Право Київської Рус
Формування права Київської Русі
Головний етап історичного розвитку української державності пов'язаний із формуванням у Середньому Подніпров'ї Київського князівства, яке згодом стало політичною основою величезної імперії - Руської держави - Київської Русі. Це був строкатий конгломерат племен і народів. Родоплемінні державні утворення, які входили до складу Русі, згодом перетворились на адміністративно-територіальні організації - землі. Землі були своєрідними протодержавами східних слов'ян. На чолі кожної із земель стояла власна місцева династія правителів. Час утворення таких племінних княжінь на півдні Східної Європи припадає на VII-VIII ст. Військова демократія поступово перетворюється у військово-ієрархічне правління-княжіння. Вождь великого союзу племен стає правителем-князем. Після розпаду Антської конфедерації (протодержавне утворення східних слов'ян) виникло кілька менших військово-політичних об'єднань на територіальній основі: “союз семи племен” на Нижньому Дунаї, держава Валінана на території Волині та Прикарпаття в землях дулібів, волинян і бужан. Подібні об'єднання називались “землями” і були своєрідним аналогом варварських королівств Західної Європи. Започатковане в цей період племінне княжіння (земля) Кия, у VIII ст. стало основою федерації племінних земель - союзу союзів племен під назвою Русь. Кожна із племінних земель по суті була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину та виставляло на вимогу великого князя певні військові контингенти. Очолювала це об'єднання місцева правляча династія Києвичів. На початок IX ст. припадає завершення тривалого періоду формування Київської держави, центром якої була Руська земля, що об'єднувала регіони Київського, Переяславського і Чернігівського князівств. Арабські джерела фіксують наявність у східних слов'ян крім Куявії (Руської землі з центром у Києві), також Славії (Новгородська земля) та Артанії (ототожнюється дослідниками з Рязанню, Черніговом, Білозером, Тмутараканською Руссю).
Під час правління останнього Києвича - Аскольда, молода феодальна подніпровська держава здобула міжнародне визнання й утвердила свій статус першим договором із Візантією.
Аскольд проводив політику об'єднання земель навколо Києва, воюючи з союзами древлян та уличів. У 860 р. Аскольд здійснив успішний похід на Константинополь, результатом якого було дипломатичне визнання Русі Візантією. Вдалими були також походи 863, 866, 874 рр., одним із наслідків яких було прийняття християнства самим князем та його найближчим оточенням. Але часті воєнні походи, прийняття християнства правлячою верхівкою викликали опір з боку племінної аристократії та волхвів. Внутрішня опозиція знайшла велику підтримку серед тієї частини суспільства, що зайняла ворожу до християнства позицію, усвідомлюючи небезпеку, яку воно несе в собі для звичних язичеських богів, давніх релігійних звичаїв і традицій. Це призвело до політичної кризи, що завершилась на початку 80-х рр. династичним переворотом, наслідком якого стало об'єднання північного і південного політично-територіальних утворень східних слов'ян - Славії та Куявії. На зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів.
Утвердження нової династії не внесло істотних змін у політичне життя східних слов'ян. Форма правління в Київській державі залишалась монархічною (на відміну від Новгорода, де вищим адміністративно-політичним органом було віче); змін у княжіннях також не відбулося, місцеві династії зберігали статус володарів своїх земель. Однак поняття “Руська земля” тепер набуло нового значення і стало вживатися не тільки як територіальна назва метрополії, тобто Південної Русі (Київщини, Чернігівщини і Переяславщини), а також як назва всієї різноликої в етнічному відношенні території Давньоруської держави. У IX ст. у Київській державі, як і у варварських державах Західної Європи, сформувалась родоплемінна знать - князь, бояри, дружинники. Вона захоплювала землі сільської общини, обкладала вільних общинників даниною і поступово перетворювала їх на феодально залежних. Головною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як у феодальних державах Західної Європи. Відчуження привілейованим класом феодалів додаткового продукту відбувалось у формі данини. У цей час фактично сформувалась багатоступінчаста феодальна ієрархія, на вершині якої стояв великий князь руський. На нижній ланці перебували “світлі князі”, які очолювали союзи племен. Службовими відносинами із князем було зв'язане боярство, яке поділялося на великих бояр, бояр і мужів. Далі за ієрархією розташовувались гості-купці, а також основна маса населення - вільні общинники “люди”, смерди (залежні селяни), холопи, челядь та раби.
Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси на Подніпров'ї, започатковані Києвичами. Князювання Олега в Києві розпочалось зі створення міст - опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Він також намагався систематизувати стягнення данини на підвладних князеві землях. Активна державотворча діяльність Олега увінчалась певним результатом: в останні роки його правління владі князя підкорились княжіння древлян, кривичів, радимичів, уличів, сіверян, ільменських слов'ян, а також неслов'янські племена чудь і меря. Землі інкорпорованих до держави князівств обкладалися даниною, на них поширювалася система князівського судочинства й адміністрації.
Як поліетнічна держава, Київська Русь не була консолідованою політично. Влада київського князя в землях племінних княжінь була слабкою, іноді формальною, а системи управління, стягнення данини і судочинства - примітивними і діяли періодично (під час наїзду київських дружинників).
За князювання Ігоря, представника династії Рюриковичів, влада Києва поширилась на територію Східного Криму та Таманського півострова, де було створене Тмутараканське князівство. Ігор зумів призупинити вторгнення печенігів.
Ольга, яка розпочала управління державою після смерті Ігоря, зробила виключно важливий внесок у державотворчі процеси Київської Русі тієї доби. Вона здійснила масштабну реформу економіки: організувала фінансову систему, регламентувала повинності залежного населення, визначивши розміри збирання данини та місця її звозу. Впорядкована система виключала можливості подвійного збору данини, обмежила свавілля князів та воєвод. Княгиня вела мирну зовнішню політику, що сприяло зміцненню державності.
За часів князювання сина Ольги Святослава послабилось економічне, політичне і культурне життя держави. Він займався переважно військовими походами. У 965 р. Святослав знищив Хозарський каганат, який відігравав значну роль у державотворчому процесі Київської Русі. Каганат загороджував своїми військами шлях зі сходу, через який у Східну Європу безперервно проникали дикі азійські орди. Під владу Києва потрапили численні народи Північного Кавказу, які були під впливом Хозарії, території Причорномор'я та Криму. Однак ці завоювання виявились не тільки не корисними Київській державі, але й у майбутньому мали згубні для неї наслідки.
Завершив процес державотворення у східних слов'ян Володимир Святославович, який здійснив ряд важливих реформ:
· адміністративну
· військову
· релігійну
· судову
На схилі свого правління Володимир допустився політичного прорахунку, що в подальшому мало негативні наслідки. Залишаючи державу у спадщину багатьом своїм синам, він чітко не визначив, кому з них мала належати першість у державному управлінні: між ними розпочалася міжусобна боротьба.
Завершив реформаторську діяльність Володимира його син Ярослав Мудрий. За його правління Київська Русь набула ознак ранньомонархічної держави європейського Середньовіччя. Князь зумів остаточно зламати місцевий сепаратизм, що посилився внаслідок спроб децентралізації з боку племінної аристократії. Князь удосконалив апарат управління, виступив ініціатором кодифікаційних робіт, результатом чого була поява першого письмового збірника норм давньоруського звичаєвого права - “Руської Правди”. За роки правління Ярослава істотно зріс міжнародний авторитет Русі.
Давньоруське право. У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов'язковими для виконання.
Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.
Право і правові відносини в Київській Русі виходили з моральних норм, були пов'язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належно і негативно оцінювалися як “правда”, так і “неправда” (не випадково перша збірка світських законів дістала назву “Руська Правда”).
Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори із греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави (рецепція візантійського права, що позначалася, головним чином, на церковному законодавстві). “Руська Правда” - перший кодифікований збірник звичаєвих правових норм Київської Русі, який знаменував появу законодавства.
Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. У галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.
Важливою особливістю звичаєвого права було те, що його норми сприймались суспільством як справедливі, оскільки відповідали його уявленням про вимоги моралі. З цими нормами були змушені рахуватись усі правителі. Не наважуючись відмовити в санкціонуванні старих звичаїв і традицій, вони тим самим надавали їм статусу джерела права.
Важливим джерелом права Київської Русі були міжнародні договори князів із чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права - встановлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. “Повесть временних лет” містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944, 971 рр.).
Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він міг уже розглядатись як джерело права. Фактично міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів із нормами права Візантії.
Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладались між князями удільних земель і насамперед стосувались питань спільних дій проти третьої сторони: містили зобов'язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.
Інше джерело права - договори (ряди) князів із народом. Укладались вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв і традицій. Вони існували, як правило, в усній формі, однак наприкінці ХІІ ст. почали укладатись і в письмовій.
Законотворча діяльність у княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в “Руській правді”. Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові збори, судочинство називались “уроками”. Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави - це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих дружинників, за образу вільної людини тощо. Зміст князівських уставів та уроків здебільшого складався з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління Олега) належить збірник “Закон руський” та “Устав”, що вважається прототипом “Руської Правди”. Принципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику “Устав Володимира Мономаха”. Його ж “Поученіє дєтям” є допоміжним джерелом права: у ньому закріплені моральні норми поведінки представників владних структур, відображена особиста позиція князя в питанні смертної кари.
Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави (відомі церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого). Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади - церковних уставів, які визначали її правовий статус.
Найважливішою пам'яткою давньоруського права вважається “Руська Правда”. Вона закріплює давні норми звичаєвого права та “княжі устави”. Однак останні за змістом, формою та способом формулювання (стилем) наближені до звичаєвого права, оскільки лише доповнюють, розвивають та змінюють норми, що попередньо існували в усній формі. Через це “Руська Правда” вважається збірником лише звичаєвого права.
“Руська Правда” має три редакції: коротку, розширену, скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.
Із середини ХІІ ст. Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризувався відцентровими (сепаратистськими) тенденціями. У наступному столітті влада великого князя київського стає цілком номінальною. Доба розвитку імперії завершується. Політично консолідована країна перетворюється у своєрідну “державу держав” із певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являються понад півтора десятка суверенних держав-князівств, в тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.
Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині ХІІ ст. тут виникає два сильних князівства, які в 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1199-1340 рр. правила династія Романовичів.
Засноване внуком Ярослава Мудрого, князем Ростиславом, Галицьке князівство після його смерті пережило роздрібненість, але вже в середині ХІІ ст. знову об'єдналось і стало сильною державою. Давнє суперництво між Галичем і Волинєм завершилось наприкінці ХІІ ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, волинський князь Роман у 1199 р. оволодів Галичем, і об'єднавши князівства, заснував Галицько-Волинську державу. Столицею держави спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. - Львів.
Ставши правителем великої держави, Роман розпочав процес централізації влади, спрямувавши свої зусилля на приборкання галицької боярської верхівки, яка постійно намагалася утвердити свій вплив у сфері управління.
Зовнішня політика князя Романа зводилась до спроб розширити свої володіння шляхом експансії на захід та схід. На початку ХІІІ ст. у боротьбі з київським князем Рюриком він здобув перемогу, підпорядкувавши собі Київ та все Подніпров'я. Відтоді до другої половини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державної основи майже всіх етнічних українських земель.
Після загибелі Романа у 1205 р. західноукраїнські землі опинились у смузі князівсько-боярських міжусобиць. У них була зацікавлена стара земельна аристократія, яка завжди намагалась обмежити владу князя настільки, щоб ним можливо було маніпулювати у власних інтересах. Така позиція Галицького боярства згубно позначалась на державотворчому процесі у князівстві, у кінцевому рахунку зігравши вирішальну роль у припиненні галицько-волинської державності.
Місцева земельна аристократія поступово зосередила у своїх руках головні важелі управління в центрі і на місцях. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. У 1213 р. боярство формально проголосило князем малолітнього Данила (лише як вимушений захід під тиском волинських бояр, які опікувались державними інтересами, на відміну від галицьких бояр), але фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів - боярин Владислав Кормильчич. Деякий час Данило, остерігаючись галицького боярства, перебував при дворі угорського короля (політика галицького боярства призвела до загарбання Галичини угорцями в 1214 р.), а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині і знайшовши підтримку частини волинського боярства, зацікавленого у відновленні великої і сильної держави, Данило зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а в 1239 р. - Києвом. Ще п'ять років тривала війна Данила з угорцями за Галичину. І лише вирішальна перемога під Ярославом 1245 р. над коаліцією угорців, поляків та військами союзних із ними галицьких бояр завершила процес відновлення галицько-волинської державності в попередньому обсязі. Хоча розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, реформаторська діяльність Данила Галицького була призупинена монголо-татарським завоюванням.
Воєнні та дипломатичні успіхи Данила викликали занепокоєння Орди. Данило був викликаний і в 1245-1246 рр. відвідав Сарай, де зумів підтвердити свої права на князівство, визнавши себе васалом Батия. Галицько-Волинська держава навіть у ці важкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, організовувалась і посилювалась союзами з сусідами, в результаті чого ще майже сто років зберігала державотворчі і правові традиції Київської Русі.
Спадкоємці Данила продовжували його політичні починання і зберігали політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Син Данила Лев, підтримуючи лояльні стосунки з Ордою та скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі й Угорщини, приєднав до князівства Люблінщину та частину Закарпаття з етнічним українським населенням.
Однак, у ХІV cт. розпочався період стрімкого занепаду Галицько-Волинської держави, яку охопила важка внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами.
Складною внутрішньополітичною ситуацією князівства скористались сусідні держави, які в цей період перебували у стані військово-політичного піднесення. Угорщина відвойовує Закарпаття, Литва розпочинає військову експансію на Волинь. Заручившись підтримкою папи римського, польський король Казимир у 1344-1345 рр. розв'язав проти Галичини воєнні дії та захопив деякі території. У результаті нового походу 1349 р. Галицько-Волинське князівство було завойоване польськими феодалами, згодом його землі переходять під юрисдикцію угорського короля, а з 1387 р. Галицька земля була остаточно приєднана до Польської Корони. На Волині у 60-х рр. ХІV ст. утвердився протекторат литовських князів. Це означало фактичне припинення державності Галицько-Волинської Русі.
Право Київської Русі
Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав»*
