В скорому часі було створено сільську раду, обрано голову, секретаря. Почала працювати школа. Директором залишився Базилевич Роман. Головою сільської ради обрали на виборах Мерзу Петра Зі спогадів Грендиш Ірини. , створили виконком сільської ради. Працівники сільської ради описали наявність в кожному господарстві землі, великої рогатої худоби, тяглової сили. На зиму 1939-40 років районне начальство знало про господарську діяльність села. Були обміряні землі з озимими та ярими культурами. Селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. На основі даних сільської ради було запроваджено примусові поставки державі хлібопродуктів (пшениці, ячменю, вівса), м'яса, молока, яєць, обов'язкову здачу шкіри, вовни, льоноволокна. Культзбором були охоплені всі селяни, залежно від площі у гектарах. Запроваджувалися податки за землю, тварин та податок на нежонатих після 18 років. Контигент (обов'язкова поставка хліба) державі селянин віз до складів залізничних станцій власною тягловою силою. Зерно переважували і видавали квитанцію про здачу. Культ-збори були великими. Селянам мало що залишалося на прожиток і засів ярих культур. Спочатку люди вірили, що прийшли з-за Збруча "брати по крові" і "старший брат" росіянин, і можна буде мати свою державу. На словах Українська радянська соціалістична держава, декларована Конституцією УРСР 1937 року, визнавала суверенність держави, а на ділі "батько народів" перетворив її в економічний придаток разом з іншими союзними республіками для російської соціалістичної імперії. Тому в усій Галичині в час приходу більшовицької влади вивішували синьо-жовті прапори. Населення Галичини та Волині мало знало про голодомори 1922-23 років, 1932-33 років, про які замовчував бюрократичний сталінський режим, за який і сьогодні не хочуть взяти на себе відповідальність лідери Компартії України.
Поголовно малоосвічені селяни не могли визначити понять національного способу співжиття. В 1940 році в село час від часу почали приїздити працівники районного відділу державної безпеки (НКВС). Вони уважно придивлялися до колишніх польських сільських чиновників, лісничого, директора школи, вчителів, священика. Скрупульозно, при допомозі довірливих селян, вивчали хто чим дихає, як окремі особи ставляться до нової "народної влади", до "батька народів", культ якого досяг апогею. Вишукували людей, які брали участь у Січових Стрільцях, Галицькій армії, служили у польському війську, їх військові чини, заслуги і все інше. Під особливим наглядом була інтелігенція, заможні селяни. Часто проводилися збори, на яких виступали "брати" з НКВС. Вони говорили селянам, що запеклими ворогами є українські буржуазні націоналісти, які з польською шляхтою довели вас до бідноти, а радянська влада зробить вас щасливими, заможними, грамотними і від Карпат до Тихого океану "ваша Родина". Ми викоренили націоналізм у Східній Україні, а зараз настала черга за вашими землями, бо націоналісти-самостій-ники хочуть незалежної, соборної, суверенної України.
"Гачок кинутий, ловись рибко." І ловилася. Окремі інтелігенти, селяни, гострі на язик, входили в довіру, розкривали те, чим боліла душа і серце при польському режимові. Працівники НКВС старалися також ввійти в довіру до тих, хто довірявся їм. І в скорому часі, добре знаючись на справах фабрикації ворожих для більшовицького ладу ідей, створювалися цілі тони провин для нових жертв сталінської машини терору.
Вже зимою 1940 року в селі почали приїздити непрошені, добре озброєні "друзі народу" НКВС, які заходили до будинків лісничого, польських громадян, місцевих заможних родин, об'являючи їм, що вони вороги народу. Давали на зібрання необхідних речей 2 години і, посадивши дітей та жінок на підводи, везли до ближніх залізничних станцій. Чоловіки в більшості йшли пішки в супроводі конвоїрів, які попереджували: за спробу втечі розстріл на місці. На місці були розстріляні в Сколівському районі в селі Сможа німецькі колоністи. В Чемеринцях цього не сталося. Лісничий пан Полюшинський зі всією сім'єю, селяни (поляки) Мирда, Шмут - сім'ї мазурів не робили спроби тікати і підкорилися озброєним до зубів чекістам.
