Таким чином, Московське царство в сер. XVI ст. значно зміцнило свої міжнародній позиції. Основною проблемою зовнішньої політики Москви за правління царя Івана Грозного став вихід до Балтійського моря. Головною перешкодою на цьому шляху був Лівонський орден. Причиною затяжної виснажливої Лівонської війни (1558-1582рр.) стало порушення договору укладений в 1554р. Лівонією з Російською державою. Як наслідок цієї війни Лівонський Орден припинив своє існування а землі Лівонії перейшли в спільне володіння Великого князівство Литовського і Польщі. У зв язку зі смертю останього Рюриковича, розгорнулася боротьба за московський трон. Польські магнати вирішили втручатися в цю боротьбу й підтримали Лжедмитрія, який видав себе за чудом урятованого сина покійного Івана Грозного. Лжедмитрію вдалося захопити Москву і прийняв титул царя. Рік по тому жителі Москви постали проти поляків. Самозванець загинув, а його прибічники опинилися у в язниці або втекли до Польщі.
Царем було проголошено Василя Шуйського, якому прийшлося боротися ще з одним самозванцем Лжедмитрієм ІІ. Але піднесення російського патріотичного руху звільнили Москву від поляків. Новий цар Михайло Романов підписав у 1619р. із Сигізмундом ІІІ Деулінське перемир'я . Згідно з ним Речі Посполитої відійшли Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі. У 1632р. Росія зробила невдалу спробу повернути собі Смоленськ. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир'я. Москва задовольнилася відмовою Владислава на російський престол.
Розділ ІІ Політичні відносини Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI - першій половині XVI століття.
2.1 Стосунки Речі Посполитої зі Швецією
З визволенням від датського панування, Швеція сама почала вести широку агресивну політику по відношенню к своїм сусідам. Головну роль у зовнішній політиці Швеції відігравала балтійське питання. Намагання повністю заволодіти Балтійським морем, для завоювання монопольного положення в балтійській торгівлі характеризує найбільш ярку політику шведських королів як у XVI так і XVIIст. Тривала серія війн з цією метою велася Швецією з усіма її сусідами.
На початку XVIст. Швеція починає відігравати велику роль північно - східній Європі. На той час вона перетворилась в зібрану і кріпку дворянську монархію.
Вперше політичні інтереси Польщі і Литви з Швецією зіткнулися у період Лівонської війни 1558-1583рр. в районі Інфлянт, причому і тоді , коли в ній обидві сторони протистояли одна одній, і тоді, коли вони перебували в союзі, відносини між ними істотного значення не мали, перебували в тіні стосунків Польщі і Литви з Москвою, незважаючи на те, що в ході даної війни Швеція закріплялася в північній Естонії, на володіння котрою Польща і Литва претендували. Характер цих відносин змінився наприкінці ХVI ст., і стан, якого вони набули протривав до 1660р.
За часів володіння Еріка XIV (1560-1569рр.) Швеція збільшила свої володіння, а саме в1561р. зайняла Естонію і таким способом здобула собі доступ до торгівлі із Східною Європою. Брат Еріка Ян ІІІ (1569-1592рр.) під впливом єзуїтів прихилився до католицької віри й увійшов у тісні зв'язки з Польщею. Разом із поляками вів війну з Московщиною, а його полководець Понтіс Делагарді поширив шведські володіння над Фінським заливам в Інгрії. Свої впливи у Польщі Ян -використав на те, щоб для свого сина Сигізмунда добути польську корону в 1587р. Після смерті батька Сигізмунд став також шведським королем. У 1594р. відбулася його коронація в Швеції. Він об'єднав під свою владу такі великі простори, якими до того часу ніхто не володів на півночі Європи. Але Сигізмунд був вихований у католицькій вірі під впливом єзуїтів і тому спочатку зустрічав труднощі в Швеції. Унія між Швецію та Польщею мала персональний характер, але шведи боялися, що Польща схоче мати над ними провід. Сигізмунд був зобов'язаний ухвалою сейму 1593р. повернутися до Речі Посполитої. Щоб утримати самостійність держави, шведські вельможі віддали регенцію в руки Карла, князя Судерманії, що мав широку популярність серед міщанства й селянства як щирий євангелік.
У Швеції Сигізмунд ІІІ був особою непопулярною: на відміну від шведів- лютеран, він був католиком, причому запеклим; недовподоби було й те, що фактично він у їхній країні не правив. Цю непопулярність у своїх інтересах використовував Карл Судерманський; його дії були спрямовані на позбавлення Сигізмунда ІІІ шведського престолу.
