альше, поглиблення поділу праці, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробств сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими районами України. Таким чином утворився своєрідний "торговий" ланцюг від південних районів далеко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожанщину і Правобережжя. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходились по містах і селах, незважаючи на державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, мита тощо. Ведучи торговельні операції, населення різних українських земель, як правило, не визнавало її політичної розчленованості, що свідчило про прагнення до економічної та національної спільності.

І які ж процеси відбувалися і в південних украінських землях, звідки значна частина товарів надходила до центральних районів Російської держави. ' Документи тих років засвідчують збільшення торгових операцій казни і окремих купців-підрядчиків, кількісне зростання ярмарків тощо. Зокрема, вироби з Новомиргорода (Єлисаветградський повіт) можна було придбати навіть у Москві.

Потрапляли російські товари, зокрема з найбільшого в Росії Макар'ївського ярмарку, який збирався біля Нижнього Новгорода, навіть на території західноукраїнських земель. На місцевих торгах і ярмарках можна було зустріти різноманітні вироби. Поти їх розвозили скупники по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. Зви чайно, роздрібна ціна на сільськогосподарську і промислову продукцію набагато зростала. Більшість і них перед цим побувала на харківських, роменських київських, бердичевських ярмарках. Зокрема, на Пів нічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилась солона риба, заячі, козячі шкіри, смушки, ікра тощо. Вони збувалися на ярмарках і торгах, а також вивозилися до іншої провінцій Австрії. Торговельні зв'язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, НІ жином, Путивлем і Севськом.

У зворотному напрямку відправлялися текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхт папір. Товари, перш ніж потрапити до покупця, про ходили через митниці на кордонах між Польської) і Російською державами (Васильківську, Станківську, Сорокашитську, Кам'янські й ін).

Темпи розширення і навіть перспективи російсько-українського економічного взаємообміну, зал жали багато в чому і від транспортних зручності та безпечності перевезення виробів, прокладання нових доріг. Таким чином з'явилися ноі маршрути руху товарів, а старі, колись жваві й велюдні, забувалися.

Інтенсивність розвитку внутрішньої й зовнішньо торгівлі продуктивно позначилася на динаміці п> ступу всіх галузей господарства, спричинили значні, хоча й неоднозначні зміни етносоціального харатеру.

3. Українська державність

Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об'єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам'яті. .

І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об'єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.

Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії ("Березневі статті" 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у "злодійстві" та "підступності" російських царів чи "безхарактерності" та "слабовольності" українських гетьманів, а й у впливі об'єктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв'язку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових адміністративно-територіальних одиниць - паланок (округів). Напередодні ліквідації так званої Нової Січі (1734-1775) їх, наприклад, налічувалось 8: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. А План Запорізької Січі 1773 р.

Але головним, звичайно, було те, що у складі монархічної, абсолютистської Росії українська феодальна держава у її демократичній, республіканській формі була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були поступитися загальноімперським. Цей процес тривав кілька десятиліть і завершився лише на початку 80-х рр. XVIII ст. Дослідники вважають, що він пройшов чотири етапи: перший - 1657-1708 рр.; другий - 1708-1727 рр.; третій - 1727-1764 рр; четвертий - 1764-1786 рр. З них разючіші, справді руйнівні зміни залишив після себе другий (петровський) етап, коли у значно ширших масштабах і, головне, більш цинічними методами на Гетьманщині почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Безперечно, найважливішими напрямами політики обмеження, а згодом і ліквідації автономії України були підпорядкування фінансової системи, позбавлення можливості міжнародних зносин, реформування судово-адміністративного апарату та заміна його тим, який діяв на території усієї імперії. У подальшому на Лівобережжі поступово було запроваджено воєводське правління, скасовано інститут гетьманства (1764) і зруйновано Запорізьку Січ (1775), а також перетворено козацькі полки на регулярні карабінерні полки царської армії (1783). Заповзятливо провадили централізаторську політику на Україні царські воєводи, а також чиновники Малоросійського приказу (1662-1722) та Малоросійської колегії (1722 - 1727, г764-1786).

Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, різні верстви суспільства, насамперед козацтво, зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління. Молода держава відігравала важливу роль. консолідації корінного населення на боротьбу проти польсько-шляхетського панування та визволення території України від іноземних загарбників. У тих політичних обставинах вона об'єктивно сприяла й гарантувала розвиток етносоціальних процесів, поступове конституювання української народності у вищу форму етнічної спільності - націю.

