Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови боржника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присопом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з короткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то.замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).
Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихварів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).
Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищувальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».
Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид -- банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид -- коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид -- злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами.
Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчастіше наймання призводило до феодальної залежності.
Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ятках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містить Руська Правда.
У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.
Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів покарання формувалася в праві з урахуванням соціального становища як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.
Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особистість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинення злочину: замах на злочин і закінчений злочин.
Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідальність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.
Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійснення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав притягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.
Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К.П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 КП., накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в злочинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банкрутство (статті 54, 55 П. П.).
Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насамперед у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру покарання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-васальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.
Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочинних посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.
Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочинів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19--27), у ряді статей П. П. (1--8, 11--18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи феодала, їх учинення каралося дуже суворо.
Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відповідальності за вбивство огнищанина -- князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До привілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», князівські під'їзні та тіуни.
Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відповідальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вважалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед представника панівного класу.
Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в належному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.
Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіжку-- татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45 П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холопа (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).
Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).
Одним із видів майнового злочину було знищення й пошкодження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Небезпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), злісне знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), незаконне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чужому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одягу (ст. 34 П. П.).
Злочини проти сім'ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і моральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлучення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сестрою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.
Види покарання. Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на життя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.
Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).
Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга -- як компенсація за заподіяний злочином збиток -- надходила потерпілій стороні.
Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра -- грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі -- князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень -- наочна ілюстрація існування привілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.
За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гривень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.
Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої дикої віри -- штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивство, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.
Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.
За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).
Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж-- грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за більшість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).
Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.
Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насамперед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового розгляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову звернулися до київського князя, доводячи доцільність повернення до грошових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.
Судочинство. У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.
В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.
Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».
Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф. Отже, «заклич» -- це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.
Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35--39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.
Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».
Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).
Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велася тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челядина як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).
«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, власник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.
У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.
У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків.
Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «А ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», -- говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.) і лише в окремих випадках -- боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).
Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим «судом божим», існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробування (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судових клятв -- для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.
Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним залізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували невинуватим.
Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді -- представники того самого панівного класу.
Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Стороні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержували за цю допомогу особливе мито.
Право Давньоруської держави -- Київської Русі -- продовжувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.
Історія держави і права Київської Русі яскраво і переконливо свідчить про їх велике значення у вітчизняній історії. У цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, вищому етнічному утворенні. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж цього періоду Давньоруської держави етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.
Князь Володимир над Дніпром, водою якого він охрестив Русь, Собор Святої Софії і Києво-Печерська лавра через віки і випробування нагадують нам про велич, могутність і міжнародний авторитет праматері нашої України.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів. Три східнослов'янські народи є «нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах».
Створення Давньоруської держави -- єдиної держави східних слов'ян -- мало велике позитивне значення для їх подальшого державно-правового розвитку. В межах Давньоруської держави робили перші кроки в суспільно-політичному розвитку і понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу та Причорномор'я.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою -- це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх -- великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десяткова система, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу нової системи управління -- двірсько-вотчинної.
Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.
Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь -- ця велика могутня держава IX--XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, -- посідає відоме місце у всесвітній історії.
