Доїхавши до Вязьми, старий Мнішек залишив тут свою дочку, а сам поспішив у Москву, куди приїхав 24 квітня 1606 року; 2 травня з великою урочистістю туди ж в'їхала Марина і зупинилась у Вознесенському монастирі; вважали, що Самозванець на одні дари для Марини і поляків витратив 4 мільйона срібних рублів ( хоча на мою думку ця цифра була дуже завищена секретарем царя Яном Бучинським; російська казна, розорена трьохрічним голодом не могла видавати такі великі гроші).[20, с. 217].
Царське весілля мало відбутися в неділю 4 травня 1606 р. Але в назначений день вона не відбулася. Духовенству потрібно було кілька днів, щоб виробити прийнятну процедуру вінчання Марини Мнішек з царем і коронацію. Таємно наречений просив у Папи Пимського дозволу на миропомазання Марини та причащання за православним обрядом. Без такого акту не могло й бути мови про коронацію. Ватикан відповів рішучою відмовою. Лжедитрій об'єднав в одне ціле церемонію коронації та вінчання.
Весілля відсвяткували 8 травня 1606 року у палаці. Зранку молодих повели в столову хату, де придворний протопіп Федір урочисто обручив їх. У Грановитій палаті князь Шуйський привітав наречену, і молодих відправив в Успенський собор. Патріарх урочисто коронував Марину, попередньо здійснивши обряд миропомазання. Росіяни були надзвичайно обурені тим, що російська цариця відмовилася від причастя. Зате посли залишились задоволеними. Але тільки як іноземних послів, а зокрема поляків Миколая Олесницького і Олександра Гонсевського, відправили з церемонії, патріарх обвінчав царя з Мариною по православному обряду. Польські дами, (подруги Марини) з сміхом описували своїм чоловікам, як молоді прийняли від патріарха разом з благословенням по шматочку хліба і ковтку вина. Присутні тут привітали навернення цариці в православну віру [16, c. 215 - 217].
Бояри недаремно перенесли весілля з неділі на четвер. П'ятниця приходилась на день Святого Миколая, один із найбільш значних у православ'ї. Самозванцю було важко зупинитися. І він махнувши рукою на правила, затіяв величезний бал в непідходящий час.
Велике невдоволення московської зняті викликало те, що государ посадив коло себе не їх, а гостей з Польщі. Гусарам була виявлена особлива увага. Серед балу цар сказав, що кожному з них дасть по 100 рублів. Що ще більше довело бояр, які взнали що московська казна порожня. Російський народ, проте сердечно, на відміну від царя, сприйняв нову царицю, хоча його запал спав, коли після багатьох прохань вийти на балкон, цариця цього не зробила.
Юрій Мнішек привів з собою кілька загонів гусар, з якими Самозванець починав свою кампанію. Найманці дивилися на прихід, як на друге завоювання Москви. Цар розмістив воїнство в помістях бояр, купців та багатих ремісників. Останні, прикриваючись покровительством царя, не дуже церемонились з хазяїнами. Весілля супроводжувалося багатьма вуличними інцендентами. П'яні найманці затівали бійки, ґвалтували жінок, пускали в хід зброю, якщо зустрічали опір. Про ці безчинства пишуть як польські так і російські сучасники [24, c. 591].
Тим часом міжнародні діла не стояли на місці. Від польського короля були прислані посли. Зустріч з якими відбувалася дуже напружено. Дмитрій вимагав імператорського титулу. Сигізмунд відмовляв йому, і тому що в титулі, які польські королі надавали його попередникам, називаючи його не великим князем, а просто князем.
Виявилося, що головна мета, задля якої до приїзду Марини цар хотів підтримувати союз з Польщею, не могла бути досягнутою. Нунцій Рангоні писав, що хоч він за наказом папи говорив з Сигізмундом про таємний союз між Москвою, Польщею і Імперією, однак становленню цього союзу заважають непереборні перешкоди, зокрема ворожнеча між німцями і поляками; польський король може згодитися на союз з Імперією лише за умови, що всі імперські князі дадуть обіцянку не залишати поляків впродовж всієї війни, але за тодішньої ситуації це було практично неможливо. Тому, Папа вирішив обмежитися союзом двох держав - Росії і Польщі проти кримських татар. Розгром яких відняв би в Порти значні військові ресурси, що б допомогло імператору у боях з турками на території Угорщини. Але війна з кримськими татарами автоматично перетворювалася на війну з Туреччиною, від чого вперто відмовлявся Сигізмунд [26, с. 185].