4. Культурні риси і мовні особливості українців

Однією із найяскравіших ознак формування будь-якої народності (а пізніше й нації) безперечно є зародження та розвиток її мовної стихії. На думку більшості радянських учених, сучасні східнослов'янські мови оформилися протягом XIV-XV ст. Разом із тим деякі мовознавці (часом не безпідставно) прагнуть відсунути цю хронологічну межу у глибину століть і наполягають, зокрема, на пошуках витоків безпосередньо української мови ще в період існування Київської Русі. У ній від самого початку (приблизно X ст) існувало дві літературні мови: давньоруська світська і старослов'янська церковна. Причому остання стала фактором у розвитку як давньоруської, так і староукраїнської літературних

Зрозуміло, що мовні процеси були невіддільні від становлення своєрідної культури українців. А вона л обумовлювалася характером господарських занять ^ тих. - часів, регіональними природно-географічними; умовами і традиціями. На фоні загальних східнослов'янських рис у ній поступово викристалізовувалися Л і специфічні (етнодиференційні) ознаки.

середньовіччя українська народність уже досить добре була відома в країнах Західної Європи: знали її територіальні межі, мову, побут і звичаї, виділяли окремі етнографічні групи (згадаймо, наприклад, поширення у ряді країн праці Г. Боплана "Опис України"). Із розкладом феодального ладу почався новий етап в її історії - формування нації.

Визвольна війна проти шляхетської Польщі 1648-1654 рр. дала могутній поштовх багатогранній творчості українського народу, в якій знаходили відображення усі сфери його буття. З безмежної стихії соковитої народної мови народжувалася національна. Поступово вона закріплювалась у писемності, місцевому законодавстві, діловому листуванні тощо. Уже Б. Хмельницький в своїх листах вживав живе розмовне слово. Ось він пише 21 лютого 1652р. путивльському воєводі Ф. Хілкову: "... Паметни мибудучи милости єго царского величества за битности в Путивлі боярина князя Семена Василієвича Прозоровского*, приятеля нам велце жичливого, которий за нас до єго царского величеств'а во всем причинялся, і ми на всякне услуги єго царского величества готовисмо били. І тепер іж по указу єго царского величества, ваша милость господине околничий і воєводо княже Федоре Ондрієвич Хілков, зостаєш в Путивлі. Тішимся с того і жичим абис в добром здоров'ю єго царскому величеству служил і на нас ласкав бил. За тоє, што нас, ваша милость, писмом наведит рачил, велце дякуєм. А якосмо перед тим готовії били повеленіям єго царского величества повиноватися во всем, і слу^дт так і тепер просим, штоби 'єго царскоє величество нас от служби своєй царской не откидал, і от ласки не отдалял, і под кріпкую руку свою приняти рачил, і єслі би неприятелі якиє на нашу віру і на нас наступовали, аби нас єго царскоє величество посилковат і боронит рачил. Рачся, ваша '* милость, причинит: остаток устне посланец вашсй милости прямую і ве ную повольност нашу ізвестит, которому во всем верит рач і па нас биті ласкавим. Здрав будь і богом храним;

З Чигирина 21-го дня февраля 1652.

Вашей милости во всем жичливий приятелі слуга Богдан Хмельницький, гетман з Войском Запорозским".

Літературна мова того часу збагачується перекладами творів святого письма, написаних книжною церковнослов'янською мовою. А в перекладі вони значно наближалися уже до народної української мови. Джерела другої пол. XVII ст. фіксують на - . Україні існування. різних говорів, котрі територіально можна поділити на південно-західні, північні та *' південно-східні. Та вони постійно взаємодіють, взаємозбагачуються. Характерним для населення українських земель, що ввійшли до складу Російської держави, стає звуження сфери вживання польської мови, яку витісняє російська.

У XVIII ст. тодішня українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття у ній виразніше виступає народне - Воєвода Путивля, який був попередником Ф. Хілкова.

