Збільшились непрямі податки. До попередніх державних монополій (смоли, соди, ревеню, клею) додалися нові: сіль, тютюн, крейда, дьоготь, риб'ячий жир, сало і дубові труни. Соляна монополія була особливо важка для населення, оскільки сіль продавалася вдвічі дорожче підрядної ціни [35; c. 48].
Тягарем були й екстраординарні повинності, як правило змішані: натурально-грошові, грошово-відробіткові, підводно-грошово-відробіткові і т.д. Характерною рисою таких повинностей були доплати грішми, без чого не обходилися відправки провіанту, рекрутів, робітників, коней [21; c. 134-135].
Вкрай важкими для селян були рекрутська і відробіткова повинності. Тисячі людей щороку призивали на довічну службу в армію і флот. Тільки рекрутами з 1705 по 1725 р. було взято не менше 400 тис. осіб. Крім того, відбувалися постійні примусові мобілізації на роботи по будівництву кораблів, фортець, верфей, Петербурга, прокладення доріг, каналів і т.п. Тисячі людей гинули від хвороб, виснаження, непосильної праці [52; c. 313].
Не менш обтяжливими були й інші повинності. На селянських підводах до театру воєнних дій доставлялись продовольство, фураж, озброєння, спорядження, боєприпаси, а інколи й рекрути. Особливо руйнівною була постійна повинність - обов'язок населення надавати квартири рекрутам і утримувати їх при формуванні в полки. У міру потреби із селян збирались мука, крупа, сухарі, сало, овес, сіно та інші сільськогосподарські продукти, необхідні для постачання армії [51; c. 214].
Збір податків і недоїмок проводився по декілька разів на рік і зазвичай супроводжувався нестримним свавіллям і жорстокістю влади. Незважаючи на непосильний податковий тягар, що призвів до зубожіння, втечі сотень тисяч селян, збройних виступів і повстань, суттєво поповнити казну все одно не вдавалося [52; c. 314].
Уряд, відчуваючи велику потребу в грошах і розраховуючи на приріст населення, вирішив у 1710 р. провести новий перепис, який виявив зменшення населення на 20 % порівняно з 1678 р. Основна причина виявленої „пустоти” полягала у втечі селян. Але разом з тим мало значення і приховування кількості дворів, оскільки одиницею обкладання був двір. Щоб зменшити кількість платників, поміщики часто об'єднували кілька сімей родичів, а інколи і чужих один одному людей в один двір [70; c. 257-258].
Новий подвірний перепис 1716 і 1717 рр. показав лише подальше зменшення тяглового населення. „Прибыльщики” і прожектери петровського часу висловлювали уряду свої критичні зауваження на адресу діючої подвірної системи обкладання і рекомендували перейти до „поголовщины”, тобто зробити одиницею обкладання не двір, а людську душу.
На думку Анісімова, реформа податкового обкладання (1718-1724 рр.) була безпосередньо викликана необхідністю вирішити проблему утримання армії в мирний час [21; c. 264]. В 1718 р. згідно указу 26 листопада уряд приступив до проведення подушного перепису населення, причому подача зведень про кількість селян, що числилися за поміщиком, була покладена на самих поміщиків. Подати „сказки” указ зобов'язував протягом року, але пройшло кілька років, а поміщики, незважаючи на кількаразові грізні нагадування, необхідних зведень не подавали, а ті з дворян, що представили їх, як з'ясувалося, показали не всю кількість селян. Не домігшись зведень про чисельність платників податків від поміщиків і монастирів, уряд у 1722 р. вирішив здійснити ревізію наявних відомостей, залучивши для цієї мети офіцерів. Таким чином, з 1722 по 1724 р. була проведена ревізія результатів першого перепису. З цього часу наступні переписи населення одержали назву ревізій. Проведена ревізія і пов'язана з нею податкова реформа мали трояке значення: фінансове, соціальне і поліцейське [52; c. 330-331].
