оловним змістом політичного життя Німеччини в самому кінці XV- початку XVI ст. було наростання класової боротьби, то там, то що тут проривалася у відкритій формі, у вигляді селянських виступів, змов, зіткнень між опозиційними силами і властями в містах. Рицарський розбій, що посилюється, перетворювався з анархічних виступів одинаків в організовану боротьбу стану імперських лицарів. Повсюдне вираження незадоволеності існуючим положенням речей було настільки неспинним, що усвідомлення необхідності і неминучості і реформ як єдиного шляху запобігання соціальній катастрофі поступово зміцнюється навіть серед лідерів панівного класу.

Проміжок часу від 1486 до 1508 рр. був для Німеччини часом наполегливих надій на реформи імперії і церкви. Навколо проектів і пропозицій кипіли спори, одні плани змінювалися іншими, але усвідомлення нездійсненності їх настало тільки тоді, коли після відкритого вступу Німеччини до італійських воєн змінилося все розставляння політичних сил і в країні, і на навколишньому світі.

Можна визначити дві головні тенденції в політиці реформ. Перша була виражена імператором і полягала в спробі створення централізованої влади при фінансовій підтримці імперських міст і опорі на постійну найману армію, що комплектується з імперського рицарства і піших загонів ландскнехту. Друга виражалася князями, і в основі її було не лише властиве крупним феодалам будь-якої країни прагнення законсервувати своє положення напівсуверенних володарів територій, але і об'єктивне прагнення населення цих територій до встановлення надійного правопорядку замість «кулачного права», на якому грунтувалася рицарська вольниця. Саме тому, що в Германії монархія не в змозі була гарантувати ці норми і до певної міри заохочувала анархічну вольницю, природним чином посилювалися позиції князів. Звідси їх прагнення, округливши кордони своїх володінь, максимально спростити усередині князівств систему феодальної ієрархії шляхом привласнення собі деспотичних прав, за зразком ренесансних тиранів в Італії.

У 1485 р. на Франкфуртському рейхстагу була зроблена спроба проведення реформ у всеімперському масштабі, яка передбачала компроміс між двома тенденціями. На деякий час була створена ілюзія зміцнення цілісності імперії. Але переважання другої тенденції над першою виявилося в подальшому зміцненні німецьких князівств і прагненні встановити їх певний територіальний статус. До найбільших належали Баварське і Саксонське герцогства. У 1508 р. Максиміліан вимушений був визнати закон про неподільність герцогств, принцип майорату при спадкоємстві престолу і повноту суверенітету герцогської влади. У обстановці інтенсивного розпаду Німеччини на самостійні політичні організми - княжества політика імператора мало чим відрізнялася від політики князів. Максиміліан подібно до останніх князів поспішав перетворити свої землі на міцну суверенну державу, а судорожна спроба відродити « Священну імперію» була тільки політичним блефом. Швабська реформа зав'язнула в безглуздій і такій, що дискредитувала її Швейцарській війні. А прагнення відновлення панування імперії над Середземним морем, не дивлячись на кризову політичну обстановку в країні, в 1508 р. захоплює Максиміліана повністю. Так відкривається новий етап історії Німеччини, що йшла до Реформації.

До цього моменту, на рубежі XV і XVI вв., гуманістичний рух в Германії набув майже повсюдного поширення. Як би не чинили опір старі університетські общини магістрів і докторів, що наполегливо трималися за звичні схоластичні принципи і свідомо піклувалися про те, щоб отупляюча дія їх викладання не залишала можливості пробудженню свіжіше і вільній думці, - тепер і їм під натиском вимог часу доводилося зважати на звитяжний хід гуманізму.

1496 р. У Гейдельберге створюється перша гуманістична співдружність, за зразком якого створюються аналогічні кухлі в інших містах Німеччини. Воно виникло не при університеті, не при дворі, але як вольна співдружність за підтримки меценатів міста. Умови для створення подібних «Академій» були сприятливі. Аналогічні співтовариства виникали в крупних містах Східної Европи.

На підставі вищевикладеного можна укласти, що поступово формувався оплот передової думки на противагу ворожих гуманізму сил. Схоластіка з системи середньовічної ученості перетворилася в силу, направленій проти розвитку думці як такий. Зіткнення феодальної і антифеодальної ідеології було вже неминучим процесом на тлі втрати прогресивних можливостей феодалізму. У сфері духовної культури розвиток індивідуалізму протиставлявся середньовічному корпоративізму і становій обмеженості. Церква поступово втрачала свою монополію навіть на релігійні ідеї. Руйнування вироблених феодальним суспільством уявлень про взаємини між людьми вимагало створення нової етики « дійсного благородства».

