Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім - царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства [24, с. 523-528].
Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х - 30-х рр. - у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.
У цілому в історіографії 20-х - 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.
В другій половині 30 - 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.
В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст.. Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.
І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 - 1606 рр.. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.
Великий інтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.
В 50-60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст.. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 - 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I , одним з етапів селянської війни.
Праця Д.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].
В узагальнюючій праці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов'язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.
В цілому у 50 - 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].
Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін.. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр'їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху [10, с. 245-250].
Більш детально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельних творах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явним авантюристом Григорієм Отрєп'євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльності під час правління.
«На історичній сцені - пише Буганов, - з'явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який в смутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп'єв, який проводив продворянську політику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою він вважав дворянство, для якого не жалів а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувши надії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв'язку з вивченням першої селянської війни і класової боротьби початку XVII ст. [5, с. 57-63].
З інших позицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливо доводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристики Самозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надії на доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутів влади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало [29, с. 325-329].
Таким чином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з Григорієм Отрєп'євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводив кріпосницьку політику.
Нову сторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Історик відзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця, зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовіших осіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податкової системи,приказів, реформи суду та ін.. Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про факт його походження з дворянської сім'ї [33, с. 165-169].
Цікаві дослідження на дану тему з'явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевський в своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російської держави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.
Велике дослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур. Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дуже високо оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.
2. Похід Лжедмитрія I на Москву
Біди, що звалились на Росію при Борисі Годунові на початку XVII ст. породили позитивні згадки про «щасливі часи при доброму царі Івані Васильовичі». Головною проблемою, яка породила Смуту, став перерив династії, що тягнулась ще від Івана Калити. Іван IV був останнім із цього роду, причому, він мав досить багаточисельну сім'ю. Його перша дружина, Анастасія Романова, народила трьох синів - Дмитрія, Івана та Федора й кількох дочок. Друга, цариця Марія Темрюківна - сина Василія, остання дружина, Марія Нагая, - сина Дмитрія. Всі дочки Грозного, як і царевич Василій, померли ще в дитячому віці. Обидва Дмитрії - первісток царя і його молодший син - померли через трагічну випадковість. Царевич Іван Іванович, досягнувши двадцятисемилітнього віку, був оголошений наступником престолу, але його убив же власний батько у приступі гніву. Рід Грозного - приречений на зникнення. Шлюби в всередині одного і того ж кола знатних сімей мали негативні біологічні наслідки. І уже в середині XVII ст. стали явні ознаки виродження династії [6, с. 530].
Так, брат Івана IV, Юрій Васильович, глухонімий від народження, помер без потомства. Син Грозного цар Федір Іванович був розумово відсталим. Молодший син царя Дмитрій - хворий на епілепсію. Шанси на те, що царевич доживе до зрілих років, та й ще залишить наступника, були невеликі. Але, як і первістку Грозного - Дмитрію, так і його молодшому синові Дмитрію, судилася випадкова і дочасна смерть.
Царевич Дмитрій-старший народився після взяття Казані. Цар взяв малюка у паломництво до Білоозерського монастиря. Рідня царя, Романови повсюди супроводжували дитя, слідкуючи за дотриманням церемоніалу. Царська сім'я подорожувала до місць паломництва на невеликих кораблях - стругах. Одного разу, при сходженні на струг, через хиткість трапу, всі попадали. Дорослим таке купання не завдало шкоди, але дитина захлиснулася, і відкачати її не вдалося. На честь первістка, Іван IV назвав іменем Дмитрій молодшого сина [30, с. 590].
Царевич Дмитро успадкував від батька його жорстокість. Дикі забави Дмитра приводили в жах сучасників. Восьмирічний хлопчик наказував товаришам ліпити снігові фігури і називав їх іменами найвпливовіших бояр у державі, а потім відрубував їм голови та четвертував. Дворянські письменники засуджували такі недитячі забави дитини. Проте в народі жорстокість по відношенню до поганих бояр сприймалась зовсім по іншому. Дмитро обіцяв стати таким же «добрим» царем як і його батько [29, с. 34]
Проте, 15 травня 1591 р. всю Росію сколихнула звістка про смерть царевича. Ця інформація викликала спалах народного гніву, у вбивстві звинуватили тодішнього боярина, фактичного правителя Росії - Бориса Годунова. В Углич зразу ж виїхала слідча комісія, яка складалася з бояр на чолі з Василієм Шуйським та заступником А.П. Клєшніном. Провівши розслідування, вона з'ясувала, що це було самовбивство. Царевич був хворий на епілепсію, і коли він грався ножиком у нього розпочався напад хвороби, і в конвульсіях Дмитрій встромив собі ножа в горло. Так це чи не так, але у нас немає достатньо доказів щоб відкинути цю версію, тим більше, що є свідчення про часті напади епілепсії царевича [21, c. 158 - 159].