За приклад можна взяти відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося па початку XVIII ст. їх письмо близьке до розмовної мови і містить багато народних фразеологізмів, збагачене прислів'ями, приказками, уривками пісень. Вони писалися у перехідний період, а тому в них ще містяться окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про характер мови, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту про трагічний початок Північної війни (1700 р): "Того ж року король поленій Август Вторій зачал войну з королем шведским Карлюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска коронного й литовского, где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу єго царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским й иних полков частю наперед прислани, побрали, й самий Ругодев * облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подьдадуть город доброволне, й тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала же), доставане города по-йшло упроволоку. А тим часом притягнул король шведскій з своїми войсками немалими, а передное войско почувши, Шереметов й козаки с оними споткалися й добре шведов сперли й рубали под городом Ковлем. Любо першей московское й козацкое воіско сперли, где й шляхти смоленской немало полегло, але наши шведов того ж часу много побили, п видячи й маючи певних язиков, же сам король шведский з великими потугами наступает, мусіли до окопов царских уступити, а шведи вслід за ними прийшли... " (Літопис Самовидця. - К., 1971. - С.163). Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янский шрифт цивільним як у Росії, так і на Україні. У XVIII ст. при спілкуванні українського населення спостерігалась вимова "%" як тверде вимовлення приголосних перед "е" (щасливе, банкетах) і ряд інших народно-розмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової літературної сталося наприкінці століття. . Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору І.П. Котляревського "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови і заміни її новою відігравала українська школа

Проте змальовувати становлення національної (І культури і мови українців після політичного акту І входження України до Росії у 1654 р. однозначно, - лише рожевими фарбами, було б невірно, прямим відступом від історичної дійсності. За нових умов політичної ситуації духовне життя на території українських земель багато в чому суперечило імперським планам царського уряду. Нова генерація українських "панів" - козацька старшина, досить швидко зорієнтувалася в усіх складнощах суспільного буття і, як правило, з готовністю та поспішністю переймала російські звичаї, мову й урядове письмо. Уже в період ' правління Петра І російська мова усе ширше вживається па Україні: і не лише в діловодстві, приватному спілкуванні, а й у письменстві. Поступово цензура насильно виключає з друку застосування мови українців. Логічного завершення царська антиукраїнська політика набула в 60-х роках XIX ст., коли мова і культура українців фактично були заборонені.

5. Визвольна боротьба та антифеодальні рухи. Формування суспільної свідомості

Етносоціальні процеси на Україні за доби пізнього феодалізму розгорталися не ізольовано, а в тісному зв'язку з іншими суспільними явищами. Сьогодні ніхто з серйозних дослідників не заперечуватиме того факту, що формування української народності, а згодом нації відбувалось в умовах гострих соціальних суперечностей, зіткнення різних, часто-густо полярних інтересів тих чи інших станів та верств. Фактором, що справляв значний вплив на етнічну ситуацію, була могутня хвиля визвольного руху народних мас, спрямована на визволення українських земель з-під влади іноземних держав.

У цьому поступі налагоджувалися зв'язки між різними групами населення, на значмо вищий рівень підносилася їх етнічна свідомість. Слід, очевидно, враховувати і той факт, що визвольна та антифеодальна боротьба сприяла встановленню контактів між представниками різних етносів, що населяли Україну.

Безперечно, соціальна боротьба періоду пізнього феодалізму характеризувалася й новими явищами. В умовах поступової деформації панівного способу виробництва, зародження в його надрах прогресивнішого укладу вона сприяла тим якісним змінам, які згодом призвели до становлення нових буржуазних. відносин, їх продуктом і стала українська нація.

На початку XVIII ст. набув поширення гайдамацький рух. На відміну від попередніх виступів, ядро яких локалізувалося у якомусь районі (переважно у Подніпров'ї), він відзначався значно ширшою географією дій повстанських загонів. Практично всі українські землі - Правобережжя, Лівобережжя і Слобідська Україна, Запоріжжя були охоплені полум'ям гайдамаччини. У ній брали участь місцеві селяни, населення різних суспільних категорій України, а також втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі та з інших земель. Треба враховувати, що тоді значні маси людей не мали постійного місця проживання, шукали кращої долі, часто міняли роботу та рід занять, знайомилися з представниками різних груп населення, а тому в них поступово вироблялися стійкі погляди на актуальні та животрепетні питання тогочасної дійсності. Сподівання здобути жадану волю приводило їх на Запоріжжя. Із Січі вийшли, як правило, усі керівники гайдамацьких загонів та їх найактивніші учасники.

