39. Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію населення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.
Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві, прийняв маніфест, який проголосив об'єднання Закарпатської України з Радянською Україною і включення її до складу УРСР. З'їзд обрав народну Раду, яка стала єдиним центральним органом державної влади в Закарпатській Україні. Водночас йшов процес формування місцевих органів влади та управління. Возз'єднання Закарпатської України з Українською РСР знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання усіх українських земель в єдиній державі.
Одним з найважливіших питань стало відновлення органів радянської влади в Україні, всього державно-правового механізму від вищого республіканського рівня до місцевого.
Тимчасовий відхід Червоної армії з України зумовив евакуацію Президії Верховної Ради Української РСР, Раднаркому УРСР та інших республіканських органів державної влади УРСР спочатку до Саратова, а потім до Москви. Перебуваючи за межами своєї республіки, вони здійснювали важливі функції, що обумовлювалися конкретною воєнно-політичною обстановкою того часу: налагоджували діяльність підприємств і установ, займалися проблемами розміщення та матеріального забезпечення населення, евакуйованого з України у східні райони СРСР, провадили значну політичну роботу, здійснювали загальне керівництво радянським рухом опору, неодноразово виступали зі зверненнями та листами до воїнів Червоної армії, населення тимчасово окупованої ворогами України.
Строк повноважень Верховної Ради Української РСР першого скликання закінчувався у червні 1942 p. Але у зв'язку з обставинами воєнного часу Указами Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1942 p., 29 червня 1943 р. та 26 червня 1944 p. вибори до Верховної Ради УРСР відкладалися і продовжувався строк повноважень Верховної Ради УРСР першого скликання.
Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Так, значно зменшилась кількість депутатів. Багато депутатів загинуло на фронтах, внаслідок терору на тимчасово окупованій території республіки.
На кінець 1943 p. ще багато депутатів Верховної Ради республіки знаходилось у лавах Червоної армії, у евакуації в східних областях СРСР. Деякі депутати ще перебували на тимчасово окупованій території України, брали участь у партизанській та підпільній боротьбі з агресором. На 1 травня 1945 p. з 390 депутатів у Верховній Раді УРСР було тільки 289 чоловік, або 74% довоєнного складу*.
У зв'язку з війною значно зменшився апарат Президії Верховної Ради УРСР. На початку 1942 p. він налічував лише 16 чоловік. Тільки наприкінці війни вдалося відновити майже повністю штат апарату Президії Верховної Ради УРСР. Він налічував 122 чоловіка.
Шоста сесія Верховної Ради Української РСР першого скликання відбулася 1-4 березня 1944 р. в Києві. Верховна Рада УРСР схвалила діяльність уряду Української РСР, затвердила державний бюджет Української РСР на 1944 p., утворення союзно-реслубліка-нських народних комісаріатів оборони та закордонних справ УРСР і внесла необхідні зміни до Конституції республіки.
До кінця війни Президія Верховної Ради УРСР в першу чергу зосереджувала увагу на розгляданні питань, пов'язаних з воєнними діями, діяльністю Раднаркому УРСР по забезпеченню Червоної армії всім необхідним для завершення війни.
Верховна Рада Української РСР та її Президія багато уваги приділили удосконаленню державного апарату УРСР, зокрема найвищих органів державного управління, що знайшло свій прояв в утворенні ряду нових наркоматів, комітетів і управлінь.
В умовах воєнного часу і особливо у відбудовчий період значна увага приділялася діяльності уряду УРСР.
Виходячи з міркувань зовнішньополітичних інтересів керівництва СРСР, згідно з законом, прийнятим на Х сесії Верховної Ради СРСР, союзні республіки отримали право утворювати союзно-республіканські наркомати закордонних справ та оборони.
Українська РСР як республіка, котра зробила значний внесок у розгром загарбників і зазнала разом з тим дуже великих втрат, була в числі тих держав, які були найбільш зацікавлені в охороні своєї безпеки. Тому вже у лютому - березні 1944 p. був утворений наркомат закордонних справ УРСР. Але робота цього наркомату значною мірою була обмежена. А після вирішення питання про вступ України в ООН робота наркомату закордонних справ стала майже фікцією.
Одночасно з наркоматом закордонних справ був утворений наркомат оборони УРСР. Але справжні республіканські наркомати оборони і республіканські військові формування керівництву СРСР були непотрібні. То ж коли остаточно з'ясувалось питання про вступ України а ООН, гру "в розширення прав союзних республік у галузі оборони" було закінчено і наркомат оборони УРСР фактично ліквідовано.
У період 1943-1945 pp. значна увага уряду УРСР приділялася оперативному керівництву відбудовою та організацією діяльності народногосподарського комплексу республіки.
В цей період важливого значення набули питання житлового будівництва. У зв'язку з цим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 p. був утворений республіканський наркомат житлово-цивільного будівництва. Для затвердження проектів забудови міст та інших населених пунктів і здійснення державного архітектурно-будівельного контролю постановою Раднаркому УРСР від 15 грудня 1943 p. було організовано Управління в справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а у квітні 1945 p. - Управління в справах сільського і колгоспного будівництва.
Для керівництва культурно-освітньою і видавничою справами в республіці указами Президії Верховної Ради УРСР у вересні 1943 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Управління в справах поліграфії і видавництв, а в січні 1945 p. - Управління в справах кінематографії, Комітет у справах мистецтв і Комітет у справах культурно-освітніх установ.
Раднарком УРСР уже з перших днів визволення українських земель розгорнув відбудовні роботи в усіх галузях народного господарства республіки, приділивши особливу увагу відродженню кам'яновугільної промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. "Про організацію видобутку промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. "Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу" і від 15 серпня 1944 p. "Про дальші заходи по відбудові вугільної промисловості Донбасу для забезпечення вугіллям чорної металургії, залізничного транспорту івоєнної промисловості Півдня" накреслили план відбудови промисловості України.
Передбачались невідкладні заходи по відбудові конкретних підприємств, строки введення об'єктівдо ладу. Так, в постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від ЗО вересня 1943 р. "Про відбудову Ново-Краматорського заводу і Старо- Краматорського заводу" зазначалось, що відродження цих заводів є головним воєнно-політичним і господарським завданням партійних і радянських органів Сталінської області.
40. Загальною закономірністю суспільного розвитку с тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури XX ст., то однією з її принципових особливостей с визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні стани розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна. Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 pp створення СРСР. Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу", брежневський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення. Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так.званий "третій" - на відміну від перших двох - державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор - це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів. Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. В галузі освіти зміни стали відчутними вже на рубежі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися справою недільних шкіл, про які ми вже згадували в попередній темі. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Букварь южнорусскій" Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані. На Західній Україні в 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство. В товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М.Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 р. Науковці товариства започаткували кілька серійних видань, таких, як "Записки НТШ", "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології". Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. Архітектура на Україні у другій половині ХІХ продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду набудовані найбільш репрезентовані тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий - у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів монументалістів слід відзначити відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М.Минешин). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. Абітурієнтові слід відзначити також багатогранну діяльність М.Бекетова, зав. кафедрою хімії Харківського університету, який вперше у світі став викладати курс фізичної хімії. Праці видатного вченого відкрили нову галузь наукових досліджень - металотермію. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеська університеті, створив вчення про фатоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу світі бактеріологічну станцію. В Київському університеті значний вклад у розробку нового навчального курсу неевклідової геометрії вніс М.Є.Ващенко-Захарченко. Основоположником наукової школи з молекулярної фізики був зав. кафедрою фізики університету М.П.Авенаріус, якого ще зовсім недавно вивчали як автора філософської теорії через критику його Леніним.
41. Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу -- свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х--на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення. дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х--на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення. Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х - на початку 1960-х років. "Шістдесятники" - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук'яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об'єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал "Воля й Батьківщина"); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
