи поганим смаком, здібностями до музики, малювання, співів дитина народжується. Насправді все це виховується, як виховується розум, працьовитість, як гартується воля дитини. Світ сповнений різними звуками, запахами, з величезним багатством відтінків. Але те, як із простої емоційної реакції малюка на все яскраве формуватиметься художній смак і стиль життя людини, що їй подобатиметься в житті, залежатиме від виховання. І передусім від того, що передадуть їй батьки, найближчі їй люди, з яких вона в усьому бере приклад.
Вже й шестимісячна дитина радісно підстрибує на материних руках, слухаючи веселу пісеньку. Хто не знає, як люблять малюки яскраві іграшки, як охоче починають їсти з красивої тарілочки, як радіють з кольорових малюнків у книжці, квітчастого платтячка. «Красиво», «некрасиво»-- оцінює дитина речі, людей, явища життя. І ці естетичні оцінки залежать від того, що бачить вона навколо себе, що хвалять чи гудять близькі їй люди. Так поступово, з місяця в місяць, з року в рік, формуються її естетичні погляди і почуття, її смак.
Тому так важливо з малих років оточити дитину красивими речами, подбати про те, щоб все навколо неї було життєрадісним, світлим, барвистим. Адже перші дитячі враження надзвичайно яскраві й стійкі, вони часом закріплюються у свідомості і непомітно для нас самих накладають свій відбиток на подальші «дорослі» естетичні оцінки.
Чистота і порядок у кімнаті, зручні і доладне підібрані речі, зелень живих квітів на вікнах, веселий килимок біля дитячого ліжка -- все це створює відчуття затишку, викликає любов до свого дому, призвичаює дитину помічати й цінити гармонію, простоту і доцільність --ці основні елементи краси.
Дитина, в якої закладаються і виховуються послідовно основи художнього смаку, досить рано навчається пізнавати справжню красу, набуває доброго імунітету проти пошлості, міщанської «красивості». Пізніше людина й сама не може пояснити, чому саме їй не подобається той чи інший виріб, поєднання барв чи звуків. Не подобається і все -- каже вона. І якраз в цих випадках здебільшого й говорять про «природжений смак дитини», опускаючи всю історію формування правильного погляду її на красиве, гарне.
У вихованні естетичного смаку дитини, як і у виробленні будь-яких правильних навичок та вмінь, не слід нехтувати дрібницями. Навчаючись розрізняти елементи красивого в знайомих речах, дитина поступово підходитиме до правильної оцінки все складніших естетичних об'єктів. І велику помилку роблять ті батьки, які, розраховуючи на естетичну невибагливість дитини, вводять в її вжиток і в 2 роки, і в 5, і в 7 лише цілком примітивні з художнього погляду речі. Вони вважають, що цим самим задовольняють дитячий смак, забуваючи про те, що смак дитини -- справа їхніх рук, їхнього виховання. Він формується на тому, що називають красивим дорослі. Відомо, що, вживаючи і тим самим ніби узаконюючи кумедно перекручені дитиною слова, дорослі самі надовго затримують її мовний розвиток. Те саме маємо і з виробленням естетичних смаків у дитини.
Дитина змалку все переймає від батьків. І, якщо мати ходить до півдня в брудному халаті, незачесана і тільки виходячи на люди, вмивається і чепуриться, то й діти виростають нечепурами, не соромляться щодня ходити в брудному і пом'ятому одязі з відірваними ґудзиками, в нечищених черевиках. Діти швидко засвоюють уроки «показухи», коли шию миють лише для гостей чи йдучи до лікаря. З тим вони й до школи прийдуть. І ніколи не привчимо дитину тримати своє іграшкове, а потім і шкільне господарство в порядку, якщо ми, дорослі, тільки для показу, про людське око, в своїй квартирі наводимо красу.