На тих же переговорах, Дмитрій оголосив, за свідченням бояр, що ні п'яді Московської землі не віддасть Литві і, що це було сказано не для відводу очей, доказують умови запропоновані поляками та відповіді на них Лжедмитрія. Поляки вимагали: 1) щоби Дмитрій віддав Польщі Сіверську землю;2) уклав вічний союз з Польщею; 3) щоб дозволив єзуїтам та іншому католицькому духовенству увійти в Московську державу і будувати там церкви; 4) щоб допоміг Сигізмунду повернути шведський престол. На першу вимогу цар відповів: землі Сіверської не віддам; на друге: союзу з Польщею сам хочу; на третє: церков латинських та єзуїтів не хочу; на четверту: для повернення Швеції буду грошима допомагати. Щоб довести свою прив'язаність до Польщі він готовий був зробити все, що тільки не несло шкоди цілісності та честі Московської держави. Зокрема, ще в 1605 р. він послав Карлу ІХ - шведському королю - лист з повідомленням про своє царювання, і з погрозою розпочати війну якщо той не поверне трону Сигізмунду.
Але набагато небезпечніше були справи у самій країні. Терські козаки скористались чутками, що в 1592 р. цариця Ірина народила від Федора хлопчика - царевича Петра, якого Годунов підмінив на дівчинку Феодосію, яка невдовзі померла. Видумка скоріше всього не терська, а московська. Царевичем став позашлюбний син муромського жителя Івана Коровіна, який раніше був у Москві і відповідно міг грати роль царевича. Правда, новоявленому царевичу від роду було років з двадцять, тоді як царевичу Петру по ідеї було б чотирнадцять. Козаки у кількості 4000 чол. вирушили до Астрахані, незважаючи на вимогу влади видати царевича. Проте Лжедмитрій швидко вирішив цей конфлікт, він послав посильного з запрошенням царевича в Москву і, більше того, наказав забезпечувати козаків по дорозі продовольством. Можливо, він за допомогою козаків хотів укріпити свою владу. Посильний застав козаків у Самарі; вони прийняли його пропозицію і рушили до Москви. Проте «дядя» не вспів зустрітися з «племінником» [23, с. 32-33].
Найбільш небезпечними для влади царя були бояри та безчинства польських найманців. Перший великий виступ в Москві відбувся 14 травня. В той час гайдук Вишневецького побив посадську людину і сховався за воротами. Народ взяв в облогу двір Вишневецького і вимагав видати винного. До півночі тут зібралось біля кількох тисяч чоловік. Посадські погрожували рознести на тріски хороми. Всю ніч обурений натовп москвичів заповнював двір. З цим заколотом цар успішно справився.
Можна відмітити, що пряма відкрита агітація проти царя не мала великого успіху в народі, тоді як насильства з боку поляків викликали негайний спротив з боку населення. Описуючи піймання на ринковій площі одного з агітаторів, охоронець К. Бусов не згадував те, що народ хотів його відбити. Коли Лжедмитрій узнав про це, він наказав провести допит, проте бояри захистили його сказавши, що той робив це у нетверезому вигляді, і зараз не може нічого згадати [21, с. 201].
Самозванець поводив себе дуже безпечно. Вважаючи, що народ його любить і в першу чергу може напасти на поляків, а не на нього, тому й інструктував Мнішка, щоб поляки вели себе пристойніше. І все ж, незважаючи на свою впевненість у народну любов, цар розпорядився ввести надзвичайний стан у війську. Басманов підняв на ноги стрільців і розставив посилені пости по Москві. Охорона отримала накази вбивати всіх підозрілих осіб, що намагались попасти всередину Кремля. В ніч на 16 травня Басмановим було захоплено шістьох шпигунів. Троє з них були убиті на місці, троє замучені катуваннями. Басманов діяв з виключною жорстокістю, тому в змові брала участь його названа мати Марфа Нага, яку він звільнив з монастирського полону і обсипав нечуваними милостями, а також інші улюбленці, зокрема Василь Голіцин [19, с. 502].
Боячись видали себе необережними діями, змовники не наважувались розвернути в народі широку агітацію проти Дмитрія. Вони кілька раз відкладали термін перевороту, оскільки не були впевнені втому як поведе себе населення. В кінці кінців вони вирішили виступати під маскою прихильників царя, щоби підштовхнути народ до повстання проти іноземних військ.
Готуючись до війни за Азов, Лжедмитрій вислав на південний кордон боярина Шеремєтьєва з військом. Одночасно в Москву були викликані новгородські дворяни. Вони стали табором за милю від Москви. Чисельність новгородців по польським даним становила 18 тисяч чоловік. В дійсності їх було не більше однієї чи двох тисяч. І все ж це була грізна сила. Бояри не могли виконати своїх задумів, не маючи хоча-би кількасот озброєних бійців. І польські і російські джерела повідомляють про те, що Шуйським вдалось втягнути в змову новгородців.
На світанку Шуйські, зібравши в себе в дворі змовників, рушили через Красну площу до Кремля. Бояри синхронізували свої дії з моментом, коли проходила зміна нічної сторожі. За чутками, Яків Маржарет був посвячений у плани змовників і відвів сторожу від царських покоїв. У внутрішній частині палацу було не більше 30 чоловік сторожі [14, с. 153].
За звичаєм, цар встав на зорі. Басманов, що ночував у внутрішніх покоях доповів, що ніч пройшла спокійно. Стрілецькі караули несли варту по всьому Кремлю. Вони не виявили ніякої тривоги, коли у Фроловських воротах появилися головні бояри - брати Шуйські і Голіцини, добре відомі їм в обличчя. За боярами ввірвалися озброєні змовники. Їх напад застав стрільців зненацька. Сторожа втекла без опору. Заволодівши воротами, Шуйський і Голіцин веліли бити в дзвони і піднімати на ноги посад. Міщани, що зранку пішли на ярмарок за продуктами зразу ж прибігли до палацу. За наказом Шуйського вдарили в дзвони у Ільїнській церкві, а також в торгових рядах [28, c. 223].
Між тим дзвони дзвонили ще інтенсивніше, скрізь було чутно крики «Кремль горить!», «В Кремль! В Кремль!». Міщани зі всіх сторін спішили до Красної площі. Шум підняв на ноги не тільки противників царя. Схопивши зброю до палацу кинулись польські найманці. Роти, що стояли біля Кремля виступили в повному порядку з розгорнутими прапорами. Смілива атака ще могла виручити самозванця. Проте бояри передбачили таку можливість. Вони звернулись до народу, призиваючи його бити поганих латинян, постояти за православну віру. З площі з усіх сторін поскакали глашатаї, що кричали: «Братья, поляки хотят убить царя и бояр, не пускайте их в Кремль!». Призиви впали на підготовлений ґрунт. Натовп кинувся на шляхтичів і на їх челядь. Найманці відступили в казарми.
Тим часом події в палаці йшли за сценарієм бояр. Щоби викрити самозванця був посланий дяк Тимофій Осипов. Але, скоріше всього, він ішов не викривати Лжедмитрія, а вбити його. Проте Басманов зарубав його і викинув тіло із вікна на площу, що ще більше розпалило натовп.
Басманов намагався врятувати становище. Вийшовши на площу він від імені царя вмовляв народ втихомиритись. Наступив критичний момент, багато з людей, які нещодавно прийшли нічого не знали про заколот. Тут же було немало стрільців які могли послухати свого командира. Підійшовши ззаду до Басманова Татіщев вдарив його кинджалом в спину. Інші змовники скинули тіло на площу, що послужило народу сигналом до штурму палацу. Натовп ввірвався в передвір'я і обеззброїв списоносців. Самозванець заперся у внутрішніх покоях з 15 німцями. Шум зростав. Двері тріщали під ударами нападників. Лжедмитрій I кинув зброю і почав тікати. Біля кімнати Марини він устиг кинути фразу: «Серце мое, измена!». Через таємні ходи він перебрався в кам'яний замок звідки вискочив з вікна. Проте незважаючи на всю свою незграбність, впав невдало і отримав перелом ноги, ще й втратив свідомість [33, c. 122].
Проте фортуна останній раз повернулася до самозванця лицем, він, за словами поляків, попав у руки українських стрільців з північних районів України, які були вірні царю. Прийшовши в себе він благав стрільців оборонити його від Шуйських. Піднявши царя з долівки, вони віднесли його в найближчі хороми. Між тим змовники, не знайшовши Дмитрія, шукали його по всьому Кремлі. В цей час, взнавши від чоловіка про небезпеку Марина спочатку спустилась в підвал, але потім знову повернулась наверх і була збитою з ніг натовпом. Вона встигла добратися в свою кімнату, де її зустрів слуга Ян Осмульський, який стримував натовп. Маленька та худенька Марина в цей час сховалася під спідницю своєї фрейліни. Лише, коли прийшли бояри і розігнали натовп, вона наважилась вийти із сховку. Марину відправили в іншу кімнату [30, c. 441].