Специфічна обстановка видимості реформ в імперії при процесі стабілізації князівств, що фактично відбувався, створила найбільш сприятливі умови для визрівання гуманістичного руху. Гуманісти придбали достатнє суспільне визнання, щоб їх співтовариства могли стати самостійними організаціями. Вираження національної самосвідомості, патріотизму, в ідеях німецьких гуманістів звучало все з більшою силою. А зіткнення гуманістичного руху з пануванням римської церкви додало той специфічний відтінок религиозно- філософського струменя, який і з'явився початком ідеологічних битв епохи Реформації. Секуляризація ідеології, переважна увага до проблем світоглядного, побудова етико-філософської системи, національний патріотизм ось ті особливості гуманістичної культури Німеччини, які визріли в ході її формування в XV ст..

3. Гуманістичний рух в Німеччині у 16 ст.

XVI століття - Чинквенченто - пізній етап Відродження, епоха великих потрясінь, небувалого розквіту мистецтв і сміливих відкриттів передової думки. Для цього періоду характерне посилення новою, ранньобуржуазної ідеології, використання античних традицій і мов разом із зростанням значення мов національних, створення творів антиклерикального напряму. Відродження XVI століття в Германії розвивається на тлі народних рухів і збігається за часом з Реформацією, забарвлюючи весь історичний процес в затвердження вільнодумства. І хоча специфіка двох явищ, Відродження і Реформації, безперечний їх взаємовплив і взаємопроникнення. Критика церкви в праці гуманістів сприяла виступам проти папства діячів Реформації, хоча цілі і підсумок цих виступів були різними: використання античних традицій діячами Відродження приводило до посилення язичницьких антиклерикальних сторін культури. Прихильники Реформації удавалися до древніх мов для спростування старих і затвердження нових релігійних норм. « Не дивлячись на специфічні риси в процесі таких явищ, як Відродження і Реформація, на певних етапах вони мали точки зіткнення в області вільнодумства». Відкрите вільнодумство не лише зробило величезний вплив на ідеологічне життя всієї Європи повергнувши в сум'яття римсько-католицьку церкву, видозмінивши її зовнішність, але також з'явилося своєрідним ґрунтом, на якому зійшло насіння нових суспільних сил. «Це була найбільша з революцій, які доти пережила Земля"» - писав Ф.Енгельс про Відродження.

У своїх замітках «З області історії» він пише про Відродження як про грандіозну епоху, коли городяни підірвали потужність феодалізму, на арену класової боротьби виступило селянство, а за ним і попередники пролетаріату. Дійсно, в XVI - столітті пізнього Відродження - сталася перша буржуазна революція в Європі - Велика селянська війна в Німеччині, а за нею і друга буржуазна революція - в Нідерландах, що завершилася перемогою .

Кінець XV і перша чверть XVI ст. займають особливе важливе місце в історії середньовічної Німеччини. Як і в попередні століття, Німеччина залишалася політично роздробленою країною з несталими і у ряді місць спірними кордонами. Назву «Священна Римська імперія німецької нації» відображала лише прагнення німецьких імператорів до панування над всією Західною Європою. Насправді ж ця «імперія» не володіла внутрішньою єдністю і не мала політичного центру.

Важливі зрушення в економічному розвитку країни особливо на початку XVI ст.. загострили класові суперечності в країні і виявили всю невигідність роздробленого стану для її подальшого економічного розвитку і особливо для її міжнародного положення. Роздроблена Німеччина, що складалася з відособлених територіальних князівств і багаточисельних імперських графств, прелатств і міст, що рахували себе політично суверенними, все більше і більше поступалася такими, що консолідувалися силам сусідніх народів, серед яких розвивався і у ряді випадків завершувався процес формування національної держави (Росія на сході Европи, Франція на заході). Розвиток Німеччини більше нагадував хаотичне явище, в ній не виявлялося концентрація сил і інтересів. Як відзначає Енгельс « .в початку XVI ст.. різні стани імперії - князі, дворяни, прелати, патриції, бюргери, плебеї і селяни - складали надзвичайно хаотичну масу з вельми різноманітними, на всіх напрямках потребами, що взаємно перехрещуються. Кожен стан стояв упоперек дорогі іншому і знаходилося в безперервній, то прихованій, то відкритій боротьбі зі всіма останніми».

