Прагнучи повернути Азербайджан, шах Аббас посилено готувався до нової війни проти Туреччини. Коли в 1602/3 р. турецький намісник у Тебрізі Алі-паша, скористався повстанням у Туреччині, оголосив себе незалежним від султана, іранські війська вторглись у межі Азербайджану.
Шах Аббас до цього часу вже завершив реорганізацію своїх збройних сил, створив регулярну армію на зразок турецьких яничарів, з артилерією і кавалерією.
У 1605 р. турки направили в Азербайджан одного з кращих своїх полководців -- Синан-пашу, що знову ненадовго витиснув іранські війська зі значної частини Вірменії й Азербайджану. Відходячи, іранські війська за наказом шаха зруйнували багато міст. Лівий берег Араксу збезлюдів, вірменське населення Нахічевані і прилягаючого району, зайняте сільським господарством, було переселено в Південний Азербайджан, а населення багатого торговельного вірменського міста Джульфи переведене в Ісфахан. Це переселення, відоме у вірменській історії за назвою «великого сургуна», супроводжувалося незліченними насильствами [16,с.407].
Але їв 1606 р. перевага знову одержали іранські війська. Протягом 1606--1607 р. вони відібрали в турків велику територію з містами: Шемаха, Баку, Дербент, Ганджа, Єреван (Эривань).
В 1612 р. Іран повернув собі Азербайджан, частина Курдистану, Картлію і Кахетію і Північну Вірменію; була відновлена границя 1555 р. Однак на цьому боротьба за Закавказзя далеко не закінчилася. Турки не хотіли миритися з утратою територій, що приносили великі доходи. Незабаром вони відновили воєнні дії, оголосивши себе захисниками грузинських князівств від асиміляторської політики, що проводиться Іраном. Війна з невеликими перервами продовжувалася до 1639 р. і завдала величезної шкоди народам Закавказзя.
Після миру з Польщею Туреччина незабаром відновила війну проти Ірану й у той же час створила напружене положення на московській границі. Конфлікт із Туреччиною цього разу виник через Азов. Приблизно біля ста років донські козаки вели боротьбу з цим передовим форпостом турецької військової експансії на півдні Московської держави. Туреччина чіпко трималася за Азов. У 1637 р. донські козаки вирішили позбутися від постійної погрози з боку Азова. 18 червня вони після двомісячної дуже енергійної облоги, разом з невеликими загонам, що прийшли до них на допомогу, кавказьких горців, що страждали від турецьких навал, опанували Азовом і устям Дону.
При одержанні звістки про падіння Азова турецький уряд розгубився. У цей час основні турецькі війська на чолі із султаном Мурадом IV були зайняті війною з Іраном за місто Багдад. Тому султан не міг почати похід на Дон і велів кримському ханові готуватися до війни з Москвою.Але почати війну з Московією Туреччина змогла лише в 1641 р.
Щоб тримати під ударом Північний Кавказ і припинити зв'язку донських козаків з ним, кримський хан з 14-тисячним військом зробив узимку 1640 р. похід на черкеського князя Аджикумука, але, нічого не домігшись, у січні прийшов під Азов, де мав бій з козаками. Утрати були великі по обидва боки, але, видимо, козаки постраждали більше.
З 1642 р. починається особливо енергійний натиск Туреччини і кримського хана на Північний Кавказ і на всю південну границю Московської держави. Це нова хвиля агресії супроводжувалася загибеллю і викраденням у рабство тисяч людей -- чоловіків, жінок, дітей, руйнуванням міст і селищ.
У 50-х роках XVII ст. кримський хан починає діяти в Кабарді енергійніше. Стольник і воєвода Терского містечка Василь Волинський повідомив про прихід у 1653 р. в Азов двох кримських султанів з ратними людьми, відкіля вони повинні направитися в Кабарду для завоювання Терського, містечка.
В другій половині XVII ст. положення на Північному Кавказу ще більш ускладнилося завдяки завойовницькій активності, що почали виявляти іранські шахи. Невпинні міжусобні війни, що розоряли і знесилювали Грузію, полегшували іранським шахам здійснення їхніх планів у відношенні Дагестану і Північного Кавказу.
