Нейтралітет Росії в датській війні 1864 року в значній мірі посприяв успіху Прусії. А це, в свою чергу, укріпило Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою.
Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об'єднання Німеччини, а саме - для проведення війни проти Австрії. В дипломатичному відношенні Бісмарк підготував цю війну, як відомо, блискуче. Він зв'язався з Італією, задобрив обіцянками Наполеона ІІІ і діяв з цілковитою впевненістю, що Росія не намагатиметься врятувати Австрію [22, 64].
Позиція, зайнята Росією в період пруссько-австрійської війни, була одним із найбільш вагомих факторів, які визначили успіх виконання цієї національної програми. Бісмарк це розумів і настійливо добивався позитивного відношення Росії до третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Йому потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією. Про те, як Бісмарк підготував цю війну в дипломатичному відношенні, він сам досить детально описує в своїх мемуарах [4, 84]. Переправлена Емська депеша, не лише опублікована в газетах, але і повідомлена за розпорядженням Бісмарка північно-німецькими представниками іноземним урядам, викликала вибух обурення у Франції. Останній супротив противників війни, в тому числі самого Наполеона ІІІ, було зломлено, і Франція оголосила Північно-німецькому союзу війну.
Ставлення Росії до цих подій і тут мало вирішальне значення. Прусська армія під керівництвом генерала Мольтке неочікувано швидко розгромила бонапартистську Францію. Центральне положення Прусії в Європі, відкритість її флангів і зосередження більшої частини її армії на Заході, проти Франції - все це вимагало стрімкої перемоги, потрібно було справити враження на нейтральні держави. Успіх прусської армії в значній мірі визначався тим, що Прусія могла бути спокійною за свої східні кордони.
Отже, на наш погляд, в період утворення Німецької імперії Бісмарк в першу чергу прагнув підтримувати і укріплювати відносини з Росією. Страх, який охопив його в зв'язку з Парижською комуною, став додатковим стимулом до укріплення династичних і політичних зв'язків з тодішньою Росією.
В цілому, характеризуючи дипломатію Бісмарка в період Прусських війн, можна зробити наступний важливий висновок: Бісмарк винайшов власний своєрідний військово-дипломатичний стиль. Для його дипломатії були характерні жорсткість, безпринципність, застосування тактики превентивної війни та здійснення досить агресивної дипломатії. Варто відмітити, що для того часу воєнна дипломатія такого роду була досить ефективною.
2.3. Особливості дипломатії Бісмарка після утворення Німецької
імперії.
Утворення Німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних і дипломатичних відносин в Європі. Основна мета, до якої на протязі багатьох років прагнув Бісмарк, була досягнута. Об'єднана Німеччина перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на міжнародній арені. Франція була переможена. Її правлячі класи збереглись завдяки перемозі над Парижською комуною. В своїй зовнішній політиці реакційна Франція запобігала перед німецькими переможцями і російським царем. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали проти методів “дикого” поміщика із Шенгаузена, тепер захоплювались ним. Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її. Усе інше довершив страх, що охопив панів лібералів з тих пір, як вони взнали, що в Парижі проголошена Комуна [23, 47].
На східному кордоні, з боку Росії, не було підстав чекати яких-небудь ускладнень. Відносини з Австро-Угорщиною, яку в війні 1870-1871 рр. Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з Англією, економічних чи колоніальних, у новоствореної Німецької імперії в той час ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася після утворення Німецької імперії, ні політична та дипломатична діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після утворення Німецької імперії Бісмарк побачив посталі перед нею нові зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального положення Німеччини в Європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує імперії в зв'язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах коаліцій”, Бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і проводив зовнішню політику Німеччини. В особі Австрії він бачив до об'єднання Німецької імперії такого ж постійного ворога Прусії, як після об'єднання він бачив в ній історичного союзника. З Францією він вважав за необхідне підтримувати добрі відносини до останнього акту об'єднання Німеччини, а після розгрому Франції і анексії Ельзасу та Лотарингії він повинен був ставитися до неї, як до історичного ворога [24, 107].
На протязі двох десятиліть, з часу утворення Німецької імперії і до своєї відставки, Бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої політики. Він зумів створити навколо Німеччини велику і складну систему союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому Франції і завершення об'єднання Німеччини він рахував імперію “перенасиченою” і більш не потребуючої війни. Французька реакція постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам Німеччини, для консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи - армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а буржуазія не претендувала всерйоз на владу. Вона разом з більшою частиною юнкерства підтримувала Бісмарка. З об'єднанням Німеччини вона отримала величезний внутрішній ринок.
Франкфуртський мир, підписаний між Німеччиною та Францією після закінчення війни, став основою зовнішньої політики бісмаркової Німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював за Німеччиною значні привілеї відносно Франції. Разом з тим мир, який став підсумком перемоги об'єднаної Німеччини над розгромленою Францією, ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими державами. Приєднання Ельзасу та Лотарингії до Німеччини ще більш поглибило прірву між новою імперією і її західною сусідкою [25, 113].
