Історіографія історії Білорус
2
Історіографія історії Білорусії
Зародження білоруської історичної думки сягає часів Давньоруської держави. В літописах з позицій провіденціалізму висвітлюються події на білоруських землях.
Перші відомості містяться в “Повести временных лет”. В київських літописах відзначалося самостійність Полоцької землі до включення її до складу Давньоруської держави, існування тут окремої князівської династії (Ізяслав, Брачіслав, Всеслав та інші), вперту боротьбу Полоцька за свою незалежність.
Подальший розвиток історичних знань пов'язаний із літописами ХV-ХVІІ ст.. - Авраамки, Супрасльським, Биховця, Рачинського, Баркулабівським, літописом великих князів литовських, Білорусько-литовським та іншими, а також із Литовськими хроніками.
В цих літописах поряд із висвітленням подій в Білорусії, яка перебувала в складі Литовської держави, вихвалялась діяльність литовських князів. В багатьох з них обґрунтовувалася ідея історичної єдності слов'ян і необхідність їх об'єднання в складі Великого Князівства Литовського як центру збирання Східнослов'янських земель. З патріотичних позицій описувалися зовнішньополітичні події, зокрема розгром військами Литовської держави рицарів Тевтонського ордену біля Грюнвальду в 1410 р.
В літописах присутні антимосковські настрої, викликані, зокрема, війнами між Московською та Литовською державами. В ХVІ- ХVІІ ст.. розвиток історичної думки знайшов певне відображення в релігійно-філософській літературі. Білоруський першодрукар Ф.Скорина до виданих білоруською мовою біблійних книг додав примітки, якими прагнув викликати у читача любов до батьківщини, почуття гордості за історію рідного народу.
Рішення Люблінської унії 1569 р. означали для Білорусії входження до складу Речі Посполитої. Після Берестейської церковної унії 1596 р. в білоруському суспільстві розгорнулась боротьба проти окатоличення за збереження національно-релігійної самобутності білорусів. В полемічній літературі відбилися історичні мотиви.
На східнослов'янське походження білорусів вказували в своїх працях С. Будний та В. Тяпинський - представники релігійного руху антитринітаріїв, що виступав проти тогочасних православної і католицької церков. В 1632 р. у Вільно (Вільнюсі) православне братство підготувало “Синопис”, який являв собою, історичний огляд становища православної церкви на білоруських землях. Твір був спрямований проти окатоличення та ополячення.
В. Коялович - єзуїт, ректор Віленської католицької академії видав декілька історичних праць, написаних латиною. З позицій полонофільства та католицької церкви він описує окремі події в Білорусії з найдавніших часів до середини ХVІІ ст. З другої половини ХVІІ ст.. склалися несприятливі умови для розвитку білоруської культури, зокрема історичної думки, що сприяли полонізації та окатоличенню. В 1697 р. польська мова законодавчо оголошена державною в Білорусії. Наприкінці ХVІІІ ст., внаслідок поділів Речі Посполитої, Білорусія підпадає під владу Російської імперії. ХІХ століття - час інтенсивної русифікації Білорусії, підсиленої польськими повстаннями 1830 р. та 1863 р. В працях дослідників кінця ХУШ - середини ХІХ ст. І. Даниловича, М. Без-Корніловича та інших, історія Білорусії розглядалася в краєзнавчому аспекті. Незважаючи на присутність в їх працях помилок та окремих недоречностей, ці історики привернули увагу до проблем етногенезу білоруського народу, утворення та розвитку державності, на білорусько-литовських землях, конфесійних відносин. Було створено перші праці, в яких було систематично викладено історії Білорусії та Литви. Зв'язок між історією цих народів був спричинений існуванням в минулому спільної держави - Великого князівства Литовського.
Особливістю розвитку історіографії Білорусії було панування впродовж тривалого часу двох небілоруських концепцій - великопольської та великоруської. Обидві заперечували існування окремого білоруського етносу, його мови, культури і вважали Білорусію частиною своєї країни.
На противагу твердженням польських кіл про Білорусію як одну із польських провінцій у громадській думці виникає течія “західно-русизму ”. Її засновником вважають єпископа Й. Семашку. Витоки течії сягають ХVІІІ ст., часів занепаду Речі Посполитої. Посилення суперечностей між уніатами та католиками, наміри Польщі та Ватикану ліквідувати унію, посилення ополячення спричинило у білоруського православного та уніатського духовенства прагнення спертися на схід, на Росію в надії з її допомогою зберегти і зміцнити свою релігію. Ідеологічну цілісність і стрункість течії “західно-русизму” надав виходець з Білорусії, професор Санкт-Петербурзької духовної академії М. Коялович. В його працях входження Білорусії до складу Російської імперії зображалось, як результат діяльності місцевих феодалів, ієрархів православної церкви та російської влади. Характер народних повстань визначався як виключно релігійний, антикатолицький. Керівна роль в них відводилась служителям православної церкви, православним феодалам. Назви “Білорусія”, “білоруський народ” не вживалися, натомість фігурували терміни “Західний край”, “Північно-Західний край”, “Литва”.
В працях проводилась думка про історичні права Російської імперії на Білорусію, що спиралися на спільну боротьбу білоруських феодалів, православної церкви, російського царизму із зовнішніми ворогами. Саме завдяки цьому, вважав М. Коялович та його однодумці, вдалось врятувати Білорусію від зазіхань Польщі та католицької церкви, а раніше - від німців і татар. Працям притаманна апологія білорусько-російської єдності та православ'я. Прихильники “ західно-русизму” стверджують, що Білорусія надто слабка для створення самостійних шляхів політичного, економічного та культурного розвитку, через те, що в минулому “розтратила свої сили”. Течія “західно-русизму”, немовби із середини білоруського суспільства, підтримувала офіційну російську історіографію, що розглядала Білорусію. як частину “Північно-Західного краю Росії”, а білорусів, як одне з племен єдиного російського народу. М. Коялович - автор багатьох праць, зокрема: “Литовська церковна унія”, “Читання про церковні західно-російські братства”, “Лекції з історії Західної Росії”, “Історія західно-російських уніатів старих часів”. Слід зазначити, що він виокремлював білоруські елементи із історії держав, до складу яких в різні часи входила Білорусія. Всі праці написані на значній джерельній базі, деякі документи він вперше ввів до наукового обігу, підготував до публікації збірник документів.
В працях М. Кояловича знайшла відображення концепція “Золотого віку” - часу перебування Білорусії в складі Литовської держави, як найкращого за всі часи її існування. Велику увагу дослідників в другій половині ХІХ ст.. привертала історія білоруського міста. Авторами окремих праць та робіт були І. Крашевський, В. Сирокомля, А. Родзішевський, А. Сементовський, П. Дружиловський, І. Малишевський, Д. Булгаковський, А. Трубницький, Є. Орловський та інші.
Спробою узагальнюючого викладу історії білоруських міст була праця В. Стукаліча “Білорусія та Литва. Нариси з історії міст в Білорусії.” Автор зробив спробу проаналізувати значення Магдебурзького права в історії міст, визначити вплив зростання шляхетських привілеїв на занепад міст.
Ф. Тарановський в праці “Огляд пам'яток магдебурзького права західно-російських міст литовської епохи” довів, що в текстах грамот про магдебурію, які отримували білоруські міста, були використанні окремі норми місцевого права та вічевої традиції.
М. Любавський подав великий фактичний матеріал в монографіях “Обласний поділ та місцеве управління Литовсько-Руської держави на час видання першого Литовського статуту”, “Литовсько-Руський сейм”. Він досліджував утворення і розвиток сейму в зв'язку з національно-політичною боротьбою між польськими, литовськими, руськими (білоруськими та українськими) феодалами та організацією шляхетства як суспільної верстви в Литовський державі. М. Любавський вважав що входження білоруських та українських земель до складу Литовського князівства мало добровільний характер. Феодалізм він розумів лише як політичне явище і розглядав його як взаємовідносини феодалів різних рангів. Виникнення кріпацтва розглядав у контексті розвитку правових відносин та правового статусу смердів часів Давньоруської держави. І. Данилович, Ф. Леонтович, Ф. Чернецький та інші всебічно досліджували Литовські статути в історико-правовому аспекті.
Низка праць окремих дослідників була присвячена проблемі розвитку культури. Н. Любович в працях “До історії єзуїтів в литовсько-руських землях в ХVІ ст..”, “Початок католицької реакції та занепад реформації в Польщі” висвітлив діяльність єзуїтів, їх супротивників та реформаторів.
К. Харлампович в монографії “Західно-російські православні школи ХVІ ст. початку ХVІІ століття” дослідив роль церковних братств та організованих при них шкіл у житті тогочасного суспільства, зокрема у захисті прав білоруського населення на освіту та культуру. В ХІХ ст. було опубліковано величезний корпус джерел з історії Білорусії, зокрема у виданнях “Акты, относящиеся к Западной России», «Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией», «Археографические сборники документов, относящиеся к истории северо-западной Руси».
Одночасно видавалися праці полонофільского спрямування. О. Турчинович в монографії “Огляд історії Білорусії з найдавніших часів” доводив, що самостійний історичний розвиток Білорусії тривав до ХV ст., а після цього відбувається злиття історії Білорусії з історією Польщі. Слід відзначити, що більшість згаданих праць видано за межами Білорусії, у Варшаві, Петербурзі, Києві, Казані. Початок формування білоруської нації в середині ХІХ ст. викликав потребу виховання самосвідомості засобами історії. До справи формування основ білоруської національної історіографії причетні діяч національного руху К. Каліновський, білоруські народники зокрема, І. та А. Луцкевичи, В. Ластовський, вчені - А. Кіркор, М. Довнар-Запольський та інші.
К. Каліновський напередодні повстання 1863 р. на сторінках “Мужицької правди” з допомогою історичних екскурсів намагався довести селянам, що причина важкого становища полягає у “московському правлінні”. До влади Москви в Білорусії начебто існував “золотий вік” щасливого життя селян без панщини. Під ”москалем” К. Каліновський розумів російських солдат , чиновників, царя. Крім цих ворогів селян, К. Каліновський вказував також на байдужість, страх, притаманні селянам, що сприяли їх закріпаченню. А. Кіркор, автор історичної частини видання “Мальовнича Росія”, присвяченого Білорусії та Литві висвітлив проблему їх відносин з найближчими сусідами. Він показав протистояння польських політиків прагненням литовського князя Вітовта створити могутню незалежну державу. Люблінську унію Кіркор оцінив як політичну смерть Великого князівства Литовського. Кіркор не засуджував дії поляків. Більш вищим рівнем розвитку польської культури він пояснює її домінування над білоруською в ХVІІ -ХVІІІ ст. В його обережних висновках відчувалася симпатія до польської нації, зокрема діячів культури.
Торкаючись відносин із східним сусідом, Кіркор відзначає імперські амбіції московських правитель, які спричиняли до військових вторгнень на землі Білорусії і Литви, що супроводжувалися загибеллю місцевого населення, знищенням сіл та міст. Без будь-яких оцінок чи коментарів Кіркор наводить велику кількість фактів, наприклад, про наслідки придушення повстання 1863-1864 рр., які емоційно підводили читача до негативного висновку про наслідки перебування білоруських земель в складі Російської імперії, відстороненість російської влади, від інтересів білоруського народу. На початку 80-х років ХІХ ст.. першу спробу теоретичного обґрунтування існування окремої білоруської нації зробили білоруські народники. В так званому “Листі Данили Боровика про Білорусію” відзначалося, що до ХV століття білоруський народ жив самостійним життя, мав державність - “Литву” і сам визначав свою долю. Все змінилося, коли посилився політичний та культурно-релігійний вплив Польщі. Під його тиском відбулася ополячення верхів білоруського суспільства і втрата державності. Носієм білоруської самобутності, яких не зачепив процес ополячення, був простий народ, що страждав від кріпацтва. Ополячення продовжувалося та захопило селян і після переходу білоруських земель під владу Російської імперії. Після 1863 р. замість ополячення почалася русифікація засобами освіти та репресіями. Подібні погляди висловлювались в часописі народників “Гомон”. Вони підкреслювали прагнення Польщі та Росії до асиміляції білорусів, ідеалізували вічеві установи Полоцького князівства як втілення “народовладдя”, що було знищене політикою Польщі. На їх думку, народ сам запрошував князів та позбавляв їх влади. В часописі висвітлювалися повстання білоруського народу проти шляхетського гніту, на захист своєї самобутності. Народники ототожнювали термін “білоруський народ” лише із селянством, тобто надавали терміну етнічну та соціальну суть.
Народники першими висунули тезу про “дві злі сили” білоруської історії - польську та московську. Створення національної концепції білоруської історії, на думку дослідника О. Смолянчука, започаткував М. Довнар-Запольський наприкінці ХІХ ст. В циклі газетних статей “Білоруське минуле” він зробив важливі висновки щодо історичної долі білоруського народу. Низка його праць присвячена формуванню державності на білорусько-литовських землях, соціально-економічним відносинам у Великому князівстві Литовському (“Нарис історії Кривицької та Дреговицької земель до кінця ХІІ ст.”, 1896 р.; “Нариси по організації західно-руського селянства в ХУІ ст.”,1905 р. та інші).
Він висловив своє бачення історичного минулого. Вчений розглядав білорусів як окрему націю із власною історією. До кінця ХVІІ ст. білоруський народ жив самостійним життям. В управлінні державою велику вагу мали традиції народовладдя. Посилення політичного та релігійного впливу Польщі завдали удару білоруській державності. Польські політики прагнули встановити у Білорусії аристократичне правління та змусити населення сприйняти польський спосіб життя. Встановлення “польсько-католицького іга” змусило білорусів шукати допомоги Москви. Проте політика Москви нічим не відрізнялася від польської. Московська влада намагалася нав'язати правління у формі боярської олігархії, нехтуючи демократичними формами правління, притаманними білоруському народу. Політика русифікації, на думку М. Довнар-Запольського, означала загибель Білорусії.
