У вивченні репресивної політики сталінського режиму існує ряд важливих аспектів, що дотепер не тільки не одержали ясної історичної оцінки, але і взагалі залишаються поки поза поля зору дослідників через неприступність багатьох джерел. З загального комплексу проблем, зв'язаних з епохою сталінізма, найбільш вивченої є проблема репресій проти селянства в період колективізації. Але сучасному суспільству значно менше відомо про ті терористичні акції сталінців, що не стояли в прямомуо зв'язку з перетвореннями в селі.
Залишаючи осторонь питання про політичні мотиви розв'язаного терору (майже цілком пояснювальних більшовицькою ксенофобією), можна виділити кілька основних циклів репресивної сталінської політики.
Перший цикл був зв'язаний з початком радикального зламування економічної структури країни і спробами сталінців зробити різкий стрибок в аграрно-індустріальному розвитку. Він охоплював період з 1930 по 1933 рік. Його особливість полягала в майже поголовному винищуванні цілого прошарку фахівців і інтелігенції старої формації, яких партія оголосила «соціально-далекими елементами». Погром у середовищі старої, дорадянської, інтелігенції був організований з того моменту, коли в країні виявилися ознаки гострої економічної кризи: розлад господарських зв'язків, повсюдний дефіцит товарів і продовольства. Безпартійна інтелігенція була оголошена основним винуватцем економічних провалів, і вже з літа 1930 року почалася масова «боротьба зі шкідництвом». [11]
Перші найбільш великі «викриття» відбулися в системі м'ясозаготівель і торгівлі. Архівні матеріали органів ФСБ (Hовосибірьск) показують, що тільки в Сибіру спочатку було арештовано декілька десятків чоловік, в основному з числа «колишніх», а потім оформлена «змова», що стала частиною розгалуженої загальносоюзної організації «шкідників робочого постачання». П'ятьох арештованих фахівців із Сибіру присудили до розстрілу, інших засудили на 10 років концтаборів.
До середини 1930_х років масштаби терору проти «шкідництва», об'єктом якого були насамперед старі фахівці, досягли максимального розмаху. Характерно, однак, що під видом «шкідництва» ОГПУ активно знищувало одночасно кілька соціальних груп населення: так званих «колишніх», тобто представників старого чиновництва, офіцерів царської армії і всіх учасників першої світової війни, що побували в полоні супротивника, а також колишніх червоних партизанів і священнослужителів. Hе дивлячись на настільки широкий напрямок у розвитку репресій, жертви цього масового чищення були оформлені в основному як учасники двох широких загальносоюзних «справ» - «контрреволюційної білогвардійської змови» і «справи трудової селянської партії» (ТСП), чи «змови в сільському господарстві». [12, 5-6]
Керівником «білогвардійської змови» ОГПУ призначило колишнього генерала В.Г. Болдирьова, що служив у Hовосибірську консультантом Сибплану. На чолі Сибірської філії ТСП числилися вчені-аграрники з крайового земельного керування - М.М. Холостов, І. У. Варакса, О.Ф. Брусницін і Є. Г. Мольс.
Якщо судити на основі загальної чисельності репресованих тільки по цим двох «справах», то політичний задум сталінців стане досить ясним: здійснити кардинальне розчищення шляху для соціальних експериментів за допомогою фізичного усунення тих людей, що могли створювати режиму службові чи ідейно-політичні перешкоди. У справі «контрреволюційної сільськогосподарської організації» було арештовано близько 2100 чоловік, з них розстріляно 976.
По «білогвардійській змові» арештовано 1759 чоловік. Загальна ж чисельність подлеглих арешту в зв'язку з кампанією «боротьби зі шкідництвом» склала 15 тис. чоловік - інженерів і техніків, службовців державних контор, вчених і викладачів, фахівців багатьох галузей економіки і керування.
Таким чином, уже на початку 1930_х років був здійснений справжній геноцид громадян з тих станів, які більшовицька влада з перших днів свого існування оголосила приреченими.