Карл скликав церковний з їд в Упалі у 1593р., і там вирішено, що Святе Письмо має бути єдиною основою шведської церкви. Ці постанови звернулися проти планів Сигізмунда, що хотів привернути католицьку церкву у Швеції.
Довідавшись про це, у 1589р. Сигізмунд ІІІ висадився з військом у Швеції, щоб відновити свою владу у ній, проте зазнав поразки; Карл полонив його але невдовзі відпустив. Сигізмунд ІІІ ні з чим повернувся до Польщі, а 1599р. ріксаг детронізував його. Цього акту Сигізмунд ніколи не визнавав і постійно титулувався шведським королем. Так само титулувались його син Владислав IV і до 1660р. Ян Казимир. У результаті 1604р. Карл Судеранський став шведським королем Карлом IX.
Втрата Сигізмунда ІІІ шведського трону стала переломним моментом у відносинах Речі Посполитої і Швеції. Відтоді вони були пронизані прагненням Сигізмунда ІІІ та двох його наступників на польському престолі заволодіти й шведським. Протистояння якого набрали відносини, мало не тільки династичний характер. Ішлося головним чином про суперництво двох держав за панування в східній частині південної Прибалтики.
Ініціаторами наступної війни були шведи. Спочатку вони захопили Лівонію до Двіни, але незабаром польсько-литовські війська відкинули ворога.
У 1600р. Сигізмунд ІІІ домігся проголошення сеймом інкорпорацій північної Естонії до складу Інфлянт Речі Посполитої. Найзначнішим бойовищем цього етапу війни стала битва з участю великого гетьмана литовського Яна Ходкевича, котрий у 1605р. під Кірхгоьмом розбив шведські війська, що втроє переважали поляків.
Воєнне протистояння тривало до 1611р., коли було укладено перемир'я на кілька місяців. Воно продовжувалося кілька разів. У 1617р. шведським королем став Густав ІІ Адольф (1611-1632), син Карла IX.
Густав Адольф змагав до того, щоб Балтійське море зробити справді шведським морем та добути в шведські руки всі життєві пункти на його побережжях. Ці його плани спричинили війну з усіма сусідніми. Будова Ґетеборга була головною причиною війни з Данією (1611-1613рр.). Швеція не мала ще зорганізованих сил, і Християн IV переміг її. Зате повний успіх дала війна з Московщиною.
Густав Адольф використав внутрішні ворохобною, у якій перебувала московська держава, й опанувати дальші території над Фінським заливом. Мир був підписаній в селі Столбове в лютому 1617р. Умови цього договору були тяжкі для Російської держави. Новий московський цар Михайло Романов погодився віддати Швеції ін грію і Карелію.
Таким чином Швеція добула сполучення між Фінляндією й Естонією та задержала в свої руках доступ до східноєвропейської торгівлі. За трирічним перемир'ям 1618р. Швеція отримала естонське місто П'ярду. У1621р. Густав ІІ Адольф, використавши те, що Річ Посполита вела війну з Туреччиною захопив значну частину Інфлянт. У липні того ж року гетьман Кшиштоф Радзивілл, який керував діями польсько-литовського війська, уклав з шведами чотирирічне перемир'я, що за ним більша частина Інфлянт на північ Двіни залишилася за противником.
Чергова польсько-шведська війна 1625-1629рр. є одним із епізодів Тридцятилітній війни, хоча й співпрацювала з католицьким табором, зокрема з Габсбургами.
Сигізмунд після детонації не хотів зректися своїх прав до шведської корони і все приготовляв наїзд на Швецію, утворюючи проти Густава Адольфа союз католицьких держав. Щоб остаточно цю справу Густав Адольф уклав похід на Лівонію, що перейшла була частинна під польську владу.
Улітку 1621р., у розпал воєнних дій під Хотином, шведи перейшли в настання в Лівонії й Курляндии й у короткий строк, домоглися значних успіхів. Незабаром капітулювала Рига. Для Річ Посполитої це було дуже важким ударом, тому що через устя Двіни йшла основна маса товарів з Великого князівства Литовського. Захоплення Риги робив шведів хазяями в Східній Прибалтиці.
В 1625р. шведи взяли Дерпт. У їхні руки потрапили до цього часу й курляндские порти. Прагнучи опанувати всіма найважливішими пунктами на Балтійськом море й перетворити його у внутрішнє шведське море, Густав Адольф переніс воєнні дії в Пруссію й Польське Помор'я.