Проте змовники швидко знайшли сховище самозванця. Українська охорона була єдиною, яка мужньо захищала государя. Вони застрелили кілька дворян змовників, але сили були нерівні. Натовп ввірвався в приміщення і стрільці мусили скласти зброю.
Потрапивши в руки ворогів, Отрєп'єв зрозумів, що він програв. Проте всіляко старався викрутитися. Він просив, щоб його відвели на Лобне місце - попрощатися з матір'ю. Голіцин відняв усю надію у самозванця, тим, що повідомив - Марфа Нагих давно відреклась від Лжедмитрія і не вважає його сином. З нього зірвали царський одяг і почали бити [7, с. 580].
Ситуація була безнадійна, але все ж, як відмічали сучасники, якби Лжедмитрію вдалось втекти в натовп то були великі шанси, що він спасеться. Оскільки багато з москвичів просто не знали, що робиться і вони ішли захищати істинного царя від поляків. Після повторного прохання відвести його на Лобне місце, у Лжедмитрія вистрілив купець Мильников, а юрба просто розшматувала його. Голіцин оголосив, що самозванець перед смертю признався що він Грішка Отрєп'єв, до пошматованого тіла привели Марфу Нагих, яка в страху відмовилася від якби свого сина, назвавши його злодієм.
Бояри по-свинськи повелися з тілом Лжедмитрія, за таке поводження їх язик не повертається назвати людьми, тим паче християнами. Спочатку вони кинули покалічене тіло на ринку в грязюку, потім поставили на стіл, щоб народ його краще бачив. Ісак Маса, який прийшов подивитись на дійство, побачив розбитий череп і нарахував двадцять ран. Навіть він, заклятий ворог царя, незважаючи на свідчення поляків, казав, що багато хто з народу плакав, щиро сумуючи за Лжедмитрієм [29, c. 221].
Щоб викорінити в народі співчуття до самозванця, бояри піддали його тіло так званій торговій страті. Труп возили по всій Москві, били канчуками і кричали, що везуть злодія Грішку Отрєп'єва. Мало того, бояри десь в палаці знайшли карнавальні маски і вибрали найбільш страшну; її поставили на тіло і говорили, що цар чорний чаклун і він поклонявся цьому ідолу (на увазі мається маска). Потім найшли людину схожу на Дмитрія, який на правах брата всіляко бруднив ім'я першого російського імператора. Тіло повісили на площі.
Після вбивства бояри цілу ніч засідали в Кремлі. Питання на повістці дня - «Хто стане царем?». Ще при житті Лжедмитрія бояри таємно обіцяли корону сину Сигізмунда - Владиславу. Але після побиття польських найманців народом це питання відпало саме по собі.
Мужі довгобороді, обляпані кров'ю царя, довго сперечались за царський трон. Вкінці-кінців його зайняв Василь Іванович Шуйський, який запобігаючи наперед - стане найнікчемнішим і найслабшим царем в історії Росії. Він навіть не став скликати Земський собор, оскільки там мало хто б підтримав його. Щодо біографії майбутнього «великого» царя, то можна назвати його вічним «мучеником», то він за зраду, ще за часів царя Федора, був засуджений боярами і церковними діячами до заслання, то його переслідував Годунов, а за Лжедмитрія високоповажного боярина Боярська дума приговорила до страти. Але завдяки милості царя, він був помилуваний і став одним з найближчих радників самодержця (що називається пригрів змію на грудях) [7, c. 585].
Знаючи, що Земський і церковний собори будуть категорично проти нього, Василій Іванович мусив звернутися до народу. До того ж, Шуйський вважав себе государем по праву народження. В тексті присяги він вказав, що його рід ведеться від - Рюрика до Олександра Невського - які споконвік правили російською землею. В дійсності ж рід Шуйських походив від молодшого брата Олександра Невського, але царю було необхідно ім'я найпопулярнішого російського князя.
