ктивна громадсько-політична діяльність А. Волошина припадає на 20 - 30-ті рр. Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду складалися так, що змушений був займатися громадськими і політичними справами, відіграючи у їхньому перебігу провідну роль.

Найбільше дискусій викликає політична діяльність А. Волошина, хоч треба одразу застерегти, що чистою політикою він займався мало: у 1918 - 1921 рр. взяв участь у об'єднанні Народних Рад і був членом "Директорії". Як посол до Празького парламенту А. Волошин відстоював інтереси Закарпаття, провів там кілька помітних акцій. У 1926 р. він домігся введення на Закарпатті кооперативних законів, які захистили девальвовані після приєднання краю до Чехословацької республіки вклади закарпатських кооперативних спілок у будапештських банках. У 1928 р.А. Волошин як посол домігся поширення на Закарпаття закону про конгруу - державну допомогу священикам.

У 30-х рр. А. Волошин своєю невсипущою працею на користь політичного, економічного, культурно-національного і релігійного розвитку Закарпаття піднявся до рівня провідника свого народу; його авторитет перевищував авторитет губернатора, до його слів прислухалися представники всіх орієнтацій. Він був ініціатором створення, душею, а почасти і керівником численних спілок, товариств, фабрик.

Мав А. Волошин і ворогів, насамперед серед комуністів і мадяронів, угорських фашистів. Комуністи негативно ставилися до нього як до священика, проповідника християнської етики і моралі, що відстоював класовий мир, всенародну злагоду, національну українську свідомість, боровся проти примітивного атеїзму. Йому докоряли за невеличкий власний маєток (виноградник у с. Севлюшка Земплинської жупи), прибуток з якого повністю йшов на утримання заснованого ним в Ужгороді будинку для сиріт. Мадяри ненавиділи його за українство, українську національну орієнтацію, не могли пробачити йому, що він, провчившись шістнадцять років у мадярських школах, не став угорським патріотом, відстоював руську мову й кирилицю і у 1919 р. відіграв не останню роль у виході Закарпаття зі складу Угорщини та приєднанні його до Чехословаччини. Антиугорська орієнтація А. Волошина найбільше проявилася у 1938 - 1939 рр., коли він рішуче виступив проти угорських претензій на Закарпаття, і очолювана ним Карпатська Україна вчинила збройний опір угорсько-фашистській окупації краю у березні 1939 р. Угорсько-фашистська пропаганда робила все для того, щоб дискредитувати А. Волошина, принизити його як політика і громадянина, використавши для цього не лише засоби масової інформації, а й карні елементи, озброєні банди голодранців (rongyosgбrda), які жорстоко розправлялися з карпатськими січовиками і безборонними карпатськими українцями, прихильниками Карпатоукраїнської держави. А. Волошин не пішов на ані найменші поступки угорському фашизму, до кінця виконав патріотичний обов'язок перед своїм народом.

Розв'язання питання про автономію Закарпаття і створення незалежної Карпатоукраїнської держави було прискорене міжнародними подіями. Після Мюнхенської конференції 29 - 30 вересня 1938 р., у якій взяли участь керівники чотирьох великих європейських держав - Німеччини, Англії, Франції та Італії, - Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців, 8 жовтня 1938 р. Перша Русько-Українська Центральна Народна Рада, очолювана А. Волошином, і Центральная Русская Народная Рада на чолі з Й. Камінським порозумілися між собою й вирішили "домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина." Волею долі А. Волошин посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення невеликої молодої незалежної держави. У своїй державотворчій діяльності він намагався насамперед відбити агресію фашистської Угорщини, яка претендувала на територію Закарпаття. Угорська фашистська пропаганда почала шалений наступ на молоду державу, і, користуючись правом сильного, Угорщина домоглася захоплення низинної території Закарпаття.

Почався короткотривалий період розбудови карпатоукраїнської державності, яка зводилася переважно до оборони краю від угорської і польської агресії і з'ясування непорозумінь з чеською адміністрацією та військовою владою. На території Карпатської України було створено молодіжну організацію національної самооборони "Карпатська Січ", яка боронила край від угорських та польських терористів, стояла на сторожі національної безпеки молодої держави. У будівництво Карпатської України включилися також представники всього українського народу, вихідці з Галичини і Східної України. Почала надходити допомога від американських і канадських українців.