В 1626р. Шведське війська висадилися в порту Пиллау. Не зустрічаючи ні найменшого опору з боку прусського герцога , вони форсованим маршем перетнули Пруссію й опанували лежачої в дельті Вісли Мальборком. Незабаром були зайняті Пуцк і Эльблонг; до осені 1626р. вся північ Пльського Помор'я, за винятком Гданська, був захоплений шведами. Втрата Помор'я зачіпали життєві інтереси широких шарів польської шляхти. Тому польські війська, що діяли проти шведів, були значно посилені й навесні 1627р. перейшли в настання. Вони опанували Пуцком і розгромили чотирьохтисячний загін німецьких ландскнехтів, найнятих Густавом Адольфом. Восени 1627р. польський флот здобув перемогу над шведськими кораблями й змусив шведів зняти блокаду Гданська. Однак, незважаючи на ці успіхи, значна частина Помор'я залишалося в руках шведів. Воєнні дії тривали змінним успіхом.
Гетьман польний короний С. Конєцпольський 27 червня 1629р. завдав поразки швед у битві під містом Тшцяною, що поблизу правого берега Вісли; Густав ІІ Адольф був у ній поранений, ледве не потрапив у полон і дув змушений погодитись на підписання у вересні того ж року в Альтмарку (Старому Тарзі поблизу Гданська) шестирічного перемир'я, умови якого для Польщі були тяжкими: у руках шведів залишилося кілька стратегічно важливим міст зазначеної вище частини Королівської Прусії і вся територія Інфлянт на північ від Двіни. До шведів перейшов також нечисленний польський флот. У 1630р. Густав ІІ Адольф наклав на торгівлю через Гданськ мито в розмірі трьох з половиною відсотків, чим сильно вдарив по економіці Гданська і всієї Речі Посполитої.
У 1632р. після смерті Сигізмунда ІІІ королем Речі Посполитої став Владислав IV, а після загибелі під Лютценом (біля Ляйпціга) Густава ІІ Адольфа на шведському престолі опинився його шестирічна дочка Христина (1632-1654). Королева Христина, вирісши за регентство канцлера Оксеншерни, бачила, як її країна сягнула вершин могутності.(див. додаток №18) Швеція брала участь к Тридцятилітній війні у тісному союзі з Францією. Одначе королева повернулась до католицизму, зреклася трону й подалася до Риму.
Обидві країни готувалися відновити воєнні дії після закінчення Альтмарського перемир'я. Умови перемир'я, укладеного, нарешті, у вересні 1629р. в Альтмарке на шість років, були дуже важкі для Річ Посполитої. Шведи втримували у своїх руках Лівонію й Эльблонг, а також всі порти Східної Пруссії. Із Гданьском шведи уклали особливу конвенцію, по якій більша частка митних зборів у Гданьске переходило в руки шведів. Швеції вдалося в цей час фактично підкорити своєї влади балтійське узбережжя й повністю поставити під свій контроль всю її морську торгівлю.
Проте до цього не дійшло: під тиском Франції, Англії та Голландії у вересні 1635 р. в Штумдорфі було укладено перемир'я на 26,5 років, згідно з яким Швеція повернула Польщі всі окуповані нею міста Королівської Пруссії, відмовитись від згаданого мита (на той час його збір приніс шведам 11 млн. золотих), натомість зберегла за собою територію Інфлянт на північ від Двіни; було домовлено, що впродовж перемир'я Владислав ІV не повинен претендувати на шведський престол. У 1655 р. Швеція це перемир'я зірвала і напала на Польщу.
За Вестфальським миром 1648р. Швеція отримала землі на півночі Німеччини в устях трьох великих рік - Ельби, Везера і Одера. Крім того, Швеція захопила (в 1645р.) у Данії о. Готланд і отримало право вільного проходу шведських судів через Зонд. В сер. XVI ст. Швеція витіснила датчан з Південної Скандинавії.
2.2 Відносини з імперією Габсбургів
Провідною династією Європи XVI -XVII ст. був, поза сумнівом, дім Габсбургів з його австрійською та іспанською гілками. Втручання Габсбургів в життя Західної Європи та Німеччини цього періоду добро відомі. Багато з цих втручань мали фатальні наслідки для деяких слов'янських народів. Подібно до цього, певні події, які часто залишалися поза увагою, не тільки справили глибокий вплив на піднесення і занепад Габсбурги, а й проливають нове світло на історію тодішньої Європи.
У другій і третій чвертях XVI ст. відносини Польщі з Габсбургами були спокійними. На 1587-1588 рр. у цих відносинах спостерігався спалах ворожнечі у зв'язку з намаганням Максиміліана Габсбурга зайняти польський престол.
Смерть останнього короля - Ягеллонів (1572р.) відктила перед Габсбургами нові можливості. Хоч Сигізмунд Август і був зятем Фердинанда І, і була ймовірна того, що він не залишить нащадків, імператор нічого не зробив, аби покращити шанси здобути польський трон членові свого дому. Щоправда, Габсбургів ненавиділа польська шляхта, але чимало магнатів та вищого духовенства прихильно ставилися до вибору Габсбургів і пропонували Фердинанду підготувати грунт для дій у близькому майбутньому.
Під час другого між королів я ,яке виникло після втечі Генріха Валуа до Франції (1574р.),шанси Габсбурги у Польщі покращилися. Польські магнати підтримували обрання Габсбурга, а в Литві , де Габсбурги привернули на свій бік найвизначніший магнатський рід - Радзевіллів, становище було не краще. Пізніше відбулися подвійні вибори у Польщі, більшість шляхти обрала Стефана Баторія королем, а про габсбурзька знать проголосила Максиміліана ІІ спадкоємцем по Генріхові Валуа. Справу Габсбургів не було б цілком програно, якби Максиміліан ІІ мав змогу й бажання вдатися до енергійніших заходів, ніж дипломатичні зносини з Баторієм.
Наступник Максиміліана ІІ Рудольф ІІ (1576-1612рр.), як і його батько, цікавився лише Лівонією і в своїх посланнях до Івана Грозного давав лише непевні обіцянки щодо укладання союзу. Цар опинився в ізоляції і був не в змозі стримувати переможне просування реформованого війська Баторія, тому йому довелося просити Паниного втручання. Папі вдалося домогтися про мирну угоду між Баторієм, Швецією та Іваном Грозним.
Успіх Баторія змусив Рудольфа ІІ зробити спробу налагодити стосунки з Польщею. Але це виявилося марним через відмову імператора зірвати стосунки з Московією. Раптова смерть Баторія (1586р.) відкрила для Габсбургів нові можливості, але нерішучість Рудольфа ІІ завадила йому скористатися ними.
У 1589 р. за сприянні римського папи Польща уклала з Віднем Битомсько-Бендзінський трактат, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої і не вступати в союзи з державами, спрямовані проти неї. Відтоді відносини Австрійською
монархії й Речі Посполитої до першого поділу останньої у 1772 р. були в основному добросусідськими. У 1613 р. Річ Посполита уклала з Віднем союз. На початку Тридцятилітньої війни Польща, як зазначено вище, надала Габсбургам допомогу, відрядивши Словаччини загін лісовчиків.
Правлячі кола Польщі нічого не зробили, щоб повернути їй ті сілезькі землі, котрі, опинилися поза її кордонами. До 1620 р. ці землі входили до складу Чеської держави. До 1526р. у ній правела Ягеллонська династія: Владислав (1471-1516; Сілезією він володів з 1490 р.) та його син Людовік (1516-1526). Людовік, який був й угорським королем, загинув біля містечка Могач, що в Угорщині над Дунаєм, що у ній чесько-угорське військо було розгромлене турецьким султаном Сулейманом І Пишним (1520-1566). Людовік не залишив після себе потомства. Над Центральною Європою нависла загроза подальшої експансії Османської імперії. За цих умов на чеський престол був обраний син Карла V - Фердинанд І (1526-1564; у ці ж роки він був угорським королем, а у 1556-1564 рр. ще й імператором); у Чеській державі сподівалися, що він за допомогою свого батька зможе захистити її від турків.
Після Фердинанда І у Чеській державі до 1619 р. правили Габсбурги, які водночас були угорськими королями й імператорами: Максиміліан II, Рудольф II і Маттіас. Під час антигабсбурзького повстання (1618-1620) чехи обрали своїм королем курфюрста , Пфальца (історичної області в Німеччині) Фрідріха (1619-1620). Після трагічної для і чеського народу битви на Білій Горі (поблизу Праги), що відбулася 8 листопада 1620 р. (у ній повсталі були розбиті імператором Фердинандом II Габсбургом), він втратив національну незалежність. У землях Чеської корони (це поняття як територіальне зберігалося і після 1620 р., воно охоплюючи, як і до того, також Сілезію) повністю запанували Габсбурги (після Фердинанда II правив Фердинанд III).
