Особливо важливе значення, на думку Вільсона, ці демократичні гасла мали для боротьби проти небезпечних ідей більшовизму, Жовтневої революції. „Справедливий мир та найкращий порядок, - заявляв він, - потрібні для боротьби проти більшовизму”.
Таким чином, програма переустрою світу, висунута в 1918 р. американським президентом, не була однозначною. Навпаки, вона мала подвійний характер, поєднуючи принципи глобалізму та лібералізму. В якості двох найважливіших цілей країни вона ставила досягнення гегемонії Америки та висунення ліберальної альтернативи соціалістичній загрозі. Про це чітко говорив і сам Вільсон, ставлячи перед зовнішньою політикою США завдання „поєднати участь у світовій боротьбі за могутність з керівництвом світовим ліберальним рухом”.
Отже, програма, висунута президентом Вільсоном у „Чотирнадцяти пунктах”, може бути охарактеризована як програма ліберального експансіонізму, яка прагнула надати системі післявоєнних міжнародних відносин більш сучасного, більш цивілізованого, „високоморального” характеру, продемонструвати „місіонерську” роль Нового Світу в боротьбі проти традиційного європейського імперіалізму.
З цих же розрахунків виходила і програма США з питання про відношення до переможеної в Першій світовій війні Німеччині. Сполучені Штати не були зацікавлені в суттєвому її послабленні. В особі достатньо могутньої, хоча й послабленої Німеччини вони сподівались створити противагу посиленню ролі Англії та Франції. Необхідно було також домогтися придушення революції в Німеччині, яка почалася в листопаді 1918 р. та створила реальну загрозу розповсюдження більшовизму на Західну Європу. Тому перед Сполученими Штатами виникло завдання домогти німецькій буржуазії в боротьбі проти революції та разом з тим за допомогою великих інвестицій в економіку Німеччини завоювати там провідне становище, з тим, щоб потім розповсюдити це керівне становище на економіку та політику післявоєнної Європи.
Таким чином, після Першої світової війни перед Сполученими Штатами постали надзвичайно важливі та відповідальні завдання в системі міжнародних відносин. Тому делегацію США на Паризькій мирній конференції очолив сам президент. Вперше в історії країни президент Сполучених Штатів під час президентського терміну залишив територію країни, порушивши тим самим тривалу американську традицію.
Протягом декількох місяців на конференції в Парижі точилася запекла боротьба поміж трьома найкрупнішими лідерами того часу - Ллойд-Джоджем, Клемансо та Вільсоном. Це не було випадковістю, тому що три провідні держави, Англію, Францію та США, розділяли найгостріші протиріччя.
Дійсно, висунуті американським президентом плани створення „нового світового порядку” були абсолютно неприпустимими ні для Англії, ні для Франції.
Участь Англії в Першій світовій війні була неминучою, тому що Німеччина, молода та могутня імперіалістична держава, відкрито заявляла про необхідність переділу колоній та сфер впливу. Англо-німецькі протиріччя на рубежі XIX-ХХ ст. стали головним антагонізмом системи міжнародних відносин. Існування величезної Британської імперії було поставлено під загрозу, і Англія рішуче боролася за її збереження та розширення.
Перші світова війна призвела до здійснення завдань, які були поставлені правлячими колами Англії. Німеччина була послаблена та виведена з числа великих держав. Значна частина німецьких колоній в Африці та на Тихому океані фактично була в руках Англії. Були ліквідовані позиції Німеччини в просторих володіннях Турецької імперії на Близькому Сході. Зараз завдання Англії складалося в тому, щоб узаконити захоплену під час війни здобич та ще більше збільшити могутність Британської імперії як основного важеля впливу Англії на світовій арені.
Ясно, що при таких умовах посилення Сполучених Штатів ніяк не входило в розрахунки Англії. Тому англійська делегація на Паризькій мирній конференції на чолі з Ллойд-Джорджем день за днем вела рішучу боротьбу проти надмірних зазіхань США, проти їх претензій на верховенство, проти американських планів нав'язування „нового світового порядку” через Лігу Націй та гасла „відкритих дверей” та „рівних можливостей”, за допомогою яких Сполучені Штати розраховували на встановлення своєї гегемонії в післявоєнному світі.
Правда, Ллойд-Джордж, як досвідчений та далекоглядний політик усвідомлював, що після Першої світової війни сталися великі зміни. Він розумів нагальну необхідність реформування капіталізму, його пристосування до потреб суспільного розвитку, необхідність дати відповідь на загрозу соціалістичної альтернативи. Він активно підтримував ідею створення Ліги Націй, заявляючи про те, що ця ідея - аж ніяк не монополія Вільсона. Але Ллойд-Джордж намагався не допустити переважного впливу США в Лізі Націй. Головна мета цієї організації, на думку англійської делегації, повинна була заключатися в збереженні досягнутого після війни status quo, в створенні механізму охорони колоніальної системи, та насамперед охорони Британської імперії. З цією метою Англія мала намір використати свої ресурси для завоювання керівного становища в Лізі Націй та через неї для охорони status quo в міжнародних відносинах.
У боротьбі проти надмірних зазіхань Сполучених Штатів Англія знайшла рішучу підтримку Франції. Звичайно, між Англією та Францією існували гострі протиріччя, зокрема, з питання про долю колишніх колоній Німеччини та володінь Турецької імперії. Тому між представниками цих країн на конференції в Парижі точилася постійна боротьба з питання про те, до чиїх рук перейде та чи інша з цих територій в Африці або на Близькому Сході.
Але все ж обидві делегації, і Англії, і Франції, як правило, об'днювалися в той момент, коли третя держава - Сполучені Штати - пред'являли свої претензії на верховенство, на встановлення „Нового світового порядку”, а значить і на те, що розраховували отримати Англія і Франція.
В боротьбі проти ідей „нового світового порядку”, заснованого на нових принципах „мира та справедливості” Франція в особі її прем'єр-міністра Клемансо була особливо непримиренною. Справа в тому, що Клемансо, на відміну від Вільсона та Ллойд-Джорджа, був типовим імперіалістичним політиком старої школи. Він вважав усі міркування про „новий світовий порядок” утопією та демагогією і невпинно боровся за те, щоб як можна більш вигідно для Франції укласти мирний договір і, зокрема, отримати достатньо велику долю нових колоніальних володінь в Африці та на Арабському Сході.
Ідея створення Ліги Націй, в принципі, не відхилялася Клемансо. Але він рішуче відхиляв який би то не було зв'язок між ідеєю створення Ліги Націй і перерозподілом колоній. Міркування про Лігу Націй як „інструмент миру та співробітництва між народами” Клемансо вважав шкідливою утопією. Франція, на його думку, повинна використовувати Лігу Націй насамперед для зміцнення позицій Франції, спираючись при цьому на потужну сухопутну армію.
Проте якщо Англія і Франція були, як правило, в одному таборі проти США, коли мова йшла про загальні принципи післявоєнного устрою світу та про роль Сполучених Штатів у ньому, а також про необхідність якнайшвидшого поділу колишніх німецьких колоній та володінь Турецької імперії, то з питання про становище Німеччини в післявоєнній Європі їх поділяли найглибші протиріччя.
Дійсно, чи вигідним було для Англії суттєве послаблення Німеччини? Ні, не було вигідно. Англія намагалась послабити Німеччину як колоніальну та морську державу, а не взагалі як велику державу. Цей політичний курс виходив з традиційної для Англії політики „рівноваги сил” в Європі, яка з давніх-давен проводилася англійським керівництвом. Найважливішою її метою було створення такої розстановки сил на Європейському континенті, щоб там існувала не одна, а у крайньому разі дві потужні держави, які в значній мірі могли б нейтралізувати одна іншу. Тільки тоді Англія могла відігравати роль арбітра, а значить, завоювати керівне становище у вирішенні усіх європейських проблем.
Для того, щоб і після закінчення Першої світової війни зберегти цю керівну роль в європейських справах, Англії треба було ні в якому разі не допустити суттєвого посилення свого основного союзника та суперника - Франції. Тому делегація Англії на мирній конференції намагалась нейтралізувати посилення ролі Франції збереженням послабленої, але все ж достатньо потужної Німеччини. На це й було розраховане гасло, яким керувалась англійська делегація: „не дуже потужна Франція” і „не дуже слабка Німеччина”.
Позиція Франції була протилежна політичному курсу Англії. І це зрозуміло. Чи могла Франція погодитись на створення достатньо потужної німецької держави, на чому весь час наполягали делегації Англії та США на Паризькій мирній конференції, зрозуміло, кожна із своїх власних міркувань? Звичайно, ні. Франція, природно, сама намагалась відігравати провідну роль в Європі. Проте було ясно, що, поки в центрі Європи існувала могутня німецька держава, про встановлення провідного положення Франції на Європейському континенті не могло бути й мови. Тому керівники Франції після закінчення війни поставили своїм найважливішим завданням домогтися як можна більшого послаблення Німеччини.
Для цього французька делегація на мирній конференції добивалася передачі Франції усього лівобережжя Рейну, а також висунула план роздроблення Німеччини на декілька порівняно дрібних держав, намагаючись повернути Німеччину в кращому випадку до такого становища, в якому вона знаходилась до об'єднання країни, й оточити ці слабкі німецькі держави щільним кільцем країн, пов'язаних з Францією військово-політичними союзами.