Зовнішній прояв складності класової структури німецького суспільства в цілому відображав суперечність і не здатність жодного класу свідомо виступити як загальнонаціональна сила. Імущі класи були ще в тій або іншій мірі пов'язані із становими і корпоративними привілеями феодального суспільства. На цьому фоні, всі виразно виступали стихійні народні хвилювання селян і плебеїв, тих, хто не мав у феодальному суспільстві ніяких привілеїв. Наростанню революційного підйому сприяли гуситські війни в Чехії.

«Чеська єресь» виявила тенденцію до розповсюдження по інших країнах і основні причини, що полегшують це розповсюдження, полягали в тісному зв'язку даної єресі із запереченням всякого феодального панування і феодальних платежів церковним і світським феодалам. У цей період на селянський революційний рух вже покладали надії і деякі опозиційні круги з імущих класів, що, отже, назріваючий рух отримало загальнополітичне значення. У цих умовах розвиток специфічного німецького гуманізму, з його релігійно - філософською основою проти католицької церкви і національною ідеєю, повинен був викликати гострі ідеологічні конфлікти і надзвичайно ускладнити і без того заплутану політичну обстановку в країні.

Гуманісти в Германії виражали настрої тих передових городян (опозиційних кругів з імущих класів), які не могли миритися з жалюгідним станом роздробленої Німеччини, що роздирається княжими розбратами і що піддається грабежу з боку папської курії. Німецькі гуманісти живо реагували на всі питання, що хвилювали різнорідну політичну і релігійну опозицію в країні. Їх увагу привертали, перш за все, питання релігії, філософії і моралі, питання суспільного і політичного життя, пов'язані з наростаючим опозиційним рухом в країні. Гуманізм пізнього Відродження вже значно відрізнявся від гуманізму раннього Відродження своєю бойовою настроєністю проти середньовічної ідеології, своєю наполегливістю і конкретністю в боротьбі за самостійність і незалежність дослідних наук по відношенню до богослов'я. Проблеми німецької державності і безцеремонного засилля в Германії католицького духівництва стали такими, що очолюють в поглядах гуманістів, а роздуми про античну літературу і філософію, вихваляння культурою Італійського Відродження відступили на другий план.

Католицька церква до кінця XV початку XVI вв. була найкрупнішим феодальним землевласником і на феодальному світі наддержавною силою, політичні претензії якої підкріплювалися не лише тим, що вона була ідеологічною опорою феодалізму, але і певним апаратом натиску. Цей апарат від до низу верху - від самого тата до дрібного католицького кліра - лежав важким тягарем на народах християнських країн, з яких викачувалися величезні засоби. Тато був справжнім світським государем, який мав своє військо, свої державні доходи, свій державний апарат, свої дипломатичні зв'язки. Подвійність в положенні папського двору і папських установ виявлялася, перш за все, в змішенні світських і церковних функцій. Результатом змішення церковних функцій з функціями світської держави було те, що в своїй військовій і дипломатичній діяльності папська держава спиралася не лише на релігійний авторитет і вплив католицької церкви, але і на величезні багатства церкви, на величезні доходи, які стікалися до Риму зі всіх країн католицького світу, а також на свою багаточисельну агентуру у всіх християнських державах. Проникаючи у всі країни християнського світу, володіючи у всіх країнах політичними позиціями папська церква претендувала на те, щоб стояти вище за світську державу. Проповідуючи усюди презирство до світу г и к людському земному існуванню, освітлюючи цією проповіддю феодального ладу і кріпацтва «Вотчина святого Павла» прагнула всіма релігійними, матеріальними і політичними засобами підпорядкувати собі мир і оволодівати його благами на догоду своєму величезному, розгалуженому по всіх країнах апарату. Усюди говорили про « обмирщвлении» церкви, про те, що церква загрузнула в непристойних матеріальних справах, «зіпсувалася» і абсолютно «забула» про своє духовне призначення.

