Історія Кавказа
Криму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів -- Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд (Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).Почате Шагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завести регулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії (Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаром турецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав у Туреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися в Дагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившись переслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений і очутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астрахані підкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись з докладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с.260].Хоча російський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди до Росії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільне керування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як і раніше були аманати.Успіх російських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги і взяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди -- Мисоста Баматова з роду Атажукиних.У вересні 1777 р. російському командуванню на Кавказу стало відомо, що Туреччина, не бажаючи уступати Росії ні Криму, ні Кабарди, почала підготовку до нової війни. 21 травня 1777 р. Медем здав командування військами астраханському губернаторові генерал-майорові Якобі.Турки прагнули підняти проти Росії ногайців, кумиків, кабардинців і черкесів. Був пущений слух, що в Анатолії один з найбільших феодалів, Алі-паша І зібрав чи ледве не 80 тис. чоловік для війни проти Росії.Протягом всього 1778 р. Туреччина відкрито вимагала перегляду договору 1774 р., відмовляючись під усякими приводами виконувати його окремі статті і конвенцію 1775 р. у відношенні вільного плавання російських судів у Чорному морі і проходу їхній через протоки. Вона сприяла вигнанню з Криму неугодного їй хана Шагин-Гірея і, спираючи на свого ставленика Девлет-Гірея, вела розгнуздану агітацію проти Росії в Черкесии і Кабарді. Туреччина домагалася повернення їй фортець Керчі й Еникале і припинила виплату контрибуції.Щоб уникнути подальших ускладнень довелося вивести з Криму 20 тис. вірменів і оселити них біля Ростова, де утворилося селище Нахічевань.Бажання Туреччини перетворити кавказьке узбережжя і плацдарм для наступальних дій як на Кавказу, так і проти Криму, природно, викликало рішучу протидію з боку Росії. .21 березня 1779 р. між Росією і Туреччиною була укладена «пояснювальна конвенція», але протиріччя, викликані домаганнями тієї й іншої сторони на зміцнення в Криму і на кавказькому узбережжі, були настільки великі, що досягти примирення було неможливе.Правда, Росія домоглася підтвердження умов мирного договору 1774 р. але зробила при цьому істотну поступку, визнавши релігійну залежність кримських татар від турецького султана, що був одночасно і халіфом (духовним главою) усіх мусульман узагалі. Це згодом дало привід турецькому султанові як халіфові втручатися в життя мусульман, де б вони ні проживали. Відповідно до цієї конвенції, відомої за назвою Айнали-Кавакской, кожен новий кримський хан повинний був одержувати після обрання благословення від халіфа у виді особою, строго встановленої грамоти.Російські війська, за умовами цієї ж конвенції, були виведені з Криму і з Кубані.Будівля російськими військами фортець Кавказької лінії викликала збройний опір з боку деяких кабардинських князів. З'єднуючись із закубанськими черкесами і ногайцями, вони переправилися через р. Малку і зробили ряд нападів на російські фортеці -- Марінську, Павловску, Георгіївську, Ставропольську й ін.Після цього кабардинцям було дозволено іти від своїх власників і переселятися усередину Кавказької лінії у випадку, якщо їх будуть пригноблювати зайвими поборами або примушувати до противних Росії діям.Неважко бачити, що ці нові правила, диктуємі російським урядом кабардинцям, були спрямовані до того, щоб послабити кабардинських князів і припинити їхнього зв'язку із сусідніми народами. Їхнє позитивне значення полягало в тім, що вони підсилювали розділ між кабардинським народом і феодальними правителями.Протягом двох років Кабарда залишалася спокійною але потім під впливом антиросійської пропаганди частина кабардинських володарів вирішила переселитися в Грузію, а частина -- у Туреччину. Звичайно, були потрібні серйозні причини для того, щоб кабардинський народ, що шукав зближення з Росією тепер, наприкінці XVIII раптом почав утрачати довіру до неї. Основна причина цього полягала в ігноруванні російською адміністрацією економічних інтересів кабардинського народу, серед яких головну роль грало питання про землю. Кабардинське населення гостре мало потребу в землі, а росіяни займали неї для будівлі фортець. Будівля фортець порушувала колишній їхній уклад життя, їхні торговельні і сусідські відносини з найближчими народами.Сама російська колонізація на Кавказькій лінії в цей час у силу сформованих умов носила військовий характер, що заздалегідь визначало насторожене, немиролюбне відношення переселенців до кабардинців. Природно, що й останні відповідали тим же."Постройка рускими крепостей вызывает самый решительный протест кабардинцев» [14,с.70].Так почався в 70-х роках XVIII в. новий етап колоніальної політики Росії на Північному Кавказу. Все-таки в ньому були не одні тільки негативні риси. Приєднання до Росії ряду кавказьких територій сприяло пожвавленню торгівлі Росії з народами Кавказу, а через них і із сусідніми країнами Сходу.Хоча Туреччина і дуже ревниво стежила за зміцненням Росії на Кавказу і сама намагалася перетворити, причорноморський край і закубанську територію в плацдарм для наступу на Північний Кавказ, причиною загострення її відносин з Росією в цей час послужив усеж Крим.18 травня 1781 р. у Тамані й у Криму почалося повстання проти хана Шагин-Гірея. Хан і російський посланник Веселицкий змушені були укритися в фортеці ІнікалєУ той же час турецькі війська прибули в Анапу для спорудження фортеці. Таким чином, у 1782 р. Туреччина вжила нових заходів до зміцнення своїх позицій на Північному Кавказу, зокрема на чорноморському узбережжі [5,с.10].8 квітня 1783 р. у Петербурзі був виданий маніфест про приєднання до Росії Криму, Тамані і Кубані. І рескрипті, даному в той же день Катериною II на ім'я Г. А. Потьомкіна, цей акт порозумівався необхідністю попередити дії Туреччини, що вже зробила спроби захопити Таманський півострів і організувала ряд змов у Криму. При цьому російський уряд враховував можливість винекнення на цьому ґрунті нової російсько-турецької війни.Цього разу Росія була підготовлена до війни і, на думку Катерини, ця готовність повинна була похитнути рішучість Туреччини.Але в 1783 р. війни удалося уникнути. Після тривалих переговорів з турками 8 січня 1784 р. у Констаптинополі була укладена конвенція про приєднання до Росії Криму. Росія відмовилася від домагань на Суджук-кале і, отже, на Анапу; границею була визнана р. Кубань.Г. А. Потьомкін у цей період часу створював плани утворення вірменської держави під заступництвом Росії. Це держава повинна було служити надійним форпостом проти зазіхань на Кавказ з боку Ірану і Туреччини. Нарешті, з азербайджанських прикаспійських областей передбачалося створити ще одну держава під стародавньою назвою Албанія.Однак у цей час змінилася обстановка в Ірану. Там у боротьбі за шахський престол почав одержувати перевага каджарский хан Ага-Мохаммед. Його агресивні плани у відношенні Закавказзя повели до загострення міжусобної боротьби закавказьких феодальних правителів, з яких деякі шукали заступництва в Туреччини. Це перешкодило реалізувати проекти утворення в Закавказзі буферних держав.Хоча прийняття пануючого Іраклія під заступництво Росії (договір 24 липня 1783 р.) не суперечило договорам Росії з Туреччиною, тому що ні Кахетія, ні Картлія не залежали від Турецької імперії, емісари Порти поширювали султанські фірмани, що запрошували всіх азербайджанських і дагестанських ханів разом з Туреччиною захищати іслам і вести боротьбу з Грузією.Восени 1784 р. турецький ставленик князь Абашидзе з 12 тис. турецьких військ прийшов у Поті і Батумі і почав боротьбу з імеретинами, але наприкінці року потерпів поразку від грузинських військ.У 1785 р. ахалцихский паша Сулейман набрав до 4 тис. лезгин і турок і направив їх у Грузію, де вони розорили трохи сел. На зворотному шляху в р. Кури вони були зустріті російським загоном майора Сенненберга і наголову розгромлені. У полон було узято 200 чоловік, убите і поранено біля тисячі; однак у наступному році нальоти на Грузію були повторені.