Таким чином, аналіз спільних програм та конкретних планів трьох найкрупніших держав-переможниць ілюструє, якими глибокими були міжімперіалістичні протиріччя після Першої світової війни, яка гостра боротьба точилася на мирній конференції в Парижі з будь-якого питання, пов'язаного з післявоєнним устроєм світу.
3. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції
Особливо гострою та запеклою була боротьба між главами трьох великих держав з трьох найважливіших проблем. Відразу ж після відкриття Паризької мирної конференції розгорнулася гостра боротьба з питання про черговість обговорення „найважливіших проблем”. Представники Франції та Англії, яких підтримували делегації Італії, Японії та деяких інших країн, пропонували негайно приступити до розподілу колишніх колоній Німеччини в Африці та на Тихому океані та володінь Турецької імперії на Близькому Сході. Але проти цього рішуче виступив голова делегації США. Президент Вільсон наполягав на тому, що спочатку треба обговорити та ухвалити устав, зробити його невідривною складовою частиною усіх мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, встановити таким шляхом новий, справедливий світовий порядок і тільки після цього приступити до вирішення питання про долю колишніх німецьких колоній та турецьких володінь. Делегації Франції та Англії категорично заперечували проти такого порядку обговорення. Клемансо пропонував взагалі не пов'язувати Лігу Націй з мирними договорами. Ллойд-Джордж погоджувався на те, щоб устав Ліги Націй та мирні договори складали єдине ціле, але стверджував, що розробка уставу Ліги Націй - це складна і тривала справа, а значить, треба, не гаючи часу, зараз же приступити до вирішення колоніальних проблем. Проте Вільсон наполегливо стояв на своєму. Він заявив: „Мир справедливо скаже, що великі держави поквапились поділити між собою беззахисні частини світу, а потім стали розмірковувати про Лігу Націй та союз народів”.
а. Організація Лігі Націй
Після тривалих спорів було вирішено доручити розробку уставу Ліги Націй спеціальній комісії. Делегати Англії та Франції запропонували включити до складу комісії не тільки представників великих держав, а й делегатів від малих країн. Вони стверджували, що вони піклуються про інтереси усіх країн, великих та малих. Але на самому ділі англо-французький блок намагався зробити комісію можливо більш численною і тим самим затягнути її роботу. Проте у відповідь на це Вільсон заявив, що він погоджується на включення до складу комісії представників малих країн і, щоб зробити роботу комісії максимально ефективною, він бере на себе головування в цій комісії.
Під керівництвом Вільсона в короткий термін були розроблені найважливіші положення уставу Ліги Націй. Робота комісії почалася 3 лютого 1919 р., а вже 14 лютого американський президент доповів на пленарному засіданні мирної конференції результати роботи комісії - основи уставу Ліги Націй. У своїй промові на цьому засіданні Вільсон урочисто оголосив про „перемогу ідеї справедливого устрою світу”. Він заявив: „Із створенням Ліги Націй спадає поволока недовіри та інтриг. Люди можуть дивитись друг другу в лице і говорити: ми - браття, у нас - спільна мета... В особі Ліги Націй у нас є зараз договір братерства та дружби”.
Звичайно, ці міркування американського президента були всього лише декларацією. Попереду була ще запекла боротьба з питання про те, яким буде остаточний текст уставу, затвердження якого намічалося лише на квітень 1919 р., як будуть інтерпретовані найважливіші положення уставу Ліги Націй, нарешті, хто буде визначати її політичну лінію.
Треба сказати, що Ллойд-Джордж та Клемансо дуже скептично реагували на урочисті декларації Вільсона про „новий світовий порядок” та про Лігу Націй як „справедливий союз народів”. Вони усіляко намагались представити американського президента в очах громадської думки як відірваного від реального життя ідеаліста, який проповідує утопічні проекти. Ось як, наприклад, писав про дії Вільсона на конференції англійський прем'єр-міністр в опублікованій ним книзі „Правда про мирні договори”: „Я думаю, що ідеалістично налаштований президент дійсно дивився на себе як на місіонера, призначенням якого було рятування бідних європейських язичників... Особливо вражаючим був вибух його почуттів, коли, говорячи про Лігу Націй, він став пояснювати причини невдачі християнства в досягненні високих ідеалів. „Чому, - питав він, - Іісус Христос не добився того, щоб світ повірив в його вчення? Тому, що він проповідував лише ідеали і не вказував практичного шляху для їх досягнення. Я ж пропоную практичну схему, щоб довести до кінця прагнення Христа”. Пам'ятаю, - продовжував Ллойд-Джордж, - що, почувши ці слова, Клемансо широко розкрив свої темні очі і уважно оглянув усіх присутніх, немовби пропонуючи оцінити смисл висловленного”. Зрозуміло, що в міркуваннях Вільсона відбивались деякі характерні риси його менталітету, який зазнав сильного впливу ідей релігійного провіденціалізму (провіденс - передбачливість, бережливість, провидіння). В його виступах часто було багато абстрактного, дуже далекого від реальної дійсності. Але частіше всього це робилося ним не без умислу. Американському президенту було важливо предстати перед світом в ролі щирого поборника миру, демократії та справедливості. А за цими популярними гаслами ховався цілком реальний захист глобальних інтересів Сполучених Штатів. І в боротьбі за першочергове обговорення питання про статус Ліги Націй Вільсон добився деяких успіхів. Насамперед, на конференції було вирішено, що устав Ліги Націй буде невідривною складовою частиною мирних договорів. Крім того, було визнано необхідним, щоб усі мирні договори базувалися на принципах, викладених у „Чотирнадцяти пунктах” Вільсона. Проте, багато залежало від того, як будуть конкретно інтерпретовані ці принципові рішення конференції. Але все ж перші успіхи Вільсона були наявними.
б. Репарації
Друге питання, з якого йшла особливо гостра боротьба на Паризькій мирній конференції - це питання про репараційні сплати Німеччини.
Оскільки усі учасники конференції були однодушні в тому, що відповідальність за розв'язання Першої світової війни повинна бути покладена на Німеччину, вони так само одностайно вирішили, що Німеччина повинна сплачувати репарації країнам, які зазнали нападу, за ті втрати, яких вони зазнали в ході військових дій. Проте питання про загальний розмір репараційних сплат та про розподіл їх між країнами-одержувачами репарацій викликав запеклі суперечки.
З найбільшими претензіями в репараційному питанні виступила Франція. Виходячи із свого плану як можна більшого послаблення Німеччини, французька делегація запропонувала встановити загальну суму репараційних сплат Німеччини в розмірі від 450 до 480 млрд. золотих марок. Це була астрономічна сума - вона в десять разів перевищувала загальну суму національного багатства Франції. Але ця гігантська сума платежів пропонувалася цілком свідомо. По-перше, лідери Франції бачили у величезних репараціях засіб, за допомогою якого можна було утримувати економіку Німеччини у пригніченому стані протягом багатьох десятиліть і ні в якому разі не допустити відродження економічної потужності Німеччини. По-друге, за рахунок репараційних платежів, левову долю яких французька делегація сподівалась виторгувати для своєї країни, французька велика буржуазія сподівалась непогано поживитись.
Представники Англії та США рішуче відкидали репараційні плани Франції. Вони виступали за значно меншу суму репараційних сплат Німеччини. За підрахунками англійських та американських експертів, ця сума повинна була складати від 50 до 100 млрд. золотих марок.
Не менш гостра боротьба між Францією та Англією розгорнулась з питання про те, на яку долю репараційних платежів має намір претендувати кожна із країн-одержувачів. Французький прем'єр-міністр Клемансо наполягав на тому, щоб доля Франції була встановлена в розмірі 58% загальної суми репарацій, погоджуючись на те, щоб Англія отримала 25% цієї суми, а решта 17% були розподілені між рештою країн-одержувачів репарацій. Ллойд-Джордж пропонував зменшити долю Франції до 50% і збільшити долю Англії до 30%. Зі свого боку, президент Вільсон, не претендуючи, зрозуміло, на отримання репарацій Сполученими Штатами, намагався добитись компромісу між Францією та Англією і пропонував встановити співвідношення розрахованих для цих двох країн часток платежів відповідно у розмірах 56 та 28% загальної суми репарацій.
Суперечки з репараційного питання на Паризькій мирній конференції були настільки гострими, що впродовж до кінця її роботи це питання так і не отримало свого розв'язання.
в. Колонії
Нарешті, третім питанням, з якого лідери „великої трійки”, як часто називали лідерів трьох найкрупніших країн, особливо запекло боролися між собою, було питання про долю колишніх німецьких колоній в Африці і на Тихому океані та колишніх володінь Турецької імперії на Арабському Сході.
Суперечки з цього питання були незвичайно запеклими. Коли після одного із засідань „великої трійки” репортери спитали у президента Вільсона про результати обговорення, той незадоволено кинув: „Блискуче, ми розійшлися абсолютно з усіх питань”.
Зрозуміло, для Клемансо, а в значній мірі і для Ллойд-Джорджа, найбільш доцільним принципом вирішення долі колишніх німецьких колоній та турецьких володінь було поділити між собою ці території. Такі пропозиції дійсно неодноразово висувались в ході роботи мирної конференції. Правда, з ними частіше за усіх виступали не представники Англії та Франції, а або делегати англійських домініонів, або представники країн, залежних від Франції. І це не було випадковістю. Після Першої світової війни, коли в колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух, просте приєднання тих або інших територій до колоніальних володінь найкрупніших держав світу могло викликати велике обурення громадської думки усіх країн. Тому необхідно було висунути нові принципи вирішення колоніальних проблем, які виглядали б більш цивілізованими та більш справедливими.