Таким чином, після Франкфуртського миру Бісмарк завжди міг бути впевненим в тому, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання: послабити внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів Австрії та Франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій Німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими реваншистами - з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити відносини з Росією. Прагнення до ізоляції Франції і привело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі стосунки з царською Росією і габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати здійсненої Бісмарком “революції згори”.
В своїх мемуарах Бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії проти Франції він був зайнятий укріпленням відносин з Росією та Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого повторення коаліції трьох держав: Росії, Австрії та Франції. Він розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, - приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і Італію.
До цього часу відноситься спроба Бісмарка до більш широкого політичного зближення з Англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею. Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Саме тоді ж Бісмарк заявив про те, що до тих пір, доки Англія не усвідомить, що свого єдиного і надійного союзника на континенті вона зможе знайти в особі Німеччини, добрі стосунки з Росією мають для Німеччини найбільшу цінність [26, 95].
Тоді Бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив союз трьох імператорів - німецького, російського та австрійського (1873 р.). Це була тимчасова комбінація, яку Бісмарк використовував для укріплення європейських позицій молодої Німецької імперії. В союзі трьох імператорів Бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище Німеччини, яке склалося після Франкфуртського миру. Він прагнув використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш значні протиріччя між Росією та Англією, які вже тоді проявилися на Близькому Сході і в Середній Азії. Покладаючи значні надії на Англію, він підтримував близькі відносини і з Росією, запевняючи її в відвертій дружбі [27, 13].
В той час дружба Росії потрібна була Бісмарку для того, щоб ізолювати Францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення власної армії. Реакція, яка утвердилась у Франції після розгрому Паризької комуни, почала готуватися до реваншу. При такому становищі деякі впливові військові та політичні кола Німеччини, перш за все генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, на цей раз превентивної війни проти Франції. До цього спонукало прагнення знайти вихід із економічної кризи, яка охопила Німеччину. Бісмарк не залишився осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. “Держава, схожа до Пруссії чи Німеччини, - стверджував Бісмарк, - може зазнати нападу з трьох чи чотирьох сторін, і тому буде закономірно, якщо при певних обставинах ця держава в найбільш вигідний для себе момент, випередивши ворога, сама почне проти нього воєнні дії” [4, 179].
Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки реваншистські сили Франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в відповідний час виступити першими.
Так “залізний канцлер” Німецької імперії вперше - і притому публічно - сформулював мілітаристську концепцію превентивної війни, концепцію, яка в подальшому повністю увійшла до ідеологічного арсеналу німецького імперіалізму.
Таким чином, весною 1875 року над Європою неочікувано, як важка хмара, знову нависла загроза війни.
Дипломатична підготовка превентивної війни проти Франції, проведена на самому початку 1875 року, не дала бажаних результатів. Бісмарк розумів, що, не заручившись нейтральною позицією Росії, генерал Мольтке не зможе здійснити свій другий переможний марш на Париж. Бісмарк зазнав невдачі через втручання Горчакова, він зрозумів, що у випадку війни із Францією Німеччина більше не зможе розраховувати на нейтралітет Росії. Саме неприємне полягало в тому, що майже одночасно з Росією з цього приводу мало місце і дипломатичне втручання Англії. Таким чином, замість бажаної ізоляції Франції виявились симптоми можливої ізоляції Німеччини, у випадку, якщо вона спробує розпочати нову війну. Стало зрозуміло, що союз трьох імператорів - угрупування, на яке Бісмарк спробував спертися, - дало тріщину. “Союз трьох імператорів” проіснував до 1887 року, але початок розпаду союзу був закладений в 1875 році в зв'язку із ускладненнями, які виникли на Балканах через повстання в Боснії та Герцеговині [28, 173].
До кінця 70-х років, в зв'язку з посиленою боротьбою європейських держав за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною, відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у Бісмарка стало ще більше. Намагаючись по можливості придушити реваншистські тенденції у Франції, Бісмарк почав підтримувати активну колоніальну експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху Франція зіткнеться з Англією (в Індокитаї, а головне - в Єгипті) і з Італією (в Тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і Англію, і Італію як колоніальних супротивників Франції. Ще раніше він підштовхував до конфлікту на Близькому Сході Росію із габсбургською Австрією. Але тут він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне суперництво цих держав між собою може нашкодити Німеччині. Він ніколи не сподівався, що Австрія в єдиноборстві з Росією вийде переможницею. Але він побоювався, що в разі перемоги Росії над Австрією Німечинна, в певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки. Тому він не бажав допустити поразки Австро-Угорщини. В ній він вбачав противагу Росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої противаги - Англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився Бісмарк. Наростання цих антагонізмів не дозволило Бісмарку далі продовжувати свою попередню лінію. Перед Бісмарком постало запитання: з ким йти далі? Його вибір впав на Австро-Угорщину.
Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з Австро-Угорщиною, який гарантував військову допомогу на випадок війни з Росією. Зі свого боку Австро-Угорщина, надавала Німеччині допомогу на випадок війни з Росією, зобов'язувалась зберігати нейтралітет в разі війни із Францією [29, 208].
Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що Бісмарк вперто прагнув відвернути загрозу війни з Росією, яка неминуче для Німеччини перетворилася б у війну на два фронти.
Послаблений “Союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений австро-російсько-німецьким договором про взаємний нейтралітет цих держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу Англії на Росію чи Франції на Німеччину. Але сподівання на цей договір були занадто мізерними.
Домагаючись ізоляції Франції, Бісмарк заохочував Італію в конкуренції із Францією, її претензії на захоплений Францією Туніс і допомагав приглушити її претензії на Трієст і Трентіно, які належали Австро-Угорщині. Своїм основним супротивником Австро-Угорщина вважала не Італію, а Росію. Це дозволило Німеччині, Італії та Авсро-Угорщині в 1882 році підписати “Троїстий союз” терміном на п'ять років. Бісмарк знову отримав те, що йому було потрібно: зобов'язанність Італії підтримати Німеччину в разі нападу на неї Франції (на Австро-Угорщину схоже зобов'язання не поширювалось). Якщо б Франція напала на Італію, то їй повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників договору став об'єктом агресії відразу двох великих держав, йому надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам напав на кого-небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку обох партнерів. В особливих заявах підкреслювалось, що умови договору не повинні бути спрямованими проти Англії. В своїх мемуарах Бісмарк говорить, що “Троїстий союз - це стратегічна позиція, яка через небезпеку, яка загрожувала нам в момент його укладення, була розумною і при тодішніх обставинах такою, котру можливо досягти” [4, 230].
Бісмарк міг бути задоволений: він по можливості застрахував себе від загрози зі сторони Франції і перетворив Німеччину в центр системи союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, у іншому випадку навіть розширити.
На початку 80-х років Бісмарк став на шлях активної політики колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною політикою молодої Німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так проявилась перша іскорка англо-німецького протиріччя на колоніальній арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до Англії досяг порівняно багато. Якщо в 1885-86 рр. він змушений був звернути свою політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в Європі розгорнулись події, які могли втягнути Німеччину у війну на два фронти [30, 83].
Суперництво на Балканах між Росією та Австро-Угорщиною, яке особливо загострилося в цей час у зв'язку з їх боротьбою за вплив на Болгарію, остаточно зруйнувало союз трьох імператорів. На південному сході Європи, таким чином, знову виникла загроза війни між Австро-Угорщиною та Росією. З іншого боку, зростання реваншистських настроїв у Франції викликало небезпеку війни-реваншу. Але якщо на Балканах Бісмарк усе робив щоб ліквідувати конфлікт між своєю австро-угорською союзницею і Росією, то на Заході він в той же час готовий був розпалювати ризик війни. Незважаючи на загострення відносин, справа до війни не дійшла. У Франції реваншистські настрої незабаром стали затихати. З іншого боку, Німеччина була впевнена, що у випадку свого нападу на Францію вона навряд чи зможе надіятися на нейтралітет Росії.
Як і в 1875 р., воєнна небезпека, на цей раз більш гостра та затяжна почала спадати.
Останні п'ять років перебування Бісмарка при владі були періодом його найбільшої дипломатичної активності. Наростання імперіалістичних інтересів в ряді найбільших європейських країн, погоня за новими колоніальними завоюваннями - все це ускладнювало старі та породжувало нові антагонізми.
Згорнувши колоніальну політику Німеччини і врегулювавши деякі посталі на цьому ґрунті спірні питання, Бісмарк очистив шлях до покращення відносин із Англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за відвернення союзу між Росією та Францією, за покращення відносин з східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між Росією та Англією на Близькому Сході і, особливо в Середній Азії, поставило ці держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між Австро-Угорщиною і Росією на Балканах не зменшилось. Бісмаркова Німеччина підштовхувала царську Росію в обох напрямках, вважаючи, що це відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації нагромаджених протиріч Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему дипломатичних відносин. Її постійно підточували внутрішні антагонізми і вона почала розпадатися ще в період відставки Бісмарка [31, 17].
В 1887 р. закінчився термін дії Троїстого союзу. Поновивши договір на новий термін, Бісмарк тим самим укріпив свої відносини з Австро-Угорщиною та Італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було направлене проти Росії, інше - проти Франції.
В 1887 р. розпався, не видержавши напору закріплених в ньому протиріч між Росією і Австро-Угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не захотів знову поновлювати термін договору, і Бісмарк, за спиною своєї союзниці, запропонував Росії підписати новий договір - двосторонній. Договір передбачав взаємний нейтралітет Росії і Німеччини, в разі якщо одна із держав буде втягнута у війну. Передбачено було, що договір втратить силу, у випадку якщо Росія нападе на Австро-Угорщину або якщо Німеччина нападе на Францію. В результаті положення було таке: союз з Італією застраховував Німеччину на випадок війни із Францією, союз з Австро-Угорщиною застраховував її на випадок війни з Росією. Тепер договором з Росією Бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три роки.