Розглядаючи події 1930_х років у контексті боротьби усередині правлячої більшовицької партії, у даний період уже неможливо знайти ні серйозної політичної опозиції сталінцям, ні якогось активного опору режиму. Партія, власне кажучи, була зломлена і цілком скорилася Сталіну, визнавши за ним «історичну правоту».
Але в тих умовах, коли партія остаточно припинила боротьбу, новим джерелом опору стали самі робітники. У списку політичних груп, що ОГПУ-HКВС безупинно громило в 1930-і роки в Сибіру і ряді інших міст (Москва, Pостов), особливе місце займала «робоча опозиція». Це була одна із самих сплочених організацій, символ революційної стійкості і єдності робітників у боротьбі з владою. Сибірське угруповання діяло в Омську із січня 1927 року, спираючи в основному на підтримку робітників залізничного вузла і паровозоремонтного заводу ім. Рудзутака. Для її лідерів, теж робітників, - С.М. Баринова, М.А. Вичинського, Г.Н. Пантелєєва, В.Н. Журавльова, С.О. Шулего - систематичні стеження ОГПУ, арешти і висилання були частиною їхнього повсякденного життя, але це не заважало їм при виході на волю знову і знову відроджувати організацію і залучати прихильників з робітничого середовища.
Організація відстоювала принципи робочої демократії, поширюючи на зборах і в приватних бесідах ідею «нової робочої революції», вільної від «радянської буржуазії». Захищалися також гасла незалежності профспілок.
Перші арешти в Омській організації «робочої опозиції» ОГПУ зробило на початку літа 1927 року. У пред'явленому обвинуваченні говорилося, що група «поширювала опозиційні матеріали, розмножені на спеціально зробленому для цієї мети шапірографі», по осередках ВКП(б) і райкомам округу розсилала поштою звертання з закликом до активної роботи членів ВКП(б) на користь опозиції, підтримувала зв'язки з Москвою і Hовосибірськом. За рішенням Особливої наради при Колегії ОГПУ четверо обвинувачуваних були засуджені до трьох років вислання в областях європейської частини СРСР. [7]
Незважаючи на переслідування, «робоча опозиція» наприкінці 1920_х років ще мала свій «окружком» у м. Ленінску-Омському і «райком» у Зеландьско-Омську, а також вела активну роботу на заводі «Червоний орач», у будівельному тресті і на електростанції.
Головний удар ОГПУ нанесло «опозиції» у липні 1934 року, коли повернулися з таборів і вислання Баринов, Шулего і Глазунов спробували відновити діяльність організації. На підприємствах Омська і серед залізничників було арештовано 42 чоловік. Їхніх лідерів ОГПУ зв'язало з якимось карним злочином, а потім розстріляло. [12, 6]
Група «робочої опозиції» була останнім реальним проявом організованого політичного протистояння сталінському режиму в умовах Сибіру. Однак нечисленність її складу, замкнутий, нелегальний характер дій і постійні переслідування з боку влади не дозволили їй об'єднати навколо себе якійсь суспільні групи. Так само як і інші організації, вона зійшла з політичної арени, не залишивши практично ніяких слідів своєї діяльності.
Репресивні акції 1937-1938 років закономірно розглядаються російськими і закордонними дослідниками як вища фаза сталінської політики терору. Однак відсутність необхідних джерел, здатних дати ясну і недвозначну відповідь на питання про щирі наміри режиму в цей період, породжує різні тлумачення щодо цілей і змісту кампанії масових арештів і страт громадян. У такій ситуації одні історики схильні розглядати події 1937-1938 років через призму внутрішньої боротьби у ВКП(б), спрямованої на знищення конкуруючих регіональних політичних груп і кланів, інші думають, що дії сталінців виражали більш широкі цілі і були основним компонентом універсального чищення в суспільстві.
Крім основного задуму, не до кінця проясненим залишається і питання про загальну чисельність жертв. Вивчення широкого комплексу документів партійних і державних органів у Сибіру, а також документів регіональних керувань HКВС (сучасних УФСБ) дозволяє виділити принаймні чотири цикли здійснення акції знищення. Початок масової винищувальної кампанії був покладений «особливим рішенням ЦК ВКП(б)» про очищення країни від «японо-германо-троцкистсько-бухаринської агентури», яке поступило в місцеві керування HКВС у травні 1937 року. Першу фазу цієї кампанії склали арешти по двох основних групах - «есерівської» і «білогвардійсько-монархичної» (РОВС). По кількості жертв «справа РОВС» - одне із самих значних (тільки в Hовосибірській області в 1937 році по ньому було арештовано 20 731 чоловік).
З липня 1937 року, тобто з появи директиви ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» і слідом за цим організації «трійок» в обласних, крайових і республіканських центрах, у розвитку терору почалася друга фаза - планові арешти і розстріли по «лімітах».
Третя хвиля репресій пішла з вересня 1937 року після одержання спеціальних наказів HКВС, які вимагали проведення «лінійних операцій». За назвою «лінія» малися на увазі представники різних національних меншостей - поляки, латиші, естонці, китайці, корейці, японці, німці й інші. У Hовосибірському керівництві HКВС було отримано не менше 12 шифрограмм - наказів на арешти по національній ознаці.
Четвертий цикл масових операцій HКВС проводився з ранньої весни 1938 року на підставі нових «лімітів», затверджених Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1938 року. Категорії осіб, що підлягали арешту чи розстрілу, у даний період практично були ті ж, що й у попередніх операціях: «націонали», «праві», «куркулі», «соціально далекі».
Однак планова чисельність завдання по «лімітах», у порівнянні з попереднім роком, збільшувалася в кілька разів. Цей репресивний цикл протікав з різним ступенем активності до пізньої осені 1938 року.
Детальний розгляд особливостей кожної фази терору кінця 1930_х років показує, що основна частина вищого прошарку регіональної еліти (секретарі обкомів і райкомів партії, голови обл(рай) виконкомів, члени бюро обкомів (райкомів) партії, керівники великих підприємств і організацій) були знищені в період другої і третьої хвилі, тоді як керівники більш низького (районного) рівня стали жертвами чищення в основному в четвертому циклі репресій.
Той факт, що в ході терору була зміщена і знищена значна частина радянського управлінського прошарку і партійних кадрів, дає підставу вважати, що відновлення керівного складу в країні було однією з головних цілей репресивної політики другої половини 1930_х років. Але за результатами і характером кампанії, що завершилася, можна також зробити висновок, що вона мала на меті досягнення визначеної соціальної однорідності суспільства і політичної єдності, що були необхідні режиму в умовах війни, яка наближалася. Знищення чи ізоляція окремих категорій громадян методом «розверстки» найбільше красномовно свідчить про таке прагнення. Якщо виходити з того, що ці категорії визнавалися серйозним «внутрішнім супротивником» (свого роду «п`ятою колоною»), здатним у напружений момент створити визначені труднощі уряду, то логіка екстремістських політичних дій сталінського керівництва в период 1937-1938 років стане більш ясної.
Ще одне питання, що вимагає уточнення, полягає в тому, чи була кампанія терору зв'язана з прийняттям нової Радянської Конституції і проведенням на її основі перших «демократичних» виборів у Верховну Раду СРСР?
Варто визнати, однак, що через відсутність необхідних джерел повна схема сталінського політичного плану 1937 року не піддається детальній реконструкції. Hикто з дослідників не привів прямих свідчень, здатних підтвердити чи спростувати наявність зв'язку між прийняттям Конституції, майбутніми виборами й організацією терору. Але якщо ще не виявлені нормативні документи центральних органів партії чи HКВС, то регіональні матеріали дають непряму вказівку про існування такого зв'язку. Ці матеріали підтверджують: у середовищі працівників HКВС акція масових арештів, які готувалися, сприймалася саме як частина передвиборчої кампанії. Через обізнаних людей (головним чином з органів HКВС) інформація подібної суті довірчо поширювалася у визначених колах, стаючи суспільним надбанням.