Отже, загальноукраїнський характер гайдамацького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку історіографії є вже цілком визнаним фактом. Та не слід недооцінювати і регіональних особливостей цього соціального явища.

Історія гайдамаччини складається з кількох етапів, кожному з яких притаманні свої особливості й специфіка. Незмінною залишалася лише тенденція до дальшого, збільшення загонів повстанців, поглиблення розуміння ними завдань і перспектив боротьби, зміцнення організаційних засад масового антифеодального руху. Першим великим повстанням, яке відрізнялося від багатьох дрібних, став виступ 1734 р. під керівництвом сотника Верлана, який характеризувався гострим соціальним спрямуванням. Гайдамацькі загони чинили справедливий суд над представниками панівного класу (незалежно від їх етнічної приналежності), громили маєтки магнатів і шляхти, експропріювали їхнє майно. Надзвичайно важливо і те, що селяни знищували актовий матеріал, зокрема грамоти, купчі, люстрації, що підтверджували правовий статус феодала - власника на землю і підданих - кріпаків.

Боротьба за волю, землю, соціальну справедливість, спільна небезпека під час бойових дій, загроза поневолення долали етнічні, релігійні та інші перепони, що ними намагалися роз'єднати представники панівного класу повстанців різних народностей. Приклади таких ефективних спільних дій дала визвольна війна угорського народу проти австрійських Габсбургів 1703 - 1711 рр. Від самого початку повстання важливим його стратегічним районом стали Береговицький і Мукачівський комітати на Закарпатті. Місцеве українське селянство було тим резервом, з якого черпали свої сили ватажки Томат Есе і Альберт Киш, а після оголошення Бережанської відозви (травень 1703 р) - визнаний керівник визвольного руху Ференц Ракоці II. Існує також ціла низка фактів про те, що в цих подіях на боці повстанців брали участь

Не відрізнявся від гайдамаччини за своєю соціального природою і спрямуванням рух опришків на І західноукраїнських землях, їх єднали тактика дій, структурна побудова, соціальний склад, спільність загальної мети і конкретних завдань. Обом цим явищам був притаманний універсальний характер, оскільки кожен з них мав спрямування на розв'язання ряду соціальних питань і на об'єднання розчленованих політичними кордонами українських земель.

Рух опришків охоплював не лише Галичину, Північну Буковину, Закарпаття, а й досить часто зливався з діями гайдамацьких загонів на Правобережній та Лівобережній Україні, Запорізькій Січі. Слід відзначити ще один важливий аспект цього соціального явища - поліетнічний склад повстанців. Крім українців, які становили їх основу, загони опришків поповнювали вихідці з Молдавії, Польщі, Угорщини. Можна стверджувати, що опришківську "школу" боротьби пройшли тисячі пригноблених мас українського, а також інших сусідніх народів. д р

Опришківський рух тривав майже до середини XIX ст., проте найвищого розмаху досяг тоді, коли його очолив легендарний Олекса Довбуш (1738 - 1745), а згодом Василь Баюрак (1744 - 1754) та Іван Бойчук (1755 - 1759). Практично вони діяли на всьому західноукраїнському регіоні. Документи фіксують напади на представників панівного класу в ряді повітів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у більшості буковинських областей. Відомі факти походів ватаг опришків на Поділля і Волинь. У 1754 р. Іван І Бойчук із побратимами вирушив на Запорізьку Січ, А звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на Правобережжя.

Якісно новий етап антифеодального руху на Україні тісно пов'язаний із подіями Коліївщини - великого народно-визвольного повстання, яке вибухнуло у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний вплив на загострення соціальних суперечностей в інших районах українських земель. Порівняно з попередніми гайдамацькими виступами Коліївщину характеризували чіткіша організаційна структура, наявність єдиного керівного центру та певного плану дій. За масштабністю, динамізмом соціальних суперечностей і рівнем свідомості народних мас, різноманітністю форм практичних дій Коліївщина належить до найбільших антифеодальних виступів епохи пізнього феодалізму.

