Історія села Чемеринц
1
ІСТОРІЯ
СЕЛА
Вступ
В даній історії села Чемеринці автор зробив спробу частково вивчити та дослідити розвиток села від найдавніших часів до наших днів. Автор хотів показати село на етапах подій, шо відбувалися на Прикарпатті з найдавніших часів і охоплюючи наше сьогодення.
У цьому дослідженні використані документи Львівського держав--ного історичного архіву, матеріали і документи, що збереглися в церкві, газетні публікації та розповіді старожилів.
Шановні читачі! У своїй праці автор на основі вивчених матеріалів старався в одному розрізі показаній історії села, його жителів, що були активними учасниками заснування, розширення і розвитку його.
Автор дякує священику села Проньків Василю Ільковичу, який зберіг архів церкви, жителям села Жоху Ярославу Степановичу, Проць Теклі, Росі Якиму, Круп'яку Михайлу, Кулебі Роману, Мартиняку Мирону, Проню Івану, Даниліву Михайлу, Чепіжаку Ілярію, Кулебі Омеляну, Стецько Ілярію, Лис Марії… за допомогу в зібранні матеріалів про наших земляків.
Виносимо велику подяку учням школи, які допомогли зібрати спогади учасників визвольних змагань. В короткій, неповній історії села розміщено матеріали про суспільно-політичне, духовне та культурне життя села. Ми не претендуємо на визнання нашого дослідження, як великої наукової праці. Можливо нами допущені якісь недоречності, то нехай наші наступники, що колись візьмуться за глобальне вивчення історії села, його минулого і сьогодення нам пробачать.
Дорогий юний читачу!
Перед тобою лежить книжечка в якій ти прочитаєш про минуле життя тих, хто заснував село, як його наступні покоління розширяли примножували славу про нього, як не жаліючи життя, боролися за незалежність твоєї Вітчизни. Тож пам'ятай, хто ти є.
Українець я, малий!
Українець я, малий,
Жовто-синій прапор мій
В сонячному ореолі,
Тризуб золотий на фоні.
І столиця - місто Київ,
Славні міста-побратими.
Про них в житті пам'ятай,
Рід свій в праці звеселяй.
Про карпатські гори, кручі,
Про Дністер, Дніпро могучий,
Та простори України,
Найдорожчі - нам єдині.
Від Полісся по Чорне море,
України тут простори.
А від Тиси, аж по Дон,
Віковічний наш кордон.
Прадіди, діди віками,
Воювали з ворогами.
За Вкраїну, рідний край,
Мову рідну і звичай. Вірш "Українець я малий", написаний Федьком М.М. у Львові у 1992 році.
Пам'ятай дорогий читачу, що Незалежність України кувалася віками, злита вона кров'ю мільйонів людей, твоїх попередників.
То, шануй про них пам'ять, передай наступному поколінню про тих, що полягли в боротьбі за твою Батьківщину. Примножуй своїм розумом і працею, де б ти не був, багатства матері України - дитям, якої ти є.
Тож Вітчизна найдорожча,
Рідна хата, батько, ненька,
Україна - рідна мати -
Всіх нас горне до серденька.
Розділ I.
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
СЕЛА ЧЕМЕРИНЦІ. ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО
Село Чемеринці розташоване на території лівого та правого берегів річки Золотої Липи та її невеликих потоків-приток. Межує село на сході з селами Смереківка, Дунаїв, на півдні - з селом Біле, П'ятин, на заході - з селом Виписки, на півночі - з селами Плинників, Вишнівчик. Село багате на землі середньої родючості, має великі масиви лісів.
Багато сотень років учені працюють над проблемою виникнення населених пунктів на Прикарпатті. У більшості історичних досліджень вчені зводять свої думки до глибинних періодів давнини. Про сліди людей, до нашого літочислення свідчать речові докази (предмети, якими здобували їжу) наші предки.