Охайність, чистота -- надзвичайно цінна риса людської вдачі. Проте, прищеплюючи дітям звичку до акуратності, треба стежити за тим, щоб увага до зовнішності не стала в них надмірною. Бо нерідко батьки тільки й дбають про те, щоб краще одягти свою дитину: шиють на замовлення речі, мати збивається з ніг, розшукуючи імпортну курточку. Дитина тільки й чує розмови про платтячка, туфлі, гарнітури. Це не може не впливати на уявлення дитини про людей, їх цінність. Вона і себе саму й інших людей починає оцінювати за чисто зовнішніми атрибутами --- ефектна чи не ефектна зовнішність, яка зачіска -- а не за, добре серце, ясний розум, скромність.
Тут виразно виступає моральний аспект естетичного сприймання, пов'язаний з усією культурою поведінки людини. Бо ж, добре вихована дитина -- це дитина культурна, що вміє себе гарно поводити. З нею кожному приємно мати справу; на неї приємно дивитися.. Вона не сяде, розвалившись на стільці, не розставлятиме лікті на весь стіл, не розмахуватиме руками, розмовляючи, не перебиватиме співрозмовника. Це дитина, що вміє гарно триматися, ходити, говорити. В колективі вона не буде забиватися в куток, але не буде й нав'язливою, нахабною.
Своїм добрим прикладом батьки : мають вчити дитину поводити себе так, щоб з нею було добре і малим, і дорослим. Але не слід думати, що саме по собі хороше оточення достатнє для виховання естетичних почуттів дитини.
Якщо дорослі не допоможуть їй глибше проникнути в красу навколишнього, то ця краса часто проходить повз увагу дитини. Відомо ж, що діти можуть рости серед природи і не помічати її чарівності, не вміти, милуватися нею. Музика по радіо, яку дитина постійно чує, картини на стінах, про які з нею ніколи ніхто не поговорив, не лише не виховують естетичного почуття, але й можуть притуплювати чутливість дитини, формують своєрідну естетичну байдужість.
Відчування краси і пов'язані з ним глибокі почуття, що схожі за словами Чернишевського на світлу, безкорисливу радість,-- це свого роду вміння, якого треба навчатись. І лише тоді красиве справді ввійде в життя дитини, «заграє» в ньому, коли дорослі вчать її не лише бачити, а й приглядатися, не лише чути , а й вслухатися, помічати гру світла і тіні в речах, тонко вловлювати гармонію їх кольорів і форм.
Охоче включаючись в гру «хто більше помітить красивого», діти з великим задоволенням розглядають з батьками гарну вазу, художню вишивку, роблять радісне відкриття, що .килим, 5 який давно, вже висить на стіні, має тонкі і гарні узори, звертають увагу на художнє оформлення своїх іграшок, посуду тощо. Можна попросити дитину розповісти,; що красиве побачила вона на прогулянці, заохочувати її до яскравого опису, виразних порівнянь в передачі своїх вражень («Розкажи так, щоб я ніби й сама побачила»).
Для розвитку естетичної чутливості батьки можуть використати всяку можливість--багато свіжих, яскравих вражень дасть і відвідування стадіону, і прогулянка по місту з його своєрідними ансамблями, святом квітів на клумбах, і спостереження за сміливою працею майстра своєї справи на будівництві. А хіба не відчує дитина, прогулюючись в зоопарку, як плавно й граційно рухається лебідь по гладіні озера, який м'який, еластичний і сильний кожен рух тигра чи леопарда.
Невичерпним джерелом естетичних вражень, глибоких і світлих почуттів дитини, є рідна природа. Ці перші враження проводжають нас далеко в життя, пов'язуючись з великим словом «Батьківщина». «Бідолашна дитина, що зросла, не зірвавши польової квітки, не прим'явши на привіллі зеленої трави. Ніколи вона не розвинеться з тією повнотою і свіжістю, до яких здібна душа людська», -- писав Ушинський. Знайомлячись з біографіями великих письменників, музикантів, художників, видатних людей всіх часів, ми бачимо, якою ,глибокою була їх любов до природи, до рідної землі, як надихала вона їх. І кому ж як не матері та батькові. І розкрити очі дитини на розкіш весняного цвіту, переливи хвиль дозрілої пшениці, тендітну вроду проліска. І якщо самі батьки люблять свій край, його природу, то й дитині легко прищепити таку любов. Для цього треба читати лекцій, адже дитина без слів все зрозуміє, коли ви знайдете час, щоб разом з нею помилуватися добрими літніми зорями чи блискавками росяного лугу під ранковим промінням сонця, прислухатись до дзвінкого голосу жайворонка, що славить весну. В такі хвилини дитина вбирає в себе і чудові картини, і ясний вираз обличчя матері, що задивилась на цю красу, -- так проникає в її душу чиста любов до природи, до рідного краю, яка переростатиме в благородне й високе почуття, патріотизму.
Не треба насильно тягнути дітей до красивого, весь час повторюючи це слово, відриваючи від цікавої гри чи якихось занять, що в цю мить повністю захопили дитину. В таких ситуаціях дитина може виявитись, як то кажуть, сліпою і глухою до об'єкту естетичного захоплення дорослого. Зате «під настрій» діти виявляють надзвичайну чутливість, і досить буває одного слова «Поглянь!» чи виразу обличчя матері, щоб дитина пройнялась її настроєм, відчула її переживання. Але тільки тоді, коли воно щире. Діти дуже тонко відчувають всяку фальш.
З раннього віку формує естетичні почуття дитини й яскраве, виразне слово. Дитячі віршики й оповідання, мудрі казки та приказки знайомлять дитину з тим, що робиться в світі, Виховують повагу й любов до людей, до праці. Але сила художнього слова, як і всіх образів мистецтва, виявлятиметься лише тоді, коли v дитина їх глибоко відчуває, переживає страх, здивування, торжество. «Нехай вухо їх (тобто дітей -- М. В.) привчається до гармонії слова, серця переповнюються почуттям прекрасного; нехай і поезія діє на них як музика -- прямо через серце»,-- писав В. Г. Бєлінський.
Таке сприймання художньої літератури можливе в дитини за певної емоційної настроєності, що виникає в атмосфері щирої схвильованості і взаємної зацікавленості дорослого читача й малого слухача. Коли ми довіряємось силі художнього слова і раз у раз не перериваємо читання захоплюючої казки чи оповідання питанням: «Що, подобається?», «Ну як, цікаво?»,-- це порушує настрій, сплутує потік образів дитячої уяви. Безпосередній вплив художніх образів, ритміка вірша може дати значно більше, ніж нудні моралізування, якщо тільки дорослі, що читають дітям, самі люблять і розуміють художнє слово. І не просто монотонне похапцем прочитують дитині цілу книжечку підряд, аби відбутися, а схвильовано й гаряче доносять до неї багатство думок і почуттів прекрасної народної казки, читають вірш з усім багатством інтонацій, динамікою чітких і звучних рим. У дітей розвиватиметься і вдумливе ставлення до того, що їм читають, і відчуття художньої форми слова. Поступово та глибока естетична радість, та насолода, що її відчуває культурна людина, читаючи прекрасні твори Пушкіна і Шевченка, Блока і Лесі Українки, Байрона і Гете, Тургенєва і Коцюбинського, Чехова та ін., ставатиме доступною дітям. Вони все частіше пробуватимуть читати самі, намагатимуться говорити образно, емоційно, виразно розповідатимуть за малюнком, складатимуть власні оповіданнячка, вірші, казки й загадки, тобто набуватимуть такого необхідного для школи вміння вільно й яскраво висловлювати свої думки.
Нерідко помічаємо, що до словесної творчості самих дошкільників дорослі ставляться скептично і несерйозно. Вони обривають натхненні імпровізації дітей, їх захоплене римування і гру ритмами. «Не ламай язик!», «Не перекручуй слова!», «Не базікай!»-- покрикує дорослий замість того, щоб розумно підтримати інтерес дошкільника до слова, до ритму. А саме цей інтерес є однією з важливих передумов формування в дітей тонкого відчуття художнього слова, мовної культури, поетичного дару.
