Процес перетворення української народності в націю

План

Вступ 2

1. Територія і населення в процесі перетворення української народності в націю 4
2. Економіка, соціальні відносини і український етнос 9
3. Українська державність 13
4. Культурні риси і мовні особливості українців 16
5. Визвольна боротьба та антифеодальні рухи. Формування суспільної свідомості 19
Висновки 25

Вступ
У цей час відбуваються справді разючі зміни, пов'язані з дальшим розвитком продуктивних сил, переростанням ремесла у дрібнотоварне виробництво, появою мануфактур, а згодом фабрик і заводів. На основі дрібних локальних ринків відбувається формування єдиного національного ринку. Розвивається транспорт та інші засоби зв'язку і сполучення, з'являються вдосконалені знаряддя праці та нові види сільськогосподарських культур, інтенсифікується розвідування та видобуток природних копалин краю. Зазнає змін демографічна ситуація, що було обумовлено природним зростанням народонаселення, освоєнням територій, заснуванням нових міст і сіл.

Друга пол. XVII-XVIII ст. - це час змін у станово-класовій структурі феодального суспільства. Після Визвольної війни 1648-1654 рр. привілейоване місце у суспільній ієрархії посіло козацтво. На українських землях, де його питома вага в окремі десятиліття досягала 60-80%, воно було зв'язане не з рудиментами минулого, а несло значні потенційні можливості майбутніх буржуазних відносин. Водночас у тогочасному суспільстві з'явилися і почали формуватися групи населення, які вже виходили за традиційні межі феодальної становості. До таких категорій належали передпролетаріат і буржуазія, які рекрутувалися з різних суспільних прошарків населення.

Безумовно, згадані процеси вплинули і на розвиток суспільної думки, науки і культури. Поступово розширялися рамки феодального консерватизму, передові діячі виступали за вільне пізнання світу, ратували за перетворюючу силу людського розуму та ідей просвітительства. У їх працях дедалі частіше йшлося про життя народності, її взаємозв'язки із сусідами, історичним минулим та перспективами. Новими елементами збагачувалася культура українського народу. Вона ставала світською, більш демократичною та доступною, випручуючись із релігійних пут. У центр творчих інтересів письменників, митців та філософів потрапляє людина з її внутрішнім світом, почуттями та переживаннями. Нарешті, це була епоха, коли по всіх українських землях час від часу прокочувалися могутні хвилі визвольної боротьби. Селянсько-козацькі маси виступали проти соціального визиску та національно-релігійної ворожнечі, існуючих соціальних порядків та конкретних осіб, що їх уособлювали. У народних повстаннях на повний голос звучали мотиви патріотизму, любові до рідної землі, засуджувалися політики тієї частини старшини, яка сповідувала подвійну мораль, нехтувала всенародними інтересами. Визвольна боротьба виступала тим фактором, який долав державні кордони, релігійні та інші перешкоди, що ними панівні верстви прагнули роз'єднати трудовий люд різних національностей та конфесій.

Фундаментальність вивчення проблеми переходу України від феодалізму до капіталізму, а отже, процесу конституювання української нації визначили структуру даної праці. Вона складається з п'яти історичних нарисів, зв'язаних між собою спільною ідеєю, відповідним тематичним спрямуванням та авторською концепцією. Кожен з них розкриває один із аспектів проблеми - формування економічної спільності, демографічний стан у різних регіонах, значення визвольного руху, роль державності у розвитку етносоціальпих процесів на Україні, а також формування мови та збагачення культури. Автори свідомо не торкалися інших проблем, що становлять, безперечно, науковий інтерес, але вивчені недостатньо (антропологічний тип й психологічний склад характеру українців тощо

