На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний “Благий” та сотенний “Вершник”.
В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС--МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА “Кочовики” наштовхнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ на позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.
29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20 000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.
Бої УПА із загонами МВС--МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанської війни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Ровенської області було вбито Клима Савура -- командира “УПА--Північ” та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН “Тарасом” (Д. Маєвським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. “Тарас” застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашингтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.
Збройна боротьба УПА завдала великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.
Так, наприклад, в інструкціях Волинського обкому КП(б) України від 3 жовтня 1944 р. сказано:
“Вважати за основний напрямок масово--політичної роботи на селі в найближчому часі -- широке роз'яснювання того, що суверенність нашої держави завойована українським народом тільки під керівництвом більшовицької партії, тільки за активною допомогою великого братнього російського народу. Потрібно невпинно роз'яснювати, що дійсно вільна й незалежна Україна є тепер і може бути лише в братній сім'ї народів могутнього Радянського Союзу.
В масово-політичній роботі необхідно викривати провокаційність і брехливість гасла українсько-німецьких націоналістів “За вільну і незалежну Україну”. Необхідно роз'яснювати Конституцію Радянської України, що український народ під керівництвом більшовицької партії вже завоював свою волю і суверенні права, а українськo-німецькі націоналісти: бандери, мельники і оунівці ведуть боротьбу з українським народом не за “вільну і незалежну Україну”, а за Україну куркулів і капіталістів, за поневолення України німецькими фашистами, за перетворення українського народу в німецьких рабів.
14 Пленум обкому КП(б) України звертає увагу партійних організацій на те, що масово-політична робота серед населення повинна бути скерована на розклад націоналістичних банд, на виховання в населення ненависті до німецько-українських бандитів і на залучення всього населення до активної і рішучої боротьби з бандитами”.
Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.
В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА “Павленко” (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА -- “Босота” (Матвій Токар) та “Ломиніс” (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. “Босота”, “Козуб”, “Гамалія” та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого “УПА--Північ” Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.
У грудні 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повідомило ще один “останній” термін добровільного виходу з лісу. У травні 1945 р. з приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а в липні 1945 р. -- четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.
Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою “доброзичливість”, більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939--1941 рр. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки “бандерівців” склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС--МДБ у 1944--1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.
Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня “Чорноти” вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шляху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня “Вихора” атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнім і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням “Чорного” здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.
Другою формою відповіді на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного руху. Ця агітаційна кампанія УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області -- 5 253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області -- понад 3 200, які примушували йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської “демократії” і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало добровільно не більше 3 % української людності, 30--40 % голосувало лише під жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборців.
Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого закінчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армії, серед яких було багато українців, чинили “тихий” опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались “не бачити” повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди.
МДБ--МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.
Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100--200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що ніби-то досліджують ліси для вирубування і вивозу деревини.
Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лісом і навколишніми селами; 2) контролювати шляхи з сіл до лісу і не допускати постачання харчів повстанським загонам; 3) тримати в постійній напрузі повстанців у лісі; 4) облавами і обшуками тероризувати населення.
У січні--лютому 1945р. було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945--1946 рр. з'являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10--100 бійців на село і 2 000--5 000 на район. Наприклад, в Сокольському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе -- 700 чоловік і танкова частина, Бубнище -- 25, Воля Довголуцька -- 20, Гірне -- 15, Кам'янка -- 25, Корчин -- 30, Крушельниця -- 43, Луковиця Горішня -- 20, Луб'янці -- 25, Монастирець -- 20, Межиброди -- 60, Підгородці -- 90, Розгірче -- 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня -- 20, Семигинів -- 25, Сукул -- 25, Синевідсько Верхнє -- 220, Синевідсько Нижнє -- 30, Сопіт -- З0, Танява -- 60, Труханів -- 40, Улично -- 125, Хромогорб -- 70, Ямельниця -- 10.
В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.
Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади -- не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921--1922 рр. повстання селян під проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей України до Сибіру і на Далекий Схід у 1944--1951 рр. було вивезено 65 906 родин або 203 661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки.
З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: “Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса, а він гадюка, так і помер з криком “Слався Україно”. Скільки я їх перемордував”. Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: “Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада в ОУН.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла”. Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.
Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.
З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.
З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС--МДБ організовує колабораційні “истребительные отряды”, або як їх називали в народі “стрибки”. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 000 чол.
У 1946 р. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.
До такого засобу, незважаючи на те, що Україна -- одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, розробляючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців, що рятуватимуться від пожежі.
Весною 1946 р. в цей спосіб спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині. В північно-східній частині Львівщини (Сокальщина), ліси в околицях Станіславова (Чорний ліс) і багато інших лісових масивів.
Напасники не обмежувалися лише паленням лісів. У багатьох випадках разом з лісами вони спалювали і прилеглі села. В такий спосіб стерто з лиця землі, наприклад, села Велика Радванецька, Кути коло Трійці, Лісові коло Топорова, Добролівка біля Шурович (Львівська область). Запалювали ліси або самі енкаведисти чи сексоти, або ж ранньою весною авіація запалювальними бомбами.
Улюбленою формою роботи МВС--МДБ стають найрізноманітніші провокації. Це, наприклад, підробка заяв. Якщо до рук чекістів потрапляв видний командир УПА, вони таємно його знищували, а потім публікували нібито написану ним, а насправді сфабриковану, “покаяну” заяву. Так вчинили зокрема з поручником “Зміюкою”, сином героя ЗУНР полковника Дмитра Вітовського.
Чекісти не гребували жодними методами. На Західну Україну засилались вишколені банди головорізів, переодягнутих у форму УПА, які не лише знущалися над людьми, чинили розбій, а й вирізували цілі сім'ї і села.
В боях з відділами УПА, порушуючи будь-які міжнародні закони, чекісти вживали розривні набої.
Масове і цілеспрямоване застосування терору завдавало болючих ударів Українській Повстанській Армії. Її чисельність різко зменшується. Однак УПА не капітулює, а шукає і знаходить нові форми боротьби, її командування приймає рішення про розчленування загонів армії на оперативно самостійні одиниці кількістю 11--15 чоловік. Таким чином, УПА переходить від повстанських форм масової збройної боротьби в глибоке підпілля, головним завданням якого стає організаторська і широка політико-пропагандистська робота, невпинний опір агресорам.
В умовах появи 2-го фронту проведено реорганізацію командування УПА та змінено тактику дій у нових умовах. Насамперед вирішено об'єднати пости провідника ОУН та головного командира УПА. 27.01.1944 р. Р.-Д. Клячківський передав свої повноваження Р. Шухевичу (псевдонім “Тарас Чупринка”), а сам залишився командуючим УПА-Пн. (після загибелі Клячківського 12.02.1945 р. цей пост обійняв майор Іван Литвинчук, псевдонім “Дубовий”). Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1923 р. вступає в ряди Української Військової Організації -- попередниці ОУН. Пізніше сам він рекомендує до вступу до лав УВО С.Бандеру. У 20--30 рр. Р. Шухевич був одним із найбільш активних борців проти польської окупації. Людина надзвичайно багатогранна і талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорізьких іграх здобуває два перших місця і встановлює українські спортивні рекорди в бігу з бар'єрами на 400 м і у плаванні на 100 м. Неодноразово заарештовується польською поліцією. Останнє покарання відбуває у страшному концентраційному таборі Березі Картузькій. 80% ув'язнених у Березі Картузькій становили українці -- члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН і т. д. Після початку радянсько--німецької війни Р. Шухевич став одним із організаторів УПА. В 1943 р. заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька годин до екзекуції. З 1944 р. посідає, крім звання головнокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.
Головна команда УПА розпочала переговори з німецькими військами про припинення конфронтації. Представник УПА Іван Гриньох (псевдонім “Герасимовський”) зустрівся 05.03.1944 р. у Тернополі з представником командування охоронної поліції та СД кримінал-комісаром Паппе, а 28.03.1944 р. - з СС-оберштурмбанфюрером Вітиском. Під час розмов ішлось про можливість українсько-німецької співпраці у спільній боротьбі проти Радянської армії, забезпечення УПА зброєю з німецьких складів, обмін інформацією, яка становить тактичний інтерес для обох сторін, звільнення німцями українських повстанців, що потрапили у полон. Щоправда, співпраця, яка намітилася на рівні охоронної поліції (шуцманншафт) і УПА, не дала реальних наслідків, насамперед через брак часу, погану поінформованість низових структур, а також через неможливість досягти згоди з такими німецькими структурами, як гестапо тощо. Гітлерівці продовжували репресивні акції щодо повстанців, а повстанці протягом 1-ї половини 1944 р. неодноразово вели бої з нацистами.
