оротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляйполя, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати "ніякої іншої влади"; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

„На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшовики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська”. [25, c.404]

„У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже”, - констатував В. Андріївський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. В ніч на 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада - Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а Гетьман є "поза законом". [25, c.410] Основу повстанцям дали Січові Стрільці.16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. [25, c.410]

Гетьманський уряд не мав жодної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не більшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй "Історії України" пояснював цей акт так: „в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати". [25, c.412]

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду - і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла "праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності". Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону. [25, c.413]

Усе разом - і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не українці; і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців - усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на грунті "єдиного фронту" з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі. Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення "єдиної неподільної" Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією. [25, c.413]

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду - федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

14 грудня гетьман Павло опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". [34, c.170]

Після цієї заяви гетьмана перестала існувати Гетьманська держава, що була відновлена з такими великими надіями Винниченко розповідає, що штаб повстанців радився, чи Симон Петлюра має в'їхати до столиці на сивому коні. І це нагадувало б в'їзд Хмельницького до Києва.

На наступний день після зречення гетьмана був заарештований голова Ради Міністрів Гербель.

Досить цікавим на наш погляд є стаття, що з'явилася у „Народній Раді", в якій вимагається віддання під карний суд гетьманських міністрів та інших структур (див додаток Г).

Коновалець стверджує правильність передбачування гетьмана, що з хвилиною виїзду німців з України за неї почнеться війна червоних з білими. Усе ж таки нічого не було зроблено для усунення лиха і консолідації українських сил. Можна думати, що опоненти гетьмана не здавали собі справи з серйозності становища, бо, крім негативного ставлення до нього, вони не зробили нічого для внутрішнього замирення. Як уже згадано, була можливість усунути від впливу анархічні елементи, і тоді ніколи не було б федеративної грамоти з неіснуючою Росією.

Отже причини поразки гетьманської держави на нашу думку були як зовнішні так і внутрішні (див рис.3.3)

Рис.3.3 Причини падіння гетьманської влади

Затяжна опозиція до гетьманського режиму та початок громадянської війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили й діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави.

Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частина й Закарпаття, після розвалу Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на допомогу своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили.

3.2 Історичне значення гетьманського уряду П. Скоропадського

Для сучасних iсторикiв, полiтикiв, керiвникiв держави досить цiнний перiод українського державотворення початку ХХ ст. Так історик С. Кульчицький зазначає, що "перешкоди на шляху утвердження України як незалежної i сильної держави багато в чому такi самi, як i в часи Павла Скоропадського: нездатнiсть української полiтичної елiти знайти спiльну мову, її невмiння або небажання полегшити життя народу реформами. [29,c.10]

Дорошенко писав, що гетьманщина - „це наша стара, традиційно-національна форма державності, але чи можливо це тепер. .?". [28,c.10] Реальність принесла розчарування - повернення старої гетьманщини було утопією.

Та проте на нашу думку урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декiлька мiсяцiв вiдновлено дiйовий адмiнiстративний апарат, багато зусиль здiйснено для вiдновлення промисловостi, розроблено законодавство, яке заохочувало iнвестицiї в економiку держави.

Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба - зовнішня з більшовиками, внутрішня - з російськими організаціями, а головне - з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна з Берестейським миром - постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин - селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього питання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові. Дісталася йому в зв'язку з тим і інша спадщина - "каральні загони", які з'явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат.

Скоропадського звинувачують у тому, що саме він запросив в Україну німців і австрійців, які почали грабувати українське селянство. А насправді - усе навпаки. Наприкінці 1917 року саме керівництво Центральної Ради дійшло думки, що слід укласти мир з Німеччиною, Підписавши Брестський мир, і саме Центральна Рада підписала угоду. [25,c.12]

Незважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягнення у зовнішній та внутрішній полiтицi, запровадив нормальнi дипломатичнi відносини з рядом Центральних Держав, здобув визнання й домігся пiдписання перемир'я з Радянською Росією 12 червня 1918 року.

За цей короткий час гетьманський уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу - з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з Доном, Кубанню.

За гетьманування було упорядковано фінанси: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, "подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, (наприклад - Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни) еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду". Проте земельне питання стало і основним каменем спотикання для уряду Скоропадського. Так як вiдновлення приватної власностi на землю викликало невдоволення серед селянських мас.

Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Однак замiсть належної оцiнки дiй Павло Скоропадський зустрiв в українському урядi холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н. Полонської-Василенко, "Генеральний секретарiат побоювався зростаючого авторитету генерала, пiдозрював в особi Скоропадського "майбутнього Бонапарта". До того ж iдеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Українi регулярної армiї. [37 c.417] Намагання Скоропадського зменшити опiр опозицii запевненнями про незалежність Української Держави не увінчалися успiхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило анти гетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорii Української Народної Республіки. [29,c.12]

Загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторство, очолюване російськими офіцерами, була цілком реальною. Наскільки відомо, про це свідчать тогочасні німецькі документи. На запитання: чи українська гетьманська держава мала шанс проіснувати чи ні, - історія вже відповіла. Але можна припустити, що вона мала б реальний шанс утриматися значно довше, якби, скажімо, не було ні Листопадової революції в Німеччині, ні повстання Директорії проти Скоропадського. Зрештою, ці події і призвели до руїни української держави. До того ж слід зазначити, що тоді Червона армія, будучи нечисленною, ще не становила реальної загрози. І от якщо б на той час Україна вже мала своє боєздатне військо, яке Cкоропадський квапився сформувати до січня 1919 року, то все склалося б по-іншому.

Будучи, як і, скажімо, його політичні супротивники Грушевський та Винниченко, Скоропадський був радше федералістом, аніж самостійником, вірив у “відновлення Великої Росії", в її “велике майбутнє". Провідна роль в “утворенні всеросійської федерації”, на думку Гетьмана, належала Україні. “Грамоту про федерацію з Росією” була фатальною політичною помилкою уряду Української держави, яка звела нанівець усі здобутки Центральної Ради щодо державної незалежності. Крім того, в поняття “федерація” Скоропадський, як свідчить його донька, вкладав зовсім інший зміст, ніж це роблять тепер. Адже в ті часи Україна вже мала всі атрибути справжньої держави: діючий уряд, зовнішню політику та армію, сформовану, щоправда, не цілком. А втім, це досить чітко висвітлив у передмові до “Спогадів" професор Ярослав Пеленський. [48, c.15]

Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

18 жовтня 1918 року німецький фронт у Європі провалився. Для Української Держави це означало початок війни з Радянською Росією і потрібні були союзники. Це треба було вирішувати з Антантою. Якби Франція і Велика Британія були зацікавлені у збереженні протибільшовицького стримувального фронту, тоді вони мали б залишити Українську Державу і допомогти їй в обороні своєї території своїми військами. Якби гетьманові вдалося порозумітися з Антантою, то можна було б домовитися про те, щоб до приходу її військ деякі німецькі дивізії залишилися в Україні і взяли участь у її обороні за відповідну плату. Така була на той час стратегічна ситуація після поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні. [474, c.76]

Професор Чубатий вважав, що під час створення Версальського порядку тільки гетьманська держава Скоропадського могла врятувати українську державність. З ким міг говорити визначний французький дипломат Клемансо на тему повернення хоча б частини царських боргів. Або на тему блокади скомунізованої Росії "санітарним кордоном" з боку України? Тільки з консервативним гетьманським урядом. Ні Винниченко, ні Петлюра, ні, приміром, Грушевський не були такими політичними постатями. Французькі емісари, подаючи матеріальну допомогу в боротьбі з більшовиками, завжди на самому початку розмови ставили запитання: яку частину царського боргу вони повернуть Франції у разі успіху "нашої армії"? Тоді ходила така чутка, що Франція хотіла від багатої України отримати половину царських боргів, тобто п'ять більйонів золотих франків. Природно, що таких грошей Павло Скоропадський тоді не мав. Допомогу могли надати тільки ті, хто був зацікавлений у продовженні існування Української Держави з її приватною власністю і ринковими відносинами. Однак цієї ситуації не розуміли або не хотіли розуміти опозиціонери гетьмана, що вважали себе українськими патріотами. Винниченківським бунтом вони знищили на той час єдину реальну можливість зберегти не тільки українську державність, а й піднести та зміцнити престиж Української Держави в Європі та світі. [31, c.76]

Як вважають, концерн "Протофіс" допоміг гетьманові коштами, і Павлу Скоропадському залишалося тільки дочекатися в Києві французького представника Клемансо та передати йому українську частину російського царського боргу. Ситуація і час змусили Винниченка почати свій бунт саме 14 листопада і не пізніше.

Отже, за свідченням Володимира Винниченка, 13 листопада 1918 року (тобто за два дні до оприлюднення відозви гетьмана) у приміщенні Міністерства шляхів сполучення (Бібіковський бульвар) відбулося історичне таємне засідання (за участі всіх партій, навіть есерів), яке закінчило час гетьманщини в Україні.14 грудня 1918 року гетьман відрікся від влади.

Виділимо у таблиці 3.1 позитивне та негативне в діяльності гетьманату

Таблиця 3.1 Досягнення і прорахунки гетьманату.

ДОСЯГНЕННЯ	ПРОРАХУНКИ
Відновлення приватної власності	Повернення поміщиків у свої маєтки, реманент селян
Створення дійового адміністративного апарату	Каральні експедиції
Створення судової влади	Невирішеність аграрного питання
Чітка організація кордонної служби	Заборона страйків
Початок мобілізації	Зайняття посад адмінапарату росіянами
Жорстке регулювання промисловості	Невдала мобілізація
Регулювання грошово-фінансових відносин	Залежність від німецько-австрійської адміністрації
Створення мережі посольств та консульств	Орієнтація на держави німецького блоку
Визнання суверенітету Української Держави	Відсутність протидії пропаганді більшовицьких сил
Розбудова науки, освіти та культури	Акт про федерацію з майбутньою не більшовицькою Росією
Підвищення авторитету Автокефальної Української Православної Церкви

За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв'язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об'єднатися, і не знайшло сили, здатної його об'єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами

Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему української національної армії та флоту, мережу військових учбових закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты