Паризька мирна конференція
Зміст:
1. Організація роботи Паризької мирної конференції.
2. Плани післявоєнного устрою світу та цілі держав-переможниць.
3. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції:
а) Організація Лігі Націй;
б) Репарації;
в) Колонії.
4. Мирні договори, підписані на Паризькій мирній конференції.
Література:
1.Організація роботи Паризької мирної конференції
11 листопада 1918 р. представники німецького уряду підписали у Комп'єнському лісі продиктовані представниками країн Антанти умови угоди про перемир'я.
Перша світова війна, яка тривала більше 4-х років та яка забрала десятки мільйонів людських життів, була нарешті закінчена. Перед країнами-переможницями, і насамперед перед Англією, Францією та Сполученими Штатами Америки, постало завдання - забезпечити вигідний для них післявоєнний устрій світу. Для того, щоб виконати це завдання, а головне - для опрацювання та підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками, й була скликана в Парижі мирна конференція країн-переможниць, яка почала свою роботу 18 січня 1919 р.
У роботі Паризької мирної конференції взяли участь представники 27 країн. Але з самого початку висвітлився її антидемократичний характер. Порядок її роботи визначали представники великих держав, не рахуючись з інтересами інших країн. Рішення найважливіших питань проходило не на пленарних засіданнях (їх було небагато, вони проводились для офіційного оформлення вже узгоджених у вузькому колі рішень), а на засіданнях так званої „ради десяти”, до якої входили по два представники від кожної з п'яти великих держав-переможниць - Англії, Франції, США, Італії та Японії. Робота цього органу йшла негласно, в глибокій таємниці. Дуже скоро засідання „ради десяти” змінилися засіданнями ще більш вузького органу. Ним стала так звана „рада чотирьох”, де радились голови делегацій Англії, Франції, США та Італії. Фактично ж вирішувачами справ мирної конференції стали три чоловіки: прем'єр-міністр Франції Жорж Клємансо, який як голова країни, на території якої йшла конференція, став її постійним головою, прем'єр-міністр Англії Девід Ллойд-Джордж та президент США Вудро Вільсон.
Найважливішою проблемою, яка постала перед керівниками Паризької мирної конференції, було питання про те, як, яким шляхом забезпечити післявоєнний устрій світу. Для цього треба було вирішити низку важливих завдань:
опрацювати прийнятні для них принципи нової післявоєнної системи міжнародних відносин;
здійснити переділ сфер впливу найкрупніших держав, привести їх у відповідність до підсумків Першої світової війни;
вирішити долю основних об'єктів післявоєнного переділу світу - колоній Німеччини та володінь Турецької імперії на Арабському Сході.
Усі ці проблеми неминуче поставали і під час великих міжнародних конференцій у минулому, коли вирішувалося питання про кардинальні зрушення в системі міжнародних відносин. Згадаємо, наприклад, Віденський конгрес 1815 р. Проте, Паризька мирна конференція 1919 р. проходила у принципово новій обстановці.
2. Плани післявоєнного устрою світу та цілі держав-переможниць
Ми вже казали, що після Першої світової війни розгорнулася глибока криза усієї традиційної структури капіталізму, виявилося прагнення широких мас населення до кардинального демократичного реформування капіталізму, а інколи навіть до його соціалістичної трансформації. В ряді країн виникла обстановка революційної кризи, в колоніях та залежних країнах зростав національно-визвольний рух, національний рух широко розгорнувся і в країнах Європи. Все це вимагало нового підходу до вирішення питання про принципи нової системи міжнародних відносин.
Як же вирішувались на Паризькій мирній конференції 1919 р. ці проблеми? Зрозуміло, що кожна з головних держав, які відігравали вирішальну роль на конференції, по-різному намагалась вирішити ці проблеми, мала свої власні плани післявоєнного устрою світу. Якими ж вони були?
Найбільш претензійними були плани Сполучених Штатів Америки.
