Суспільно-політичний рух в США в період 1945-1960 років
Курсова робота на тему:
Суспільно-політичний рух в США в період 1945-1960-х років.
Зміст
Вступ
Розділ І. Антивоєнний рух
Розділ ІІ. Рух молоді та студентів
Розділ ІІІ. Боротьба за расову рівність у післявоєнні роки
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Суспільно-політичні сили США - доволі складне соціальне поняття, яке включає представників різноманітних прошарків населення.
Актуальність теми. Протягом Другої світової війни в США відбулися корінні зміни. Відразу після закінчення війни, труднощі, пов'язані з переходом економіки на шлях мирного розвитку, призвели до активізації суспільно-політичного руху. Помітним явищем в суспільно-політичному житті США стало розгортання боротьби проти расової нерівності чорношкірих американців. Ця боротьба увінчалася забороною всіх видів расової дискримінації.
Протест проти расової нерівності призвів до серйозної політичної поляризації в країні, в якій студентство поруч з чорношкірим населенням виступило як масова опозиційна системі державно-монополістичного капіталізму сила. В соціальному відношенні рух молоді був реакцією на гострі протиріччя між новими процесами, пов'язаними з науково-технічною революцією, і системою капіталізму в її сукупності - починаючи з відносин між приватними власниками та владою і закінчуючи сферою духовної культури. Таким чином, характерною особливістю молодіжного руху було органічне сплетіння соціально-політичних та культурних аспектів.
Атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі в серпні 1945 року привернуло увагу певної частини американського суспільства. Активізувався рух антивоєнних організацій, які виникли ще в міжвоєнний період. Боротьба за мир виникла та розвивалась у нерозривному зв'язку із загальним зростанням настроїв соціального протесту, з демократичною боротьбою, з діяльністю молодіжних, жіночих, негритянських організацій, які відіграли помітну роль в ідеологічній, моральній, організаційній та матеріальній підготовці. Саме тому антивоєнний рух зумів швидко отримати широкого розмаху, успішно використовуючи різноманітні засоби та форми боротьби.
На сучасному етапі розвитку історичної науки значна увага приділяється вивченню суспільно-політичних сил, які творять історію держави. Вивчення становища суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період є одним з багатьох прикладів загальноісторичного досвіду. Важливим є аналіз та можливість творчого використання історичного досвіду суспільно-політичного руху в сучасних умовах.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період після Другої світової війни, який в світі характеризується, як розгортання „холодної війни” та становлення політики розрядки.
Метою курсової роботи є дослідження діяльності провідних гілок суспільно-політичного руху в США в період з 1945 по кінець 60-х років ХХ століття.
Мета досягається виконанням наступних завдань:
· визначення становища чорношкірого населення та молоді США в післявоєнні роки;
· висвітлення позицій антивоєнного, молодіжного руху та руху за расову рівність в 1945 - 1960-х рр.;
· характеристика поточної роботи та діяльності суспільно-політичних організацій США у післявоєнні роки;
· аналіз участі та досягнень суспільно-політичних організацій у внутрішньополітичному житті США.
Предметом дослідження є:
· соціально-економічне становище чорношкірого населення США, яке брало участь у боротьбі за свої права та свободи;
· військові, пропагандистські та культурницькі настрої молоді та студентства, котрі боролися за мир та рівноправ'я.
Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільно-політичний рух в США в післявоєнний період.
Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності та історизму. Основні методи викладу матеріалу - історично-проблемний та логічний. Комплексне застосування вищезазначених принципів та методів відповідає нормам новітньої методології історичних досліджень та дозволяє окреслити тотожні та специфічні риси досягнень суспільно-політичного руху в США.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що до теперішнього часу не було україномовного дослідження суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період. На базі досягнень історіографії в курсовій роботі представлено цілісну картину становлення антивоєнного, молодіжного рухів та руху за расову рівність.
Історіографія. Спеціальних праць, присвячених аналізу суспільно-політичного руху в США в післявоєнні роки, немає. Часткову інформацію можна почерпнути в енциклопедичних виданнях та багатотомниках радянської доби, де описані демонстрації протесту американського народу проти війни у В'єтнамі [2] та основні вимоги демонстрантів [4]. Боротьба чорношкірого населення за громадянські права відображена в 12 томі багатотомника „Всесвітня історія” [5].
Однією з провідних дослідниць радянського часу була А. П. Корольова. Вона досліджувала зародження ліворадикального протесту молоді і дійшла висновку, що в цілому американський молодіжний рух характеризується традиційними для США формами непролетарського радикалізму і тактикою ненасильницьких дій [9.280].
Дослідженням молодіжного руху займалися також М. О. Литовська та В. І. Камишанов, які впорядкували зібрану до них інформацію стосовно молодіжних та студентських організацій [7,327].
У дослідженні негритянського питання А. П. Корольова відзначала, що чорношкірі американці ніколи не зупиняли боротьбу за права людини та за громадянські права, проте з середини ХХ століття негритянський рух набуває особливо масового характеру [9,47].
Питанням дослідження антивоєнного руху займалася О. Н. Єршова. Вона зазначала, що важливою передумовою підйому масової боротьби проти агресії у В'єтнамі була дискусія з питань зовнішньої політики США та мілітаризації американського суспільства [9,368].
Особливе місце в історії антивоєнного руху займає осіння кампанія протесту 1969 року, яка була одним з кульмінаційних моментів руху. Це питання А. П. Корольова разом з І. А. Геєвським [9,395].
В періодичних виданнях мало досліджене питання суспільно-політичного руху в США в післявоєнний період. Нові явища в молодіжному русі, зокрема рух хіпі, висвітлено в статті М. Калужського та О. Краснової [10].
Сьогодні, після здобуття нашою державою незалежності, коли з одного боку, є можливість контактів та співпраці з іноземними науковцями, а з іншого - доступ до невідомої за радянських часів інформації та літератури деякі питання стають науково ангажованими.
Структура курсової роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури та додатки. У вступі подано обґрунтування доцільності теми, вказано мету, завдання, окреслено хронологічні межі, розкрито наукову новизну, історіографію та практичне значення дослідження. Підсумки дослідження викладено у висновках.
Перший розділ - „Антивоєнний рух” присвячений питанням становлення партій та організацій, головною метою створення яких був рух проти війни та озброєння, розгляду їх діяльності.
В другому розділі - „Рух молоді та студентів” основну увагу звернуто на формування молодіжних організацій, розкрито основні вимоги та прагнення молоді, зв'язок молодіжного руху з антивоєнним рухом та рухом за расову рівність.
У третьому розділі - „Боротьба за расову рівність у післявоєнні роки” розглядається діяльність організацій США, які утворилися з метою захисту громадянських прав та виступали за формально-юридичну рівність кольорового населення США.
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що матеріал, зібраний в курсовій роботі можна використати:
· як основу для більш широкого дослідження з даної теми;
· для написання рефератів, повідомлень, близьких за тематикою курсових та дипломних робіт;
· для підготовки до уроків, семінарських та практичних занять.
Розділ І. Антивоєнний рух
Підйом масового руху за мир, проти агресивної війни у В'єтнамі став одним із серйозних факторів, що змусив Вашингтон піти на мирні переговори, а потім і на повне виведення своїх військ з Індокитаю, надав значну допомогу народам Індокитаю в їхній боротьбі за національне звільнення.