Проведені археологічні розкопки в Липівцях, підтверджують про існування тут шнурової кераміки. Розкопки в Болотні та речові предмети знайдені в Білому, Гологорах свідчать, що люди на цій території жили в епоху кам'яного віку. Вчені дослідили, що м. Гологори є ровесником Трипілля. Дунаїв у 1385 році було вже містом. Виходячи з наявності цих міст безпомилково можна зробити висновок, що вони були взаємозв'язані шляхами, по яких відбувався рух. Йшли торгові відносини. Тому села Вишнівчик та Чемеринці, які розташовані на цьому шляху, виникли якщо не одночасно, то пізніше, але в епоху кам'яного віку. Якщо судити про Прикарпаття з географічного положення то воно було мостом, який з'єднував Східні цивілізації з Заходом, Південь з Північчю. Серед різноманітних археологічних речей, що знайдені при розкопках речі домашнього вжитку (кам'яні сокири, мотики, кам'яні різці Знайдені вчителем історії с.Білого Кривоносом Б.П., кістяні голки, посуд) є доказами епохи пізнього кам'яного віку.
В цей період появляються стоянки найдавніших людей - городища. За твердженням науковців Львівського Державного Національного університету Кіcа, Тиса, Г.Гербільського та інших городища на Львів-щині виникли ще задовго до нашого літочислення Запис з конспекту 1958 р..
Про те, що село існувало в епоху кам'яного віку, свідчить знайдена кам'яна сокира в потоці при розширені берега в намулі на хуторі Провал, на той час, учнем школи Кіндрат Борисом.
В селі є хутір Городиска, розташований поблизу річки по шляху на Дунаїв. Місця для жител в цьому урочищі підтверджують, що перші поселенці мали великий життєвий досвід. Місце вигідне тим, що береги і вершини захищали від вітрів, наявність глибоких ровів були вигідні для створення примітивних жител. Однак, місце невелике, тому тут могли поселитися пару родів.
Очевидно Городиска і Провал заселялися одночасно. Провал мав більш родючі ґрунти. Потоки з'єднували поселення з лісовими масивами, в яких можна було не тільки полювати, але й захиститися.
Цікаву думку висловив колишній депутат польського сейму Вла-дислав Польнаревич. В книзі "З джерел Сяну, Дністра, Стрия" процес загарбання українських земель він називає так: "Сколонізованіє і загосподарювання східних окресів" "З джерел Сяну, Стрия і Дністра" В.Польнаревич.. Як мемуарист, він наводить багато фактів, кому була роздана зем-ля. Слово "колонізація" ним стверджується. Але щодо господарювання то тут, як історик, він допустив недоречність.
На землях Прикарпаття були давно відомі господарства. Велике господарство мали князі, їх далекі та близькі родичі. І поляки не були родоначальниками господарств. Очевидно він має на увазі процес полонізації та проникнення в господарства земель населення польського походження. Про те свідчить факт про Миколу Гологірського.
Землі в цьому регіоні (Поморяни, Дунаїв, Віцін) були литовського воєводи Радзивіла Див. "Зборівщина". Збірник історії міст і сіл. Виданий в Канаді., які потім він обміняв з Потоцьким на Волині і частково Галичині (Клекотів, Сестратин), Опарипси, Батьків та інші. Село з давніх-давен мало хутори, назви яких збереглися до нашого часу. Коли Потоцький одержав землі і передав їх Миколі з Гологір, вже був відомий хутір Волоський. Його назва походить від запозиче-ного польського слова "Влах", яке вони запозичили з болгарського письма. Слово "Волох" на болгарській мові означає пастух. Очевидно Потоцький заставив Миколу з Гологір створити тут господарство. Розвивати землеробство, скотарство. На берегах потоку були вже будівлі здавна. Селяни могли в пана пасти худобу і безпосередньо жили на цьому хуторі. Старожили стверджують, що найдавніше панське подвір' я було в центрі тепер зруйнованих колгоспних будівель. Коли зруйновані будівлі панів це справа подальшого дослідження історії села. До сьогодні збереглися назви полів. Так, ціле урочище над хутором Волоське називається Панським полем.
Поряд з Волоським є хутір Кучерівка. Житель села Жох Ярослав Степанович підтверджує, що хутір був спочатку по рову, який прилягає до дороги на Перемишляни, а потім зайняв територію сучасної Кучерівки. По різному судять про історію цієї назви. Очевидно, слово Кучерівка перенесене з першого поселення. Перша розміщена близько помістя панського. Тут жили слуги, що доглядали коней - кучери.
Назва хутора Мочули походить від болотистої місцевості, а Бридок - за потоком, і можливо так виникла його назва.
Сусіднє село Гуральня. Ця назва зустрічається в багатьох селах. Вона пов'язана з горілчаним виробництвом, на якому працювали люди з села. Пан мав можливість цим займатися. Підприємства Потоцьких виникли десь на початку 18 століття. Виготовлення спирту почалося монахами в Італії в провінції Пальмеро в XVII ст . Секрети виробництва спирту могли проникнути в Польщу, а потім і в села.
Старожил Стецько Ілярій розповів: "В кінці 90-х років ХІХ століття на горілчаному заводі (гуральні) сталася аварія. Розірвався бак з горілкою. Селяни збіглися і черпали горілку відрами та іншою посудиною". Запис розповіді зробив В.В.Ляхович.
Крім цього с.Гуральня була цегельня і вапнярка
До села Гуральня належав хутір Кутерноги. Назва його походить від прізвища заможного селянина Кутернога.
Назва села Кузбатиця ,за легендою,походить від саморобного посуду з кори дерева - козуба (кори смереки, сосни, вільхи, модрини), в які селянські діти збирали ягоди, малину, суницю, плоди вишень, черешень, а також гриби. Здиралась кора з дерева. Кору згинали так, щоб одна сторона посуду була довшою. Зігнуту кору протикати гілками лози в заздалегідь вирізаних отворах. На довшій половині вирізували отвір для пальців руки. Отвір служив для того, щоб одною рукою тримати козуб, а другою кидати в нього плоди, ягоди, пшеницю тощо.
Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.
Хутір Гута. Ця назва пов'язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.
Хутір Голий Кінець. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.
Хутір Провал. Ця назва дуже поширена на Закавказзі у м. П'яти--горську. Це велика частина міста, така як Поділ у Києві чи Левандівка у Львові. Назва походить від ровів, ща виникли внаслідок ерозії ґрунтів під час злив. До хутора Провал прилягають дуже багаті на гумус землі. Це найкращі поля урочища Загомінки. Таких родючих і вигідних за положенням полів не має жоден хутір. На лівому березі потоку притоки Золотої Липи простягаються урочища Мотузів, Марусина Долина, Василькове. Назви хуторів Васильків та Юрки походять від жителів, яким належать поля. На Юрках жив Юрко Кіндрат з родиною. Запис зробив Федько М.М.
Хутір За Фігурою. Колись в давнину тут було поставлено пам'ят-ник ("фігура"), тому декілька хат, що тут виникли дістали назву за фігурою. Цей хутір виник на лівому березі Золотої Липи, очевидно, пізніше, ніж Городиска.
Про виникнення назви села Чемеринці в історичних архівах ніяких даних немає. Сама назва села пояснюється по-різному. Старожили, жителі села Тістик Володимир, Мартиняк Мирон, Стецько Ілярій розповідають легенду: "Під час нападу турків і татар село часто сплюндровувалось, горіло, запалене дикими половцями, які старших людей і дітей вбивали, а молодь гнали в неволю. Під час нападів частина селян тікала в ліси і переховувалась у траві (назва трави - чемериця)". Запис легенди здійснено Федько М.М.