Значення Терського містечка як найважливішого пункту зв'язку між Москвою, Кабардою, Дагестаном і Закавказзям тепер значно зросло. Це обставина і послужило причиною прагнення іранських шахів захопити це містечко і шляхи, що зв'язують його з Закавказзям, для того щоб витягти максимальні економічні і політичні вигоди від твердження свого панування на Тереку.
Плани іранських шахів у відношенні Північного Кавказу не були здійснені, тому що зустріли відсіч не тільки з боку Московії, але і самих народів Північного Кавказу і Закавказзя, зацікавлених у розвитку торгівлі і зміцненні дружніх зв'язків з Москвою [23,с.174].
Вся увага султанської Туреччини наприкінці XVII ст. була поглинена її загарбницькими війнами з Польщею і Росією. Війна, що Туреччина вела починаючи з 1676 р. через Україну, прийняла особливо гострий характер у 1677--1678 р., коли турецькі війська разом із кримськими вторглись у межі Правобережної України і намагалися захопити фортецю і важливий стратегічний пункт Чигирин.У цій війні велику військову допомогу російсько-українським військам зробив 4-тисячний загін, що прийшов з Кавказу, князя Муцаловича Черкаського.
Боротьба, що повела коаліція європейських держав-- Росія, Австрія, Польща і Венеція -- проти Туреччини, знову відвернула її увагу від Кавказу. От чому кінець XVII у, пройшов для народів Кавказу відносно спокійно.
Узяття Петром I у 1696 р. Азова і створення російського морського флоту вело до остаточної ліквідації турецької військової погрози на півдні Росії і відкривало нові перспективи для встановлення більш міцних взаємин Росії з Кавказом.
Розділ 2
Російсько-турецькі та російсько-іранські відносини на
Кавказі під час правління ПетраІ.
2.1.Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чверті XVIIIст.
В кінці XVII - початку XVIII в. над народами Кавказу як і раніше висіла загроза іноземного нашестя і поглинання. Хоча з кінця XVII в. у історії Оттоманської Порти, за визначенням турецьких, істориків, починається «період відступу» («ріджат деврі»), Османська імперія і на початку XVIII в. залишалася однією з сильних військово-феодальних держав. Вимушені після поразки у війні 1683-1699 рр. і Карловіцського договору підтримувати мирні відносини з європейськими державами, правлячі круги Османа імперії прагнули компенсувати себе завоюваннями на Сході і з самого початку XVIII в. обернули свої погляди на Кавказ. В 1703 р. османи завершили будівництво фортеці Єнікалє («Нова фортеця»), укріпили Керч, підсилили свої позиції на Північно-західному Кавказі і задумали підкорити Грузію. Посилення військово-політичної експансії Османської імперії на Кавказі і на півдні Росії особливо виявилося після приходу до влади представника найагресивніших кругів феодалів Османа султана Ахмеда III. Порта зажадала, щоб Росія зрила фортецю Камінний Затон, знищила кораблі в Азові, припинила будівництво кораблів на Воронежських верфях, виробила розмежування російсько-турецької межі, згодилася на будівництво турецької фортеці на Дніпрі вище за Очаковом. І щоб привернути на свій бік народи Кавказу, Порта відправила в Ширван, Дагестан, Кабарду, Черкесію і в інші місця своїх емісарів. А хан зробив повторний похід на Кабарду. Проте і цей раз кримці потерпіли поразку, сам хан врятувався втечею.1707 р. на вимогу султана кримський хан Каплан-гірей при підтримці Османа беглербега Кафи вторгся в Кабарду. Він ультимативно зажадав від володарів Кабарди підкоритися і видати 3 тис хлопців і дівчат. Але кабардинці, залишивши селища і укривши худобу і майно, зайняли вигідні для оборони позиції в тісних гірських ущелинах. В той час, коли Каплап-гірей готувався до штурму, кабардинці самі пішли в атаку. Відбулася кровопролитна битва, війська хана вимушені були відступити. Незабаром ханом Криму затвердили Давлет-Гірея. У тому ж, 1707 р. по вказівці султана він зробив напад на терсько-гребенськіх козаків. Але і цей напад не мав успіху. У 1709 р. кримський хан Давлет-гірей вступив з гетьманом України Мазепою в таємний зв'язок, розраховувавши відірвати Україну від Росії. Одночасно він розіслав на Північний Кавказ емісарів із завданням організувати антиросійський виступ горців. Не зважаючи на попередження Росії, кримський хан при підбурюванні Порти влаштовував безперервні набіги на Північний Кавказ, що приносило господарське розорення і незліченні біди.