Під час Коліївщини зросла соціальна активність селян і рядових козаків, більшої визначеності та цілеспрямованості набрали їхні ідеали й наміри. Так, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, уже висувалося завдання ліквідації усього панівного класу ("бити панів і очищати землю від них"). Не менш радикально передбачалося розв'язати інші соціальні питання. На випадок перемоги повстання оголошувалось знищення панщини і, очевидно, феодального землеволодіння ("жито і всякий хліб будете збирати на свою користь"). В ході народного виступу рядки із повстанських документів реалізувались в практичних діях селянських мас. Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпорядженні дослідників, свідчить, що діяльність королівських органів влади була фактично паралізована в межах Богуславського, Корсуньського, Канівського, Звенигородського, Черкаського, Чернігівського, Білоцерківського та інших староств, в ряді ключів і навіть повітів. У контрольованих повстанцями містах і селах виникали органи селянсько-козацького самоврядування, які перерозподіляли земельні угіддя, регламентували виконання феодальних повинностей тощо.

Визвольні ідеї Коліївщини, незважаючи на значні нашарування релігійних закликів та царистські ілюзії, домінували в багатьох повстанських документах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та протоколів допитів інших отаманів. Уже під час першого допиту в Каргопільському карабінерному полку (26 червня 1768 р) М. Залізняк заявив, що основне завдання своєї боротьби він бачив у "искоренении показавшихся в Польше конфедератов" й знищенні феодалів та їх приспішників скрізь, "где сколько найдено".

Царські й польсько-шляхетські війська разом готували розгром повстання. 26 червня 1768 р. були схоплені М. Залізняк та І. Гонта, разом із якими у полон потрапило близько 3 тис. селян і козаків. Протягом липня зазнали поразки загони С. Неживого, І. Бондаренка, М. Швачки, загинув у битві А. Журба та інші найближчі сподвижники М. Залізняка. Репресивна машина царської Росії та шляхетської Польщі працювала на повну потужність. Спеціальні королівські суди у селі Сербії та містечку Кодні щоденно відправляли па ешафот сотні повстанців (серед них був І. Гоита). Багатогодинні допити провадили також царські інквізитори. Наприкінці літа 1768 р. ухвалила своє рішення Київська губернська канцелярія, за яким після жорстоких фізичних покарань на каторжні роботи у Нерчинськ були заслані М. Залізняк та його сподвижники.

Значення повстання 1768 р., як і гайдамацького руху загалом, в історії боротьби народних мас України переоцінити важко. Він на багато десятиліть залишив глибокий слід у пам'яті. селян і рядового козацтва. В періоди дальшого посилення феодально-кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і волю. На Правобережжі поширювались пісні, думи і легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, в 1789 р. з'явилися чутки про сина І. Ґонти, який нібито прийде визволяти український народ.

Висновки

Отже, читач мав змогу познайомитися з деякими, на пашу думку, найважливішими етапами перехідної епохи, від феодалізму до капіталізму, коли відбувався інтенсивний процес формування української нації. Він був далеко не простим і однозначним. Навіть на другу пол. XVII ст. панівний спосіб виробництва ще далеко не вичерпав до кінця своїх потенціальних можливостей. Тривала боротьба того, що уже відживало, і нового, яке розвивалося мляво та не досить динамічно. Потрібен був час, щоб елементи буржуазного способу виробництва визріли, зміцніли і нарешті утвердилися на величезному обширі українських земель.

Український народ протягом багатьох сторіч свого І існування прагнув створити власну державу. Це був Д - природний і глибоко прогресивний процес, притаманний усім народам. І не вина, а трагедія українців як. окремого етносу була в тому, що історичні обставини склалися по-іншому - лише протягом кількох десятиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існувало повноцінне державне об'єднання. Адже державотворчий процес українського народу було силоміць зупинено. Послідовно знищувалися політичні інститути Української держави на Лівобережжі та Слобожанщині. У середині 70-х рр. XVIII ст. була ліквідована Запорізька Січ. Самодержавні структури утвердились також на Правобережній Україні, яка наприкінці XVIII ст. увійшла до складу Росії. Відсутність єдиної держави певною мірою компенсував могутній визвольний рух, який не вщухав протягом багатьох століть. Він виконував об'єднавчу функцію і сприяв налагодженню міжетнічних контактів українських земель, розчленованих політичними кордонами.

Формування української нації (як, до речі, і народності) - процес складний і довготривалий. Отож навряд чи доцільно (і можливо) визначати його часовий проміжок. З'ясовано, що він коливався у межах XVII-XIX ст. і пройшов ряд етапів. Серед них другій половині XVII-XVIII ст., безумовно, належить одне. з провідних місць.

Страницы: 1, 2

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты