На традиції й закони бюджетного права Росії базувалася праця й з укладання бюджету Української Держави. Російське ж бюджетне право мало в основі загальні кошторисні правила від 22. V.1862 р. та правила про порядок державного розпису прибутків і видатків та про асигнування із скарбу видатків розписом не передбачених від 8. III. 1906 р. Вже 3. V. 1918 р. Міністерство фінансів наказало всім урядовим відомствам надіслати до створеної при ньому Фінансової комісії всі кошториси до 7 липня, в яких мали бути зафіксовані всі їхні видатки та прибутки від 1.I. 1918 р. Зазначені кошториси, однак, надійшли лише у вересні, і праця фахівців над бюджетом розпочалася тільки восени і була завершена наприкінці року. Правда, тепер він вже являв собою швидше зведення річних державних прибутків і видатків, ніж повноцінний бюджет. Загальна сума бюджетних прибутків держави дорівнювала 3 млрд.179 млн.680 тис. крб., видатків же - 5 млрд.346 млн.735 тис. крб.65.14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив існування і уряд так і не встиг затвердити український державний бюджет. Втім, праця фахівців над його зведенням не виявилася марною, 24.I. 1919 р. цей проект бюджету було затверджено як держбюджет УНР [49].
Фінансовий ринок України на час приходу до влади П. Скоропадського практично не контролювався державними установами. В той час як у обігу перебувала надзвичайно велика маса різноманітних паперових грошових знаків (від рублів думських і т. зв. “керенок", бонів і грошових сурогатів місцевих самоврядувань до карбованців УНР), сам уряд відчував надзвичайну нестачу коштів. Нестримна інфляція, що спіткала російський рубль, який вільно обертався в Україні, руйнувала вітчизняний фінансовий ринок, знецінювала нову національну валюту, державне грошове господарство було розладнане й знаходилося у стадії поступового остаточного занепаду.
Протягом короткого періоду існування Гетьманату не було здійснено якихось нових чи оригінальних фінансових започаткувань або комбінацій. Проте, попри всі соціально-політичні та економічні труднощі й негаразди (іноземна окупація, економічна криза, занепад системи податкових зборів, розлад управлінської мережі на місцях, зумовлених світовою війною й революційними подіями тощо), урядову фінансову політику було спрямовано в руслі відносно обмеженої вимушеної емісії, налагодження управлінських структур (департаментів Міністерства фінансів, створення Державного банку, податкових органів тощо), активної міжнародної грошової політики, розвитку банківської справи, виходу України з російської рубльової зони й свободи приватної ініціативи. Разом із тим, існували чималі недоліки, уникнути яких за нетривкий термін становлення Української Держави тодішні керівники країни не спромоглися, а виправити не встигли. Серед них, зокрема, зумовлені політичними причинами поступки Німеччині та Австро-Угорщини на переговорах із фінансових питань, незавершеність виходу з рубльової зони, опертя в урядовій податковій і бюджетній політиці на недосконалі дореволюційні закони тощо.
Історія формування вітчизняної фінансової системи й економічної політики уявляється нам як перенесення прийнятої тодішнім фінансовим світом форми російського зразка на український грунт. Разом з тим, враховуючи соціально-економічні й політичні обставини, в яких опинився Гетьманат, така організація й початковий розвиток грошової політики України здаються нам не лише єдино можливими в той час, а й логічними. Сподіватися на швидкий прогрес у цій галузі державних справ було б наївним романтизмом. Фінансове господарство США тієї доби за умов не зруйнованого соціальними і воєнними катаклізмами державно-економічного ладу налагодилося наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., наприклад, лише внаслідок низки послідовних реформ66.
Економічна політика уряду Гетьманату не була ідеальною. Зваження її прибутків і втрат у цій сфері державної розбудови дають нам право заключити, що була вона, в своєму загалові, політикою здорового глузду й обмежених можливостей, зумовлених історичними обставинами; плодом консервативної фінансово-економічної думки її провідників, еволюція якої не відбулася через соціально-політичні потрясіння, які були викликані війною та революцією, що прокотилися Україною і зруйнували не лише Гетьманат, а й знищили згодом і саму українську державність.
2.2 Розбудова освіти, науки та культури в гетьманській УкраїніВелике значення під час діяльності гетьманського уряду мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліотеки, Національного Архіву, заходи в справі організації Національної галереї Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному доти числі примірників; весь край укрився сіттю українських книгарень - писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно тяжких умовах протягом семи з половиною місяців 1918 року [20,27].Хоча міністерство народної освіти зустрічало весь час опозицію в своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.Складніша була справа з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури [20].6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж "Просвіта" та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; засновано Національну галерею Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т.п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи. (див. додаток В) [2,6]Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім.Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське Наукове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних розмов. Українську Академію Наук заснованого за Гетьмана. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники. Хоч протягом багатьох років більшовики намагалися і намагаються довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919 - вже за більшовицької влади. [21]Створення Академії припадає на період перебування при владі гетьмана Павла Петровича Скоропадського, а саме проголошення Академії як діючої державної інституції відбулося 14 листопада 1918р. Саме в цей день Гетьман підписав (затвердив) “Закон Української держави про заснування Української Академії Наук у м. Києві" (Див. Додаток А). [2]Гетьман пише у Спогадах про створення Академії Наук та про розбудову вищої освіти на Україні, що для того щоб поповнити нестачу у наукових силах в уряді складались списки тих, кого можна були запросити до роботи на Україні. Була створена комісія під головування професора Вернадського і розроблений закон про Академію з усіма необхідними асигнуваннями, знайдено приміщення для академії. [41, с.160].З гідною найвищої похвали скромністю Гетьман приписує заслугу у створенні Академії міністру народної освіти та мистецтва Української Держави М.П. Василенку. Що ж це за особа, прізвище якого навіть не згадують цитовані нами радянські енциклопедії?Микола Прокопович Василенко (14. II.1866-3.Х. 1935) - відомий фахівець з історії української держави та права, автор різних за жанром понад 500 друкованих наукових та публіцистичних праць. Дійсний член УАН з 26.7.1920, голова-президент ВУАН з 17.Х. 1921, голова історичного товариства Нестора-літописця (1922), Соціально-економічного відділу ВУАН (з ХІІ. 1922), Товариства правників і т.д. і т.п. Чому ж прізвище цієї без перебільшення видатної особистості не попало навіть у перелік людей, причетних до роботи над відкриттям Академії? Відповідь дуже проста: Василенко був не лише відомим вченим, але й міністром в уряді Української держави, яку очолював Гетьман Скоропадський, та ще й до того членом партії кадетів, тобто, з точки зору радянської влади, був особою ненадійною, підозрілою, буржуазно орієнтованою. Саме це спричинило до того, що уряд УРСР не затвердив його обрання Головою-президентом ВУАН з 18.07.1921, а коли пізніше його все-таки затвердили, то через деякий час Василенко сам відмовився від цієї посади в силу створюваних йому перешкод [43, с.155].Утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки. Для тих же, хто вірить в життєздатність українського народу, для кого відродження його, се - “святая святих”, для тих утворення Академії наук має величезну вагу, являється національною потребою і черговим питанням” [43, с.164].Список перших дійсних членів УАН було затверджено наказом Гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918р. (див. Додаток Б).26 листопада було опубліковано “Статут Української Академії Наук у Києві", а 27 листопада “відбулося перше Спільне зібрання Академії, на якому одноголосно обрано (9-ма голосами) академіка Володимира Івановича Вернадського на Голову-президента Академії, акад. Агатангела Єфимовича Кримського на Неодмінного секретаря" (з листа акад. Ореста Левицького, що головував на засіданні, до нового міністра Народної освіти та мистецтва Української держави В.П. Науменка) [36, с.185]. Через два дні Наказом Гетьмана було затверджено академіка В.І. Вернадського Головою-президентом УАН (див. Додаток Б).В цей же день (тобто 30 листопада) Спільне зібрання УАН надіслало подячного листа М.П. Василенку за його внесок до справи заснування УАН.10 грудня 1918р. Гетьман підписав ледь чи не останній свій документ, щодо новоствореної Академії: за його наказом академіка Д.І. Багалія було затверджено на посаді голови першого відділу УАН [43, с.166].Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій - "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України [24, 47].Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень.Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини. Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той грунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, Д. Загул та ін.Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні кларнети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Головка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом - "Творити революційне мистецтво!" У 1919-1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов [37].До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр - це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.У Києві в 1918 р. було відкрито три театри - Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси українських та зарубіжних драматургів.Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гаупт-мана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка [47].У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романицький, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка - Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь - М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели.До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету"; згодом почали виходити "Вісті Української Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, українською мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля"; відновилося видання "Літературного наукового вісника" за редакцією М. Грушевського та історичного журналу "Україна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", студентський орган "Стерно". Для учнів середніх шкіл видавався "Каменяр", для молоді - "Юнак", для жінок - "Жіночий вісник", для військових - "Українська військова справа". Названа періодика переважно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. українською мовою виходило 63 періодичних видання [24,37].До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати:Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