З 1513 р. папський престол займав Лев X, при якому зачався бурхливий рух реформації. «Біографія цього тата, як до його вступу на престол, так і під час його папського правління, також є яскравим показником характеру «обмирщвлення» католицької церкви». До цього моменту вже розвернулася консолідація в Європі лави національних держав, яким домагання церковної наддержавної організації були ненависні. Навіть у церковних кругах цих держав наростала опозиція проти папського монархізму, яке отримало в історії назву « соборний рух». У цьому русі місцевого духівництва різних країн знайшло своє віддзеркалення спільне прагнення, в політичних колах цих країн і з боку світських государів, - прагнення відстояти свою самостійність як в області політичної, так і в області релігійної. Собор Базеля обмежив права папства, змусив в 1516 р. Лев X піти на великі поступки французькому королеві, представникові найбільшої і авторитетної католицької країни того часу. Своїми поступками римський двір забезпечив себе від дій церковної опозиції і сподівався, що його угода з французьким королем ослабить вплив соборного руху в інших католицьких країнах. Дійсно, погоджувальна політика дала значні результати в тих країнах, де процес централізації вже був завершений або завершувався. Уряди крупних феодальних держав в епоху підйому селянських антифеодальних рухів і розвитку опозиційного руху в містах самі були зацікавлені в непорушності релігійного авторитету католицької церкви. І поступки привели до послабшення руху реформації.

Іншим було положення в політично роздробленій Німеччині. Тут представники вищого католицького кліра відчували себе повними господарями. Багато єпископів і інші вищі церковні чини були територіальними князями і вважали для себе нормальним спосіб життя світських государів. Папські легати, послані для збору грошей і для проповідей, роз'їжджали по Німеччині, діяли там безцеремонно аж до відкритих широких продажів індульгенцій. Торгівля прибутковими місцями прийняла в Германії справді безсоромні форми.

Вважаючи німецьку церкву за найбагатшу на всьому християнському світі папський Рим не зважав на імператорів і не бажав йти ні на які поступки. Тато уміло лавірував між Німеччиною, що роздиралася усобицями, і небезпідставно розраховував на підтримку духовних князів, на німецький єпископат, на розбрати і суперництво між князями імперії, між князями і імператором, на слабкість політичних позицій міст, на спільну боязнь всіх імущих класів перед назрілим повстанням народних низів. Неможливість для німецьких імператорів чинити опір папському свавіллю пояснювалася і тим, що великодержавна програма Габсбургів - створення універсальної всехристианської монархії - представлялася німецьким імператорам здійсненною тільки в тісному контакті з універсальною католицькою церквою. Не дивлячись на багатовікову ворожнечу між імператорами і татами, обидві ці реакційні сили повинні були діяти солідарно в епоху, коли завершувалося утворення національних держав в Європі, а в самій Німеччині назрівали бурхливі революційні події.

Вже 90 року XV ст.. можна назвати поворотними в історії німецького гуманізму, насичення його новими передовими ідеями. Гуманістична література цього часу зробила вже вплив і на ті круги, які не належали до гуманістів. Інтелектуальна еліта, спостерігаючи соціальну грозу, що наближалася, прагнула до її попередження, викриваючи в різкій формі найбільш обурливі пороки, укорінені в суспільстві і церкві, і закликаючи до їх усунення. Виражаючи настрої освічених кругів городян, гуманісти виступали противниками церковного мракобісся і середньовічної схоластики, висміювали і відкидали феодальних буд. Антифеодальна ідеологія затверджувала нові принципи гуманістичної культури, в основі якої була закладена «філософія Христа». У необхідності викорінювання зла в будь-яких його проявах людського буття вони бачили заставу оновлення життя і стосунків між людьми.

Поворотним в історії період гуманістичного руху можна назвати і тому, що саме в цей проміжок часу найяскравіше виявився аристократизм гуманізму, який «минув маси і відрізував від них вищі стани». Не дивлячись на те, що творча діяльність відомих німецьких гуманістів була тісно пов'язана з народним корінням, і саме ними був піднятий першими прапор національної самосвідомості, проте по самій своїй формі гуманістична культура була особливим видом аристократії - аристократією знання, аристократією утвореної. Це було для народних мас « незрівнянно образливіше за аристократію крові». Саме у цьому і є головна відзнака Реформації від Відродження, яка «не минула маси». Але для будь-якої дії, у тому числі і історичного, необхідний час визрівання ідеї (теорії), якою і стало Відродження.

Релігійно-філософська і національна основа ідей німецького Відродження стала тією формою, яка хвилювала тоді в тому або іншому ступені всі різноманітні прошарки суспільства. Спільний табір гуманістів, в цілому представників певних прошарків німецького суспільства, спочатку єдиний проти реакційно-католицького табору, під впливом неминучих політичних процесів розколюється на революційний і реформаторський. Різниця перших від других була в повному затвердженні світської влади замість влади духівництва.

«Перш ніж зачати успішну боротьбу проти світського феодалізму в кожній країні і в окремих його сферах, необхідно було зруйнувати центральну священну організацію». Реформація, тобто рух проти папської католицької церкви, стала першим етапом широкого революційного руху в першій половині XVI ст.. в Німеччині. Початок німецької реформації пов'язаний з ім'ям Мартіна Лютера. Реформація почалася 31 жовтня 1517 р. з проголошення вимог, що відповідали інтересам середньовічного бюргерства, про встановлення «дешевої» церкви, про відміну торгівлі індульгенціями. «Бюргерська єресь вимагала відновлення простого ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану священиків. Це дешевий пристрій усував ченців, прелатів, римську курію - словом, все, що в церкві було дорогим». У основі протесту лежало звернення до різних місць священного писання, про яке «забули» священнослужителі і спочатку сенс протесту був далекий від серйозного конфлікту з папством. Лев X побачив у виступах звичайну суперечку між чернечими орденами, що змагалися, і не надавав їм значення. У 1519 р. на диспуті в м. Лейпцігу Лютер вже заявив про те, що церква може існувати і без тата. Він відкидав і духівництво як особливий священний інститут, кажучи, що перед богом кожен християнин є до певної міри священиком. Він публічно заявляв свою солідарність з поглядами Яна Гуса і засуджував тих, які спалили на вогнищі великого чеського реформатора. Коли тато в другій половині 1520 р. видав указ проти Лютера буллу про відлучення його від церкви, Лютер не звернув на неї ніякої уваги. Вона урочисто була спалена студентами у дворі університету Віттенбергського. Лютер незабаром відповів на неї лайливим памфлетом «Проти булли антихриста». У нім антихристом він називає тепер самого тата і звертається до нового імператора - Карла V - з пропозицією відняти у тата Рим і провести секуляризацію всіх церковних земель в Німецькій імперії.

На деякий час навколо Лютера об'єдналися самі різні елементи німецького суспільства - від помірніших до самих крайніх, виступаючих проти папської влади і католицької церкви. «Блискавка, яку метнув Лютер, попала в ціль. Весь німецький народ прийшов в рух. З одного боку, селяни і плебеї побачили в його відозвах проти попів, в його проповіді християнської свободи сигнал до повстання; з іншого боку, до нього прилучилися помірніші бюргери і значна частка нижчого духівництва; спільний потік захопив за собою навіть князів. Одні думали, що настав день для того, щоб звести рахунки з тими, що всіма своїми пригноблюють, інші бажали лише покласти край могутності попів і залежності Риму, знищити католицьку ієрархію і збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна». На сторону Лютера стали багато гуманістів, серед них Ульріх фон Гуттен. Гуманісти старшого покоління - Еразм Роттердамський і Рейхлін не приєдналися до реформації.

Складна по своєму складу опозиція проти папства, що виявилася в період 1517 - 1520 рр., до 1521-1522 рр. розпалася на три табори: помірній бюргерсько-княжій реформації, з метою відділення німецької церкви від папи, секуляризацією церковного майна і організаційної перебудови церкви на користь князів і бюргерства (М. Лютер); реакційний католицький для феодала табір, на чолі якого стояли імператор і частка князів і до якого належала також патриціанська міська верхівка, і табір революційний, плебейсько-селянській реформації, вождем якої став радикально-демократичний проповідник Томас Мюнцер, до нього прилучилися анабаптисти (перехрещенці), які виступали проти обрядів, знищення ікон і визнавали хрещення лише для дорослих. У 1522 -1525 рр. ознаменувалися двома крупними політичними повстаннями - бунтами проти церкви: спочатку - нижчого дворянства (рицарське повстання), а потім Великою селянською війною. Обидва потерпіли ураження. У першому випадку німецьке рицарство втратило всяку політичну самостійність і повністю підкорялося князям, з якими їх зв'язувала спільність інтересів. У другому випадку, Селянська війна, що охопила в основному Швабію, Фраконію і Тюрінгію - Саксонію, показала не політичну спроможність не лише самих селян, але і їх союзників - дрібних феодалів кріпаків (лицарів) і бюргерство. Різнорідність інтересів, роздробленість селян і їх довірливість до феодалів, схильність заможних елементів селянства до компромісів з «панами» неминуче повинні були привести до ураження.