Нічого не зробила Польща й для того, щоб включити до свого складу Західне Помор'я, хоча певний час така можливість існувала. Тамтешній князь Богуслав X у 1513 і 1518 рр. звертався до Сигізмунда І з пропозицією приєднати цей край до Польщі або укласти між ними вічний союз. Цю ідею підтримали примас Ян Ласький та велико-польська шляхта, проте заперечили впливові малопольські можновладці, котрі побоювалися, що реалізація плану ускладнить відносини Польщі з імперією, особливо з Бранденбурзьким маркграфством. У результаті вигідна для Польщі пропозиція Богуслава X і зависла у повітрі. Цим скористалася Бранденбургія, котра у 1529 р. змусила князя і Західного Помор'я укласти з нею династичну угоду, що відкривала Гогенцоллернам шлях до опанування цієї території: угода передбачала, що як вигасне князівська династія Західного Помор'я, то воно ввійде до складу Бранденбурзького курфюрства. У 1637 р. безпотомно помер князь Західного Помор'я Богуслав XIV і тоді ж на більшій частині його території запанували шведи. Польща приєднала до своїх володінь леннозалежні від себе Битовську і Лемборкську землі (вони були включені в Королівську Пруссію). Слупську землю захопила Бранденбургія. Цей стан володіння Західним Помор'ям був закріплений Вестфальським миром 1648 р., яким закінчилася Тридцятилітня війна.
Невдачі Габсбургів у Польщі продовжувалися і наприкінці XVI ст., вони були здебільшого наслідком дипломатії короного канцлера Заморського. Цей меткий державний діяч, який був провідною постаттю в суспільному житті Польщі протягом останнього міжкоролів'я і правління Сигізмунда ІІІ, був відвертим ворогом Габсбургів. Саме Заморський зруйнував усі зусилля папства й Рудольфа ІІ, спрямовані на створення християнської лігши проти турків, куди мала увійти й Польща.
Ще на початку XVIст. Річ Посполита могла приєднати до себе Прусське герцогство , але Сигізмунд ІІІ шукав підтримки Бранденбурга в розв'язанні російських і шведських справ і тому не зробив цього, давши згоду на перехід герцогствого титулу до брандер бурської гілки Гогенцоллернів. Незважаючи на те, що брандер бурський курфюрст як прусський герцог вважався васалом Речі Посполитої, він домагався Карлу Густаву, а коли поляки почали здобути перемоги, перейшов на бік Яна Казимира. Фрідріх Вільгельм зобов'язався надати військову і фінансову допомогу Речі посполитій у війні зі Швецією За це вір зажадав верховних прав на колишні володіння Тевтонського ордену. В 1657р. у Віляві та Бидгощі були підписані трактати, що скасовували залежність прусських Гогенцоллернів від Польщі й визнавали суверенітет Східної Пруссії. З часом єдина бранденбурзько - прусська держава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої.
2.3 Польсько-турецькі відносини в другій половині XVI - першій половині XVII ст.
Досить напруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, частим нападами на польські південно-східні воєводства, а з іншого козацькими наскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію.
Щоб захистити Польщу від нападу турків чи кримських татар, Заморський спрямував увесь свій дипломатичний хист на створення блоку буферних держав у Придунав'ї. Тому він зривав усі спроби австрійської дипломатії залучити до антитурецького союзу правителів Трансільванії, Молдавії чи Волощини. Він навіть здійснив військовий похід до Молдавії в 1595р., щоб усунути князя Розвана, який прийняв сюзеренітет імператора. Його було замінено польським васалом Єремією Могилою, якому наказали зберігати дружні відносини не лише з Польщею, але й із султаном, та відмовлятися від будь-якого союзу з імператором.
Укладене 1503 р. перемир'я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж поки у 1533 р. не був підписаний вічний мир. “Вічний мир” не був в дійсності вічним, його приходилося без кінця відновлювати. В 1552р. коронний гетьман Польщі Миколай Сенявський здійснив похід в Молдавію, поставивши там господаря Олександра Лапушняну. В цей час відносини між Польщею і Туреччиною загострюються. Але завдяки дипломатії вдалося залагодити стосунки.
До початку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними: Польща, а згодом і Річ Посполита, змагалася тримати від себе в ленній залежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самій залежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почали набирати наприкінці XVI ст., коли Я. Заморський всупереч волі Сигізмунда III, зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському та сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, щоб тримати під контролем ситуацію в нижньому і
середньому Подунав'ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни імператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського і угорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту політики Габсбургів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити до війни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин з Габсбургами. У 1595р., спираючись на допомогу сейму, він на чолі польського війська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол У ній Єремію Могилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601).