Фінансове значення полягало в переході від подвірного обкладання до подушного. Був введений єдиний подушний податок замість десятків дрібних подвірних податків. Ревізія нарахувала 5 600 000 податних душ чоловічої статі, у тому числі 5 400 000 селян і 183 400 посадських; неподатне населення обчислювалося 515 000 душ чоловічої статі, а загальна чисельність населення, включаючи Сибір, Прибалтику й Україну, складала 15 500 000 осіб обох статей. Розмір подушної податі був визначений арифметичним шляхом. На селян уряд поклав витрати на утримання сухопутної армії, що становили 4 млн. рублів. Цю суму розклали на кількість селян - платників податків. Так вийшла некругла величина - 74 копійки з чоловічої душі. Точно таку ж дію здійснили по відношенню до посадського населення, на яке було покладене утримання флоту; тут сума податку з чоловічої душі складала 1 рубель 14 копійок.
Вчені сходяться на тому, що подушний податок був обтяжливіший за податки, що стягувалися до його введення, але наскільки - точно встановити поки не вдається. У цілому прибуток держави по кошторисі 1724 р. у порівнянні з 1680 р. повинен був збільшитися в три рази. За словами Павленка, це, однак, не означає, що податковий прес давив на податне населення з потрійною силою [71; c. 487]. На думку ж Ключевського, подушний податок відобразився неоднаково на різних платниках: він взагалі підвищив прямий податок, але одним лиш на незначний відсоток, а іншим вдвічі, втричі і навіть більше [55; c. 128]. За словами ж Анісімова, запровадження подушного податку призвело до загального середнього підвищення податків не більш ніж на 16 % [22; с. 138].
Крім суто фінансового ефекту реформа призвела до суттєвої зміни в долі регулярної армії. Полки розміщувались безпосередньо серед тих самих селян, з яких стягувались податки на утримання солдатів і офіцерів, що ще більше розоряло населення [23; c. 54].
Соціальне значення податкової реформи полягало в тому, що вона стала найважливішою після Уложення 1649 р. віхою в розвитку кріпосного права в Росії. Подушна реформа поширила кріпосну залежність на прошарки населення, які все ще вважалися вільними (гулящі люди) або мали можливість отримати волю після смерті пана (холопи). Тепер і ті, й інші навічно ставали кріпаками. Важливий її наслідок полягав і в утворенні розряду державних селян, до якого ввійшли такі категорії населення, які нікому особисто не належали, тобто не перебували в кріпосній залежності, - чорносошні селяни Півночі, однодворці південних повітів, пашенні люди Сибіру і ясашні люди Середнього Поволжя, загальною чисельністю біля 1 млн. душ чоловічої статі. Державних селян зобов'язали понад подушний податок платити державі 40-копійчаний оброк. Вважалося, що саме таку феодальну ренту стягували з кожної чоловічої душі поміщики, монастирі і палацове відомство. Державні селяни фактично стали кріпаками держави [70; c. 258-259].
Третій аспект ревізії - поліцейський - полягав у введенні в країні паспортної системи. Її головне призначення полягало в посиленні боротьби із втечами. Кожен селянин, що не мав паспорта, або відпускного свідоцтва від поміщика, оголошувався втікачем, якщо його виявляли на території, віддаленій від постійного місця проживання більш ніж на 30 верст [71; c. 488].
Фіскальні реформи уряду Петра І наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст., незважаючи на їх незавершеність, в результаті призвели до зміцнення бюджету держави, а 53 % прибутку давав подушний податок [19; c. 295]. Про непосильний тягар подушного податку, що значно перевищував платоспроможність населення, свідчили величезні недоїмки, які щороку збільшувалися. Загальна сума недоїмок з 1720 до початку 1726 р. досягла 3,5 млн. рублів при щорічному подушному окладі в 4 млн. На думку Анісімова, було очевидно, що розорення як наслідок війн і реформ мало хронічний характер [21; c. 480]. За словами Мілюкова, „ціною розорення країни Росія була возведена в ранг європейської держави” [37; c. 213]. На нашу думку, зважаючи на подані вище дані, можна погодитися з твердженнями цих дослідників, враховуючи й те, що за різними оцінками важкість податків порівняно з допетровським часом зросла в три-вісім разів, а за час правління Петра І загинула 1/5 населення. Ресурси для ведення війн і здійснення реформ Петро І отримував в основному за рахунок податків і повинностей з народу і значною мірою саме завдяки цьому Росія була введена до кола європейських держав.