Сама феодальна роздробленість Німеччини накладала відбиток провінціальності і вузькості на виступи всіх класів, у тому числі і буржуазії. Ураження селянської війни поставила під загрозу саму реформацію. Католицький для Феодала табір прагнув після 1525 р. повністю відновити в Германії панування католицької церкви. Але велика частка імперських князів, що встигли до цього часу привласнити величезну кількість секуляризованої церковної власності, була проти такої реставрації. Між імператором і що підтримували його католицькими князями, з одного боку, і більшістю князів, що трималися лютеранською, або, як вона почала називатися, протестантською, релігії, - з іншою, зачалася війна. Сам тато таємно підтримував блок князів, проти Карла V, його абсолютно не влаштовувало посилення імперської влади навіть з повним відновленням католицизму. Висновок в 1555 р. Аугсбургського миру стало таким, що завершує в конфлікті між цими силами. За договором між Карлом V і князями за посередництва тата надавалося право визначати релігію населення місцевим князям. Проголошувався принцип: «Чия країна, того і віра». Усвідомлюючи повний крах своїх планів, Карл V в цьому ж році відрікся від престолу. Крах політики Імператора означав для Німеччини подальше послаблення центральної влади і посилення ще більш феодальної роздробленості країни.

Реформація не обмежилася тільки Німеччиною. Вже в 20-х і особливо в 30-х роках XVI ст.. лютеранин проник в скандинавські країни - Швецію, Норвегію, Данію. У Прибалтиці Прусський орден був секуляризований і перетворився на світське герцогство Пруссію (з 1525 р.) Частковий лютеранин знайшло собі прихильників в Англії, Франції, Польщі, Угорщині. Але особливо сприятливий грунт реформація зустріла в сусідній з Південною Німеччиною Швейцарії. Саме у цій країні буржуазна реформація зробила наступний крок вперед (після Німеччини) як в ідеологічному, таки організаційному відношенні. Тут були вироблені нові системи протестантизму і створені нові церковні організації. У Германії католицизм був відтіснений на задній план лютеранином, а також

що проникали сюди з Швейцарії кальвінізмом і цвінгліанством. Обидва учення були більш демократичніші в питанні організації церкви, більш світськими в своєму розумінні учення Христа і буржуазної моралі.

В середині і особливо в другій половині XVI ст католицька церква перейшла в настання проти інакодумців за підтримки правлячих феодальних класів. Абсолютизм, що торжествував в найбільших державах Європі, - у Франції, Іспанії, Австрії, потребував католицизму як ідеологічної і політичної сили, за допомогою якої він сподівався тримати в покорі народні маси. Щоб відновити своє пануюче положення, католицька церква вимушена була піти на істотні поступки монархам. У ряді країн вона визнала часткову секуляризацію, тобто перехід більшої або меншої частки церковних земель і інших имуществ в світські руки. Влада королів в абсолютичних державах ще більша, ніж раніше, розповсюджувалася на місцеві національні церкви.

До кінця XVI ст.. політична роздробленість посилилася. Політична влада багатьох князів посилилася у зв'язку з повним підпорядкуванням лютеранській церкві місцевим правителям. А розділення князів на протестантів і католиків заглиблювало і оформляло територіальну роздробленість країни. Релігійні розбрати продовжували прикривати боротьбу князів з імператорами. Імператор по-колишньому був в щонайтіснішому союзі з папством.

Політична і суспільна реакція на довгий час зміцниться в Німеччині і лише в XIX ст. під впливом нових історичних умов зачне слабшати і видозмінюватися. Реформація в Германії, в ідеологічному плані, в основному, не досягла тих бажаних результатів, які стояли спочатку. Правда, у лютеран, обрядовість була підпорядкована буржуазній вимозі «дешевої церкви». Пишнота католицького культу була скасована, так само як і шанування ікон і мощів. Урочиста католицька літургія (меса) замінена проповіддю. З семи католицьких « таїнств» лютерани зберегли тільки два - хрещення і причащання. Але це була тільки зовнішня сторона змін. Внутрішня сторона Реформації - поглиблення політичної і економічної кризи в Германії.