Завезені родини в ліси Сибіру, викидалися в загороджені лісові місця при 40-45 градусних морозах. Там і залишилися їхні кості в снігах.
З початку 1940 року всі хлопці, яким минуло 18 років, сільським секретарем Грендишем Степаном були взяті на облік, списки яких були передані у військкомат. Після проходження допризовної комісії до лав Червоної армії були призвані Тістик Дозик, Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Роса Петро, Галайко Петро, Жох Степан та інші. Кожен солдат повинен був знати дисциплінарний статут. Стаття статуту: « наказ начальника для "подчиненного" закон», при невиконанні якого офіцер мав право застосувати зброю. Зі спогадів Тістика Дозика: "Я служив в підрозділі обмеженого контингенту, що перебував в Ірані. 19-річним хлопцем з села при освіті чотири класи я попав в чужу державу. Мови я не розумів. Жили ми в казармах, які охоронялися нами. В частині була сувора дисципліна. Командир був росіянин, замполіт українець. Обидва до солдатів ставилися прискіпливо. Вихід за межі полку суворо карався. Годували нас супами, рідко подавали борщ, кашу з м'ясом конини, а свинячим смальцем і олією приправляли гарніри. Щоденна муштра, навчальні атаки по макетах по команді "штиком, прикладом". Менше вчили стріляти по рухомих точках-макетах, що потім позначилося в ході війни. "Штиком і прикладом" вчили й інших новобранців, але в ході війни штик і приклад відійшов на друге місце в атаках з німцями, озброєних автоматичною зброєю." Спогади Тістика Д., Роси Петра.
В армії були створені органи контррозвідки, які слідкували за кожним солдатом. На особливому рахунку були вихідці із Західної України. Юнаки, що росли з надією волі, зачислювалися під клеймами "інакомислящих", за ними постійно слідкували. Замполіти проводили політінформації, в яких славили "батька народів", "матушку" Росію, більшовицький рай, замовчуючи про тюрми, сибірські табори рабську працю та смерті. Солдатам також грозили криміналом, карою смерті. Отже, брати з-за Збруча принесли нове поневолення, нові страждання. А думку про волю глибоко закопали в землю з тими, хто цього прагнув.
Розділ VIII.
ВІЙНА (1941-1945 роки).
Ранком 22 червня 1941 року земля Чемеринецька разом з землями Західної України, Білорусії, Молдавії, Прибалтики здригнулася від розривів бомб і артилерійських снарядів. Гудіння моторів літаків, рев моторів танків, автомашин, танкеток сповістили про початок страшної, небаченої в історії війни, до зубів озброєних двох титанів - фашизму і більшовизму. Війна не "штикових і багнетних" атак, а війна техніки, машин масового знищення людей.
Вдень селяни почули гомін і вибухи бомб на мостах залізничної магістралі Львів-Бережани. Німецькі винищувачі, літаки розвідувальних частин летілина низькій висоті, час від часу стріляючи по руху тих малих підрозділів військ, що були в Поморянах, Бережанах, Золочеві.
25-30 червня через село відступали червоноармійці, а в липні в село приїхали перші підрозділи німецьких "визволителів". Селяни із цікавістю дивилися на добру виправку німецьких офіцерів та солдат із закоченими рукавами, з автоматами, кулеметами і іншою зброєю. Вже ввечері були зібрані селяни, перед якими виступив офіцер. Його виступ слухали селяни. Офіцер говорив, що німці визволили вас від більшовицького режиму, а нова влада принесе вам волю і щастя, але ви повинні допомогти фюреру винищити більшовицьку, комуністичну заразу.
В липні через село , у супроводі конвоїрів, переводили військовополонених червоноармійців. Обдерті, покалічені, люди ледве переступали з ноги на ногу.
В 1940 році в армію було призвано Жоха Степана Петровича, який воював з німцями на західному фронті. У виснажливому бою його батальйон попав в оточення німців і здався в полон. "В білоруських болотах нас загнали за колючі дроти, наспіх підготовлених для військовополонених. Хоч нами керував генерал Власов, наш батальйон, що чинив німцям опір, був перевезений в концтабір. В концтаборі ми важко працювали. Годували нас дуже погано. Коли його визволили радянські війська, він, 20-літній мужчина, важив 40 кг." З розповіді про Жоха Степана односельчан.
Зайнявши село, німці почали встановлювати свої порядки. Були скликані селяни на збори, на яких був обраний війтом Кулеба Іван, секретарем Штангрет Іван. До села часто приїздили в чорній одежі з пов'язками хрестів на рукавах працівники гестапо з Поморян.
За їх вказівкою були складені списки євреїв, а також тих, хто працював на радянську владу. В село з Поморян приїздили закріплені поліцейські Трач та Білик. В їх обов'язки входило стежити за правопорядком та допомагати сільській владі в покорі німцям. В скорому часі з села були вивезені євреї, яких масово вбивали. Євреїв з Білого поліцейські розстріляли на Кутерногах в урочищі, яке зараз називають Жидами. З села зникли всі 15 родин, лише дочці Хуники вдалося переховатися. Вона після війни жила в Перемишлянах, займалася торгівлею.
Німці заставили сільську владу зробити списки господарств, переписати площі посівів, наявної великої рогатої худоби, овець, птиці, коней та все інше. Місцева влада знала німецькі порядки і, боячись за свою шкуру, нічого не таїла.
В селі частими гостями були районні чиновники, поліцаї. Біля церкви після богослужіння війт Кулеба об'являв, хто і коли повинен везти зерно обов'язкового контигенту, тварин (корів, молодняк, свиней) на поповнення харчових запасів армії Рейху. За новими порядками, щоб зарізати свиню, потрібно було здати одну державі, а другу різати собі. За невиконання такого розпорядку притягали до відповідальності. За здані контигенти зерна, м'яса, масла, молока, яєць видавалися талони (пункти), на які селяни одержували горілку в літрових пляшках, мануфактуру та інше. Щоб змолоти зернові, потрібно було мати милькарту, яку видавала управа. За помол здавали мито на користь мельника. За землю, тварин, птицю сплачували селяни податки.
Вже з 1942 року була вивезені на примусові роботи до Німеччини, Чехії, Австрії молодь з села. Бас Григорій працював у бауера в Чехії. Ось що він згадує: "Поїздом нас довезли до міста. Висадили на станції. Нас охороняли військові, озброєні автоматами. Ранком до нас почали прибувати "купці". Наче худобу, руками обмацували м'язи, і кожен підбирав собі слуг. До мене підійшов дідок і, побачивши мій шустрий вигляд, забрав мене. Я працював на фермі, доглядав коней, працював у полі. Бауер полюбив мене. Часто його бричкою ми їздили до міста. Його сини воювали на східному фронті. Коли син загинув, старий дуже плакав. Там мене застали радянські війська. В 1945 році я повернувся додому." Розповідь записана Федько М.М. у 1982 році особисто від Баса Григорія.
Кулеба Катерина згадує: "Мене привезли до великого міста і я працювала на військовій кухні німецьких льотчиків. Харчувалася добре." Проць Текля згадує, що вона працювала в домашньому господарстві в Австрії. Німець до неї відносився непогано. Доброю людиною була його жінка-австрійка.
На примусові роботи були вивезені: Боршовська Степанія, Вербіцька Катерина, Винярський Володимир, Івахів Максим, Завадська Агафія, Кіндрат Софія, Кулеба Микола - 15-річний, Кулеба Катерина, Кулеба Марія, Кулеба Антон, Кулеба Текля, Мерза Марія, Мартиняк Катерина, Мартиняк Василь Петрович - працював в Австрії, Курило Михайло, Мерза Леон, Роса Михайло, Сильвестр Матрона, Проць Наталка, Проць Павлина, Жох Дмитро з жінкою. Тістик Ніна попала до господаря. Списки складені Федько М.М. під час підготовки документів для допомоги. Вийшла заміж і залишилася в Німеччині.
В 1942 році восени селяни почули, що на Волині виникла партизанська армія. Її очолили вихідці із Західної Волині. Новина прокотилася селами та містами Галичини. Починають створюватися українські партизанські загони. Дьогтем до цього послужили події, що в 1941 році відбулися у Львові. Ярослав Стецько, Степан Бандера, його брат Михайло були арештовані. В 1942 році німецький офіцер кинув Бандеру Михайла З конспекту курсів вчителів історії. в котлован свіжогашеного вапна де той і загинув. Обіцянки німців кінчалися тими словами, що при розстрілах казали: "Ви землю хотіли, я землю вам дав, а волю на небі знайдете." Пісня, що співали в Східній Україні.
В 1943 році на Поморянське гестапо напали партизани УПА. В цій акції брав участь житель села Грендиш Степан Дмитрович. З розповіді сестри Ірини. Бій з німецькими гестапівцями закінчився невдало. Під час операції Грендиш Степан пропав безвісті.
Події на фронтах вплинули на німецьких урядовців. Армія фюрера голодувала. Лише тепер, німецькі історики ,почали в працях використовувати листи німецьких солдатів до батьків про випадки смертей з голоду, замерзання на морозах, висипного та черевного тифу та інших хвороб. З 1943 року почався відступ німців і наступ радянських військ. Великі битви виснажили німецьку армію і їх союзників.
Невдачі та поразки німецьких військ в боях 1944 року, їх відступ з регіонів східної України вплинули на хід подій. Багато хто сподівався, що більшовицькі війська не вступлять до Західної України, що спільними зусиллями з німцями вдасться здобути волю для України. Німцям також була потрібна допомога, тому вони погодились на створення ураїнського дивізії СС "Галичина". Німецькі офіцери прибули в село і почали формувати роти для майбутньої дивізії. З села, у цю роту, пішли Мерза Ілько, Гицькайло Василь, Галайко Петро. В селі було також декілька десятків хлопців з навколишніх сіл.
З березня 1944 року почалися бої на Тернопільщині.
В селі формували загін дивізії СС "Галичина". Наші жінки прийшли шукати своїх чоловіків. Моя жінка підійшла до німецького офіцера і почала просити, щоб на пару годин відпустив нас трьох хоч попрощатися з родиною. Офіцер володів польською мовою. Жінка принесла сиру, сметани та горілки, що збереглася, яку я купив і заховав. Офіцер вгостив горілкою своїх людей по чину і на ніч відпустив нас. Коли стемніло ми втекли в ліс. Ранком німці шукали нас, але в хатах нікого не було. Появилися два літаки росіян і німець повів колону на Перемишляни. Так Мерза Ілько, Галайко Петро і я залишилися живими. Переховувалися, а потім почали господарювати." Розповідь записана Федьком М.М. на спогади Гицькайла В. у 1982 році.
У липні 1944 року військами першого Українського фронту 38 армією, командуючий Москаленко, 241 дивізією 20 липня зайняв Чемеринці. 21 липня 1944 року в селі Кузбаниця відбувся бій. Учасник бою, начальник розвідки, Шмонов в 1984 році писав у листі до школи, що він особисто брав участь у бою, в якому загинуло 25 німців і був взятий в полон німецький полковник, нагороджений лицарським хрестом. З листа відомо, що полковника, за бої під Тернополем ,було підвищено в генерали, але погонів генеральських не встиг почепити. Шмонов В.І. останні роки життя провів у Пушкіно. Німцями в селі були вбиті Мухін з Воронежа, Макогончук Микола з Кам'янець-Подільського. Янчук з Хмельницька вбив німця, а німець вбив його, або померли від смертельних ран. Розповідь очевидців.
З осені 1943 року в лісах нашого регіону діяли загони УПА, радянська партизанка, шукаївці, наумовці. Їх загони активно діяли в Радехівському, Бродівському, Сокільському, Золочівському районах. Сутички між німцями і армією УПА, шукаївцями і наумовцями перетворювалися на великі бої і мали великі втрати, як німці так і партизанські сили. Бої в Новояричеві, Уневі показали на що здатні воїни УПА. В Ужгородському університеті працював викладач, який був в підрозділі наумовців. В ресторані «Верховина» я сів на вільне місце за столом, де сиділи три мужчини. Вони ділилися спогадами про війну. З розмови я зрозумів, що рейд підрозділу йшов з Глинян на Дунаїв-Бережани. Я мовчки слухав, але коли він назвав село Чемеринці, я признався йому, що я директор школи з Чемеринець. У відповідь я почув: "Це бандитське село. Нас там обстріляли бандерівці на горбі проти церкви, а зліва на горбі був костел". Запис зроблено Федько М.М. Це ліс в урочищі Юрки, визначив я точно.
Під час відступу німців над урочищем на Лисій горі німці розмістили зенітну гармату, якою були збиті два літаки: Ил-2 і Лаг-5, пілотовані Олійником П.Г. та Траторовим. Олійник П.Г. на парашуті вискочив з палаючого літака Лаг-5, втік в ліс і був вбитий українськими партизанами. Траторов застрелився сам, а його товариша вбив німець. Льотчики належали до 40 полку 8 дивізії другої авіаармії, якою керував Красовський.
На роздоріжжі біля сільської ради були вбиті три червоноармійці, але документи їх забрали німці. Це були солдати з розвідки Шмонова (обіцяв вислати в шкільний музей їх прізвища, але не зробив цього).
Танковим корпусом командував Д.Лялюшенко.
23 липня 1944 року більшовиками під час облави на Гуральні був вбитий Штангрет Іван - секретар сільської управи, що працював при німцях. Голову сільської ради Кулебу Івана вивезли в Сибір. Повернувся з Сибіру, жив у родичів.Помер.
Загинув при невідомих обставинах перекладач Подоляк.
Фронт покотився своїми боями на Захід, а більшовицька влада почала укріплюватися в селі. Було обрано головою сільської ради Шеремету Василя, а секретарем Дацка Михайла, які склали списки всіх наявних чоловіків в селі. Пройшла мобілізація, і в скорому часі на фронти пішли Гнатяк Павло, Садовий Іван Миколайович, Мартиняк Ярослав, Мартиняк Степан, Новосад Микола, Шеремета Василь, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Вербіцький Антон, Стецько Ілярій, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір, Мичка Дмитро, Мичка Іван, Левицький Томко, Щільник Василь та багато інших.
В боях загинули Шеремета Василь Дмитрович, Кіндрат Ілько, Бойчук Петро, Проць Павло, Чепіжак Володимир, Курек Йосиф, Кулеба Федір. З спогадів про одержання посмертних карток рідними. Пораненими, після лікування, повернулися Щільник Василь, поранений у руку - Мартиняк Василь, поранений у ногу - Вербіцький Антон,двічі поранений -Садовий Іван, Мичка Іван, Гнатяк Павло та інші. Війна - кузня смертей, терниста дорога людської долі. Роса Петро вже в 1941 році брав участь в боях від Великих Лук до степів Поволжя в саперних військах. "На мою долю випало будувати мости через малі і великі річки. Мости будували з дерева, збиваючи дерев'яні колоди кустарними цвяхами. Міст будувати - складна робота. Спочатку ставили, вкопуючи в дно річки, колоди, часто по вуха у воді. На колоди робили укріплення, щоб накласти дерев'яне полотно мосту. Робота не припинялася при обстрілі нас німецькими літаками-винищу-вачами. Побудуємо міст, прилітає бомбовоз, скидає бомбу і наша робота пішла в ніщо. Зимою при великих морозах, в замерзлій воді, роботу не припиняли. Часто думаю, о Боже, а як я вижив. Хотів захворіти - хвороба не брала". Розповіді ветеранів записані Федько М.М.
Гнатяк Павло Михайлович, що воював на Четвертому Українському фронті, розповідав: "В перший бій ми вступили в місті Сяноку. Бій був для нас необстріляних хлопців чимось страшним. Кожен молився, щоб вижити. За Сяноком ми вирушили в атаку проти німців, які окопалися в лісі. На моїх очах загинув Мартиняк Ярослав, якого я любив і дружив з ним Накинувши на очі свою хустинку - допоміг похоронити його в окопі викопаному загиблим від сліпої кулі». Розповіді ветеранів записані Федько М.М.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
