Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, з'явилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності - брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.).
На початку 20-х років ХХ ст. Єдиний в світі центр білоруської історичної науки існував у Радянській Білорусії. Здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський. Домінували їх погляди на історію Білорусію, які не були тісно пов'язані з марксистською теорією у офіційній інтерпретації. Друкувалися праці інших авторів, які розробляли національну концепцію історії Білорусії, зокрема Ф. Турука, В. Ластовського, З. Жилуновича (Ц. Гартного).
В. Пічета у фундаментальній праці “Аграрна реформа Жигмонта-Августа у Литовсько-Руській державі” (1917., 2-е вид. 1958) всебічно розглянуто причини, здійснення, наслідки визначальних для життя білоруського села ХУІ-ХУШ ст. господарських перетворень. Наукові публікації вченого видані в 1920-30 рр., присвячено становищу окремих категорій селянства наприкінці ХУ-ХУІ ст., юридичному статусу сільського населення у приватних володіннях напередодні видання Литовського Статуту 1529 р., стану поміщицького господарства, тощо. Розглядаючи політичну історію Великого князівства Литовського, В. Пічета значну увагу приділяв шляхам входження білоруських земель до складу цієї держави, її політичному ладу, унії з Польщею та відносинам з Московською державою. Погляди Пічети на проблему входження білоруських земель до Великого князівства Литовського еволюціонізували. На початку 1920-х рр.. він розглядав князівство як “Литовсько-білоруську державу”, а об'єднання балто-східнослов'янських земель як прояв добровільності. Наприкінці 1930-х рр. вважав, що утворення князівства відбувалося шляхом агресивного захоплення литовськими феодалами білоруських земель. У останніх працях вчений повернувся до першопочаткової концепції.
В 1918-1920 рр. в Москві було видано “Курс білорусознавства”. Книга починалася працею В. Пічети “Історія білоруського народу”. У різних збірниках та часописах вчений в 1920-х роках опублікував декілька статей, в яких висвітлено проблеми історичного розвитку Білорусії ХІХ - початку ХХ ст., зокрема розвитку соціальних відносин, селянського, робітничого, національного, опозиційного руху.
М. Довнар-Запольський в 1925 р. передав до видавництва підручник “Історія Білорусії” для середніх спеціальних вищих навчальних закладів. Проте влада визнала його шкідливим і через це його не надрукували. Лише в 1994 р. праця побачила світ. У ній, зокрема дослідник стверджував, що на території Білорусії у жовтні 1917 р. відбулася лише аграрна революція і “справжнім переможцем” був не робітничий клас, а “трудовий елемент села”. А, оскільки пролетаріат у Білорусії складав незначну меншість населення, то його диктатура неправомочна і тому у Білорусії повинна діяти диктатура селян та робітників. В 1926 р. вчений видав працю “Народне господарство Білорусії. 1861-1914 рр.” З народницьких позицій проаналізувавши фактичний матеріал, автор стверджував про відносну стабільність господарства селянина-середняка. З точки зору сучасних білоруських дослідників, він принизив рівень розвитку капіталістичних, ринкових відносин. В економіці Білорусії досліджуваного періоду. Він не бачив підприємницьких, ринкових елементів ні в поміщицькому, ні в селянському господарстві.
М. Довнар-Запольський поділяв погляд на білоруський народ як соціально-однорідне суспільство, що знайшло відображення в “теорії єдиного потоку”. В. Ігнатовський в 1919 р. видав “Короткий нарис історії Білорусії”, який використовувався як підручник у загальноосвітній школі, а в 1920 р.- “Історію Білорусії у ХІХ - на початку ХХ ст.”, що слугувала посібником у вищій школі. Обидві праці виконані з позицій національної концепції історії Білорусії. Провідною темою радянської, відповідно і білоруської радянської історіографії з 1920-х років стала історія революційного руху ІІ половини ХІХ -початку ХХ ст. Ця проблема з позицій національної концепції історії Білорусії відображена в праці Ф. Турука “Білоруський рух. Нариси історії національного та революційного руху білорусів” (1921 р.). Ф. Турук високо оцінював діяльність Білоруської соціалістичної громади та її газети “Наша нива”. В роки революції 1905 р., на його думку, ця організація була “головною організаційною силою революційного руху, його керівним центром”, а газета “Наша нива” - єдиним осередком білоруського національного життя, виразником сподівань та інтересів білоруського народу.