Науково обґрунтовуючи тезу про “дві злі сили” в білоруській історії, дослідник наголошував, що західний та східний сусіди взаємними зусиллями спільно знищували політичну самостійність білоруської нації та перешкоджували її національно-культурному розвитку.
Згодом учений зміцнив соціальну тему в своїй концепції. Кріпацтво він пов'язав із польським впливом. Соціально-економічний гніт переплітався із національно-релігійним гнітом. Проте і російські закони освячували кріпацтво.
Учений впродовж всієї подальшої наукової діяльності був вірним сформульованій концепції історії Білорусії.
На початку ХХ ст. Я.Карський у фундаментальній праці “Білоруси” (т. 1-3, 1903-1922) вперше науково обґрунтовував національну самобутність білорусів як окремого слов'янського народу.
На початку 1910 р. опублікував “Коротку історію Білорусії” В. Ластовський - активний діяч білоруського національно-культурного відродження. Праця створена на основі попередніх історичних видань і присвячена історії білоруської державності. У ній було сформульовано принципи концепції історії Білорусії, яку поділяла білоруська народницька інтелігенція того часу.
До них належали:
1) пошуки білоруської державності у давньоруський період;
2) трактування історії Великого князівства Литовського як білоруської держави;
3) трактування історії білоруського народу як безкласового та одвічно демократичного (теорія “єдиного потоку”);
4) трактування історії Білорусії як історії розвитку національної самосвідомості тісно пов'язаної із релігійністю;
5) ідеалізація суспільного ладу в Білорусії в ХУ-ХУІ ст. (теорія “золотого віку”);
6) трактування ролі інтелігенції у формуванні білоруської нації як вирішальної.
Початком білоруської державності В. Ластовський вважав Полоцьке князівство ХІ ст.. Подальшою формою державності було Литовське князівство. Автор вважав, що існувала любов народу до князів в обох державах, в них панувало народовладдя.
Історію білоруської державності періоду Литовського князівства він висвітлював під кутом зору відносин з Московською та Польською державами. Обидва сусіди фактично об'єдналися в прагнення знищити Білорусько-Литовську державу. Агресія зі сходу спричинила до укладання Люблінської унії - акту політичної загибелі Білорусько-Литовської держави.
Цьому також сприяло ополячення білоруської шляхти, яке В. Ластовський засуджував. Лише народ зберіг рідну мову і традиції, боровся за незалежність, розвивав білоруську культуру.
За Ластовським кожний, хто притримувався антинародної політики ,був ворогом білоруської незалежності.
Причини козацько-селянського руху в Білорусії в 1648-1651 рр. він вбачав переважно в національно-релігійній політиці правлячої еліти Речі Посполитої. Війська литовського гетьмана Януша Радзивіла, які придушили повстання, називав польськими.
Концепції В. Ластовського властива антишляхетська спрямованість. Проте він не повністю ототожнює білоруський етнос лише із селянством, також включає до нього представників інших верств суспільства. Він вживає термін “наша польська шляхта” щодо тих її представників в Білорусії, які в першій половині ХІХ ст.. відрізняли себе від шляхти польських земель.
Позитивну оцінку отримала політична діяльність Я.Радзівіла в 1654-1657 рр. У його спробі перейти під протекцію Швеції, Ластовський вбачає прагнення позбавитися залежності від Польщі і, згодом, відновити політичну незалежність Білорусько-Литовської держави.
В. Ластовський докладно висвітлює антибілоруську та антинародну політику русифікації, відзначає значне погіршення матеріального становища селян, посиленні кріпацтва після переходу Білорусії під владу Росії.
В праці В. Ластовського “образ ворога” набрав вирішального значення в історії Білорусії. Цей образ він пов'язував у правлячими колами Польщі і Росії. Він не вживав його щодо всіх поляків та росіян як нації в цілому. Ластовський також вказував на “білоруський внесок” у ополячення. Він відзначав, що пояснення багатьох процесів в білоруській історії лише діями сусідніх держав некоректне. Слід враховувати такий чинник як байдужість білорусів до долі краю, незгуртованість, неповага самих до себе як представників самобутньої нації тощо.
В другій половині ХІХ ст. для більшості етнічних білорусів ідентифікація за приналежністю до регіону, конфесії, соціального прошарку визначала національну самосвідомість. Власна культура, білоруська мова, білоруська історія не була для них предметом гордості. Навпаки, багато з них прагнули позбутися “білоруськості”, тому що в масовій свідомості вона асоціювалися з низьким соціальним статусом людини.
Усвідомлення власної нації як суб'єкту історичного процесу втілювалося в розумінні власної відповідальності за минуле і майбутнє своєї країни. Створення концепції “двох злих сил” в білоруській історіографії було спричинено розумінням залежності долі народу від зовнішнього чинника. Зворотним боком концепції став своєрідній комплекс власного історичного безсилля і відчуття непричетності до власної історії.