Смерть Дмитрія викликала рух у народі. Проте в Москві правив законний цар, і династичне питання нікого не турбувало. Про царевича дуже швидко забули. Однак ледве встиг вмерти цар Федір Іванович, як в народі зразу ж згадали про молодшого сина Івана Грозного. Очевидно, ім'я Дмитрія оживили боротьба за трон та політичні пристрасті. Після вибору Бориса Годунова, розмови про самозваного царя припинились, зате версія про чудесне спасіння царевича посилювала свої позиції.
За той час, коли правив формально Федір Іванович, а фактично Борис Годунов, боярство змогло підняти голову та повернути свій вплив після репресій Івана Грозного. І коли царем став Годунов, у стані мужів бородатих виникла ідея посадити на трон слухняного царя, і самим управляти державою. Але й Годунов посилював свою владу. Тут і пригодився царевич Дмитрій, який мав стати панацеєю для бояр. На мою думку, ця ідея не була спонтанною, адже ряд дослідників відзначає те, що Лжедмитрій I не був свідомим самозванцем, і вірив у своє царське походження. Отже, напрошується висновок про те, що або якусь дитину змалку готували до цієї ролі, або ж це був справді царевич Дмитрій, який чудом врятувався від вірної смерті. Проте не так важливо походження людини, а те що вона зробила, її внесок в історію. А щодо походження такого феномену як Лжедмитрій I , то професор Ключевський висловився так: «Он был испечен в польской печке, но заквашен в Москве» [15, с. 36].
Почувши про появу Самозванця, Борис Годунов не міг залишити це просто так, і зразу ж направив комісію для розслідування справи Лжедмитрія I. Вона показала історію Самозванця таким чином. Юрій чи Григорій Отрєп'єв, син галицького боярина Богдана Отрєп'єва, з дитинства жив у холопах в бояр Романових і у князя Бориса Черкаського, потім навівши на себе підозру Бориса Годунова, він постригся в монахи, і переходячи з одного монастиря в другий, потрапив в Чудівський монастир. Саме там молодого та талановитого хлопця запримітив патріарх Іов, і навіть призначив його своїм особистим секретарем. Проте похвальба про те, що він сам може стати царем дійшла до патріарха і Отрєп'єв був змушений тікати рятуючись від заслання під конвоєм у Кирилівський монастир. Вчасно попереджений, Григорій встиг втекти в Галич, потім у Муром, і, повернувшись знову в Москву, в 1602 р. втік з неї разом із послушниками Валаамом Яцьким і Місаілом Повадіном у Київ в Печерський монастир [1, с. 341-344].
Подорожуючи, він жив в Острозі, Дерманському монастирі у князів Острозьких - покровителів православної віри; а потім, попрощавшись зі своїми попутниками, трохи повчився у протестантській школі в Гощі у шляхтичів Гойських, набувши в своїх подорожах не тільки навички вільного поводження з догматами і обрядами, а й вміння їздити верхом на коні, рубати, колоти і стріляти.
Потім він поступив на службу до могутнього польського магната Адама Вишневецького. В 1603 р. перебуваючи в Брагині, він важко захворів. Слуга під суворим секретом повідомив священику, що сповідав його на смертному одрі, велику таємницю. Почуте настільки вразило останнього, що він не гаючи ні хвилини все доповів великому князю. Священик же повідомив, що уже певний час в княжому дворі переховується слуга, не хто інший як прямий спадкоємець російського престолу, син Івана Грозного, Дмитрій, який з допомогою покровителів уникнув смерті від рук Бориса Годунова. Хворий підозріло швидко видужав, і Адам Вишневецький прийняв активну участь у долі Самозванця [16, с. 530].
