Ізяслав - основні етапи розвитку
трохи вище впадає у Горинь маленька річечка Сошенка. Витікає вона теж із луговини, живиться підземним джерелом. Але ж у спекотне літо майже вся пересихає. Ось і назвали її люди Сушенка, а з часом стала вона зватись Сошенкою. І дала ця річечка назву мальовничому селу, що розкинулась на її березі. Тільки воно зветься Сішне. [16]. Там, де впадає Сошенка у Горинь, є місцина, що зветься Вивіз. Ця назва походить від слів возити, перевозити, перевіз. Ще до будівництва мосту через Горинь від цього берегового кутка, що звався Вивіз, переправляли людей на правий берег через річку човнами і поромом. Саме з поромом пов'язана трагедія тридцятих років, яку досі пам'ятають старожили міста. Ось розповідь вчительки - пенсіонерки Назимко Ліни Іванівни (на поромі загинула її мати) „Вирішила місцева влада переправити через Горинь на Нове місто трактор. Та побоювались: чи витримає пором таку вагу. Питання вирішили просто: переправити поромом стільки людей, скільки може заважити трактор. Був холодний, похмурий березневий ранок. Горинь тільки зчистилась від криги. Та у цей ранок пором не зробив чомусь жодної переправи. Люди збирались на Вивозі, хвилюючись, що спізняться на роботу. Коли зібрався вже чималий натовп, чоловік зо сто, тоді оголосили переправу. Люди стали на поромі дуже щільно. Пором рушив річкою та на самій середині лопнув трос і пором пішов на дно разом із людьми. Люди чіплялись одні за одних, топлячи і топлячись. Від жахливого крику здригнулось все місто. Та порятунку не було. Мало хто вцілів.; мало хто виплив. Утоплених виловлювали з води вже за Бабиною горою цілий тиждень, а багатьох так і не знайшли”. [17]. Розділ 3. Генеалогія князівського роду СангушківРід князів Сангушків-Любартовичів гербу “Погоня" своїм корінням сягає у глибину багатьох століть. Серед дослідників немає одностайності щодо його початків. Одні виводять Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші - від литовських Гедиміновичів. Вивченню історії роду присвятили свої праці багато як істориків, так і просто сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії, серед яких - З.Л. Радзимінський, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Е. Жищевска, М. Теодорович, А. Веритус та ін. Важливим комплексом для дослідження цієї проблеми є родинний архів Сангушків, який зберігається в Краківському державному воєводському архіві у Польщі. [27,59].Більш-менш вірогідною є версія, що родоначальником древнього роду є той Сангушко, про якого згадується в латино-мовному акті від 24 серпня 1433 р., де мовиться, що він отримав від короля Владислава маєтки Ратно (Волинь) і Крошвичин (Холмщина). Король Владислав ІІІ, за актом від 20 травня 1441 року, іменує цього князя “dux Senguschсo” і забирає в нього Ратно і Коширський повіт. Помер цей Сангушко приблизно 1463 р. [27, 59-60].З політичних і інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви, від князя Любарта Гедиміновича. Але є і вагомі підстави вважати, що родові витоки Сангушків ідуть, все-таки, з дому Володимира, як наприклад, волинські князі Корецькі, Четвертинські, Курцевичі та інші. Та сталось так, що в 1321 р. литовець Гедимін завоював Волинь, а його син Любарт примусив цих удільних князів присягнути йому на вірність. Серед інших - і Сангушки вибрали за краще максимально наблизитись до Литви.Як стверджують окремі історики, приблизно до початку XVII ст. династія залишалася православною. Першим, хто прийняв католицьке віросповідання, був князь Симеон-Самуїл Юрієвич Сангушко. З того часу Сангушки стають горливими послідовниками католицтва.