В народі існують легенди, що з чемериці варили дівчата навар, щоб причаровувати хлопців. На Прикарпатті збереглось багато приказок і пісень. Мати, яка любила сина і не бажала, щоб він ходив до вдовиці, говорила: "Дати пити чемериці, щоб не йшов до вдовиці". Уривок пісні записав Федько М.М. в селі Довжки Сколівського району.
Ймовірність походження назви села від назви трави чемериця підсилюється подібністю назви сусіднього села Кропивна. Згідно переказів, люди, що поселилися у яру біля потічка, врятувалися від турків у кропивах, що густо росли тут.
Перша письмова згадка датується 1389 роком. В документі "Lustrat Lwowski" говориться, що село Чемеринці було передане магнатом Потоцьким Миколі з Гологір за певну послугу. Микола разом з Чемеринцями одержав село Смереківку (Віцень) та Вишнівчик. З цього випливає, що король Польщі Казимир IV Ягелович та його поперед-ники роздавали землі за вислуги магнатам, а ті давали в користування литовським, польським, німецьким колоністам. В "Lustrati..." згадується, що в селі поселили понад 50 гайдуків.
Однак, про походження села можна висунути й іншу гіпотезу. Очевидно назву села принесли ще його жителі. На Вкраїні тотожних назв населених пунктів дуже багато. На основі адміністративно-тери-торіального поділу, назви з коренем "чемер" зустрічаються в багатьох регіонах України. Якщо простежувати їх географічне положення, то напрошується висновок, що віками кочуючи з місця на місце найдавніші поселенці під тиском кочових племен, спасаючись, заселяли одні території, потім їх залишали і просувалися на захід. Подібні назви: Чемер в Чернігівській області, Чмерин у Волинській, Чмереси Барські у Вінницькій, Чемериське у Вінницькій та Черкаській, Чемеривці у Хмельницькій, Чемерне у Рівненській, Жемеринці у Хмельницькій областях. Адміністративно-територіальний поділ. - К.: Політвидав, 1973. Така міграція назв населених пунктів зустрічається і з іншими назвами, наприклад, Новосілка, Біле, Кропивна та інші.
Існує здогадка, що село могло дістати назву від прізвища Чемеринcький (Чемерис). Такі прізвища на сьогоднішній день часто зустрічається на Прикарпатті і навіть у Перемишлянському районі. Очевидно, село міг так назвати перший поселенець, але це довести важко за відсутності письмових джерел.
Другу згадку про село знаходимо в судових матеріалах Львівського Громадського суду за 1443 рік. В суді розглядалася судова справа по конфлікту між Миколою Клюсом та Марією (Марушею) Ольшанською за маєтності. Документи дають можливість встановити, що родина Потоцьких протягом всіх століть передавала у спадщину навколишні села. Землі здавались не за ласку родини Потоцьких, а в оренду. В Золочеві, Поморянах були замки Потоцьких. В замках жила близька родина, а в селах будувалися двірські будівлі. У кожному селі був двір, яким керував дворецький. Помістя дворецького було на місці сучасного будинку "Просвіти", а господарські будівлі розміщалися на території теперішніх руїн колгоспних корівників та на місці, де у 1929 році побудований костел.
За помістям зберігалися поля. Дворецький стежив за виконанням розпоряджень родини Потоцьких щодо виконання умов орендних договорів, збирання податків у формі частини врожаю, відробітку малоімущими панщини, сплати грошових податків.
З другої половини XV століття в селі ліси контролювалися лісничими, яких призначали Потоцькі. Вони мали також підтримку від родини Ольховських, Кожуховських, Даниловичів, які брали в Потоцьких землі в оренду, крім лісових масивів. Гайдуки помагали збирати податки грошима та натурою, стежили, як селяни відробляли панщину. За даними панщина становила в XV столітті 1-3 дні. В XV ст. місцеві заможні селяни, що вийшли з гайдуцьких коренів (родин) вели жваву торгівлю з містами Дунаїв, Гологори, Золочевим, Поморянами, а також їздили на ярмарки у місто Львів. В Львові вони продавали зерно, м'ясо, мед, птицю. У Львові можна було придбати товари, які привозилися з Угорщини, Туреччини та з інших країн. Свідченням того є різні монети, що знаходять на території Прикарпаття (угорського, польського, італійського походження).