Поява претендента на російський трон в межах Речі Посполитої стало предметом складної політичної боротьби. Найбільш далекоглядні політики Польщі на чолі з коронним гетьманом Яном Замойським розцінили дії Адама Вишневецького як авантюру. Замойський користувався величезним авторитетом серед політичного бомонду Речі Посполитої і Вишневецькому прийшлось викласти йому свої пояснення. В листі від 25 вересня 1603 р. Адам приніс вибачення, що раніше не сповістив про цей факт коронному гетьману. У своїм листі він писав: «Оскільки в мій дім потрапив чоловік, який довірився мені, що він є сином Івана, того тирана …і хоче попросити допомоги в короля … прошу Вашої поради, що з ним робити». Аргументів у Вишневецького було два: отримання із Росії сприятливих новин та показання перебіжчиків [30, c.360].
Замойський зразу ж порадив Вишневецькому повідомити про все короля, а потім відіслати і самого претендента або до короля або до нього, гетьмана.
22 жовтня 1603 р. Сігізмунд ІІІ запросив папського нунція Рангоні і повідомив його про появу в помісті Адама Вишневецького москаля, який називає себе царевичем Дмитрієм. Король наказав привести претендента в Краків і викласти йому детальні відомості про особистість цієї людини. Однак Замойський переконав короля, що для Польщі цієї авантюри непотрібно.
Бачачи, що Сігімунд допомоги не надасть, Вишневецький уже в січні 1604 р. почав збирати своє військо для походу в Росію. Проте зібраних сил було надзвичайно мало, але Лжедмитрій I з покровителем надіялись знайти союзників на теренах України та за її межами. Особливі надії покладалися на кримського хана, який весною 1604 р. розірвав мир з Москвою і загрожував походом [5, с.142].
Проте все виявилось не так просто як уявлялося. Підбити Крим на похід не вдалося, а запорізькі козаки не повірили в обіцянки Самозванця. Лжедмитрій вирішив підключити до походу донських козаків. Він відіслав лист до донського низового отамана Івана Степанова, у якому покладаючись на авторитет свого батька, просив підтримки і допомоги, щоб посилити свій вплив серед козаків, й ті були готові визнати себе підданими лжецаревича. У Литву виїхали отамани Корела, Михайло Меженков та п'ять козаків. При них була грамота, датована п'ятнадцятим жовтня 1603 р.
Коли посли з Дону з'явилися в межах України, князь Януш Острозький повідомив короля, що по Україні поширюються рухи свавільних людей, які хочуть возвести «москаля» на російський трон. Розраховуючи на підтримку Замойського, Острозький пропонував королю прийняти негайні міри щодо донців, ще до того, як Дніпро кригою вкриється. Однак лист Острозького залишився без відповіді, оскільки на той час при королівському дворі перемогла партія прибічників війни з Росією [32, с. 498].
Несподівано для своїх підданих, Сигізмунд ІІІ наказав звільнити донських послів і доправити їх в Краків до Лжедмитрія I. Зовнішність наступника московського престолу не говорила на його користь: він був середнього, майже низького зросту, з сильною конституцією тіла, лице мав округле, неприємне, волосся рудуватого кольору, очі темно-голубі, був сумний, задумливий, незграбний. Ці риси прекрасно відображені в портреті Лжедмитрія I, що був написаний очевидцем [1, с. 341]. Рангоні дуже зрадів приїзду наступника російського престолу, і прийняв його з великою повагою. В досить довгій розмові з Отрєп'євим, нунцій досить ясно дав йому зрозуміти, що якщо той дійсно хоче домогтися допомоги з боку Сигізмунда, то він повинен відректися від православної віри і перейти в римо-католицьку. Лжедмитрій I погодився, і наступного тижня в присутності свідків дав урочисту клятву бути слухняним сином апостольського престолу, після чого Рангоні миро помазав його, а один з єзуїтських священників прийняв сповідь. Коли нунцій досягнув своєї цілі, то привіз новонаверненого до короля, і той визнав його царевичем. 13 березня 1604р. король звернувся до коронного гетьмана Яна Замойського за порадою, а фактично запропонував йому очолити похід на Москву. Гетьман, який очолював опозицію королю в Польщі, рішуче відкинув цю пропозицію [30, c. 163].
Мир на той час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовські війська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602 р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою. Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробує дістати шведську корону своєму ставленикові - королевичу Густаву, сину скинутого шведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевич Густав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].
Рішуча позиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражського та інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушений відмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати армію в похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість: він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу( 40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.
Найбільш рішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, який не належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман Станіслав Жолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливо важливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великий вплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив, що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу 2000 вершників [7, с.320].