Ще у XV ст. від імператора Священної Римської Імперії рід отримав підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувався цим титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Більше того, представники династії Сангушків постійно займали високі державні уряди. Так, князь Роман Федорович був великим литовським гетьманом і брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворювалась нова держава Річ Посполита. Олександр Андрійович Сангушко був королівським маршалком; Адам-Олександр Григорович Сангушко займав уряд волинського воєводи тощо. Дві гілки князів Сангушків - Несухоїзько-Локачівська та Коширська вигасли протягом XVI-XVII ст., і лише Ковельська лінія протривала до початку ХХ ст. і залишила помітний слід як в історії Польщі, так і нашого Волинського краю і Славутчини зокрема. В 1673 році, після смерті князя Олександра Владиславовича Заславського, вигасла чоловіча лінія Заславських, а потужні родові маєтки перейшли до Йосифа-Карла Любомирського, який був одружений з єдиною сестрою покійного князя Теофілією-Людовикою Заславською. У 1703 році Йосиф-Карл Любомирський помер, а його дочка Йозефина-Марія, яка ще при житті батька одружилася з князем Павлом-Карлом Сангушком, принесла маєтності Заславських, серед яких і м. Славута, у дім чоловіка. А в першій третині ХІХ ст. сполонізований рід Сангушків, за своєю економічною могутністю, починає упевнено виходити на перше місце в Волинській губернії. Як зазначає В. Павлюк, на цей час він уже значимо виділяється розмірами своєї власності, розвитком господарства, кількістю доходів та місцем в суспільному житті Волині. Земельна власність роду становила майже 100 тисяч десятин, яку обробляло 20794 кріпаків. Славутські маєтності Сангушків на кінець ХІХ - поч. ХХ ст. складалися з повітового міста Заслава (тепер - Ізяслав), містечок - Славута, Білогородка й Корниці та 97 сіл. [33, 68].Євстафій Сангушко-старший - родоначальник дванадцятого покоління. Він народився 26 жовтня 1768 року в сім'ї князя Ієроніма, сина Павла-Карла Сангушка (десяте коліно), від його першої дружини Урсули Потоцької. Був одружений з княжною Климентиною-Марією-Терезою Чарторийською і мав від неї двох синів - Романа та Владислава. Євстафій Сангушко-онук був третім сином Владислава Євстафійовича і Ізабелли Любомирської, народився 16 серпня 1842 року. Попри інші маєтності і замки, славутське гніздо найбільше припало до душі Сангушкам. [38, 402-403.]Сам Євстафій Сангушко був, як кажуть, людиною з героїчної легенди. Легендарною стала доля його дітей та онуків. Роман, Павло і Євстафій, сини Владислава, хоч мали вже зовсім інший життєвий триб, зберегли всі характерні родинні сангушківські риси та якості. Смерть одинокого престарілого високошляхетного благодійника Славутчана князя Романа в листопаді 1917 року стала трагічним акордом в багатовіковій історії Сангушківської династії. [29, 671] Польсько-мовних видань про Сангушків безперечно значно більше.Отже, Євстафій-Еразм Ієронімович Сангушко народився (за А. Веритусом 25 вересня 1768 р) в містечку Радзині, а зростав у родовому замку в Славуті. Найстисліша його біографічна характеристика - рицар, поет, патріот. В 14 літ відвезли його до Франції “на докінчення наук”. У 1788 р. любельське воєводство делегувало юнака своїм репрезентантом на сейм.Перші важливі події в житті молодого знатного шляхтича Є. Сангушка датуються 1791-1792 рр., коли на Україні велася польська військова кампанія проти російських військ. Під проводом князя Юзефа Понятовського молодий Сангушко в цих боях кілька разів піднімався “до вершин слави свого предка гетьмана” - Романа Сангушка, переможця в битві під Улою в 1568 р. [46, 93-94].Через два роки Євстафій Сангушко в ранзі генерала польських військ знову воює з Росією разом з Ю. Понятовським, на цей раз - на вулицях Варшави під знаменами славетного Костюшка. Останній не раз давав найвищі оцінки бойової доблесті молодого генерала Сангушка.Після згаданих вище битв відбулися поділи Польщі. До Росії було приєднано спочатку Східну, а потім - Західну Волинь, де знаходилися родові маєтки Сангушків. На цих територіях цар створив Волинське намісництво, яке у вересні 1796 р. реорганізовано в Волинську губернію з центром у Звягелі, а з 1804 р. - в Житомирі. Цар Павло І дозволив повернутися на Волинь майже всім полякам, які ще донедавна були виселені звідси, віддав їм їхні маєтки, відновив у правах та привілеях. Князям, шляхті знову дозволено брати участь в управлінні державою. [27, 62].Після великого падіння Польщі князі Сангушки поступили на службу Росії. Батько, князь Ієронім, на той час був у званні генерал-поручника, син князь Євстафій, служив полковником у Кінбурнському драгунському полку.