1. Територія і населення в процесі перетворення української народності в націю
Поступове утворення національної території) ! й стало одним із найголовніших факторів у загальному процесі становлення української народності та її перетворення в буржуазну націю. У другій пол. XVII-XVIII ст. Дальше формування території України проходило в складних історичних умовах. Це головним чином обумовлювалось неоднаковим соціально-економічним розвитком і політичним становищем окремих регіонів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині відчувалися соціальні наслідки Визвольної війни, де найбільше в основному і відбувався складний і тривалий процес консолідації політичних, економічних засад і національної самосвідомості українців. Сама назва український усе частіше зустрічається в тогочасних джерелах, а в XIX ст. вона остаточно закріплюється за всією спільністю народу. Неабияку роль у формуванні національної території відігравали міграції населення та освоєння нових земель. На Лівобережній Україні в другій пол. XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування нових населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як раніше. Ця територія на той час вже була досить залюдненою. Цим пояснюється факт, що протягом півтора століття тут виникло всього кілька десятків сіл і ряд містечок. Так, на території нинішньої Полтавської області у XVIII ст. з'явилося близько 30 сіл, а на Чернігівщині заснування більшої частини з них припадає на першу половину століття (Рубанка, Гмирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та ін), в і другій половині виникли села Марківці, Шатура, Березова Гать й деякі інші.

Протягом другої йол. XVII-XVIII ст. на Лівобережжя сходилися переселенці не лише з різних районів України, а й з Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. У другій пол. XVIII ст. з'явилися тут і вихідці з західноєвропейських країн, зокрема на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт) було засновано шість невеликих німецьких колоній. У 60-х роках з Болгарії прибули переселенці па землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси вони згодом розселились на інші території.

Па освоєння нових земель на території регіону значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення. Причому, середньорічний г приріст був досить високий і загалом перевищував І такий показник по Росії.

Слобожанщині міграційні процеси та освоєння нових земель тривалий час проходили досить інтенсивно. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної землі. Так, у 1657 р. тут нараховувалося 64 міст і сіл, в яких мешкало до 100 тис. чол., а всього через 29 років їх уже було 232, з населенням майже 250 тис. чол. На 1732 р. кількість населених пунктів зросла до 469 (приблизно 370 тис. жителів). Наприкінці XVIII ст. на Слобожанщині нараховувалось 19 міст, понад 1 тис. сіл і слобід, 2111 хуторів де проживало близько 1 млн. чол. _

формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Стаючи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, вони, як правило, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, саме через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворення міст і містечок в різних районах України мало свої особливості. Більшість із них на Лівобережжі і Слобожанщині, виросли з колишніх сіл, хуторів чи слобід.

Характер історичного розвитку міст та містечок найчастіше обумовлювали географічні фактори: відстань до державних кордонів, наявність річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На долю населених пунктів негативно впливали війни, зокрема напади турецьких і татарських орд, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії.

Узагальнюючих даних про кількість і склад всього українського населення Російської держави до 1763 р. історична наука нині не має. Подушні переписи того часу охоплювали населення Слобожанщини і прилеглих до неї губерній Росії, зокрема Воронезької та Бєлгородської""] ^ 1763 - 1764 рр. на території Лівобережжя (без Полтавського і 4-х сотень Миргородського полків) нараховувалось 944 337 душ: чоловічої статі, причому 98,82% становили українці*. Тоді ж тут було зареєстровано 11087 росіян. На Слобідській Україні в 1763 р. мешкало 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92% українців.

Збільшувалась їх кількість і в прилеглих губерніях Росії. Так, на той час у Бєлгородській губернії їх було 174511 душ чоловічої статі, або 19,22% від усього населення, у Воронезькій - відповідно 35 266 і 4,08%. Як бачимо, на території останньої українців у 60-х роках було порівняно небагато, проте в окремих повітах вони навіть переважали: у Хоперському повіті - 80,82%, Усередському - 73,7%, Павловському - 57,39%.

Протягом усього періоду провідне місце в цьому процесі належало представникам українського етносу, зокрема переселенцям із правобережних та західноукраїнських земель. Це значною мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв'язків між населенням окремих регіонів, перетворенню Лівобережжя та Слобожанщини на один із своєрідних центрів формування території української буржуазної нації. Разом із українським народом в цьому брали участь й вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших країн.

В другій пол. XVIII ст. Річ Посполита, переживала глибоку політичну й економічну - кризу. Вона опинилася в залежності від різних держав, її ослаблення неодноразово використовували уряди Австрії та Прусії. До них приєднувалася і Росія. Так, у 1772 р. ці держави здійснили перший поділ Речі Посполитої, внаслідок чого значна частина Білорусії відійшла до Росії. Австрія загарбала Галичину, Буковину "(1774), частину Краківського воєводства, Прусія - Вармію, Поморське воєводство, частину Куявії. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна і частина Західної Білорусії увійшли до складу Росії. В остаточному підсумку до складу Російської держави ввійшло 4 533 квадратних милі території, 410 міст і містечок, понад 10 тис. сіл, майже 3 млн. жителів. Такий хід подій значно прискорив національну консолідацію українського народу та формування його етнічної території.