В цей період з'явилася праця про революційну діяльність Бунду, до жовтня 1917 р. Її автор - І. Чернявський вважав, що пригнічення європейської буржуазії в Російській імперії спричиняло до переходу її на прогресивні, революційні позиції. Вона очікувала революційного вибуху в Росії, який мав принести їй визволення та рівноправне становище на російських ринках. Оскільки більшовицькі партійні організації в Білорусії виникли в 1917 р., то в 20-х роках ХХ ст. створюється безпідставна, на думку сучасних дослідників, теорія “двокореневого” (від соціалістичної громади та Бунду) походження комуністичної партії Білорусії. Проти цих поглядів у 1928 р. виступив керівник Іспарту Білорусії С. Агурський у праці “Нариси з історії революційного руху в Білорусії”.
Ґрунтовним дослідженням була праця А. Цвікевича “Західно русизм. Нариси з історії суспільної думки в Білорусії в ХІХ - на початку ХХ ст.” (1929 р.).
Наприкінці 20-х років ХХ ст. посилився ідеологічний контроль над історичною наукою. В 1927 р. почало працювати Товариство істориків-марксистів БРСР. В 1929 р. Інститут білоруської культури було перетворено в Академію наук БРСР, в 1931 р. в її структурі створено Інститут історії. Обидві установи очолив В.Ігнатовський.
В цей час учені прилюдно оголошують про перехід на марксистські методологічні позиції.
Лібералізація радянського режиму на початку 30-х років змінилася насадженням адміністративно-репресивними методами марксистсько-ленінської ідеології, яка, як зазначає вчений М. Біч, сполучалася з модернізованою російською великодержавною концепцією.
В 1930 р. В. Ігнатовський вперше з марксистських позицій розглядає повстання 1863 р. у монографії “1863 рік в Білорусії. Нарис подій”. Проте, автору закидали за висвітлення питання про так званий сепаратизм К. Каліновського, в якому Ігнатовський вбачав перший прояв втілення ідей білоруського національного руху.
На початку 30-х років було заборонено “Короткий нарис історії Білорусії” Ігнатовського. Видана в 1934 р. В. Щербаковим 1 частина “Нарисів історії Білорусії незабаром була розкритикована. Викладання історії Білорусії в навчальних закладах в середині 30-х років фактично припинилося.
Проте і в цих умовах білоруська історіографія продовжувала розвиватися, було опубліковано монографії, які дотепер зберігають свою наукову цінність. До них належать праці Д. Дудкова “Столипінська реформа у Вітебській губернії” (1931 р.), “Про розвиток капіталізму в Білорусії в другій половині ХІХ - початку ХХ ст.”(1932 р.), К. Кернажицького “Аграрна реформа у Бобруйському старостві та економічне становище його населення з ХУІІ до середини ХІХ ст.” (1931 р.), “Господарство кріпаків у Білорусії в кінці ХУШ- першій половині ХІХ ст.” (1935 р.). Д. Дудков як методологічну основу використовував праці В.Леніна. На їх основі він висвітлював процес формування капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві Білорусії, зробив спробу показати місце та роль товарного землеробства у поміщицькому господарстві, зв'язок сільськогосподарського виробництва з ринком Він вважав, що сільське господарство Білорусії спеціалізувалося головним чином на вирощуванні картоплі та виробництві горілки.
Д. Дудков і К. Кернажицький неправильно обрали критерії для визначення соціальної диференціації селянства і перебільшували питому вагу заможних селян та рівень розвитку капіталізму у білоруському селі. Так К. Кернажицький твердив, що 53,7% всіх селянських господарств Гродненської губернії належали до куркульських.
В. Щербаков у праці “Жовтнева революція в Білорусії та німецька окупація” (1930 р.) доводив колоніальний статус Білорусії в складі Російської імперії. М. Майзель всебічно відобразив події революції 1905 р. в праці “1905-1907 роки в Білорусії. Хроніка подій “(1934 р.).
Наприкінці 20-х - у 30-ті роки основна увага науковців була привернута до дослідження змін, що відбувалися у суспільстві в ході перетворень радянської доби. Це власне було дослідженням не історичного минулого, а сучасності, яке здійснювалося не стільки на науковій основі, скільки з позицій офіційної ідеології. Підсумком діяльності білоруських істориків за 1921-1941 рр. було видання 32 монографій. Репресії 30-х років завдали нещадного удару молодій історичній науці Білорусії. Їх жертвою став І. Ігнатовський та багато інших прихильників національної історіографічної концепції. Хоча М. Довнар-Запольський та В. Пічета переїхали до Москви, проте теж зазнали переслідувань.
25 червня 1938 р. народний комісар внутрішніх прав Білоруської РСР Насєдкін подав до ЦК ВКП(б) доповідну записку “О фактах засоренности личного состава и вредительства в Белорусской академии наук», в якій стверджував, що ця установа перетворилася у зграю польський шпигунів, правих ухильників, троцькістів, націонал-фашистів. Діяльність науковців характеризувала як збирання інформації для розвідок імперіалістичних держав та поширення ідей буржуазного націоналізму, спрямованих проти радянської влади. Контрреволюційною була оголошена праця М. Лявдянського “Стародавня історія Білорусії”.
Про масштаби репресій свідчить той факт, що з 139 аспірантів Інституту історії АН БРСР, які навчалися в 1934 р., в 1938 р. залишилось працювати 6. Трагічно склалася доля академіків - істориків П. Горина, С. Матулайтіса, Е. Ривліна, С. Сарбента, В. Щербакові та інших.
Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально -методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і нав'язувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як возз'єднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після возз'єднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків - єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Об'єктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, пов'язана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, з'явилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Слов'яни Верхнього Подніпров'я та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування слов'ян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів кам'яного віку до ІХ ст. (індоєвропейці - ранні балти - слов'яни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.
П. Лисенко у праці “Міста Туровської землі” (1974 р.) висловив думку, що вона склалася наприкінці Х ст. і зберігала своє значення в ХІ ст. На початку ХІІ ст. Туровська земля частково позбавилася політичної самостійності і знаходилася в складі Київської землі. З кінця 1150-х років вона остаточно виокремилася і в Турові встановилася постійна династія князів. Це твердження розходиться з думкою П. Толочка про “відносну” самостійність Туровського князівства з 1160-х років.
Білоруські дослідники раннього середньовіччя висували твердження, що відрізнялися від радянських стереотипів щодо соціально-економічного розвитку східних слов'ян. В. Горемикін у праці “До проблеми історії докапіталістичних суспільств” (1970 р.) доводив, що у давній Русі в ІХ-ХІ ст. існувала рабовласницька формація, а в ХІІ-ХШ ст. її починає змінювати феодалізм. А. П'янков вважав, що у УІ-УШ ст. у східних слов'ян панував рабовласницький лад, а в ІХ-ХІІ ст. встановилися феодальні відносини. Ця думка висловлена в монографії “Походження суспільного та державного ладу стародавньої Русі” (1980 р.) Обидва автори використали білоруські матеріали. А. П'янков стверджував, що в ранньому середньовіччі існував великий “кривицький племінний союз”, в якому окрім кривичів перебували дреговичі, радимичі, в'ятичі та сіверяни. Цей союз складався з трьох етнічних компонентів - слов'ян, балтів, фіно-угорів. Спроба київських князів створити в Х-ХІ ст. централізоване управління державою, на думку А. П'янкова, не могла бути успішною тому, що цьому перешкоджало панування натурального господарства та економічна роздробленість окремих земель.