Прикладом такого сприйняття служить, зокрема, випадок, який привів до краху кар'єри начальника Коливанського районного відділу HКВС Л.О. Мирошника. У червні 1937 року Мирошник повідомив своєму брату, що «у зв'язку з майбутніми виборами у Верховну Раду СРСР, по лінії HКВС мається директива, по якій буде вилучений весь кулацкий і інший контрреволюційний елемент». Слідом за цим Мирошник був виключений з партії як «троцькіст» і потім арештований.
У цілому, сталінська репресивна політика, як основний засіб впливу режиму на суспільство, зіграла вирішальну роль у здійсненні соціальних перетворень у країні. Цілком очевидно, що якби дії сталінців протягом усього періоду перебудови радянського суспільства не підкріплювалися репресивними мірами особливого характеру і надзвичайними масштабами, розвиток країни був би зовсім іншим.
Висновки
Історики під тоталітаризмом звичайно розуміють політичний лад, при якому державна влада в суспільстві зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (звичайно політичної партії), коли знищені демократичні волі і можливість прояву політичної опозиції. При такому режимі правляча група цілком підкоряє життя суспільства своїм інтересам і зберігає владу завдяки насильству, масовим репресіям, духовному поневоленню населення.
У СРСР у середині 1930_х - початку 1940_х років сформувався тоталітаризм, а саме сталінізм. У країні були в наявності всі ознаки «тоталітарної системи»:
· насильницьке встановлення однопартійної системи;
· знищення опозиції усередині правлячої партії, партійного і державного апарату;
· ліквідація системи поділу влади на 3 галузі: законодавчої, виконавчої, судової;
· знищення цивільних свобод;
· побудова системи всеохоплюючих масових громадських організацій, за допомогою яких забезпечується контроль над суспільством;
· уніфікація (приведення до однаковості) усього громадського життя;
· культ національного «вождя»;
· масові репресії.
Партійна і державна влада в ці роки була зосереджена в руках Сталіна. На всіх «етапах» керування країною був забезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю. Призначенням і зсувом державних діячів відали партійні інстанції. Тільки партійні органи вирішували питання структури державної системи. Політбюро приймало остаточне рішення про створення нових і закритті старих наркоматов.
Наприкінці 1930_х років у країні склалося положення, коли було неможливо розмежувати, де починається держава і кінчається партія і навпаки. У цей час ВКП(б) у значній мірі змінила і свій власний вигляд, утратила залишки демократизації у внутріпартійному житті. Рядові члени партії і навіть деякі члени ЦК були відсторонені від вироблення партійної політики, що стала долею Політбюро і партійного апарата.
Список використаних джерел
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. - У 2_х кн. - К.:Либідь, 1994.-кн. 1;
2. Белади Л., Краус Т. «Сталин». М. 1990;
3. Бенько А. Машина репрессий 1937-1941 гг. на Украине. - Киев - Днепродзержинск, 1993;
4. Бут А., Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920-1930_е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению. - Донецк, 2000;
5. Вестник Московского университета. Серия. История. - М., 1989. - №4;
6. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. - М., 1989;
7. Волкогонов Д. «Триумф и трагедия». М., 1989;
8. Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 рр). - К., 2000;
9. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної історії - К.: Либідь, 1993;
10. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. - К., 1991;
11. Данилов А., Косулина Л. «История России ХХ век». М. 1998;
12. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). - Социологические исследования. - 1990. - №11;
13. Коваль М. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. - у 2_х т. - К., 1995;
14. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1989. - Т. 2;
15. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. - Донецьк, 2002;
16. Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30_х років в Україні. - Донецьк, 1996;
17. Медведев Р. «О Сталине и сталинизме». М., 1990;
18. Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. - 2001. №2;
19. Поспелов П. (председатель редакции). «История КПСС». М. 1965;
20. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. - К., 1990;
21. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования - Реабілітовані історією. АН України. - Київ-Полтава, 1992.