З великою надією звернули всі поляки свій погляд на Наполеона Бонапарта. З поляків Наполеон І сформував стотисячну армію, яка рушила разом з ним на схід. Н. Бонапарт через свого резидента у Варшаві Прадта викликав князя Є. Сангушка в свою головну квартиру. Імператор передбачав мати з молодого Сангушка, великого польського магната, який прекрасно орієнтувався на теренах Західної України, неабияку політично-стратегічну користь. Князь Євстафій відгукнувся на цю пропозицію з великою охотою і без найменших вагань залишив службу імператору Олександру І [29, 672] Є. Сангушкові відразу було відновлено звання генерала польських військ. [10, 672] Тим часом, родове обійстя в Славуті та інші землі, що належать батькові, поки що залишаються недоторканні.Цар Олександр І з нагоди історичної перемоги над Францією амністував усіх поляків-дворян, втому числі й князя Сангушка-молодшого. Йому було повернено всі його маєтки і вже в 1817 році Євстафій Ієронімович очолює дворянство у Волинській губернії, тобто стає його предводителем.Основою економіки на Волині, як і в усій Російській імперії, було сільське господарство. Князь Є.І. Сангушко, один з найбільших польських магнатів, володів, крім земель, величезною, як на той час, промисловістю [5, 76-98] У 1828 році йому належало 6 суконних, 2 паперові й одна свічкова фабрики, один завод. Крім цього, він володів часткою в Корецькій та Городницькій порцелянових фабриках. Є. Сангушко займався розвитком бурякоцукрового виробництва.В Заславському повіті працювало чотири суконні підприємства, які на згадану вище дату виробили 50100 аршинів сукна. Славутська мануфактура, крім сукна, виготовляла також і ковдри, які мали величезний попит на Україні. В цей час дане виробництво забезпечувало працею понад 800 робітників [33, 40]Але гордістю і славою Сангушків була все-таки цукрова промисловість. За короткий період, буквально вже на 1850 рік, три Сангушківські цукроварні - в Шепетівці, Клембівці та Кременчуках - виготовляли 100 тисяч пудів цукру, з них - половину (за іншими даними - 60 тисяч пудів) [5, 98] давала Шепетівка. Шепетівська рафінація переробляла за рік 200 тисяч пудів цукру-піску, який довозили сюди з інших підприємств Росії [33, 42.] Згодом, уже після смерті князя, родині належало 6 цукрових - 5 пісочних і один рафінадний - заводів. Старий князь шукав Зв'язки за кордоном, тому всі його заводи, а крім цукрових, згодом у Сангушків з'явилися машинобудівний та хімічний, були оснащені паровими двигунами, механічним обладнанням, доставленими з Англії і Бельгії.Славилась продукція Славутської паперової фабрики, яка вивозилась до Москви, в сусідні Білорусію та Литву, реалізовувалась на ринках Правобережної України, а також у Полтавській та Херсонській губерніях. У 1860 році валовий об'єм цієї продукції становив величезну суму - 100 тисяч рублів.Великі прибутки давав хімічний завод у Варварівці поблизу Славути. Тут виготовляли оцет звичайний і очищений, скипидари. Загальна сума продукції підприємств Сангушків у Заславському повіті на 1860 рік становила майже 1 600 000 рублів, що переважало об'єм виробництва всіх інших повітів Волині разом узятих і становило 63% всього виробництва губернії. На фабриках, заводах і в маєтках родини на межі першої і другої половини ХІХ ст. працювало 32 іноземці [34, 272]На рік смерті князя родині належало понад 39 000 десятин лісових угідь. Здійснювалися вибіркова вирубка і штучне насадження дерев [34, 273; 33, 27-28]Є. Сангушко займався розведенням племінних коней. Племінне стадо - матки з лошатами і молодняк - знаходилося доволі далеко від Славути, в селі Христівка. Старий князь часто їздив туди бричкою. Був радий, як хтось з гостей супроводжував його... [42, 111-115]Славутське родинне гніздо князь Євстафій утримував у зразковому архітектурному вигляді і стані. Релігійна побожність спонукувала споруджувати в Славуті та навколишніх селах довершені в стилях костели та православні храми. За три роки (1822-1825), виконуючи заповіт покійної доньки Дороти, князь збудував у Славуті однойменний костел, який був подібний до костелу св. Євстафія в Парижі [43] А раніше в місті він спорудив православну церкву. З 1822 по 1830 рр. велося будівництво православного храму в сусідньому селі Бачманівці. Цим Є. Сангушко засвідчував лояльність до своїх православних підданих. Архієреї православ'я ревно згадували Сангушків в своїх молитвах [34, 60.]Сучасники знали славутського князя і як мецената науки. Коли в 1833 р. розпочався збір коштів на переведення Волинського ліцею до Києва, він виділив на цю справу 7,5 тисячі рублів сріблом [33, 128.] Загалом же Сангушківські обійстя, зокрема палацові ансамблі в Заславі [5, 153.] та Славуті, були великими культурними осередками на Волині. Усьому, що там зберігалося, - книгам, рукописам, картинам, виробам з кришталю, фарфору, фаянсу бронзи, золота і срібла, як мовиться, не було ціни. Величезний науково-пізнавальний інтерес складали археологічні знахідки, які зберігалися в стінах славутського палацу. Тут також були колекції художнього ткацтва, шитих на атласі давніх корогов і такої ж зброї та військового спорядження. Палацова бібліотека складала понад 5 тисяч томів. Безцінними вважалися тут Біблія Радзивилівська, Біблія Острозька, Біблія Львівська, польські хроніки, листи гетьмана Петра Дорошенка... Архів Сангушків складався з родинних архівів князів Острозьких та Заславських з документами від 1237 року; сюди входили справи з історії козаччини до Б. Хмельницького, а також війни Івана Грозного з Жигмундом Августом, безліч карт та планів маєтків роду [5, 138-143.] Все це багатство мільйонної і мільйонної цінності, за винятком частини вивезеного до Гумниського родинного архіву [27, 60], пішло за димом в 1917 році на очах в славутчан, які плакали, дивлячись на це... [47, 96-104]Цікаво відзначити, що внучка князя Євстафія, графиня Марія-Климентина Потоцька-Сангушко, була, після свого шляхетного діда, продовжувачем на теренах Великої Волині зародження і розвитку ринкових відносин [33, 57-60.] Ще до свого шлюбу, зокрема станом на 1850 р., княжна М. Сангушко вже володіла половиною Заславського повіту і розпоряджалася частиною родових промислових об'єктів. В тогочасному Військово-статистичному огляді Російської імперії подано, що вона займає “перше місце" серед поміщиків Волині. Княжній Марії належали найпотужніша на Волині Славутська суконна фабрика, найкращий у всьому південному краї Росії Шепетівський цукровий рафінадний завод, знову ж таки найкраща в губернії Славутська свічна фабрика та паперова - у с. Михля Заславського повіту, що давала продукції на 16 тисяч рублів сріблом [5, 96-98.]Євстафій Владиславович народився 16 жовтня 1842 року в родовому обійсті князя Владислава Євстафійовича Сангушка Гумниськах під Тарновом.Повстання поляків у 1863 р. перервало навчання кн. Євстафія в Ягеллонському університеті, де студіював право. За родинною домовленістю юнак був відправлений у Славуту. Він мав пильнувати славутські маєтки від розгрому, пограбування, а то й можливої конфіскації. Рід Сангушків у 1864 р. узяв під особистий захист генерал-губернатор Київський, Подільський та Волинський Н. Анненков. [33, 70-71]Ще коли жив старий князь Євстафій, він склав заповіт, за яким для онука-тезки мало належати одне з чималих Сангушківських помість на Люблінщині. А з Петербурга в цей час надійшла умова: служити Євстафійові в корпусі пажів. Відтак маєток на Люблінщині було конфісковано. Тож особистого родинного гнізда в князя Євстафія не було.На диво умілим господарем зарекомендував себе юний князь на Славутських теренах. Родовий сангушківський такт ладити з підлеглими в Євстафія виявився щонайкраще. Тож і повстання майже не завдало збитків для Славутського ключа. Повернувшись до батьків, продовжив навчання; студіював агрономію та лісове господарство.1873 року Є.В. Сангушко був обраний депутатом до Сейму та Ради краю. Виконував свої обов'язки до кінця свого життя, щоправда, незабаром з Ради краю був покликаний до Палати найвищих представників народу. З особливим задоволенням працював в комісії крайового господарства, в котрій тривалий час був референтом меліорації. З 1887-го по 1890-й рр. кн. Євстафій очолював Рільниче товариство в Кракові. [45].1890 рік. Маршалок сейму Ян Тарновський був змушений здати цей високий пост з ряду причин. Восени Є.