Першочерговою реформаторською справою Петра І, найтривалішою і найважчою як для нього самого, так і для народу була військова реформа. Основним її змістом стали: запровадження в якості джерела комплектування збройних сил єдиної рекрутської повинності; створення однотипної організації військ, озброєння і обмундирування; запровадження єдиної системи воєнного навчання і виховання, регламентованого уставами; централізація військового управління [44; c. 23].
Варто зазначити, що вже в другій половині XVII ст. відбувалася значна модернізація російської армії. З'явилися перші регулярні частини, були перекладені зарубіжні воєнні устави і настанови. І все ж на початку XVIII ст. військові сили Росії значно відставали від армій передових країн Європи, і Нарвська поразка це прекрасно підтвердила [49; c. 411].
Основу російської армії в той період складали дворянське ополчення і стрілецьке військо, які характеризувалися низькою боєздатністю і ненадійністю, відсутністю єдиного управління. Флоту в Росії не було [66; c. 83]. Петро І повністю реформував військові сили країни. На нашу думку, він почав створення нової армії і флоту ще в юності. Це були „потішні полки” - Преображенський і Семеновський, засновані в 1687 р., а також Перший московський полк Лефорта і Бутирський полк Гордона, укомплектовані на „регулярній” основі. Саме вони стали прообразом тієї армії, яку почав створювати Петро І напередодні і особливо на початковому етапі війни з Швецією. Сигналом до створення регулярних полків як основних став розпуск в 1699 р. стрілецьких полків після придушення їхнього бунту 1698 р. [21; c. 101-102].
За словами Павленка, початок формуванню регулярної армії було покладено указами від 8 і 17 листопада 1699 р., що визначили джерела комплектування нових полків. Перший з них запрошував на службу добровольців з числа незакріпачених людей. Іншим джерелом комплектування армії було залучення на службу так званих даточних людей (в основному холопів) за указом від 17 листопада 1699 р. Він дав початок рекрутській системі, за якої на службу в армію залучався один рекрут від визначеної кількості селянських і посадських дворів. Кількість дворів не була постійною величиною. В результаті з добровольців і даточних було сформовано 29 піхотних і 2 драгунських полки загальною кількістю 32 000 чол. [71; c. 102].
З 1705 р., указом від 20 лютого, уряд робить наступний крок - припиняє прийом у „вольницю” і переходить до набору в так звані рекрути безпосередньо з сільського населення. З цього часу почали проводитися примусові систематичні набори з точною розкладкою по дворах: кожні 20 дворів повинні були давати рекрута у віці від 15 до 20 років [34; c. 35]. Всі солдати повинні були служити довічно. Нова система набору поклала збройні сили країни на постійну основу. Відтоді вся російська армія ставала регулярною, тобто формувалася з людей, для яких армійська служба на все життя ставала професією [49; c. 411].
Рекрутчина викликала постійний опір народу. Спостерігалися масові втечі тільки що набраних рекрутів. І все ж така система відразу збільшила чисельність російської армії. За Петра І було проведено 53 рекрутських набори. З 1699 по 1714 р. таким чином було мобілізовано близько 300 тис. чол. [35; c. 16]. Відразу ж після Нарвської поразки була ліквідована дворянська помісна кіннота і замість неї почали енергійно створювати регулярну кавалерію. Кількість драгунських полків зросла до 10. Значна увага приділялась артилерії. Зброю стали відливати за „кресленнями”, чітко встановлених калібрів. Був створений артилерійський полк, що обслуговував польову артилерію [51; c. 244].
Невдовзі стали необхідними інженерні війська. Часом їх народження вважається лютий 1712 р., коли Петро І затвердив штати мінерної роти (виникла в 1702 р.) і команди понтонерів (з'явилися в 1704 р.). В тому ж році утворюється і „Полк воєнних інженерів” [66; c. 84].