В день вибрання, Шуйський наказав прибрати тіло Лжедмитрія з площі. Труп прив'язали до коня, вивели в поле і закопали на обочині. Але недовго спочивало закатоване тіло. Оскільки в народі пішли чутки про зловісні знамення, що могло викликати переміну настроїв серед люду. Коли тіло «Дмитрія» везли через фортечні ворота, вітром зірвало з них верх. Потім нагрянули холода, і багато посівів та зелені пов'яло. Біля поховання самозванця було бачили голубуваті вогники, що піднялись із землі.
Духовенство, порадившись, наказало викопати тіло і спалити його. Лжедмитрія ще раз провезли московськими вулицями, доправили в село Котли, що біля Москви, намалювали на стінах невеликої фортеці, побудованої самозванцем, нечисту силу, і спалили першого російського імператора із усім «пеклом» [27, c. 308].
Але цим Смута не закінчилась, народ міцно вірив у доброго царя і сумував за Лжедмитрієм, чим скористались інші історичні особи. А наш герой, з його позитивними та негативними рисами, навіки ввійшов в російську та світову історію - як перший імператор Російської держави та одна з найзагадковіших постатей минулих часів.
Висновки
В кінці XVI - на початку XVII ст. у Російській державі склалася ситуація, коли було перервано царську династію, що велася ще від перших князів Рюриковичів. Саме відсутність законно народженого спадкоємця престолу, разом із економічним спадом, пов'язаним з кількарічним неврожаєм, стали причинами найбільш нестабільного періоду в історії Росії - періоду Смути.
Смерть царевича Дмитрія, сина Івана Грозного, породила велику кількість самозванців, найвизначнішим з яких був Лжедмитрій I. Чому сталася така ситуація? І хто її спровокував? Найголовнішу причини цієї ситуація я вбачаю у голоді та корупції, що процвітала в Російській державі, саме ці два фактори забезпечили підтримку Лжедмитрію серед простого люду. Проте поштовх самозванцю дали не прості люди, а бояри які під час правління Бориса Годунова почали втрачати попередню могутність та привілеї, з чим вони аж ніяк не могли погодитись. За висловом видатного російського історика Ключевського «Он был испечон в польской печке, но заквашен в Москве».
Що стосується походження Лжедмитрія I, то ця таємниця і на зараз не розкрита і боюсь, що не буде розкрита ніколи. Більшість істориків схиляються до того, що це був біглий монах Григорій Отрєп'єв, інші, в своїй більшості іноземці, стверджують, що це справді син Івана Грозного. Як би там не було, я вважаю марним такий зациклений пошук дослідників на питанні походження Самозванця, адже важлива людина і все, що вона зробила, а не її походження.
Зібравши військо і заручившись підтримкою Польщі, лже-царевич пішов у наступ на Москву. Головним своїм успіхам на початку компанії самозванець має завдячувати місцевому російському населенню, яке вірячи в ідею «доброго царя» здало кілька міст, і значно поповнило його війська. Але не селяни і холопи принесли трон Лжедмитрію I, а бунт служилих людей під Кромнами та повстання в Москві. Це був єдиний випадок в російській історії, коли цар в обличчі Лжедмитрія I, отримав владу із рук повсталих.
За своє царювання він досяг досить таки значних політичних успіхів у зовнішній політиці, орієнтуючись на Річ Посполиту та на Рим. Зокрема, самозванець добився титулу імператора у Папи Римського, а також виношував ідеї великого християнського походу на мусульман, зокрема на турків. У внутрішній політиці перший російський імператор дотримувався продворянської лінії, що була спрямована на закріпачення російського селянства. Позитивним моментом можна вважати його спроби реформувати та модернізувати соціальні установи та управлінські інститути в Росії на західний лад, а також спроба посилити армію та російську економіку.
Лжедмитрій став жертвою боярської змови на чолі з Василем Івановичем Шуйським та Василем Голіциним, які вміло використали сліпий народний гнів. Перший російський імператор був убитий, але не ослабла до нього народна любов. Тільки но В. Шуйський зійшов на трон, як серед народу покотилася чутка, що лихі бояри хотіли вбити доброго царя, але той зміг спастися і чекає допомоги від свого народу. Смута лише розгорялась, Росію чекали нові самозванці, проте нікому з них не прийшлось зіграти таку важливу роль у Смуті як Лжедмитрію I.
Список використаних джерел та літератури
1. Хрестоматія з історії СРСР. - т.1/ під. ред. Лебедева В. І. - К.:Радянська школа, 1950. - 481 c.