Вдома, в сім'ї, починається і музичне виховання дитини. Від самого народження супроводить дитину пісня: дитя засинає під колискову, плеще радісно в долоньки під «лади-ладу-сі», починає підспівувати матері про кицю, що пішла по водицю... Так вона і вчиться. Та нам треба стежити, щоб дитина співала правильно, не збивалася на фальш, щоб не кричала, співаючи. Але виправляти дитину треба лагідно, без роздратування, бо якщо дитина тільки й чує: «Та куди ж ти тягнеш!», «Чи тобі ведмідь на вухо наступив?» -- то охота співати в неї швидко зникає. Чи ж дивно, що й в шкільному хорі такі діти не наважуються співати. Вони зарані певні, що нічого з того не вийде, що в них немає слуху; замість радощів і задоволення уроки співів несуть таким дітям тільки неприємності. Бо ж вони і справді не вміють співати, не привчені. А в сім'ях, де пісні в пошані, ростуть і співучі, мов пташки, » щасливі діти. Ось пливе простора, як доля, задумлива пісня, бентежачи душу дитини; слухає вона, а тоді й сама вступає, спочатку стиха, а потім і сміливіше. Красиво зливається дзвінкий голос з батьківськими голосами, зливаються думки і почуття... І такі хвилини повного єднання кровно прив'язують дитину і до батьків, і до рідного краю, і до народу, що створив чудові ці пісні. Життєрадісні чи сумовиті пісні, почуття, викликані музикою, ті образи, що уявляються їй за мелодією і текстом, незміримо збагачують духовний світ дитини, роблять її життя яскравішим і цікавішим. В тих сім'ях, де музика в пошані, діти охоче слухають її, мають свої улюблені пісні на різні випадки життя. Під бадьорі ритмічні звуки вони весело марширують, грайлива музика викликає радість і пожвавлення, лагідна мелодія колискової заспокоює дитину. Дітям дуже подобаються невеличкі пісеньки про тваринок, дітей, птахів, про рідну країну і її природу.
Найчастіше діти переймають пісні у нас, дорослих, тому тим, хто любить співати, варто стежити за своїм репертуаром. Можна співати дітям і виконуючи якусь хатню роботу, і в будь-яку вільну хвилину, особливо на прогулянці. Заохочуючи дитину до співів, треба зацікавити її змістом пісеньки (йдеться звичайно про зрозумілі дітям пісні). Слід пояснити, як треба співати -- дзвінко і весело, щоб танцювати захотілось, чи тихо і лагідно, щоб скоріше заснула улюблена лялька. Спочатку всі пісні краще виконувати «дуетом»-- дорослий співає, а дитина підспівує. Запам'ятавши мелодію, вона й сама буде згодом співати. М'яко і обережно слід домагатись того, щоб дитина співала правильно, точно передавала мелодію і ритм, хоч спочатку це виходить у дитини не дуже вдало. Головне, не відбити охоти, що, безперечно, може лише загальмувати формування музикальних здібностей, які більшою чи меншою мірою притаманні кожній дитині і можуть буди розвинені.
Всім батькам, а особливо тим, що самі не грають і не співають, велику допомогу в музикальному вихованні дитини можуть надати радіо, програвач, магнітофон. Слухаючи разом з дітьми спеціальні передачі для малих, нескладні, але майстерно виконувані фортепіанні й вокальні п'єски, а то й короткі уривки з симфонічних творів, батьки вводять музику в життя дитини, і вона навчається знаходити в ній радість і задоволення. Відчуває подих весняного вітерця, перегук пташиних голосів, звуки дзвінких весняних крапель, уявляє собі політ джмеля над безмежним -- то спокійним, то бурхливим -- морем (політ джмеля з «Казки про царя Салтана» Римського-Корсакова). Щоб привернути увагу дитини до музики, можна проводити цікаві для дітей ігри за типом музикальних загадок (вгадай, що це грають? Підспівай. Яка це музика -- весела, чи сумна? Про що грає музика?). Спочатку дітям треба давати кілька простеньких мелодій -- знайомих пластинок--а з віком поповнювати цю програму складнішими творами (здебільшого програмними та пісенними).
Дуже легко організувати в сім'ї також танці дітей під звуки радіоприймача, піаніно, гітари чи й просто співу дорослих. Любов до рухів, потреба ритмічно рухатись під музику спостерігається в ранньому віці у кожної дитини. Можна з певністю сказати, що для маляти найприродніша форма сприймання музики зв'язана з власними рухами.