Стабілізація складу польових військ була досягнута в штатах 1711 і 1720 рр. Польова армія включала два гвардійських, п'ять гренадерських, 35 піхотних, 33 драгунських і один артилерійський полк. Поряд з польовою армією відбувалася реорганізація гарнізонних військ, які несли внутрішню службу і були резервом і запасом для польових військ. На кінець 1725 р. польова армія нараховувала близько 130 тис., гарнізонні війська і ландміліція - близько 80 тис., іррегулярні і українські частини - до 110 тис. чол. [51; c. 244].
Новий порядок комплектування військ рядовими змусив переглянути питання про підготовку офіцерських кадрів. Спочатку на перших ролях тут були іноземні командири, але до кінця царювання Петра І майже всі вони були замінені власними кадрами [62; c. 68]. До початку XVІІІ ст. дворяни з'являлись на епізодичні огляди і брали участь у походах. Тепер же вони були зобов'язані нести довічну військову службу. Після оглядів дворян записували в полки, а потім, по закінченню ними терміну солдатської служби, призначали в офіцери. Дворяни проходили „солдатську школу” у гвардійських полках. Для підготовки ж артилерійських та інженерних кадрів були відкриті спеціальні школи. Петро І забороняв призначати прямо в офіцери „дворян, которые не будут в солдатах”. Унтер-офіцерські кадри готували гарнізонні школи [51; c. 243]. За словами дослідника Рабіновича, офіцерами могли стати не тільки дворяни, але й представники інших станів. Перед завершенням Північної війни лише 61,9 % офіцерів походили з російських дворян, причому в піхоті вони складали 52,2 %, а в кавалерії - 71 % командного складу [77; c. 170].
Було вдосконалено медичне забезпечення російської армії. В першій чверті XVIII ст. з'явилися постійні військові госпіталі і різні тимчасові лікувальні заклади [43; c. 63].
Значну увагу уряд звертав на переозброєння армії. Піхота отримала кращі в Європі гладкоствольні рушниці єдиного калібру, із злегка зігнутим прикладом і суцільнометалевим штиком. Гренадерські роти забезпечувались гранатами, а на озброєнні піхотного полку були дві трьохфунтові гармати і чотири легкі мортири. Таким чином, піхота могла вести як дальній, так і ближній бій, брати участь в штикових атаках. Драгуни озброювались карабінами, довгими пістолетами і палашами. До того ж одна рота в драгунському полку мала гранати. Все це дозволяло вести бій у кінному і пішому строю. На озброєнні польової артилерії були трьох-, чотирьох-, шести- і дванадцятифунтові гармати, однопудові і двохпудові мортири, чвертьпудові і півпудові гаубиці, що стріляли ядрами і бомбами [66; c. 84].
В армії була запроваджена єдина форма одягу. Піхотні полки були одягнуті в зелені каптани і чорні капелюхи, кавалерійські - в сині каптани і чорні капелюхи [51; c. 246].
Петро І вперше в Європі запровадив систему польової підготовки, близької до бойової обстановки, суттєво змінив тактику бою. Російські настанови і устави відрізнялися простотою і лаконічністю. Для навчання солдатів і офіцерів були підготовлені інструкції „Статьи воинские”, „Учреждение к бою”, „Для военной битвы правила”. В 1716 р. був виданий „Устав воинский”, який мав всесторонній характер, узагальнив бойовий досвід російської армії, відобразив змінену організацію, тактику, систему навчання армії. Значну увагу в „Уставі” було приділено високим моральним і бойовим якостям російських солдатів і офіцерів. З метою зміцнення морального духу у військах була введена присяга [42; c. 199, 201]. Були засновані державні нагороди європейського типу - ордени, медалі і нагрудні портрети імператора, зокрема, орден Святого апостола Андрія Первозванного (1698) і Святої великомучениці Катерини (1714) [82; c. 32].
В процесі вдосконалення структури і організаційного устрою польової армії відбувалися зміни і органів її управління. До Петра І в Росії нараховувалось до 20 одних тільки військових приказів. На 1711 р. ця система спростилась. Місце декількох приказів зайняли Ближня канцелярія і Сенат. З 1718 р. всі військові питання почала вирішувати Воєнна колегія (президент - О.Д. Меншиков) [51; c. 247]. Польове управління здійснював штаб армії, що був допоміжним органом головнокомандуючого. Вищою тактичною одиницею був полк, який мав свій штаб. Полки об'єднувались в бригади, бригади - в дивізії [21; c. 106].
Щодо військово-морського флоту, то Петро І мріяв про нього ще в юності, будуючи свої перші „потішні” кораблі. Він вважав, що „всякий потентат, который едино войско сухопутное имеет, одну руку имеет; а который и флот имеет, обе руки имеет” [4; c. 65]. І на початку XVIII ст. за надзвичайно стислі терміни вперше в історії Росії був створений військово-морський флот.
Будівництво „першого флоту” Петра І - „воронезького”, або „азовського” - почалося у Воронежі в грудні 1695 - січні 1696 рр. Згідно з волею царя, 20 жовтня 1696 р. Боярська дума ухвалила історичне рішення: „Морским судам быть” [74; c. 117]. На першому етапі будівництва Азовського флоту (1697-1699 рр.), який можна назвати „кумпанським”, спорудження суден покладалось на населення шляхом створення компаній - „кумпанств”, в які об'єднувались світські і церковні власники земель і селян. Від перших вимагалось будувати і утримувати один корабель на кожні 10 000 дворів, від других - на кожні 8 000. Посадські люди, тобто в основному купці, повинні були забезпечити 14 кораблів. Всього за два роки слід було збудувати 52 військових кораблі [67; c. 64]. Проте перший етап будівництва Азовського флоту завершився невдачею. Причини цього полягали, на нашу думку, в поспішності будівництва, використанні сирого лісу, інших технічних недоліках, невисокій кваліфікації деяких майстрів-іноземців. Все це спричинило невисоку якість і недовговічність створеного флоту.
На зламі 1699-1700 рр. у Петра І почали формуватися основні контури другої суднобудівельної програми Азовського флоту. Цар відмовився від ідеї „кумпанського” суднобудування і перейшов до державного; остаточно зорієнтувався на англійську суднобудівну школу, яка з цього часу домінувала в російському суднобудуванні і готувала кадри російських майстрів; взяв курс на будівництво лінійного флоту; прийшов до ідеї концентрації суднобудівельних робіт на одній основній державній верфі; почав активне будівництво інфраструктури флоту, що включала комплекс гаваней і промислових підприємств, що забезпечували флот. Але й друга суднобудівельна програма Петра І не була реалізована: з 18 кораблів, що будувалися за нею протягом 12 років, лише 10 були збудовані, і тільки 3 з них дійшли до Азовського моря. А в 1711 р. воронезьке суднобудування було згорнуто.
В 1702 р. почалося будівництво флоту на Балтиці, де під час царювання Петра І змінилися ще чотири суднобудівельні „балтійські” програми. Перша - 1703 р. обмежувалась будівництвом 12 фрегатів, але був створений і значний галерний флот. Програма будівництва лінійного флоту з 27 кораблів від 50 до 80 гармат, 6 32-гарматних фрегатів і 6 шняв була прийнята після завоювання значної частини Прибалтики лише в кінці 1707 р. До 1707-1708 рр. головною була Олонецька (Лодейнопольська) верф, а пізніше - Петербурзька Адміралтейська (почала працювати в 1705 р.). З 1709 р. почалося будівництво основної військово-морської бази флоту - кронштадтської гавані і Кронштадту. В 1715 р. Петро І остаточно оформив третю „балтійську” суднобудівельну програму - програму форсованого будівництва могутнього лінійного флоту з ядром із 64-88-гарматних кораблів. Основний її стратегічний напрям зберігся і в четвертій програмі (1717 р.).