У цих умовах для народів Північного Кавказу відвернути агресію кримських та османських загарбників було життєвою необхідністю. Проте у той час гористі народи Північного Кавказу не могли одні протистояти агресії султанів Османської імперії і кримських ханів. Ось чому феодальні володарі адигських і інших народів Північного Кавказу «прагнули під високо державну монаршеськую руку піддатися, і тим себе і підданих своїх з-під ярма султана турського і від податок і розорення хана кримського звільнити» [8,с.87].
Російський уряд, потребуючи забезпечення безпеки південних меж держави, прагнув привернути народи Північного Кавказу на свою сторону. Ще в 1700 р. Петро I наказав астраханському воєводі Mусіну-Пушкіну укріплювати дружні і торгові відносини з горцями Дагестану, надавати їм можливі допомоги і підтримку враховуючи обстановку, що ускладнилася, у зв'язку з тим, що османи починають підготовку до війни.
В той же час на Кубань був відправлений 9-тисячний загін під командуванням генерала П. А. Апраксіна, а на Терек - кабардинець за походженням, сподвижник Петра I, князь А. Бекович-черкаський.
Восени 1710 р., підбурювана Швецією і Францією, Порта розв'язала війну з Росією. На початку кампанії росіяни здобули ряд перемог над османами, але потім військові дії розвернулися для росіян несприятливо. На берегах Лозини 44-тисячна російська армія виявилася оточеною військами Османської імперії і Кримського ханства загальною чисельністю 127 тис. чол. У результаті Росія вимушена підписати невигідний для себе Прутський мир і поступитися Азовом. Після цьго Порта під загрозою фізичного винищування зажадала від народів Північного Кавказу підкорятися владі султана. Одночасно Порта почала діяльну підготовку до вторгнення на Кавказ по словам іранського історика Мухамед Хасан-хана, війська османів збиралися захопити Азербайджан і Грузію .
Обстановка, що створилася, сприяла агресивним планам султана. Шахський Іран,що роздирався внутрішніми суперечностями і усобицям не в змозі був протистояти османам.
У Ширвані і Дагестані спалахнуло антишахське повстання, очолюване Хаджі-Даудом і Сурхай-ханом Казікумухським. У 1711-1712 повстанці зайняли ряд населених пунктів в Північному Азербайджан Повстання проти шахського гніту в цей період відбувалося в Грузії і Вірменії. Чекаючи вторгнення османів, Росія вжила заходів по зміцненню своїх південно-східних меж. У 1711 - 1712 рр. генерал Апраксін переселив на лівий берег Тереку гребенськіх козаків. Він побудували декілька укріплених міст - станиці Червленну, Шарінську, Новогладковську, Старогладковську [23,с.60].
Весною 1720 р. кримський хан з 40-тисячним військом вторгнувся в межі Кабарди. Розоривши ряд селищ, він зажадав, щоб кабардинці підкорялися його владі, видали по одному ясиру з кожного двору і відшкодували збитки, понесені татарами під час походу Каплан-Гірея в 1707 Проте кабардинці відкинули домагання кримського хана. Відповідь кабардинців викликала обурення кримського хана. Він вирішив силою підкорити їх, вторгся в Кабарду. Кабардинці не в змозі були чинити опір набагато переважаючим їх кримським військам і пішли в гори. Знаходячись в украй важких умовах, вони знов звернулися по допомогу і підтримку до Росії. Петро І незважаючи па Північну війну, що продовжувалася, вирішив надати Кабарді допомогу.
2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії.
Тим часом в Дагестані знов ще з більшою силою спалахнув рух проти гніту шахський Ірану. Зібравши значні сили повстанців, Хаджі-Дауд і Сурха хан 21 липня 1721 р. обложили Шемаху, а 7 серпня зайняли цей важливий торгово-ремісничий і адміністративний центр Північного Азербайджану. Велику роль в падінні Шемахи зіграв перехід частини городян на сторону повстанців.
Поблизу Шемахи повстанці розбили війська гянжінського та єріванського ханів. Багато ставлеників шаху, у тому числі і правитель Дербеї бігли до Ірану. Хаджі-Дауд укріпивсявся в Шемахі.
Восени того ж, 1721 р. астраханському губернатору через князів кабардинців стало відомо, що Хаджі-Дауд-бек і Сурхай-хан звернулися до турецького султана через кримського хана з проханням, щоб він прийняв під своє заступництво і допоміг би військами.
При цьому, не можна випустити з уваги орієнтацію Xаджи-Дауда і Сурхай-хана на Османську імперію, обумовлену національними та релігійними інтересами феодалів. Проте значна частина населення Північною Кавказу, як про це свідчать численні листи-звернення до Петра I, орієнтувалася на Росію. Володар Кабарди Іслам-бек Місостов писав «Поклонилися і підкорилися від щирого серця Росії не бажайте, в нас сумніваться, щоб ми надалі к кримцям пристали,але зволите вірити нам, що від таких думок вельми віддалилися, а від вас вже ніколи не відкладемося. І в поведінках наших слухняними і вірними бути завжди готові» [21,с.124].
У першій чверті XVIII в. Іран переживав глибоку економічну і політичну кризу.Все зростаюча феодальна експлуатація селянства, трудового населення міст привела до підриву сільського господарства і ремесла.Сефевідську державу підривали також і феодальні усобиці, що не припинялися,корупція,розкладання шахського двору і т.д. Користуючись ситуацією,що склалася,Османська імперія вирішила приєднати володіння на Кавказі. Про плани і наміри Порти добре знали російські власті. Абсолютно очевидно, що затвердження влади Порти в Прикаспії набагато ослабило б позиції Росії на Кавказі і створило б реальну загрозу південно-східним межам імперії. Отже, основною задачею походу Петра I на Кавказ було запобігти оволодінню Османською імперією Закавказзя і Прикаспієм. До того ж в планах Петра I Прікаспію відводилася важлива економічна роль. Приєднавши прикаспійські області, він сподівався забезпечити необхідною сировиною мануфактурну промисловість Росії, що розвивається. Крім того, цар бажав перетворити Росію на посередницю в торгівлі між Єропою і Сходом. З цією метою Петро I мав намір перевести торгілю шовком Ірану і Кавказу з константинопольського шляху на Астрахань. До травня 1722 р. була завершена підготовка до походу. У Астрахані було зосередженно 47 парусних і 400 галерних судів.
Напередодні виступу 15 липня 1722 р. був обнародуваний маніфест,а для розповсюдження його до Дагестану і Азербайджану був направлений А.Лопухін з 30 вершниками. Маніфест сповіщав, що похід робиться тільки з метою покарання бунтівників, і всьому населенню гарантував безпеку. Як ми бачимо, шемахинські події використовувалися Петром I лише як мотив для початку військових дій. Метою походу було приєднання до Росії важливих в економічних і політичних відносинах прикаспійських провінцій Кавказу. Як і слід було чекати, за винятком Хаджі-Дауда, Сурхай-хана і їх оточення, маніфест Петра І в Дагестані був зустрінутий привітно. Та зате звістка про початок походу російських військ викликала сильну тривогу в правлячих кругах Османської імперії [19,с.36].
Коли ж Порта оголосила про ухвалення Хаджі-Дауда в підданство, 27 липня 1722 р. Петро I з основними силами висадився в Аграханській затоці. Тим часом з Астрахані йшла сухим шляхом кіннота,яка також вступила до Північного Дагестану. До них добровільно приєдналися володарі Великої Кабарди Ель-мурза Черкасській і Малої Кабарди- Аслам-бек Комметов. 5 серпня, залишивши в аграханськом ретраншементі 300 чоловік регулярного війська й 1500 козаків, російські війська попрямували морем і сушею на південь. Того ж дня Петро I з армією прибув на Сулак і отаборився. 15 серпня російські війська рушили до Дербенту. Султан-Магмут Отемишський намагався чинити опір передовим загонам військ, але був без особливих зусиль розбитий.
Обстановка сприяла продовженню походу. Проте через раптово виниклі труднощі у зв'язку з крахом у Аграханському заливі двох ескадр, а також із зростанням захворювань серед солдатів 29 серпня 1722 р. було ухвалено рішення припинити похід. І залишивши гарнізон в Дербенті, Петро I з основними силами повернувся в Аграхан. І в тому місці, де р. Кайсу ділиться на два рукави Сулак і Аграхан, велів закласти фортецю Святого Хреста. Після цього, доручивши командування генералу Матюшкіну, відбув до Астрахані [11,с.390].
Тим часом Порта наказала Хаджі-Дауду, «щоб він всіма заходами прагнув вигнати російський гарнізон з Дербента і з інших тамтешніх країв» [24,с.45]. А незабаром і війська османів вторгнулися на Кавказ.У зв'язку з цим генералу Матюшкіну був даний наказ вжити належні заходи для захисту Дербента і Баку.
У вересні 1723 р. наляканий вторгненням військ османів на Кавказ,Іран підписав з Росією договір. За умов Петербурзького договору шах визнавав за Росією прикаспійські області Кавказу. Це ще більше загострило російсько-турецькі відносини. Султан оголосив про приналежність Порті всього Ірану і про свій намір приєднати Дербентське ханство, як нібито давно йому приналежне, а також розпорядився, щоб прикордонні паші і кримський хан були готові до війни з Росією. Ворожість Порти до Росії як і раніше підтримували Англія, Австрія і інші західні держави. Над Кавказом нависла загроза агресії османів.
Війну,що здавалася неминучою, все ж таки вдалося відвести завдяки укладеному в Константинополі в липні 1724 р. договору про розділення кавказької території на сфери впливу. За умов цього договору за Росією закріплювалися прикаспійські провінції Дагестану і Азербайджану. Решта території Дагестану, Азербайджану, а також Грузія і Вірменія відходили до Туреччини Ширван був оголошений особливим Шемахинським ханством під протекторатом Туреччини [11,с.418].
Народи Грузії, Вірменії, Азербайджану і Дагестану відмовлялися визнати владу Порти. Усюди завойовники османи зустрічали наполігливий опір широких народних мас. Не підкорявся владі султана Сурхай-хан Казікумухській і інші володарі Дагестану. Взимку 1725 р. він учинив напад на Мюшкюр. Серйозну утрату нанесли горці османам і в битві при Джиніхі. Враховуючи,що Сурхая не вдається підпорядкувати силою, султанський уряд вирішив схилити його на свою сторону ласкою, відправивши йому щедрі подарунки,та пославши багатообіцяючі листи. У свою чергу, Росія також прагнула привернути на свій бік Сурхая. «Трудилися як росіяни, так і турки, щоб його кожен в свою сторону привести» - свідчить І. Р. Гербер [6,с.83]. Але Сурхай, вміло використовуючи обстановку, що склалася, вичікував. Хвилювання в Ширвані в цей час не припинялися, а османи пред'являли Хаджі-Дауду всі великі вимоги, які він не в змозі був виконати. Не бачивши іншого виходу, Хаджі-Дауд звернувся до Росії з проханням прийняти його в підданство. Проте Росія відхилила прохання Хаджі-Дауда, оскільки не хотіла порушувати умови Константинопольського договору.