Перше засідання Сойму Карпатської України відбулося 15 березня 1939 р. Сойм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі; державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн "Ще не вмерла Україна". Сойм одноголосно обрав А. Волошина президентом Карпатської України.

День 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. А. Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики озброєній танками й артилерією в стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світової війни. Це - перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Керівництво Карпатської України у своїй політичній діяльності орієнтувалося на Німеччину, яка обіцяла захистити новостворену маленьку державу. Але Угорщині, зацікавленій у спільному угорсько-польському кордоні, вдалося переконати Німеччину змінити свої погляди і віддати їй Закарпаття як плату за вступ до антикомінтернівського пакту.

Не можна докоряти ні А. Волошину, ні його уряду за те, що сталося в березні 1939 р. Карпатська Україна займала не останнє місце в міжнародних відносинах, опинилася у сфері інтересів багатьох країн - Німеччини, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. її долю вирішували на Мюнхенській конференції і Віденському арбітражі Німеччина, Англія, Італія і Франція. Здавалося, що Німеччина була найприхильнішою до цього краю, послала до Хуста свого консула і обіцяла вберегти від угорської агресії. Тому нині цілком зрозуміла політична орієнтація Карпатської України на Німеччину. Це зовсім не означає співробітництво з Німеччиною чи участь у підготовці Німеччини до Другої світової війни. Німеччина підступно зрадила Карпатську Україну, віддавши її на поталу своєму надійному союзникові.

Радянський Союз потрактував німецьку присутність в Карпатській Україні як створення плацдарму для нападу на Радянський Союз і міфічну підготовку приєднання Радянської України до Карпатської України. Сталін на XVIII з'їзді ВКП (б) негативно висловився про Карпатську Україну, приписавши їй фантастичні плани приєднання до Карпатської України Радянської України. Польща не сприйняла Карпатської України, бо це перешкодило їй досягти спільного польсько-угорського кордону. Чехословаччина так само неприязно поставилася до незалежної Карпатської України, бо з її рук вислизав ласий шматок - сировинний придаток республіки. Невиразне ставлення щодо Карпатської України займала Румунія. Вона не підтримувала угорської окупації Закарпаття та водночас не наважилася виступити проти прийнятих сильнішими державами рішень. Отже, Карпатська Україна була ізольована в оточенні майже ворожих держав. Не маючи армії, вона не могла дати відповідної збройної відсічі нападникам. Коли від неї відвернулася Німеччина, то стало очевидним, що її дні полічені. Волошин діяв спокійно, розсудливо, не йшов на провокації. У нього не було жодного виходу. Сили зла перемогли Карпатську Україну і кинули її в чорну ніч понад п'ятирічної угорсько-фашистської окупації. А. Волошин разом із своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р. у Празі, пов'язавши свою долю з Українським Вільним Університетом.

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув'язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя. Його поховання - невідоме. Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських учених-педагогів і політиків Закарпаття першої половини XX ст. А. Волошина, президента Карпатської України.

Є всі підстави вважати А. Волошина одним із видатних українських педагогів XX ст. Справа не тільки в тому, що понад сорок п'ять років свого творчого життя він віддав педагогічній і культурно-освітній роботі. Він був педагогом за покликанням, і його майже півстолітня праця на ниві народної освіти дала напрочуд гарні наслідки. Як довголітній професор, директор Ужгородської учительської семінарії і голова "Учительської громади", А. Волошин виховав кілька поколінь закарпатського учительства, яке розбудовувало в Закарпатті національну освіту, за прикладом свого вчителя виховувало майбутніх свідомих українців, носіїв української національної ідеї за Карпатами.

А. Волошин мав теологічну освіту, був священиком. Свої душпастирські обов'язки він виконував до кінця, прищеплюючи своєму народу високі моральні якості, навчаючи його працелюбності, добру, справедливості й милосердю. Водночас він здобув і другу освіту - педагогічну, мав диплом викладача фізики й математики. Та ця вузька спеціальність не задовольняла його, самотужки він оволодіває майже всіма гуманітарними предметами, стає визнаним спеціалістом з мови, літератури, педагогіки, психології, логіки, дидактики. В цій багатопрофільності наукових і педагогічних зацікавлень А. Волошина була закладена ціла програма його подвижницької освітньої праці для свого народу. Перебуваючи на посаді директора учительської семінарії з руською (українською) мовою навчання, А. Волошин міг піти іншим, легшим шляхом - перекласти існуючі стабільні чеські чи угорські підручники й без будь-яких проблем користуватися ними. Оригінальними могли бути хіба що підручники з рідної мови. Проте він мав іншу програму, вважав, що всі підручники для початкових і середніх шкіл Закарпаття мають бути оригінальними, написаними місцевими авторами з використанням місцевого матеріалу. Так він реалізував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.

Авторство більшої частини шкільних підручників Закарпаття першої половини XX ст. належить А. Волошину. За неповними бібліографічними даними А. Волошин з 1899 до 1944 р. написав і видав понад 40 підручників, окремі з яких витримали по кілька видань. Букварі, читанки, підручники рідної мови, арифметики, фізики, педагогіки, психології, дидактики, логіки, науки стилізації, педагогічної етики і методології - такий результат науково-педагогічних інтересів А. Волошина і його комплексного підходу до проблем національного виховання. Сюди ще треба додати його катехитичні проповіді, "Малий катехизис", "малу" і "середню" Біблію - теж підпорядковані потребам шкільного навчання і морального виховання.

Для написання своїх підручників А. Волошин широко використовував існуючу педагогічну та методичну літературу різними мовами - українською, російською, угорською, чеською, німецькою і латинською. Додані до його підручників списки використаної літератури свідчать, що А. Волошин не відставав від європейської педагогічної думки, добре володів не тільки історією предмета, а й глибоко висвітлював сучасний його стан. Авторитетами для нього в історії педагогіки і педагогічній методології були вчені з світовими іменами - С. Русова, Л. Толстой, В. Успенський, О. Каднер, Я.А. Коменський, Г. Кершенштайнер, В. Райн, Ж.Ж. Руссо, Й. Песталоцці та ін. Не минав він і середньовічних отців церкви - Св. Авґустина і Св. Ієроніма. Як високоосвічений і ерудований вчений А. Волошин завжди ретельно викладав історію питання, з'ясовував різні погляди й суперечності, ніколи не був категоричним у висновках.

Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX-XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п'ять основних чинників виховання: сім'ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя ("О соціяльном вихованню", 1924).

Найвище А. Волошин ставив вивчення у школі рідної мови й літератури. Особливо цінними є його висловлювання про українську літературу: "Література є дзеркалом людського життя цілої нації. Навчання літератури являється по правді фактичною етикою, практичною психологією і практичною соціологією. Письменник своїми шляхетними думками і моральним світоглядом найкраще виховує свій нарід. Моральні принципи скоріше черпаємо із добрих п'єс, ніж із абстрактних теорій. Більше психологічного знання подає якийсь добрий роман, ніж найліпша психологія".

В майбутній українській школі А. Волошин бачив пріоритети національного і релігійно-морального виховання. Ці його погляди заслуговують на пильну увагу й нині, коли система народної освіти і її правовий захист в Україні переживають затяжну кризу.

А. Волошин ніколи не сумнівався в існуванні "малоруської" (української) мови. Він добре знав про заборони української мови російським царизмом, вважав, що вона розвинулася із давньоруської мови і відрізняється від великоруської мови.

А. Волошин виступав також і як письменник, писав вірші, оповідання, п'єси, давав оцінки літературним творам, книжкам, переробляв і пристосовував чужі твори для місцевого читача. А. Волошин був також цікавим белетристом і драматургом. Його численні твори - вірші, оповідання, п'єси, художні оповіді не належать до великої літератури.

Художнім словом А. Волошин популяризував нові форми громадського співжиття селян, на противагу корчмі підносив школу, читальню, кредитні каси, товариства тверезості, закликав любити й шанувати своє, здобуте тяжкою працею. Цим темам присвячена його книжечка оповідань "Люби своє", видана ужгородською "Просвітою" у 1924 р. Як педагог А. Волошин добре знав психологію селянина, бачив її світлі й темні сторони, тому всіляко намагався просвітити його, прищепити йому любов до свого, рідного, навчити шанувати свій рід і свій край. В його оповіданнях багато релігійного моралізаторства, та це пояснюється рівнем селянської свідомості, на яку розраховані ці твори. А. Волошин закликав не до соціальної і класової боротьби, а до морального вдосконалення людей, до збереження своєї віри, мови, звичаїв. Національний момент у його морально-повчальних оповіданнях майже не простежується, хоч загалом вони стосуються тільки життя русина, переважно верховинця, з його проблемами і бідами.

Своє покликання письменника А. Волошин підпорядкував просвітянській роботі та релігійно-моралізаторській проповіді. Офіційна посада директора семінарії, рутинність місцевого церковно-релігійного життя не дали можливості йому як письменникові вийти за межі релігійного моралізаторства, піднятися над локальною просвітянською програмою, повністю реалізувати своє небуденне творче обдарування.

Чим більше років віддаляє нас від життя цієї дивовижної людини, тим краще усвідомлюємо її значення в нашій історії, роль у культурно-національних та державних змаганнях закарпатських русинів, а згодом - українців.

Офіційна радянська ідеологія та історіографія не могла пробачити А. Волошину його соборницьких поглядів і державотворчої діяльності, всіляко намагалася скомпрометувати його, принизити, показати маріонеткою в руках фашистської Німеччини та української політичної еміграції.

Шлях А. Волошина до українства і Карпатської України лежав не через Радянську Україну, а був природним шляхом перетворення етнічної маси в народ, коли національне самоусвідомлення визріло на місці, без дії зовнішніх чинників. Українство на Закарпаття ніхто не приніс на багнетах, не нав'язала його й комуністична партія. Все подвижницьке життя, педагогічна, культурницька діяльність А. Волошина є прикладом того, як закарпатці - інтелігенція і простий народ - прийшли від етнічної свідомості до української ментальності. Русини стали українцями, відчули потребу своєї державності і вибороли цю державність.

9. Економіка України на початку ХХ століття

Риси індустріального суспільства	Приклади їх наявності в економіці України
Масове виробництво товарів	Завдяки високим темпам розвитку концентрації та машинізації виробництва кількість виробленої продукції, звичайно, збільшувалась, але це переважно стосувалось добувної промисловості. Україна була основним виробником тютюну імперії, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато.
Машинізація і автоматизація виробництва	Повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів
Висока мобільність і урбанізація	Підвищення концентрації виробництва, насамперед у великих містах, приплив робочої сили із сельської місцевості: загальна кількість цукрових заводів з початку 60-их до середини 90-их рр. зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тисяч. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84% виробництва всієї Російської імперії.
Розвиток монополізації	Виникають такі синдикати, як "Продамет", "Продвагон", "Продвугілля" та інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.
Приплив іноземного капіталу	В останні десятиріччя XIX ст. та перші ХХ ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям. Вони були збудовані на їх кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського - біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юріївського у Донбасі.

10. Економічний розвиток України

Характерні риси	Друга половина ХІХ ст.	Початок ХХ ст.
Урбанізація, посилення значення великих міст в економіці України	Залишки кріпосництва і демографічний бум, аграрне перенаселення	Міграція українських селян до міст, еміграція за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Поява перших законів щодо соціального та пенсійного забезпечення робітників. Зокрема 2 червня 1903 р. було затверджено закон „Правила про винагороди потерпілим внаслідок нещасних випадків робітникам і службовцям, а також членам їх родин, на підприємствах фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості". Проте позитивні наслідки соціальних зрушень відзначалися лише у великих промислових містах.
Концентрація виробництва, масове виробництво товарів, машинізація	За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії	Формування численних, переважно великих акціонерних товариств, яким належить вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. Але промислове піднесення було перерване економічною кризою 1900-1903 рр. Почалося скорочення виробництва. Припинили плавку чавуну більше половини печей металургійних заводів Донбасу.
Формування монополій	Початок становлення монополій	Найпоширенішою формою монополій стали синдикати. У 1902 р. було створено металургійний синдикат, котрий дістав скорочену назву "Продамет". У 1904 р. було створено синдикат "Продвугілля".
Ріст іноземних капіталовкладень	На стадії становлення монополій іноземцям належало до 90% акціонерних капіталів	Намічається тенденція до перерозподілу контролю над об'єднаннями на користь українсько-російських підприємців у чорній металургії та вугледобувній галузі
Розвиток транспортної системи, як шлях до підвищення прибутку	Швидке будівництво залізниць	Приріст залізничної мережі відбувався значно повільніше, ніж у попередні роки через кризу

Страницы: 1, 2, 3, 4