Дальше заселення і освоєння земель в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті гальмувалися соціальним і національним гнітом австрійських, угорських й польських загарбників, а також "своїх" поміщиків. Проте населення цих регіонів не припиняло зв'язків як між собою, так і з жителями інших районів України. Незважаючи на усі складності історичного процесу, зміцнювалося почуття належності до українського етносу, зростала соціальна та етнічна самосвідомість, посилювалася боротьба трудящих Західної України проти чужоземного уярмлення і за об'єднання краю з українськими землями.

Протягом другої пол. XVII-XVIII ст. селяни прикордонних місцевостей Галичини відходили на заробітки в Закарпаття і навпаки. У 1789-1790 рр. тільки з Буковини в межі Росії емігрувало понад 14 тне. чол. В свого чергу, в 80-х роках відбулося значне переселення "великоросів" на Буковину. Спочатку вони мешкали в селах Климівці, Біла Криниця, Липовени та Мигодра.

На території Галичини (середина XVIII ст..) існувало близько 850 населених пунктів. Причому в Галицькому і Теребовлянському повітах вільних земель було обмаль, а в гірській місцевості, Коломийщині - багато. У 1772 р. в Галичині вже нараховувалось 70 міст і близько 800 сіл, де мешкало понад 467 тис. жителів. Протягом століття найбільше поселень виникло на Теребовлянщині - 25. Наприкінці XVIII ст. у зв'язку з заселенням лісистих земель Карпат і території між річками Серет і Збруч у Га - . личині масове освоєння нових земель загалом завершилося.

Складний процес формування національної території супроводжувався появою нових і зміною значення старих політонімів, поширенням назви "Україна" на всі землі: від Карпат до кордонів власне Росії. В офіційних актах царського уряду другої пол. XVII-XVIII ст. лівобережний регіон найчастіше продовжував називатися "Малоросією" або "Малою Руссю". Поряд з ними з'явилися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т.д. Усі вони певною мірою несли на собі карб колонізаторської політики царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" охоплював Лівобережжя разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла гетьманська адміністрація. У зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х років - і полкового адміністративно-територіального устрою, ця назва втрачає своє.

Отже, можна вважати кінець XVIII ст. важливим етапом формування української нації. Підстави для цього висновку дають такі фактори. По-перше, приєднання величезних південних просторів (усунення загрози татаро-турецьких нападів) в основному визначили межі розселення українського етносу. По-друге, почалося продуктивне (з розрахунком на тривалу перспективу) освоєння власної території, оскільки масштабні міграційні процеси уже майже припинилися. Вони в окремих регіонах мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у другій пол. XVII - першій пол. XVIII ст., в Новоросії - у другій пол. XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний колонізаційний рух.

Першорядне місце в освоєнні незаселених земель належало українському народові. Поряд із ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у вказаний період становили польські селяни і міщани, а на західноукраїнських землях - німецькі та угорські колоністи) Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, спрямовувалось та визначалось царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток народної колонізації сильно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці переселенців.

Формування української національної території супроводжувалось появою нових великих економічних, політичних і культурних осередків - міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення,

2. Економіка, соціальні відносини і український етнос
Зрушення в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), динаміка товарно-грошових відносин готували саме той грунт, на якому й відбувалися зародження й розвиток народності українців, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму - буржуазну націю (приблизно з XVII ст.).

Еволюція соціальних засад і зміни в економіці України в період пізнього феодалізму відбувалися у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження у 1654 р. новоствореної Української національної держави у величезний господарський організм позначилось на розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, на розгортанні мануфактурного виробництва та народженні міст - великих адміністративних і культурних осередків. З іншого боку, не можна не вказати і на негативну роль політики царизму стосовно українців (безпосередньо на тих етнічних землях, що ввійшли до складу єдиного державного утворення). Протягом другої пол. XVII - XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальні акції з метою зробити їх звичайними і провінціями без будь-яких ознак самостійності

Протягом другої пол. XVII-XVIII ст. на Україні відбувалося дальше поглиблення спеціалізації окремих галузей промисловості, відокремлення з традиційних професій ряду нових. Так, продукція рудень в основному задовольняла потреби сільського населення. . Зокрема, Палузька рудня (Новгород-Сіверське намісництво) спеціалізувалась на виготовленні залізних знарядь праці для землеробства, а на території Чернігівського намісництва у великій кількості виковувалися смуги заліза, сошники.

Одним із наслідків динаміки економічних процесів на Україні стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. Джерела другої пол. XVIII ст. зафіксували, що значна частина міських, містечкових і навіть сільських трударів існувала частково або й виключно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства, праця у наймах на підприємстві чи підробітки "в людях", - перетворювали найбіднішу частину населення у спролетаризовану масу. Розвиток промисловості на Україні призвів не тільки до кількісного зростання передпролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і навіть селах із досить великими підприємствами. Таке явище, безумовно, означало початок етапу зародження робітничого класу. Причому в різних галузях промисловості відбувалося формування кадрів "потомственних" робітничих людей. Про це, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: Шуляр, Шкляр, Шкляренюк (пов'язані з виробництвом), Котляр тощо.

У другій пол. XVII ст., а особливо в XVIII ст. на українських землях економічний розвиток, зокрема в промисловості, зумовлював усе ширше застосування праці наймитів. У містах, містечках, а-. також селах внаслідок розшарування у середовищі селян, козаків і міщан з'явилися значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування використання найманої праці у промисловому виробництві свідчило про розклад традиційних форм ведення господарства й зародження нових капіталістичних відносин. Утворюється ціла система експлуатації найманих робітників, феодальний спосіб виробництва поступово витісняється капіталістичним. Цьому процесові значно сприяло первісне нагромадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачення, насамперед для панівного класу, існувало чимало. Це пожалування їм земель, млинів, мануфактур тощо царським урядом і гетьманським управлінням, посилення експлуатації безпосередніх виробників, а також торгівля, лихварство, чумакування, відкупи. Найбільші капітали в другій пол. XVII-XVIII ст. зосередили у своїх руках шляхетські та старшинські родини Апостолів, Ґалаґанів, Маркевичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків - на Лівобережжі; Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських,. Данилевських - на Слобожанщині; Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських - на Правобережжі. Більшість з них стають справжніми промисловими підприємцями.

Отже, зміни у сільському господарстві і промисловості, на Україні в досліджуваний період неспростовно засвідчували про визрівання у надрах натурального господарства капіталістичного укладу. Поступово він охоплював усі галузі феодального виробництва, впливаючи і визначаючи економічну структуру Української спільності.

Розвиток внутрішньої торгівлі, залучення до орбіти товарно-грошових відносин дедалі більшої частини населення позитивно позначилися на усій системі господарства. Зокрема, зростання попиту на хліб призвело до розширення посівів площ пшениці. З метою задоволення потреб ринку випасалися на степових просторах табуни коней, гурти великої рогатої худоби, збільшувалися отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо вплину" на розвиток тваринництва в південних районах. Деякі з місцевих поміщиків (Шидловський, Прозоровський та інші) мали по тисячу і більше овець. Неозорі масиви земель, дешева робоча сила, зростаючий попит давали їм можливість у значних. масштабах розводити худобу для збуту на ринку. Товарно-грошові відносини проникали і в господарства селян, що зумовило появу товарного городництва. . Найбільшого свого поширення воно набуло поблизу великих міст і містечок.

На українських землях здавна влаштовувалися великі й малі ярмарки, торги й базари, їх кількість помітно збільшилася з середини XVII до кінця XVIII ст., що засвідчує про нарощування економічного потенціалу. Так, якщо 1665 р. відбулося лише40 ярмарок, то десь через сто років тільки на Лівобережжі їх щороку діяло уже 350. "У другій пол. XVIII ст. ярмарки збиралися щороку на Слобожанщині більш як 200 разів, а на Закарпатті - понад 70. Та чи не найбільшої слави зажили на цій ниві Полтавська і Чернігівська губернії, де тільки 1802 р. відбулося 394 ярмарки.

Страницы: 1, 2

В соцсетях