В. Сангушко уже займав крісло маршалка. Великою є його заслуга в розбудові крайової залізничної мережі, створенні бюро залізниць; розвитку водного і меліоративного будівництва. Він відчутно підніс роль сільськогосподарських шкіл та заклав два нових таких заклади. Добився збільшення бюджету на розвиток промисловості; провів у життя податкові пільги в цій сфері крайового господарства тощо.Заслуги мав на стільки великі, що австрійський цісар запропонував йому намісництво. На цій посаді він удостоївся найвищої в Австрії нагороди - ордену Золотого Руна. Та князь на стільки був байдужий взагалі до всяких державних відзнак, що навіть не знав, що то є, не знав, за що вона дається. Аж цісар мусів йому те все пояснити.Роман Владиславович Сангушко народився 4 (17) жовтня 1832 року і був старшим сином славутського князя Владислава Євстафійовича. Матір'ю Романа була княжна Ізабелла Любомирська.І ось він у 1864 році їде у Волинську губернію - до родинних славутських князівських маєтків з головною резиденцією в Славуті. 19 жовтня за старим стилем 1868 року 36-річний князь Р.В. Сангушко одружується на чарівній графині Кароліні Тун де-Гогенштейн, дочці графа Фрідріха і Леопольдини Ламбергів. На жаль, дітей у подружжя не було.Ще до своєї смерті князь Роман Євстафійович Сангушко (1800-1881рр) - рідний дядько Р.В. Сангушка, який був володарем славутських маєтків, передав їх своєму племіннику Роману. Між іншим, славутські родинні маєтки були досить великими і складались із трьох маєтків - славутських, ізяславських та шепетівських. Ці маєтки сягали з півночі на південь - 90 верст, а з заходу на схід - 30 верст, а решта у площі займали луки, ліси, озера та річки. Відрадно, що князь Роман Сангушко успадкував від своїх дідів та прадідів не тільки маєтки, а й старанне ставлення до збереження та примноження всього цінного у родинних володіннях. Він щоденно ретельно займався справами своїх маєтків. Щодо промислових підприємств, які були засновані його попередниками-предками, то вони продовжували успішно розвиватись. У маєтках князя Р.В. Сангушка були такі заводи як: лісопильний, пивоварний, чавуноливарний, кінний, миловарний, цегельний, черепичний, толевий, каретний, свічний. Були і фабрики - паперова та суконна, які своїми виробами здобули велике визнання та славу не тільки в царській Росії, Україні, але й за кордоном, про що свідчать історичні матеріали. [44, 67].Славута все більше набирала профілю фабрично-заводського містечка, бо місцеві трударі займались переважно працею на виробництвах, а більша половина селян в той час не мала земельних наділів. Князь Р.В. Сангушко особливу увагу приділяв стародавньому кінному заводу (до речі, цей завод був одним із найстаріших і найвідоміших заводів Росії і Правобережної України, й був заснований князями Сангушками ще у середині XVIII століття), а також кумисному лікарняному закладу, заснованому у 1877 році, який вважався одним із найпередовіших і найвідоміших медичних закладів. Князь Р.В. Сангушко володів також гідропатичним закладом (лікування нервових хвороб, недокрів'я, жіночих захворювань тощо), заснованим у дубовому лісі міста Славути ще у 1864 році. Він виділяв кошти не тільки для медицини, але й освіти, заохочував також торгівлю. У Славуті була побудована і функціонувала двоповерхова біла лікарня „Святого Романа” (ця лікарня, на жаль, не збереглася). У другій половині ХІХ ст. в Славуті з навчальних закладів існувало і працювало сільське училище, яке було відкрито у 1865 році як однокласне і перетворене у 1902 році на двокласне народне училище (три групи та два класи). Між іншим, нині в цьому приміщенні, знаходиться Славутська середня школа №2. На фронтоні будинку зберігся напис "Двокласне народне училище". До жовтневого збройного перевороту 1917 року у Славуті працювали лютеранська та церковно-парафіяльна школи. При лютеранському храмі (кірха), у другій половині XIХ ст., існувало двокласне лютеранське училище, де навчались діти лютеран та католиків. У початковій лютеранській школі вчились діти з німецької колонії - діти службовців промислової компанії. До церковнопарафіяльної школи у Славуті приймались діти тільки кадрових робітників. Крім того, у місті діяло приватне комерційне училище, в якому здобували освіту лише діти купців і торговців. За участю князя Романа Сангушка була відкрита у 1914 році трирічна парафіяльна польська школа. [27, 62].