маючи намір об'єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу, але у 1600р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол, посадив у ній господя Симона Могилу, Єремєвого брата. Однак наступного року турки скинули Симеона з престолу і посадили на нього свого ставленика.
У наступний період польський вплив в Молдавії загалом зберігався. Після смерті Я. Замойського в її внутрішні справи втручалися магнати Речі Посполитої, ставили навіть на молдавське господарство своїх маріонеток, яких одразу не барилася скидати Туреччина. Так було до 1617р., коли Порта повністю взяла Молдавію під свій контроль і, тим самим, впритул наблизилася до кордону Речі Посполитої з Молдавією. Того ж року, коли турецька армія рушила проти Польщі, гетьман С. Жулкевський у містечку Буша Брацлавського воєводства (поблизу Дністра) від імені Речі Посполитої зобов'язався перед представниками Порти не втручатися в справи Молдавії, а також Волощини й Семигороддя й стримувати козаків від нападів на Кримське ханство і Туреччину.
Невдовзі після вибуху у 1618 р. Тридцятилітньої війни польсько-турецькі відносини стали погіршуватися. Річ Посполита у ній участі не брала, але морально підтримувала Габсбургів - імператорів Маттіаса (1612-1619) і Фердинанда II (1619-1637). Сигізмунд III відрядив на допомогу Фердинандові II 10-тисячний загін лісовчиків, званий так тому, що ним командував Олександр Лісовський. Загін, що діяв за власними законами і визнавав тільки обраних ним командирів, відзначився своєю участю в рокоші М. Зебжидовського, а також вславився грабунками, розбоями, різного роду авантюрами. Лісовчики у 1619 р. вдерлися до Словаччини, котрою володіли Габсбурги, і завдали поразки семигородському війську, яке сюди прибуло, щоб послабити удар Габсбургів по повсталій проти них у 1618 р. Чехії. Дізнавшися про це, семигородський князь Бетлен Ґабор (1613-1629), турецький васал, змушений був зняти спільну з чеським загоном облогу Відня і відступити від нього. Дії лісовчиків, спровоковані Сигізмундом III, не могли не відбитися негативно на польсько-турецьких відносинах. З кінця XVI ст. їм додали напруження й згадані вище дії запорозьких козаків. На 1613-1620 рр. припадає найбільша інтенсивність козацьких наїздів, деякі з яких сягали міста Синоп, що на південному узбережжі Чорного моря.
Польсько-турецька війна назрівала. Розпочала її Річ Посполита у вересні 1620р. Кварцяне військо і надвірні магнатські загони під командуванням обох коронних гетьманів - С. Жулкевського і С. Конецпольського - вдерлися до Молдавії, щоб відновити у ній політичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної допомоги від козаків і молдаван гетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою, поблизу столиці Молдавії - Ясс, поляки були розгромлені переважаючими силами турків, яким допомагали татари і семигородці. Під час відступу поляків 6 - 7 жовтня в кількох кілометрах від Дністра на території Молдавії, навпроти подільського міста Могильова, що на лівому березі цієї ріки, вони були розгромлені. У бою загинув С. Жулкевський, а С. Конєцпольський та кілька інших польських воєначальників потрапили у полон; там само поліг й чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький опинився у полоні.
Для відсічі турецької загрози було набрано 35-тисячне військо на чолі з гетьманом великим литовським Я.К. Ходкевичем. У серпні 1621 р. воно розташувалося табором біля замку молдавського міста Хотин (номінально цим військом командував королевич Владислав, який постійно перебував у таборі). На початку вересня на допомогу полякам прибув 40-тисячний козацький загін під проводом гетьмана П. Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном Османом І (1618-1622) армія в складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаном польського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною, завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому. Після смерті 24 вересня Я.К. Ходкевича цим військом, командував регіментар Станіслав Любомирський. На допомогу обложеним мало підійти посполите рушення, що на чолі зі Сигізмундом ІІІ збиралося на лівому березі Дністра.
8 жовтня султан Сулейман ІІ підписує вкрай невигідний для Туреччини Хотииский мирний договір. По Хотинскому мирі кордон між Туреччиною й Польщею проходить через Дністер, Туреччина і її васал, Кримське ханство, зобов'язуються не нападати на землі Польщі й України. Польща передає туркам Хотин, забороняє козакам, судноплавство але Дніпрові й Чорному морю, військові походи на Крим і Туреччину.
Після Хотинської війни до 1671 р. польсько-турецькі відносини були мирними. Затьмарили їх тільки авантюрні, не санкціонованим урядом Порти вторгнення силістрійського намісника Мегмед Абази-паші на територію Подільського воєводства у 1633 р. Наступного року його за це було страчено у Стамбулі. У 1635 р. Туреччина знову підписала з Річчю Посполитою мирний договір, який підтвердив умови угоди 1624 р.
Незважаючи на кількісну перевагу, туркам і татарам не вдалося вторгнутися на український берег Дністра, і вони змушені були укласти мир. Завдяки спільним зусиллям польського й українського народів турецько-татарська небезпека була ліквідована. Дворцові перевороти, що почалися незабаром у Стамбулі, на ряд років відсунули погрозу турецької агресії.
В останній четверті XVI - половині XVII важливе місце у зовнішньополітичному життя Речі Посполитої займало українське козацтво. Козацтво було серйозним чинником дипломатичних відносин Польщі з Кримським ханством та Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювали ці відносини. У 1557р. при допомозі козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак. У результаті натиску на нього об'єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі Посполитої. Польський уряд , забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у їх використанні для захисту південно - східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578р. сформував реєстроване військо з 500 козаків, які мали служити державі за відповідну платню. Військово - політичним центром всього козацтва була Запорозька Січ. Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям Речі Посполитої виявилося малорезультативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що мало служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов'язань вивести всіх козаків з Низу, звідки вони здійснювали свої походи.
В українських землях настало десятиліття золотого спокою (1638-1648рр.) у козацько-польських відносинах. У цей період Польща не вела війн, тож не потребувала козацької збройної сили. Проте 1646р. Владислав IV розпочав потаємну дипломатичну підготовку до війни з Туреччиною і Кримським ханством, у зв'язку з цим мав намір збільшити козацький реєстр, щоб використати у ній збройний потенціал Війська Запорозького.
Висновки
Річ Посполита у другій половині XVI - першій половині ХVII ст. була великою державою, яка нерідко визначала політичний клімат у Східній та Південній Європі. У своїй міжнародній політиці вона часом виступала під релігійними гаслами, але мала на меті в основному задовольнити прагнення шляхти і магнатів до загарбання нових земель.
Пріоритетне місце в зовнішній політиці Польського королівства, як і Великого князівства Литовського, впродовж XVІ - першій половині XVII ст. займали відносини з Московською державою. На першому їхньому етапі йшлося про боротьбу з нею Князівства, підтримуваного Польщею, за володіння великоруськими землями та виходу до Балтійського моря. Згодом розпочалась Лівонська війна, в якій Московія одержала поразку, але як наслідок стався розгром Лівонського Ордена. Після цієї війни і об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського у 1569 р. зовнішньополітичні позиції Речі Посполитої зміцніли. У з'язку з тим, що в Московії настають смутні часи, польські магнати починають боротьбу і висувають самозванця, якого прозвали в історії Лжедмитрієм І. В 1609 р. починається відкрита інтервенція проти Росії, яка призвела до приєднання Смоленська і Чернігово-Сіверських земель до Речі Посполитої. Після нетривалого панування в столиці, Лжедмитрій був вбитий. Не пройшло багато часу і Польща висуває другого самозванця - Лжедмитрія ІІ. Піднесення народного руху звільнило Московію від іноземців. Протягом XVI -XVII ст. Росія змогла забезпечити собі подальший розвиток і розв'язання першочергових завдань.
Вона стала однією з могутніх держав, яка суперничала з Габсбургами за лідерство в Східній Європі. Втручання Габсбургів в життя Східної Європи мало фатальні наслідки для слов'янських народів. Стосунки між імперією Габсбургів та Польщею довгий час були напруженими, тільки за сприяння Папи Римського вони уклали союз, за яким Габсбурги зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, не вступати у союз з іншими державами проти неї. Після цього союзу відносини між імперією Габсбургів та Польщею нормалізувалися.
На початку XVI ст. Швеція починає відігравати велику роль в Південно-Східній Європі. Вперше інтереси Польщі і Литви зі Швецією співпали у період Лівонської війни. Зовнішньополітичні напрямки цих країн зіткнулися в Балтійському питанні. Швеція намагалася перетворити Балтійське море в своєрідне “шведське озеро”, але отримати повний контроль над Балтикою їй не вдалося, хоча упродовж півсторіччя втручалася в європейські справи. У кінці XVI ст. відбулася спроба об'єднати Швецію з Річчю Посполитою. Після смерті Яна ІІІ, Сигізмунд став також шведським королем.
Стосунки Речі Посполитої з Османською імперією в XVI - XVII ст. відіграють в історії Польщі особливу роль. Довгий час стосунки між цими державами залишалися в основному дружніми. Польські королі проявляли політичну мудрість, не дозволивши ввернути себе в військові конфлікти, а намагалися шукати виходу дипломатичним шляхом. Тільки в XVII ст. починаються військові протистояння. В 1620 р. польська армія потерпіла важку поразку від турків під Цецерою, а перемогу під Хотином в 1621 р. було забезпечено завдяки участі в ній запорозьких козаків.
Затяжні конфлікти між Річчю Посполитою, Росією, Швецією та Османською імперією вирішували долю Східної Європи. Ретроспективно можна добачати, що Андрусівське перемир'я 1667 р. порушило рівновагу сил. Росія непомітно заступила Польщу і стала провідною державою східноєвропейського регіону. А втім, і Польща, і Росія мали одну спільну рису: жодна з цих держав не дозволила втягнути себе в Тридцятилітню війну.
Таким чином, з вісімдесяти років правління династії Ваза в Речі Посполитій, майже сімдесят велися війни. Вони підірвали політичну і економічну міць країни, після чого вона вже не змогла встати з “колін”.
Список використаних джерел та літератури
Джерела:
1.1. ИЗ «СКАЗАНИЯ» АВРААМИЯ ПАЛИЦЫНА ОБ ОБОРОНЕ ТРОИЦЕ- СЕРГИЕВА МОНАСТЫРЯ // Сіроткіна В. Г. Хрестоматія з нової історії. Москва, 1900. - 286с.
1.2. ИЗ СОЧИНЕНИЯ M. KPOMEPA «ПОЛЬША» (1577) //
Kromer M. Polska. Olsztyn, 1977. S. 65--66, пер. M. В. Дмитриева.
Література:
2.1.Всесвітня історія / Під ред. Сміріна М.М. Москва.,1958 - 820с.
2.2.Грінчак І.М. Історія південних і західних слов'ян. - К., 1987. - 444с.
2.3. Дворнік Ф. Слов'яни в європейській історії та цивілізації. - К., 2000. - 494с.
2.4.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія, Польсько - литовська держава і Богемія у XVI - XVIIст. // Історія України. - 2001.- №46
2.5.Дворнік Ф. Габсбурги, Московія, Польсько - литовська держава і Богемія у XVI - XVIIст. // Історія України.- 2002- №8..
2.6.Дорошенко Г. “Предоления Великой разрухи Руського государства. Ополчение 1611 и 1612г.” // Наука і життя № 1.143с.
2.7.Історія дипломатії / Під ред. Зоріна В.А., Семенова В.С. Сказкіна С.Д, Хвостова В.М. - Москва, Державне видавництво політичної літератури,1959р.
2.8.Заборовський Л.В. Річ Посполита, и Швеція в середині XVII: з історії міжнародних відносин в Східній и Південної Європи - М., 1981.- 180с.
2.9.Зашкільняк Л.О.,Крикун М. Г.Історії Польщі: від найдавніших часів до наших днів. - Львів.,2002. - 752с.
2.10.Кабанов. П.І. Історія СРСР. - К.,1969.- 598с.
2.11.Королютка В.Д. Історія Польщі. В 3-х т; Т-1.АН. СССР. 1959.- 543с.
2.12.Кри'пякевич І.П. Всесвітня історія. Т-2. К., “Либідь”, 1995. - 420с.
2.13. Матвеев Г.Ф. Ненашева Історія юних и западних слов'ян .В 2-х Т. 2001.
2.14.Норман Дейвіс. Європа Історія. Київ. “Основи”: 2000.-1463с.
2.15.Попов Г. Уроки смутного временні А. Паліцин., . // Наука і життя 2003. №8.143с.
2.16.Рибаков Б.А. Росія, Польща, і Причорномор'є в ст.: сб. статей Москва.”Наука”., 1979. - 392с.
2.17.Семенов В.Ф. Історія середніх віків. Київ.,1975. - 526с.
2.18.Соколов Н. Російська історія доби Івана Грозного і періоду смути в працях студентів св. Володимира. // Київська старовина 2004.-№3.
2.19.Флоря Б.Н. Російсько-польські відносини і політичний розвиток Східної Європи в другій половині XVI - поч. XVII ст. Москва. “Наука”, 1978. - 300с
2.20. Яровий І.О. Історія і південних слов'ян. - Київ. “Либідь”, 2001. - 318с.