Було очевидним, що діями ахалцихского паши проти Грузії керує Туреччина, що прагне за допомогою зброї або грошей створити собі опору в Закавказзя серед окремих груп місцевих феодальних правителів.Феодальна роз'єднаність народів Кавказу, внутрішні звади, спекуляція на релігійних почуттях кавказких мусульман, агітація, що вело мусульманське духівництво, -- усе це сприяло антиросійським виступам на Кавказі.Вважаючи, що ще рано відкрито виступати проти Росії, Порта наказала ахалцихскому паші Сулейману, не подаючи приводу до зіткнення з Росією, таємно готуватися до відкриття воєнних дій. У Поті прибутку два військових і 15 транспортні судна, навантажених бойовими і продовольчими припасами. І в Поті й у Батумі турки посилено доставляли артилерію і побудували зміцнення між р. Ріоном і о. Палеостомі. Для цих робіт з Константинополя були прислані 4 іноземця. Вони ж навчали турків діяти при знаряддях. Ходили слухи, що в Анатолієві було зосереджено до 35 тис. турок, а в Ахалцих прибув ка-пиджи-баша, якому доручено набрати в околицях цього міста до 12 тис. чоловік.Росія також готувалася до війни на Кавказі і вживала заходів по зміцненню своїх зв'язків з кавказькими народами, причому особлива увага була звернена на Дагестан, Кабарду, Грузію, Вірменію й Азербайджан. Булгакову доручалося знову підтвердити Туреччини, що володіння пануючи грузинського будуть оберігатися, як володіння самої Росії. Були прийняті міри до упорядкування кавказької військової і цивільної адміністрації. Царський уряд, будучи зацікавлено в підготовці кавказьких народів до майбутньої війни, прийняло в 1786 р. важливі рішення про формування місцевих військ з горянських народів, зокрема у Великій і Малій Кабарді. Спішний характер військових заходів, проведених Росією на Кавказу, визначався ще і тим, що в 1785 р. у Чечні почалося повстання під керівництвом місцевого жителя Ушурми, що назвався шейхом Мансуром. Це повстання мало свої глибокі соціальні корені; воно з'явилося результатом внутрішніх протиріч, що значно загострилися в середовищі горянських народів під впливом росту економічних зв'язків з Росією і розвитку товарно-грошових відносин.4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура та російсько - турецької війни 1787-1791р.р.ДО 80-х років XVIII в. протиріччя між соціальною верхівкою горянського суспільства -- князями, ханами, боками,-- з одного боку, і простим людом з інший, помітно загострилися. Феодали охоплювали у свої руки землю і ставили в залежність від себе простих горців. Постійно ворогуючи між собою, кумикскі, кабардинські й осетинські феодали втягували у свою міжусобну боротьбу залежний від них простий народ.. Як уже говорилося, однієї з форм протесту горянського населення проти феодального гноблення була масова втеча селян від своїх власників до росіян, на «лінію». Там їх приймали і перетворювали в християн. Кабардинські власники, у свою чергу, скаржилися на те, що втеча селян ставить них у важке положення. Найбільш затятим супротивником Росії було мусульманське духівництво. Його антиросійська пропаганда зустрічала співчуття не тільки в деякої частини феодалів, але і серед простих горців, особливо в найбільш відсталих племенах. Мусульманське духівництво розпалювало невдоволення кумиків і кабардинців діями царської колоніальної адміністрації. Приводів для цього було достатньо.Ігнорування царською адміністрацією інтересів горців, захоплення їхніх земель для російських поселенців, насадження на Кавказу російських поміщиків з числа генералів і вищих царських чиновників -- усе це викликало невдоволення кавказького населення.У 80-х роках XVIII в. ґрунт для спалаху стихійного руху на Північному Кавказу була досить підготовлена. Напруга ще більш підсилилася після землетрусу, що відбувся на початку 1785 р. Цей землетрус і послужилася приводом до виступу Ушурми (шейха Мансура).Ушурма почав свою діяльність як релігійний проповідник. Релігійна проповідь Ушурми мала особливий успіх серед найбільш відсталих в економічному відношені і політично забитих горянських народностей; вона була зрозумілою для них формою агітації проти Росії.Ушурма розумів, що в боротьбі проти Росії не можна було цілком покластися на феодальних власників і старшин, тому що більшість з них не були супротивниками колоніального режиму царату. Тому він вирішив використовувати у своїх цілях невдоволення простого народу, діючи за допомогою релігійної пропаганди. Багато місцевих феодалів і старшини, зрозумівши, що це загравання Ушурми з простим народом для них не небезпечно, зайняли стосовно нього доброзичливу позицію, не приймаючи, однак, активної участі в його ворожих Росії виступах. Вони, видимо, вичікували, на чиїй стороні буде перевага.Незабаром Ушурма почав бойові дії проти Кизляра. Фортецю Кизляр, одна з найстарших на Кавказі, займала важливе стратегічне положення між Північним Кавказом, Дагестаном і Закавказзям. Через Кизляр проходив шлях, що зв'язував Кавказьку лінію з Астраханню він був військово-адміністративним важливим економічним центром Північного Кавказу. Перший виступ проти Ушурми загону російських військ у складі Астраханського піхотного полку, батальйону єгерів, кавалерії і двох знарядь виявилося невдалим. Загін, що повертався після розгрому аулу алди, 26 червня був оточений у лісі і знищений горцями. Близько 200 чоловік потрапило в полон, більше 300 було убито, у тому числі полковник Пієрі і 8 офіцерів. Сподвижники Ушурми поспішили видати цю перемогу за виконання його пророцтва.Кваплячи розвити військовий успіх, Ушурма 15 липня 1785 м, підступив до Кизляру. Незважаючи на запеклу атаку, узяти Кизляр Ушурмі не удалося; він захопив лише Каргинский редут, що знаходився в 5 км від фортеці. Невдалої була і спроба опанувати 29 липня невеликою фортецею Григоріополісом. Протягом 19 і 20 серпня Ушурма вдруге намагався опанувати Кизляром, маючи цього разу у своєму розпорядженні кілька тисяч чоловік. Однак сильним артилерійським вогнем і діями кизлярского гарнізону, особливо терських козаків під командою кабардинського князя Бековича-Черкаського, атака була відбита.Систематичні військові невдачі і великі втрати в людях рішуче похитнули авторитет Ушурми. Його прихильники почали розуміти, що їхні жертви даремні, що пророцтва Ушурми про близьку перемогу, як і його запевнення, що російські пушки і рушниці нездатні заподіяти шкоди правовірним мусульманам, не що інше, як обман. Наступило розчарування в Ушурмі, віра в нього була загублена. Горці зрозуміли, що мети, що .він ставить, зовсім не відповідають їх інтересам; його навіть стали підозрювати в бажанні посварити горців з російською владою тільки для того, щоб викликати жорстокі репресії з боку царських генералів. Почався масовий відхід горців від Ушурми.Кінець 1785 р. був особливо важкий для Ушурми. Військові поразки, а також слухи про наближення царських військ і каральних експедицій, що загрожували повним руйнуванням повсталих селищ, підсилили розкладання в його таборі. Від Ушурми почали відходити самі віддані йому люди.Зі свого аулу Ушурма був змушений перейти до кумиків. Він сподівався удержати кумиків біля себе і, спираючи на відданого йому андріївського власника, князя Чепалова, підняти ногайців.У листопаду в Кабарді відбулося зіткнення сил Ушурми з загоном полковника Нагеля. Ушурма потерпів поразку і був змушений залишити Кабарду. Цим закінчився перший період збройного виступу, піднятого Ушурмой -- шейхом Мансуром.З грудня 1785 р. починається другий період діяльності Ушурми.У той же час усе частіше і наполегливіше стали надходити повідомлення про появу на Кавказу прийшлих до Ушурми турецьких агентів.У 1787 р. Туреччина почала посилено готуватися до війни з Росією. Посли Франції, Швеції і Пруссії пропонували туркам свої послуги, обіцяли гроші, флот, озброєння, інструкторів і навіть військо. Поки в Константинополі велися складні дипломатичні переговори, турецький уряд розвивав кипучу діяльність на Кавказі.. Розрахувавши, що повстання на Кавказі не тільки утруднить положення росіян у Грузії, але і відверне частину російських сил від європейського театру воєнних дій (у цей час продовжувалася війна Росії зі Швецією) і від Криму, Туреччина приділила Кавказу особлива увага.У травні -- червні 1787р. Ушурма посилено агітував населення горянських аулів, наполягаючи на необхідності зібрати нове військо, нібито для захисту майна горців від російських військ,але безуспішно.Нарешті, 3 липня 1787 р. старшина Кайтуко Баків повідомив про те, що весь народ від Ушурми розійшовся по будинках, а сам він от уже чотири дні як зник зі свого аулу Алди. Незабаром було встановлено, що 5 липня 1787 р. Ушурма переправився через Кубань і знаходився в будинку власника Камамета Мансурова на р. Великий Інжик.9 вересня 1787 р. Катерина II видала маніфест про розрив з Туреччиною і відкритті воєнних дій. Але турки ще 21 серпня без оголошення війни напали на два боти, що знаходилися в Очаковском лимані, і відправили загін із Суджука до черкесів для негайного вторгнення в межі Росії разом з Ушурмой і його людьми. Довідавшись про це, генерал-поручик П. С. Потемкін із загоном у 8 тис. чоловік при 35 знаряддях переправився 20 вересня через Кубань. Ціль його була знищити Ушурму, що на чолі закубанських і ногайских орд чисельністю в 8. тис. чол. знаходився між ріками Урупом і Лабою. Протягом 20--22 вересня відбулося кілька зіткнень, що закінчилися поразкою Ушурми. У жовтні він був остаточно розбитий на р. Урупе і біг в Анапу [7,с.268].З цього часу й аж до падіння Анапи в 1791 р. Ушурма залишався в цій фортеці.28 вересня військо Батал-паши переправилося по двох бродах через р. Кубань і рушило в Кабарду. Але вступити в неї йому не довелося. На границі Кабарди турецьке військо було зустрінуте російським загоном, яким командував генерал І.І. Герман. Відбувся жорстокий бій. Турки були розбиті, сам Батал-паша здався в полон росіянам.Розгром турецьких військ на границі Кабарди мав велике значення для її подальшої долі. Кабардинський народ був урятований від реальної погрози вторгнення турецьких військ на його територію, що неминуче принесло б йому незлічимі нещастя.Ця перемога над турецькими військами значно зміцнила військовий авторитет Росії на Кавказі й удержала від виступу на стороні турків багатьох феодалів. Як пам'ять про цю подію на місці розгрому турків виникла станиця БаталпашинськаНадалі російським військам було наказано переправитися через Кубань і йти на турецькі фортеці й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В. Гудович.Однак це вже не могло зробити бажаних для Порти дій. Головнокомандуючий І. В. Гудович думав, що знищення турецьких зміцнень в Анапі внесе остаточне заспокоєння серед кабардинців і черкесів. Навесні 1791 р. він рушив на неї свої війська.22 червня 1791 р. у 8-м години ранку російські війська після штурму опанували Анапою. Їм дісталися 95 знарядь і 130 прапорів. Ворог утратив більш 8 тис. убитими і пораненими. Узято в полон 5900 чоловіків. Був узятий у полон і Ушурма. Основна маса полонених була відправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця терміново направили в Петербург.Довідавшись про падіння Анапи, турки залишили Суджук. Після цього російські війська 16 вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лінію.Інтереси об'єднання сил європейської реакції для боротьби проти французької буржуазної революції прискорили закінчення російсько-турецької війни. 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений між Росією і Туреччиною мирний договір, яким насамперед підтверджувалися трактат 1774 р. і акт 1783 р. про приєднання Криму і Тамані до Росії і встановленні російсько-турецької границі по р. Кубані.На заході Росія повертала Туреччині Бессарабію, Молдавію і Валахію.Після висновку Ясського миру турки відновили зруйновані зміцнення Анапи, озброївши її 132 пушками, і направили туди нові війська під приводом приборкання закубанців, що зробили нібито непокору анапському паші.Так була закінчена російсько-турецька війна 1787-- 1791 р. У цій війні в бойових діях російських військ брали участь кабардинські загони; вони ж відмінним образом несли охорону Кавказької лінії.Але ця війна серйозним образом дезорганізувала життя Кабарди. І під час війни і по її закінченні виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюди треба віднести репресії з боку російської влади, а також часті реквізиції худоби.Незабаром після закінчення війни царські влади вирішили підсилити Кавказьку лінію, побудувавши на ній нові фортеці. У 1792 р. у ведення Чорноморського козачого війська був переданий Таманський півострів і землі праворуч нижнього плину р. Кубані. Тут були створені 42 куреня, що склали 10 кінних і 10 піших полків. Центром чорноморського козацтва стало місто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лінія фактично була продовжена до Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, що займалися хліборобством.[17.ч.2.,ст.245] Ряд нових адміністративних заходів, проведених Царським урядом, а також захоплення земель для установи нових фортець і для роздачі царським генералам і чиновникам породжували в кабардинців і інших горців невдоволення, що використовувалося ворожими Росії елементами, що сіяли ворожнечу серед кабардинських князів і відновлювали їх проти російського уряду.У Кабарді спроба ввести нові суди була зроблена в 1793 р. Однак вона зустріла протидію з боку кабардинців: уведенням цих судів порушувалися місцеві кабардинські звичаї і наносився збиток привілеям князів. Оскільки влада тисла на ці суди, вони являли собою не стільки органи правосуддя, скільки поліцейське знаряддя в руках російської військової адміністрації. Природно, що все це викликало велике невдоволення серед місцевого населення.Турецький султан Селим III зі своєї сторони призивав кабардинців перейти за Кубань, де Порта гарантує їм рятування від Росії. При цьому він повідомляв, що Туреччина створює приводи для війни з Росією, щоб першою справою «избавить» від неї Кабарду і Крим [7,с.296].12 вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя і розорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії -- Тифліс. Ця подія сильна стривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії. Щоб не допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війни в Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.Царський уряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані проти Росії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямовані російські війська. Тільки після висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня 1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі на Кавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користь Росії.Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом або що усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїм устремлінням. ВисновкиXVIII століття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту процесів, що протікали в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальний вплив на наступні долі горянських народів. У центрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горці виступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатів міжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вже історичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичної ситуації на Північному Кавказу.Життя горянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двох різних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загроза безупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамках можливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацій і союзів. З іншого боку -- природні умови і багатовікові традиції соціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовою диференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції була закладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягом століття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицях різних угруповань горянських князів і старшин.У курсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва (1514--1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанською Туреччиною і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень між Османською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітського конфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство в мусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султани намагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались із Сефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзників головним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкою османською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положення Північного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і Передньою Азією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початку конфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами Середньої Азії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніх закріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти із Шейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками по антиосманських коаліціях.Вже в перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів із правителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя Іван Грозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на Північному Кавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями і грузинськими государями, а також включення до складу царських володінь Астраханського ханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравим вираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництво в 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд не зміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків на заході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії на Кавказу виявилися досить слабкими.Аж до початку XVIII в. суперництво за Кавказ йшло в основному між сефевідским Іраном і Османською імперією. Ірано-турецькі війни велися зі змінним успіхом і завершився мирним договором 1639 р., що розділив спірну територію на сфери впливу: Східна Грузія і Східна Вірменія, Азербайджан і Дагестан виявилися під владою іранських шахів; Західна Грузія і Західна Вірменія, Абхазія і землі адигів у Причорномор'ї і Прикубань відійшли до османських султанів. Однак жодна зі сторін не була задоволена досягнутими результатами. На рубежі XVIII в. починається нова фаза в міждержавному конфлікті за Північний Кавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави -- петровської Росії, а також значним посиленням активності західноєвропейських країн -- Англії, Франції, Австрії, Швеції, Пруссії.При реалізації своїх задумів на Північному Кавказу Петро I і його спадкоємці зштовхнулися зі значними труднощами. До них насамперед потрібно віднести складну європейську ситуацію, що не дозволяла Петербургові концентрувати всю увагу на здійсненні цілей східної політики. Не менш важливим були значна далекість цієї території від основних економічних і політичних центрів держави і відсутність розвитий системи комунікацій, що зв'язували Кавказ з центральними районами Росії. Тому місцева російська адміністрація випробувала постійні утруднення з погляду як людських ресурсів, так і матеріального забезпечення військових гарнізонів і російських союзників із середовища горянського населення. У подібних умовах вона воліла використовувати дипломатичні переговори, а не військову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарів і старшин, ніж терор і репресії, чим вигідно відрізнялася від шахських, султанських або ханських намісників, що звикли діяти методами лякання і насильства. З початку 60-х років XVIII в. політика царського уряду стає більш активною, наступальною, у ній усе ширше починають використовуватися примусові міри, що особливо виразно проявилося в конфлікті з кабардинськими князями через Моздок і переселення прийнявши християнство осетин і інгушів на рівнинні землі. Однак у цілому курс російської влади відрізнявся більшою гнучкістю, прагненням не доходити до відкритого конфлікту. Коли ж вони відходили від політичних методів рішення кавказької проблеми, їхнє положення в регіоні помітно ускладнювалося. Відмітною рисою дій іранських і османських правителів у регіоні було наполегливе бажання використовувати релігійні симпатії місцевого населення в політичних цілях. Так, Порта і кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучити на свою сторону мусульман-суннітів, пропонували їм своє заступництво й одночасно вогнем і мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен. Такої ж тактики у відношенні горців-шиїтів дотримувався шахський двір. Однак його старання, так само як і дії його противників-суннітів, не мали великого успіху. Відверто насильницькій і експансіоністській політиці, що проводилася шахським двором, Портою і її васалом-кримським ханом, населення Північного Кавказу віддавало перевагу курсові російського уряду. Про це свідчать спільні дії по відображенню кількаразових навал як османо-крымских, так і іранських феодалів, участь горців на стороні Росії в російсько-турецьких війнах XVIII в.У міждержавній боротьбі за Північний Кавказ протягом XVIII в. простежується кілька етапів, відмінних і по розміщенню сил, і по висуванню на перший план окремих територій, де спостерігалося вкрай гостре зіткнення протиборчих сторін. Перші два десятиліття ведуче місце в задумах Стамбула і Петербурга займала Кабарда. Однак успіхи Росії в Північній війні, занепад влади Сефевідів в Ірані і явній загрозі оволодіння узбережжя Каспію Портою підштовхнули Петра I на якнайшвидшу реалізацію частини його східної програми -- установлення контролю над Прикаспійськими областями, що було закріплено в підписаному Петром I із представниками шахського двору Петербурзькому договорі 1723 р. і в російсько-турецькому трактаті 1724 р. У наступному двадцятилітті центр протиборства переміщається в Дагестан і сусідні з їм території, що з часу Гянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької політики Надир-шаха. Ослаблення активності Росії в кавказьких справах сприяло не тільки успішним діям іранського полководця, але і новим зусиллям Порти по підриві впливу своїх супротивників на Кавказу і по зміцненню власних позицій у регіоні.В другій половині XVIII в., коли Іран фактично вибув з боротьби, майбутнє Північного Кавказу вирішувалося в суперництві Російської й Османської імперій. Їхній конфлікт поширюється не тільки на Дагестан і Кабарду, але і на Осетію, Інгушетію, Чечню й інші області. Російсько-турецька війна 1768--1774 р. остаточно змінила розміщення сил у регіоні на користь єкатерининської Росії. Відповідно назріла необхідність вибору заступництва визначила поетапне приєднання окремих територій Північного Кавказу до Російської держави: Інгушетії і Східної Осетії в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечні, шамхальства Тарковкого і Північної Кумикії в 1781-- 1796 р. і Дагестану в цілому в 1813 р.Приєднання Північного Кавказу до Росії сприймалося народами регіону як результат політичного союзу, спрямованого проти загальних ворогів, а не як акт їхнього перетворення в підданих російського царя. Таким чином, ясні мотиви часто мінливої зовнішньополітичної орієнтації місцевих володарів і старшин, для яких визнання сюзеренітету Росії не означало припинення своєї державної самобутності. У XVIII в. для неї на першому місці залишалися політичні цілі, а не задачі колоніального пограбування або насильницької асиміляції. У підсумку визвольна боротьба горців проти східних завойовників підкріплювала зусилля Російської держави по зміцненню своїх південних границь. У ході спільних зусиль по відображенню агресивних устремлінь правителів Ірану, Османської імперії і Кримського ханства міцніла бойова співдружність, закладалися традиції взаємної допомоги і підтримки.Список використаних джерел та літератури1.Алиев Ф.М. Антииранские выступления .-М. - 1987. С.354.2. Ахмадов Я.З. Взаимоотношения Чичено-Ингушетии с Россией в XVI- в начале XХ ст. Грозный - 1981. С.465. 3. Блиев М.М. Русско-осетинские отношения.С.302.4. Белокуров С.А. Сношения России с Кавказом.. С.267.5.Веселовский Н.И. Военно-исторический очерк города Анапы П. - 1914. С.198.6. Гербер И.Г. Описание стран и народов.М.1976. с.307.7.Дубровин Я.Ф.История войны и владычества русских на Кавказе.М.-1965,Т.2 С.268.8. Дудков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа. Ч.1. СПБ, 1869.9. Дорожный С.П. Материалы для истории русского флота. М. - 1975,с.269.10.Зуев М.Н. История России М. - 2005. С.709.11. История народов Северного Кавказа с древних времен до конца XVIII ст.- М.-1988. Ст.507.12. История Кабардино-Балкарской АССР// М:. - 1976.Т.1.13. История Грузии с древних времен до XIX ст. Т.2.14.Кудашев. В.Н. Исторические сведения о кабардинском народе С.324.15.Кувшинова В.А. История России // МГУ - 2003. Ст. 684.16..Киняпина Н.С.,Орлов А.С. История АССР./ / Е:. - 1981. Ст.40717. Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII ст./ Т.1-2.// М:. - 1987. 18. Кушаева Е.Н. Народы северного Кавказа и их связи с Россией XVI-XVIII ст. М:. - 1963.с.324.19. Лысцов В.П. Персидский поход Петра І.М:. - 1950.с.213.20.Міхнєва Р.М. Росія та Османська імперія в міжнародних відносинах 1739-1756 рр.// М:. - 1985.с.239.21. Сокуров В.Н. Внешнеполитическое положение Кабарды в посл. чв. XVII- в первой чв. XVIII ст.// М:. - 1977. 22. Соловьев С.М. История России. Книга 11. Т.22., М:. - 196323.Смирнов Н.А. Политика России на Кавказе XVI-XIX ст. М:--1958.с.485.24. Сотавов Н.А. Северный Кавказ в русско-иранских и русско-турецких отношениях М.-1991.с.342.25. Тамай А.Н. К вопросу о провале дагистанской кампании шаха Надира. Ст.117. История Дагестана Т.1//Ст.678. 26.Юзефович Т. Договоры России с Востоком политические и торговые.-СПБ.,- 1869.