2. Хрестоматия по истории СССР ( с древнейших времен до 1861 г.) / Сост. П. П. Епифанов. Пособие для учителя. - М.: Просвещение, 1980 - 271 с.
3. Хрестоматия по истории СССР. В трех томах. Том 2. - М.: Учпедгиз, 1949. - 608 с.
4. Базилевич Н.Н. История СССР: от древнейших времен до конца XVII века. - М.: Высшая партийная школа при Ц.К., 1949. - 488 с.
5. Буганов В.И. Крестьянская война в России начала XVII века. - М.: Просвещение, 1976. - 142 с.
6. Века А.В. История России. - Мн.: Харвест, 2005. - 1056 с
7. Греков Б.Д. История СССР. - К.: Держ. видав. політ. літератури УРСР, 1950. - 725 с.
8. Данилов А.А. Отечественная история. - М.: ПРОЕКТ, 2003. - 350 с.
9. История России с древнейших времен до начала XXI века./ Горинов М.М., Горский А.А., Данилов А.А. и др. - М.: Дрофа, 2005. - 656 с.
10. История СССР с древнейших времен до наших дней. - М.: Просвещение, 1966. - 650 с.
11. Илловайский Д.И. История России. - М.: Типография Сышина И.Д., 1894. -458 с.
12. Карамзин Н.М.И что была тогда Россия. - Харьков.: Прапор, 1990. - 523.
13. Карамзин Н.М. История государства Российского. - М.: ЕКСМО, 2004. - 1020 с.
14. Коваленко Г.М. Смута в России глазами английского кондотьера. - Вопросы истории № 1. - М., 1999. 174 с.
15. Ключевский В.О. Курс русской истории: часть III. - М.: Мысль, 1988. - 415 с.
16. Мавродин В.В. История СССР. - М.: Просвещение, 1979. - 605 с.
17. Морозова Л. Е. Два царя: Федор и Борис. М.: Русское слово, 2006. - 411 с.
18. Нариси з історії СРСР:кінець XVI - початок XVII ст. - К.:Радянська школа, 1959.- 253 с.
19. Очерки истории СССР: период феодализма конец XVI- начало XVII веков/ Под. ред. Н. М. Дружинина і других. - М.: Издательство Академии наук СССР, 1955р. - 959 с.
20. Павленко Н.И.История России от древнейших времен до 1861 г. - М.: Высшая школа, 2004. - 534 с.
21. Платонов С.Ф.Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI - XVI веков.- М.: государственное социально-экономическое издание, 1937. - 494 с.
22. Пирлинг П. Димитрий Самозванец. - М.: типография Ситина И.Д., 1912. - 120 с.
23. Петро Пиріг. Смута в Росії на початку 17 ст. і Чернігівщина. - Сіверянський
Літопис, 2005. №1. - 158с.
24. Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. - М.: Мысль, 1966. - 725 с.
25. Полиевктов М.А. Лжедмитрий I. - С.Петербург.: типография Сайкина П.П., 1901. - 96 c.
26. Рибаков Б.А. История СССР с древнейших времен до конца XVII века. - М.: Высшая школа, 1975. - 279 с.
27. Сахаров А.М. Образование и развитие Российского государства в XIV - XVII веке. - М.: Мысль, 1969. - 305 с.
28. Скрынников Р.Г. Россия в начале 17 века «СМУТА» -М.: Мысль, 1988. - 255 с.
29. Скринников Р. Г. Самозванцы в России в начале 17 века: Григорий Отрепьев. - Новосибирск.: Наука, 1990. - 236 с.
30. Соловьев С.М. Сочинения: книга IV История России с древнейших времен.- М.: Мыс1ль, 1989. - 750 с.
31. Семеникова Л.И., Черкесова Н.Н. Отечественная история: конспект лекций. - М.: Айшк Пресс, 2007. - 315 с.
32. Татищев В.Н. История Российская. - М.: Просвещение, 1966. - 520 с.
33. Ульяновський В.І. Російські самозванці: Лжедмитрій I: Монографія. - К.: Либідь, 1993. - 296 с.
34. Усенко О.Г. Новые дание о лжемонархах в России 17 ст. - Вестник московского университета № М.: Московский университет, 2006.- 165 с.
35. Черепнин Л.В., Зимин А.А., Насонов А.Н. Очерки истории СССР: период феодализма. - М.: Академия наук СССР, 1955. - 955 с.