Важливу роль в господарському житті селян відігравав Королівський Привілей 1447 року, за яким селяни були прикріплені до феодальних володінь. Привілей надавав селянину передавати наділ в інші руки, щоб переселитись в інші місцевості. Історія УРСР, т. 1, с. 96.
За часів правління короля Сигізмунда І (1506-1548) землі найчас-тіше давалися в довічне володіння (до живота). У 30-50-х роках XVI ст. великі магнати роздавали землі до 3-х животів, тобто до смерті онука - держателя землі. Там же, с. 110.
У 1557 році "Установа на волоки" - аграрна реформа короля Сигизмунда ІІ Августа виділяла кожному селянському двору по 10-11 моргів поля.
За "Волочною помірою" було переглянуто право власника на землю, на шляхетство. Вільно захоплені землі відбиралися. Там же, с. 112.
У 80-х роках XVI ст. було здійснено обмір всіх лісів. Було запроваджено покарання за самовільне вирубування дерев. Безплатно селянин міг з лісу брати хмиз та збирати гриби, ягоди, малину, ожину. Історія УРСР, т. 1, с. 132.
В 1435 році король видав постанову, за якою селянин міг перейти до іншого пана лише на Різдво. Там же, с. 124.
Загарбавши Галичину та інші території України, польський король оселив у селах гайдуків. Вони були щедро наділені землями. Їм дозволялося женитися, запроваджувати господарство. Потоцькі заселили в селі понад 50 гайдуків. Ємсенко М. “Історія села Чемеринці”, 1962 р.
Згідно вимог "Уставу" 1528 року від 30-40 селянських дворів в час війни феодал повинен був вислати в похід 1 вершника Історія УРСР, т. 1, с.142. та кілька піших воїнів. А війни постійно тривожили польську державу. Зі сходу та півдня постійно поляки зазнавали набігів кримських татар, а з Балканського півострова - османських полчищ, з заходу - тевтонських загарбників. Оборонні сили Польщі були розкидані по кордонах з сусідніми державами так, що вони не мали сили припинити напади турків та татар.
Королівські та сеймові постанови мали велике значення для зміц-нення польського панування, укорінення феодальних порядків. Дворецькі і лісничі ці постанови виконували добросовісно. Від тих місцевих власників земельних угідь, які на початку чинили опір колонізаторській політиці, відбирали землі, лісові угіддя і розподіляли гайдукам по 15-20 моргів, іншим - по 10-11 моргів.
За часів Галицького князівства в кожному селі були общинні "громадські" поля. Згідно "Установи про волоки" кожен двір у Чемеринцях одержав наділ по 10-11 моргів поля. За цей наділ селяни повинні були працювати на землях двору, тобто відробляти панщину, платити податок "чинш" на користь держави, здавати двору і державі натурою (мед, яйця, зерно, птицю) та інше. Дворецькі кращі землі закріплювали за собою, а селянам землі виділяли там, де їм було не на вигоду. Тому село з давніх давен не було централізованим, складалося з багатьох хуторів.
До місцевого населення польські правлячі кола ставилися як до поневолених. Привілеї мали гайдуки. Вони почували себе на землях села повними господарями. Спочатку жили на комірстві, потім одружувалися з місцевими дівчатами, заводили господарства. Держава їх підтримувала, надавала допомогу, звільняла від податків та панщини. Гайдуцькі поселенці на місцях в селах стали міцною опорою для укорінення населення польського походження на українських землях.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