В 1950-1980-ті роки з проблематики середньовічної історії Білорусії практично було виключено дослідження проблем історії держави та права, церкви та міжконфесійних відносин, шляхти як суспільного стану. Виключення надавалося працям, які мали відверту проросійську та проправославну спрямованість. До них належать такі видання: Я. Мараш “ З історії боротьби народних мас Білорусії проти експансії католицької церкви” (1969 р.), А. Ігнатенко “Боротьба білоруського народу за возз'єднання з Росією (друга половина ХУІІ-ХІШ ст.)” (1974 р.), Л. Абецедарський “Білорусія і Росія: Нариси російсько-білоруських зв'язків другої половини ХУІ-ХУІІ ст.”(1978 р.). У вказаний період більшість білоруських істориків-медиєвістів досліджували економічний розвиток та соціальне-становище міст. Цій проблематиці присвячено праці С. Щербакова, А. Лютого, Я. Карповича, З. Каписького, А. Ігнатенка, А. Грицкевича. Аграрну історію вивчали П. Козловський, В. Мелешко, В. Чапко, З. Коптський, М.Спиридонов, П. Лойко, В. Голубєв та ін. Праці 60-80-х рр.- відзначаються докладною джерельною базою, що дозволило використати статистичний метод досліджень і цим домогтися переконливої аргументації висновків. В монографіях П. Козловського “Магнатське господарство Білорусії в другій половині ХУШ ст.”(1974 р.), “Землеволодіння та землекористування в Білорусії у ХУШ- першій половині ХІХ ст.”(1981 р.) вперше розкрито зв'язок еволюції феодальної ренти із змінами структури селянського наділу. Автор по новому охарактеризував співвідношення натуральної та грошової ренти в Західній Білорусії в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст. Ця оцінка змінила попереднє уявлення про Західну Білорусь як зону цілковитого панування відробіткової ренти. Автор подав суттєві докази свого висновку про зростання товарно-грошових відносин та зародження капіталістичних елементів в середині феодальної економіки в другій половині ХУШ- першій половині ХІХ ст.
В книзі М. Романовського “Розвиток мануфактурної промисловості в Білорусії (друга половина ХУШ- перша половина ХІХ ст.” (1966 р.) висвітлено роль мануфактурного виробництва (зокрема вотчинного) як цілого етапу, що впливав на передумови формування капіталістичного устрою в економіці дореформеної Білорусії.
В зв'язку з відзначеннями ювілеїв в 1968 р. було видано колективні монографії “450 років білоруського книгодрукування”, “Франциск Скорина та його час” (1988 р.). Проблемам культурного життя присвячено змістовні праці Я. Неміровського, В. Конона, Г. Галенчанка, С. Падокшина, В. Шматова, Ю. Лабинцева та інших. Кількість праць з історії Білорусії ХІХ - початку ХХ ст., опублікованих в другій половині 50-х - 80-х рр.. ХХ ст., значно збільшилася, особливо з питань соціально-економічного розвитку та історії революційного руху. Джерельна база досліджень розширилася. Тому описовий метод, характерний для 20-40 рр. ХХ ст., все більше сполучався з всебічним статистичним аналізом історичних процесів та явищ - соціальних, економічних, революційних та інших. Це дозволило показувати їх у динаміці, висвітлювати певні тенденції розвитку. Проте, як і раніше, у системі аргументації виключне значення надавалося цитатам з творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, які визначалися як методологічні засади кожного дослідження. При цьому ті їх висновки і праці, що були відмінними від офіційних партійних установок та оцінок замовчувалися.
Всі історики притримувалися марксистського формаційного принципу періодизації історії. Кінець ХУШ-перша половина ХІХ ст. характеризувалися як період глибокої та всебічної кризи феодально-кріпосницького ладу і зародження в економіці Білорусі капіталістичних відносин. Цим проблемам присвячені праці декількох вчених.
В. Чапко у монографії “Сільське господарство Білорусії у першій половині ХІХ ст.”(1966 р.) на основі дослідження матеріалів 800 маєтків (поміщицьких та селянських господарств) розкрив дві головні тенденції в розвитку економіки села - кризу кріпосницької системи та зростання ролі капіталістичного виробництва у феодальних маєтках та господарствах державних селян. В монографії “Міста Білорусії в першій половині ХІХ ст.: Економічний розвиток” (1987). В. Чапко подає загальну характеристику міст та містечок, наводить багатий матеріал про стан ремісницького виробництва, розвиток мануфактур, торгівлі, участі міських мешканців у сільськогосподарському виробництві, проаналізовано зміни кількісного, соціального, національного, конфесійного складу населення міст.