Загально відомо, що в останні десятиліття XIX ст. Сполучені Штати як молода капіталістична країна розвивалась з незвичайною швидкістю. Якщо в 1860 р., напередодні Громадянської війни, США посідали лише 4-е місце у світі за загальним обсягом виробляємої промислової продукції, поступаючись Англії, Франції та Німеччині, то всього лише через три з половиною десятиліття, в 1894 р., вони вийшли за цим показником на перше місце у світі.
На цих засадах вже у 90-х рр. XIX ст. почалась активна економічна, а потім і політична експансія США в країнах Центральної, а частково і Південної Америки, а також в басейні Тихого океану. Таким чином, Сполучені Штати взяли участь у боротьбі за переділ світу. Більш того, вони почали одну з перших воєн за переділ світу - іспано-американську війну 1898 р.
Отже, вже наприкінці XIX - на початку ХХ ст. Сполучені Штати стали відігравати значну роль у світовій політиці. В їх особі виникла нова могутня імперіалістична держава, яка заявила свої претензії на експлуатацію колоній та сфер впливу. В цьому відношенні становище США нагадувало в той період становище Німеччини - іншої молодої імперіалістичної держави.
Але все ж найважливішим супротивником Англії, найкрупнішої тоді колоніальної держави світу, стали на початку ХХ ст. не Сполучені Штати. Ним стала Німеччина, яка вже тоді практично поставила питання про переділ світу. Саме з Німеччиною стикалася Англія у всіх частинах земної кулі: і в Європі, і в Азії, і в Африці, і навіть в Латинській Америці.
В особі Сполучених Штатів у Англії з'явився на початку ХХ ст. новий конкурент, який давав про себе знати головним чином в країнах Західної півкулі. Проте, перед лицем найгостріших англо-німецьких протиріч англо-американські протиріччя, які виникли в той період, відходили на другий, а то й на третій і т.д. план. Ні в більшості країн Азії, ні в Африці, ні в Південній Америці, не говорячи вже про Європу, Сполучені Штати не відігравали тоді якої-небудь великої ролі. По суті справи, США на початку ХХ ст. не стали ще великою державою.
Отже, в наявності був своєрідний парадокс: економічна першість Сполучених Штатів - і в той же час відносно другорядна їх роль на арені світової політики.
Постає питання: чому ж в той період був можливий цей парадокс? Насамперед, важливою особливістю Сполучених Штатів на початку ХХ ст. було те, що характерна для того періоду риса розвитку найкрупніших європейських країн - різке посилення вивозу капіталу - лише малою мірою була властива Америці. Якщо іноземні інвестиції Англії складали на початку ХХ ст. гігантську суму в 20 млрд. дол., Франції - 10 млрд. дол. і Німеччини - 5 млрд. дол., то іноземні капіталовкладення США досягли тоді лише 500 млн. дол., тобто були в 40 разів менше за англійські, в 20 разів менше за французькі та в 10 разів менше за німецькі. Закордонні інвестиції США на початку ХХ ст. були майже удвічі менше, ніж щорічний прибуток Англії від її іноземних капіталовкладень, який досягав тоді 900 млн. дол.
До початку Першої світової війни в 1914 р. іноземні капіталовкладення США зросли до 2,5 млрд. дол., головним чином в Центральній Америці та Канаді. Але вони як і раніше були набагато менші, ніж у найкрупніших європейських держав.
Ще більш важливим фактом було те, що капіталовкладення європейських держав у США були в 1914 р. вдвічі більшими, ніж закордонні інвестиції Сполучених Штатів - близько 5 млрд. дол. Отже, впродовж до Першої світової війни США знаходились у стані боржника європейських країн.
Але у зв'язку з цим постає ще одне важливе питання: чому Сполучені Штати так відставали на початку ХХ ст. за розмірами експорту капіталу? Найважливішою причиною цього були особливості економічного розвитку США протягом попередніх десятиліть. Насамперед, в Сполучених Штатах були великі масиви вільних земель на Заході, і після Громадянської війни йшли особливо масове їх заселення та швидкий розвиток у цих районах високотоварного фермерського господарства. В країні був більш високий життєвий рівень населення, більш висока, ніж в основних країнах Західної Європи, заробітна плата робітників. Все це створювало в США надзвичайно широкий внутрішній ринок, якого не було в жодній країна. Промисловість Сполучених Штатів майже на 90% працювала на внутрішній ринок.
Наслідком цих важливих особливостей розвитку США було те, що американська буржуазія на початку ХХ ст. менше, ніж буржуазія інших країн була зацікавлена у зовнішніх ринках збуту та сферах застосування капіталу, тому що вона зберігала тоді дуже широкі можливості прибутково вкладати капітали у своїй країні. Зберігались, отже, можливості для продовження внутрішньої колонізації.
Дуже чітко про це говорить визначний американський політолог Г.Моргентау: „Сполучені Штати утримувались від вкладення капіталів за кордоном не тому, що вони були більш доброчесними, ніж інші країни, а тому, що в їх розпорядженні була в якості об'єкту колонізації найкраща частина континенту”.
Ось чому на початку ХХ ст. економічна експансія США за їх кордонами була ще порівняно невеликою, ось чому позиції Сполучених Штатів на міжнародній арені далеко не відповідали тоді їх економічній могутності.
Перша світова війна кардинально змінила ситуацію. Вона внесла рішучі зміни в міжнародні позиції Америки.
Протягом всього періоду Першої світової війни Сполучені Штати знаходились у незвичайно сприятливому становищі. Вони вступили у війну тільки у квітні 1917 р., тобто на третьому році війни. Перші великі контингенти американських військ почали переправлятися до Європи лише навесні 1918 р., а до активних військових дій на Західному фронті вони приступили тільки у червні-серпні 1918 р., тобто перед самим кінцем війни. Сама територія Сполучених Штатів була далеко від фронту військових дій, і на ній не могло бути військових руйнувань, від чого страждали воюючі країни Європи. Військові людські втрати США були невеликими - близько 50 тис. чоловік загиблими та 230 тис. пораненими (всього в ході війни було вбито близько 9,5 млн. чоловік).
Але сприятливе становище Америки заключалося не тільки і навіть не стільки в цьому. Сполучені Штати стали за роки війни основним постачальником військових матеріалів, продовольства та сировини для воюючих країн Європи. Американські корпорації, які здійснювали ці поставки, здобували великі прибутки. За 1914-1918 рр. чисті прибутки цих великих корпорацій склали 33,5 млрд. дол.
Нові великі капіталовкладення в американську економіку значно збільшили її виробничі можливості. Могутнє промислове піднесення сприяло новому великому зростанню питомої ваги США у світовій промисловій продукції. Так, в 1919 р. на долю Сполучених Штатів припадало:
близько половини світового видобутку кам'яного вугілля;
близько трьох п'ятих світового виробництва чавуну та сталі;
близько двох третин світового видобутку нафти;
85% світового виробництва автомобілів.
Отже, найважливішим підсумком Першої світової війни було нове величезне посилення економічної могутності США, різке підвищення позицій цієї країни у світовій економіці, закріплення за ними положення наймогутнішої в економічному відношенні країни світу.
Ще більш важливою була кардинальна зміна міжнародного фінансового статусу США.
Сплата військових замовлень воюючими країнами Європи і відповідно перехід до рук американських капіталістів європейських цінних паперів зменшили капіталовкладення європейських країн у Сполучених Штатах: в 1919 р. вони скоротилися до 3 млрд. дол. В той же час за роки війни різко збільшились інвестиції США за кордоном. Ці інвестиції були у двох найважливіших формах:
по-перше, військові позики європейським країнам, насамперед Англії та Франції, на початок 20-х рр. вони складали близько 11 млрд. дол.;
по-друге, приватні інвестиції американських капіталістів, головним чином, в Канаді та Латинській Америці, на суму близько 7 млрд. дол. Усього до початку 20-х рр. іноземні інвестиції США зросли, отже, до 18 млрд. дол.
Отже, ще одним надзвичайно важливим підсумком Першої світової війни для США було величезне зростання експорту американського капіталу та перетворення США з боржника європейських країн в одного з головних світових кредиторів.
А це в свою чергу визначило найважливіший наслідок у політичній області - зростання зацікавленості США у зовнішніх ринках збуту та сферах впливу, активізацію зовнішньополітичної експансії, різке підвищення ролі Сполучених Штатів у світовій політиці. Про це чітко заявив у 1917 р. президент Вільсон: „Перед нами стоїть завдання - фінансувати увесь світ, - проголосив він, - а той, хто дає гроші, повинен навчитися керувати світом”.
Таким чином, після Першої світової війни Сполучені Штати уперше вийшли на арену світової політики в якості першорядної світової держави. Тільки зараз вони вперше увійшли до групи великих держав. Вперше політичні лідери США змогли реально поставити завдання встановлення „світового лідерства”, світової гегемонії Америки. Звичайно, ці гасла нерідко висувались американськими політиками і раніше, в XIX ст., але тільки після Першої світової війни вони стали реальною можливістю, набули реального сенсу.
З цього й виходили конкретні плани післявоєнного устрою світу, висунуті тоді Сполученими Штатами. Вони були викладені у посланні президента Вільсона конгресу США 8 січня 1918 р. Так з'явилися славнозвісні „Чотирнадцять пунктів Вільсона”.
В цій програмі американського президента були висунуті дуже незвичні для того часу радикальні гасла. Вони включали наступні вимоги, які звучали досить демократично:
відміну усіх таємних договорів поміж країнами Антанти, укладених ними в роки Першої світової війни з метою переділу колоній та сфер впливу;
забезпечення свободи мореплавства;
відміну усіх митних бар'єрів та міжнародне визнання принципів „відкритих дверей” та „рівних можливостей”;
справедливе вирішення колоніальних проблем та можливість визнання права народів колоніальних країн на незалежність;
обмеження озброєнь;
відкриті та гласні переговори про укладення миру з Німеччиною та її союзниками;
створення міжнародної організації з охорони миру - Ліги Націй.
Відразу після послання президента Вільсона конгресу в американській пресі розгорнулась галаслива кампанія уславлення „Чотирнадцяти пунктів Вільсона”, уславлення „миролюбства”, „безкорисливості” та „благородних спрямувань” Сполучених Штатів. Так, вже наступного дня після появи „Чотирнадцяти пунктів” газета “New York Tribune” писала: „Учорашнє звернення президента до конгресу буде жити як один з найвеличніших документів американської історії та як одне з незмінних приношень Америки на вівтар світової свободи”.
До сьогоднішнього дня „Чотирнадцять пунктів” Вільсона, як правило, оцінюються більшістю американських істориків у тому ж дусі (у нас в Україні так само). Стверджується, що на відміну від європейських імперіалістичних держав, які прагнули нових загарбань, переділу колоній, Сполучені Штати не мали ніяких загарбницьких планів, що, напроти, вони прагнули встановлення нового світового порядку, заснованого на принципах свободи, демократії та справедливості.
В радянській же історіографії „Чотирнадцять пунктів” Вільсона традиційно розглядались як звичайна демагогія, яка вуалізувала справжні імперіалістичні задуми правлячих кіл США, яка нічим принципово не відрізнялася від загарбницьких спрямувань європейських імперіалістичних держав.
Як же об'єктивно оцінити смисл та зміст „Чотирнадцяти пунктів” Вільсона? Насамперед, чи були „Чотирнадцять пунктів” програмою імперіалістичної експансії США? Звичайно, були. Її конкретна форма залежала від особливостей положення Сполучених Штатів у сфері міжнародних відносин.
Програма американського президента відображала реальні імперіалістичні спрямування США. Дійсно, чому, наприклад, Сполучені Штати прагнули ліквідації таємних договорів країн Антанти? Да тому, що США не брали участь в їх складанні і були занепокоєні, що вони можуть опинитися обділеними. Тому вони прагнули анулювати ці таємні договори та укласти інші договори, вигідні для США.
Далі, Сполучені Штати, усвідомлюючи свою економічну могутність, були впевнені в успіху в конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках. Саме тому для них було вигідно міжнародне визнання принципів „відкритих дверей” та „рівних можливостей”, які були вперше висунуті Сполученими Штатами по відношенню до Китаю ще в 1899 р. в так званій доктрині Хея, але першу реальну спробу здійснення яких вони намагались зробити після Першої світової війни.
Одним з найважливіших завдань США було добитись вільного доступу до колоніальних та залежних країн. Але для цього Сполученим Штатам треба було домогтися перетворення цих країн з об'єкту монопольної експлуатації тієї чи іншої імперіалістичної держави в об'єкт спільної експлуатації „на рівних”. Сполучені Штати були впевнені в тому, що в даних умовах перемогу здобуде наймогутніша в економічному плані держава. Вони не боялися навіть визнання формальної політичної незалежності тих чи інших колоніальних країн. Вони вже мали приклад того, як формально незалежні країни Центральної Америки методами економічного пригноблення перетворювались в повністю залежні від Сполучених Штатів. Так опрацьовувались нові форми колоніальної залежності, які отримали пізніше назву неоколоніалізму.
Нарешті, будучи впевненими в силі, у власності стати „світовим суперарбітром”, Сполучені Штати висунули гасло Ліги Націй, сподіваючись зробити її знаряддям своєї гегемонії. Не випадково в той час діячі американського уряду говорили про те, що вони намагаються „розповсюдити доктрину Монро на увесь світ”.
Таким чином, форма імперіалістичної експансії, яка була висунута в 1918 р. Сполученими Штатами, відрізнялась від класичних зразків, захищаємих європейськими державами. Америка прагнула не перерозподілу територій, колоній та сфер впливу між державами-переможницями в Першій світовій війні (як це було вигідно Англії та Франції, пов'язаним системою таємних договорів), а встановлення „нового світового порядку” на умовах „відкритих дверей”, „рівних можливостей”, „справедливого” вирішення колоніальних проблем під егідою Ліги Націй, в якій Сполучені Штати сподівались грати провідну роль. В цій програмі правителі Америки бачили шлях до того, щоб вирвати з рук Старого Світу ключа до світової гегемонії. Саме тому їх програмою були не окремі територіальні придбання, а встановлення світової гегемонії Америки.
Але постає питання: чи достатньо обмежитись при оцінці вільсонівського плану переустрою системи міжнародних відносин, викладеного в „Чотирнадцяти пунктах”, лише розгляданням суто імперіалістичних задумів Сполучених Штатів?
Ні, для висунення „Чотирнадцяти пунктів” Вільсона були й інші серйозні засади. Ми вже вели мову про те, що вступ основних країн світу в нову стадію монополістичного, корпоративного капіталізму викликав великі зміни у всій структурі суспільства. Виявилася глибока криза капіталізму вільної конкуренції, необхідність в його кардинальному реформуванні. Перша світова війна ще більше загострила ситуацію. Вона привела у дію широкі маси народу, який домігся в попередні десятиліття низки важливих прав в політичній та соціальній областях. Зростання вимогливості народних мас викликало серйозну загрозу масових рухів за кардинальне демократичне реформування засад суспільства. Більш того, в лівих колах робітничого руху виникла ідея висунення соціалістичної альтернативи капіталізму. Жовтнева революція в Росії та революційні виступи в Німеччині, Угорщині та інших країнах Західної Європи, які висунули гасла переустрою світу на принципах соціальної справедливості та ліквідації класового панування буржуазії, створили дуже серйозну загрозу існуючому суспільному порядку. В колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух.