Епоха Відродження, як і будь-яке історичне явище, минуло стадію зародження, розквіту і свого суб'єктивно і об'єктивного занепаду. Гуманізм в процесі свого історичного розвитку, особливо на тих етапах, коли складалися і міцніли принципи ренесансного світобачення, розчистив грунт для Реформації, утвердился і набув практичного поширення в програмі боротьби за нову культуру. З ідейної тенденції в ідеологічному житті епохи він виріс в суспільний рух, що надав потужну дію на подальший розвиток європейської культури.

Але одночасно, драматичні події породжені Реформацією і Контрреформацією, прищепили до краху багатьох ілюзій гуманістів, у тому числі, ідеї, що « у основі всіх віросповідань і всіх філософських учень лежить єдина «загальна мудрість», невіддільна від « загальній релігії», що перетворення існуючої церкви, синтез різних релігій і філософських учень принесуть з собою мир і повну згоду». Найяскравіше ідейна криза гуманізму виявилася в поглядах найбільших гуманістів епохи Відродження на Реформацію. « Суперечка видних гуманістів об'єктивно виявила дилему, перед якою опинився гуманістичний рух: і примикаючи до реформації, і залишаючись на стороні старої церкви, гуманізм ще намагався зберегти завойовану автономію свого розвитку і свої власні цілі, але і Еразм, і Гуттен гострозоро помітили один у одного зростаючу безперспективність цих зусиль. Деформувалися перш за все минулі політичні програми гуманістів. У них неминуче наростали риси утопізму».

Вчення про людину, як центральне епохи Відродження, в період Реформації також зазнає зміни. «З розвитком Реформації, коли доктрина Лютера була достатньо систематизована, Еразм першим вказав, що вона зрадила людину, яку Еразм прагнув прославити до «божественного». Визначаючи моральну зовнішність людини, його спосіб життя релігійно - філософськими поглядами гуманісти на думку В.М. Богуславського, приходять до висновку, що: «поведінка людей зовсім не визначається їх поглядами, прихильниками яких вони себе оголошують; найчастіше (а значить є виключення!) відбувається зворотне - люди обирають світогляд залежно від своїх корисливих спонук».

Звичайно, в даному випадку, найяскравіше цей приклад підтверджується на спробах «влада імущих» придбати популярність в суспільстві, утвердиться або усмирити «ворогів дійсної віри» тобто інакодумців. Особливе обурення гуманістів викликала жорстокість масових розправ, що лагодяться над інаковіруючими. Сумніви, втім, не примушують гуманістів відмовитися від своїх світоглядів і до кінця XVI ст.. гуманістичні уявлень про Людину, отримують найбільш закінчену форму і грунтовну аргументацію в етико-філософських ученнях, які актуальні і в даний час. Поза сумнівом, найзначніший результат той, що гуманізм епохи Відродження підготував формування національних культур, хоча з їх появою поступився їм місцем.

Гуманісти переосмисливши історичний досвід людського буття, збагатили його своїм унікальним досвідом і найголовніше відкрили людину самому собі. На верхньому інтелектуальному полюсі суспільного життя накопичився заряд церковно- феодального мракобісся, а на нижнем - « блискавки» бунтів і єресі, що відображають прагнення людською мили до свободи. Революція духовна (у сфері культури) передувала революціям політичним. Ренесанс розкріпачив людський розум, що стало необхідною умовою майбутнього соціального розкріпачення і твердження, як цінності, демократичних норм. Відродження викувало образ Людини - вольового, рішучого, непохитного, земного в своїх відчуттях і помислах і одночасно високоморального, богоподібного, богорівного в своїй свободі, в могутності свого розуму. Звернення титанів Ренесансу до античної естетичної традиції було не лише опорою, стимулом і матеріалом для вираження нових ідей, нових соціально-політичних і культурних тенденцій, але і відродження свободи філософської думки, продовження традицій минулого. Загублена нитка, зв'язок з минулим був відновлений і людська радість в звільненні, в усвідомлення себе в ланцюзі історичного процесу вилилася в нескінченне і різноманітне буйство фарб, ідей і форм, звуків, пронизаному світлом гуманності і надіями. Ідеал Людини земного, розумного, веселого, доповненого духовністю і піднесеністю відчуттів, не міг реалізуватися в похмурій дійсності середньовіччя. Сміливі стремління волелюбної гуманістичної думки були здавлені, немов залізним обручем, феодальною реакцією. Проте внутрішні сили Відродження були настільки великі, що саме в епоху свого згасання, навчене і просвітлене, воно висунуло для філософії, соціальної думки і культури в цілому вже не масштаб однієї особи, або, міста, або країни, але масштаб всього людства.

Відродження «розбудивши» людини, збудило від сплячки всю Європу. Звільнена мисляча особа кидається у водоверть буржуазного накопичення, намагаючись надолужити упущений час, коли матеріальні цінності були привілеєм одиниць. Ідеали гуманізму відступають перед новою ідеологією « джентльменів успіху», цинічних, жорстоких, чіпких, прагматичних. Мрія пізнання і творчої активності вирвалася до світла науки і техніки. «Примат матеріальний» нестримно затверджується на нових позиціях відтісняючи « примат моральний».

Щирість, жадання істини і свободи, безстрашний порив до світла знання, збагнення сенсу людського буття і наповнення його існування духовністю - ось ті «зерна», які відокремило від «плівки» Відродження. «Зерна», які по законах «генетичної пам'яті» зберігшись, зійшли вже на нових нивах історії в XX столітті.

Висновок

Інтерес до спадщини епохи Відродження і Реформації продовжує рости. Зростання гуманістичного і одночасно релігійного руху - двох яскравих історичних явищ рубежу XX-XXI ст. І концепція угорського історика Т. Кланіцай, яка раніше бралася під сумнів, має місце на твердження: «Гуманізм і Реформація, два тісно взаємозв'язаних явища, по суті дві сторони або дві течії усередині культури Ренесансу, які взаємодіючи виробили єдиний стиль Відродження». Цю ж думку розвиває вже сучасний історик В. Феллер в своїй праці «Еволюція християнства»і «Ескіз німецької історії».

Виходячи з вищевикладеного, не можливо не погодитися з висловом сучасного гуманіста Б.Г.Кузнєцова., у якому якнайповніше виявляється сенс спадкоємності в історії розвитку історичної думки: «Зв'язок епох втрачає сенс, якщо все, що додає цінність людського життя, - пошуки істини, добра і краси - обмежено даною миттю (хоч би історичною «миттю», даним етапом історії), якщо немає відчуття жвавого наступного зв'язку епох, якщо ми не шукаємо в сьогоденні результати минулого і зародки майбутнього. І якщо не шукаємо у минулому жвавого, близького нам, готуючого наше життя, коханого нами. Зараз нам особливо близький в культурному минулому людства крізний струмінь жвавої, незадоволеної шукаючої думки, що проходить через його історію».

Можна стверджувати, що з вузько, локально «соціалістичного» і «буржуазного» гуманізму, на основі вже сформульованих основних принципів гуманізму епохи Відродження народжується «новий гуманізм», єдиний в своєму розумінні Людини і його життєвого призначення. Гуманістичні принципи вже лягли в основу законодавчої діяльності різних «інститутів» і організацій державного і світового масштабу. Поза сумнівом, є видимими вони і в концепції нової особово-орієнтованої освіти.

Список використаної літератури

1. Бессонов М.Н. Православие в наши дни. -М.: Политиздат, 1990. 303 с.

2. Гутнова Е.В. Историография истории средних веков. - М.: Высшая школа,1985. 265 с.

3. Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге XXI века. - М.: Политиздат,1989. 352 с.

4. Клизовский А.И. Основы миропонимания Новой эпохи.- М.:Гранд, 2000. 815 с.

5. Ковальский Я.В. Папы и папство. - М.: Политиздат,1991. 236 с.

6. Кузнецов Б.Г. Путешествие через эпохи. Мемуары графа Калиостро и записи его бесед с Аристотелем, Данте, Пушкиным, Ейнштейном и многими другими современниками. - М.: Молодая гвардия,1975. 192 с.

7. Правоторов В.Ф., Акопян А.А. Человек и человечество в новом столетии / Наука и религия. №8,2001. С.2-5.

8. Правоторов В.Ф. XXI век: Гибель цивилизации, возврат к прошлому или небывалый прогресс?/ Наука и религия. №3,2001. С. 2-5.

Страницы: 1, 2, 3

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты