7 - 8.08.1943 р. відділи УПА-Пд. На чолі з Іваном Климишиним (псевдонім “Крук”) на Кременеччині провели роззброєння та структурну ліквідацію військових відділів ОУН (А. Мельника) під командуванням Миколи Недзведзького (псевдонім “Хрін”). Більша частина мельниківців влилася в УПА, а такі діячі ОУН(м), як Федір Польовий (псевдонім “Поль”), Василь Штуль (псевдонім “Чорнота”), Максим Скорупський (псевдонім “Макс”), Олександр Яценюк (псевдонім “Волинець”), обійняли керівні посади в УПА.
19.08.1943 р., продовжуючи консолідаційну акцію, спрямовану на створення єдиної потужної військової структури, відділи УПА атакували штаб УНРА на Поліссі, внаслідок чого в УПА влилося чимало колишніх прихильників Т. Боровця. Восени 1943 р. на Волині ліквідовано групу Тимофія Басюка (псевдонім “Яворенко”) під назвою “Фронт української революції”, яка займала антибандерівську позицію. Восени 1943 р. виникають перші повстанські загони на Буковині і Бессарабії під назвою БУСА -- Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 р. відділи БУСА вливаються до складу УПА. У листопаді 1943 р. в основному завершилися переговори між ОУН та ОУН А. Мельника, під час яких досягнуто домовленостей: про утворення єдиної УПА, про допустимість поєднання легальної участі в українських збройних формуваннях у складі німецької армії (їх планувалося використати як підготовчо-вишкільну базу) та підпільної роботи, про припинення міжфракційної ворожнечі на час боротьби за визволення України та про участь мельниківських представників у єдиному штабі. Однак після загадкової загибелі Р. Сушка (січень 1944 р.) у нетривкому мельниківсько-бандерівському альянсі стався новий розкол.
Характер Української Повстанської Армії, як збройної організації українського народу, зобов'язував її не обмежуватись тільки бойовими діями. УПА не забувала про організацію господарського і адміністративного життя населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волині з відозвою не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свинями, птицею та різними продуктами. Бойові дії УПА 1943 р. на Волині та Поліссі призвели до того, що у ряді районів було повністю ліквідовано німецьку окупаційну адміністрацію і проголошено тимчасову українську військову владу (“Колківська республіка” тощо).
У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був генерал Еріх фон дер Бах, у майбутньому - керівник придушення Варшавського повстання 1944 р. Фон дер Баха перекинули з Білорусії для керівництва каральними операціями проти УПА. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Крем'янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників із числа мирного населення. Керівники ОУН та УПА були поставлені поза законом. За голову провідника ОУН М. Лебедя (псевдонім “Максим Рубан”) гестапо призначило нагороду в 50 000 німецьких марок. 10.10.1943 р. нацистська влада проголосила воєнний стан у Галичині, скерований проти УНС та СКВ.
У грудні 1943 р. УНС прийняла назву “УПА-Зх.”, що означало завершення періоду становлення УПА і початок розширення її діяльності на регіони, опанування яких перед тим було проблематичним. Перш за все, втілювався в життя план опанування Карпатських гір та налагодження дипломатичної служби. У 1943 - 44 рр. представники УПА налагодили контакти з угорськими, румунськими, словацькими військами, а також з представниками союзників. Восени 1943 - 44 рр. командування УПА досягло домовленості про дотримання нейтралітету з командуванням угорських і румунських частин, що перебували на українських землях; у лютому 1944 р. укладено угоду з польською Армією крайовою про взаємовизнання боротьби обох народів за незалежність.
У 1943 р. радянські війська вступили на територію України, і УПА опинилась перед загрозою війни на два фронти. З літа 1943 р. почастішали сутички УПА з радянськими партизанами. Спроби переговорів з представниками з'єднань О. Сабурова, С. Ковпака, Д. Медведєва, А. Бегми та П. Вершигори не дали реальних наслідків. Радянська сторона та гітлерівці трактували УПА як бандитів, “ворогів народу”. У свою чергу, і українській націоналізм був послідовно антирадянським. Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель--Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів -- парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько--партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.
У листопаді 1943 р. на Житомирщині відбувся конгрес Антибільшовицького блоку народів, який намітив проект створення спільного антирадянського фронту усіх поневолених націй. У цей час у складі УПА воювали представники інших національностей, робилися спроби створення національних формувань з числа узбеків, грузинів тощо. Однак ці формування, як і сама участь не українців в УПА, носили більше пропагандистський, аніж практичний характер. Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира “Ташкента” (справжнє прізвище невідоме). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівненщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО “Турів” виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО “Заграва”. Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (псевдонім “Яструб”).
Велика увага приділялась агітаційно-пропагандистській діяльності УПА. 1943-1945 рр. віддруковано листівки-звернення “Червоноармійці!”, “Брати-поляки!”, “Білоруси!”, а також ряд листівок російською мовою.
Навесні 1944 р. відбулися перші збройні сутички УПА з регулярними радянськими частинами. Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН -- С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником -- Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.
Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцевий люд з жахом чекав повернення більшовицьких вандалів, пам'ятаючи репресії 1939--1941 рр.
Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали цілими дивізіями, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинялися до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.
Ця зміна тактики дозволила групам “УПА--Захід” та “УПА--Північ” перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами Міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).
У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Першим кроком “визволителів” став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали “чорножупанники”), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 000 мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. По завершенні мобілізації усі вони за бажанням були звільнені і повернулись до своїх домівок.
Після свого повернення більшовики одразу наклали на українські села контингенти м'яса і хліба і стягали їх жорстокою рішучістю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районів Львівської області було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплі, 44 500 цнт. сіна, 18 496 цнт. м'яса.
Знову розпочинається колективізація. Однак поки що вона проводиться обережно. Замість колгоспів більшовики стали пропагувати на західноукраїнських землях так звані “громадські господарства”, які об'єднували кількох одноосібних господарів.
По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик “Від зорі до зорі на колгоспнім лані”, більшовики змушували селян працювати по 17--18 годин на добу.
В лісистих околицях введено “лісові норми”. На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000--1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50--100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000--3000 крб. податку. У квітні-травні 1945 р. була організована підписка на нову “Четверту Воєнну Позику”, перейменовану потім на “Позику Перемоги”. Кожен селянин повинен був “добровільно” підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.
Розпочався пресинг західноукраїнської інтелігенції. В січні 1945 р. у Львові було організовано учительський з'їзд. З головною доповіддю на ньому виступив один з керівників КП(б) України Д. З. Мануїльський, який піддав критиці український буржуазний націоналізм, за що доповідачеві присвоїли звання почесного доктора наук Львівського університету. Найавторитетніших представників галицької інтелігенції академіка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агітацію проти УПА, ОУН, УГВР.
Розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. Наприклад, у Радехівському районі Львівської області на 118 службовців в 1945р. було 79 росіян, 2 євреї, кілька поляків. У 1946 р. у всіх західних областях з посад, які становили номенклатуру, на місцеві кадри припадало тільки 14%. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Ця лінія, до речі, продовжувалась до кінця існування Радянського Союзу, поки Компартія на теренах Західної України не втратила реальної сили. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. У Львівський та Чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії. Обов'язковим репертуаром стали фільми “Петро Перший”, “Суворов”, “Цар Іван Грозний”, драма Корнійчука “Богдан Хмельницький”.
Нищівного удару було завдано українським церквам -- православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито “за співпрацю з німцями”. Незабаром дійшла черга до Української греко--католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язниці МДБ опинились перемишльський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення. А в 1946р. у Львові за схемою, відпрацьованою на політичних процесах З0-х років, відбувся Собор греко--католицької церкви, який оголосив про її “самоліквідацію” та добровільне приєднання до Руської православної. Ні в кого не виникало сумніву, що Собор був інспірований чекістами, як стало відомо пізніше, підбором “делегатів” керував полковник держбезпеки Богданов. Усі священики, які залишились вірними батьківській вірі, були інтерновані.
Ліквідація греко-католицької церкви, яка була носієм національних традицій, глибоко образила почуття віруючих, спричинила до активізації повстанського руху.
Окрім усіх згаданих тут засобів винищування української культури і українського народу, МДБ--МВС продовжували використовувати свої старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякі статистичні дані. У 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру -- 2123 особи, в тому числі 624 старих, 898 жінок, 601 дитину; вивезено на примусові роботи в Донбас -- 649 осіб, вбито -- 1817 осіб, в тому числі 120 старих, 90 жінок, 68 малих дітей, арештовано 3479 осіб, спалено 2706 господарств, пограбовано -- 2650 господарств, знищено 40 церков.
В такій ситуації, безумовно, єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. В 1944--1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.
У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС--МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався “концентричний” наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС “не прочісували” крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.
В грудні 1944 р. 20 000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.
В січні-лютому 1945 р. МВС--МДБ чисельністю 10 000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччині. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М.С. Хрущов.
7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40 000 “червонопогонників” під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.
З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС--МДБ в 1944--1945 рр. перелічимо найважливіші.
В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.
На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куреня “Зубри”. Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.
21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.
Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.
В лютому 1945 р. спецвідділи МВС--МДБ чисельністю 30 000 бійців заблокували одночасно де-кілька сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами з лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.