Черговий виток у гонці озброєнь, який почався наприкінці 50-х років військово-промисловим комплексом США, привів до активізації антивоєнного руху. З вимогою припинити гонку озброєнь, заборонити ядерні випробування, покласти кінець мілітаристській пропаганді виступили ряд ліберальних суспільних діячів. В 1957 р. вони створили авторитетну організацію - СЕЙН: організація громадян за розумний мир (до 1969 р. називалася Національний комітет за розумну ядерну політику). З'явився ряд нових антивоєнних організацій, що діяли як на національному, так і на місцевому рівні. Найбільш стабільними серед них виявилися «Рада за життєздатний мир» (1962), «Матері за мир» (1967). В 1961 р. група заможних домогосподарок з Вашингтона звернулася до жінок США із закликом «кинути кухні й роботу, підняти жителів своїх кварталів на дії проти погрози ядерної війни» [16,107]. На їхній заклик відгукнулося більше 100 тис. жінок з 25 штатів, утворивши одну із самих активних жіночих антивоєнних організацій «Жінки, боріться за мир» (1961).
Масовий характер антивоєнний рух отримав в середині 60-х років, коли мільйони американців, що представляли всі соціальні прошарки суспільства, включилися в протест проти агресії США у В'єтнамі. У рух протесту включився ряд ліберально настроєних суспільних діячів, що створили в 1957 році Національний комітет за розумну ядерну політику.
Уже на початку 60-х років прихильники ненасильницьких дій намагалися проникнути в зони випробувань ядерної зброї в штаті Невада та на Тихому океані (експедиція на яхті «Фенікс»), на бази атомних підводних човнів. Вони організували «сидячу демонстрацію» у приміщенні Комісії з атомної енергії, направляли листи й телеграми протесту представникам влади, вели збір підписів під петиціями, проводили демонстрації й мітинги, число учасників яких доходило іноді до 5--10 тис. [9,367].
Поступово в ході боротьби за припинення агресії у В'єтнамі (у цій боротьбі активну участь приймали американські комуністи) антивоєнні організації доходили висновку про необхідність співробітництва з усіма, у тому числі й радянськими, прихильниками миру.
Важливою передумовою підйому масової боротьби проти агресії у В'єтнамі була широка дискусія з питань зовнішньої політики США, мілітаризації американського суспільства. На початку 60-х років був опублікований ряд робіт, автори яких виражали глибоку заклопотаність із приводу зросту небезпеки виникнення міжнародного ядерного конфлікту у зв'язку з появою руйнівних видів зброї масового знищення й удосконалення засобів її доставки, а також сумнів у правомірності й практичній доцільності військового втручання США в Південно-Східній Азії.
Масові протести проти інтервенції у В'єтнамі почалися в лютому 1965 р. Уже в березні пройшли перші антивоєнні виступи. На першому етапі антивоєнного руху основну роль у доданні йому масового характеру зіграла участь студентської молоді. Була створена широка коаліція -- Студентський мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі. Майже у всіх університетах і коледжах діяли антивоєнні групи. Молодь внесла в антивоєнні виступи пристрасність і напористість, додала їм яскравий емоційний характер.
Рух тих років породив нові форми боротьби: так звані «тич-ін», що сполучав у собі риси навчального семінару й політичного мітингу; «антивоєнні мораторії» (у ході одного з них 15 жовтня 1969 р. близько 2 млн. чол. відмовилися від виконання своїх повсякденних обов'язків в знак протесту проти війни); міжрелігійні антивоєнні церковні служби (13 листопада 1969 р. 150 священиків різних віросповідань відправили месу миру біля стін Пентагона); масове повернення військових нагород (у квітні 1972 р. близько 800 ветеранів кинули на щаблі Капітолію нагороди, отримані за участь в «брудній війні»). Використовувалася тактика масової цивільної непокори [16,108].
Першою нетрадиційною акцією, що привернула увагу суспільства, був «тич-ін», організований 24 березня 1965 р. Студентами i викладачами Мічиганського університету в Анн-Арборе. Студенти й професори, які виступали перед 2,5 тис. учасників, розкрили незаконний, загарбницький характер втручання США у В'єтнамі. «Тич-ін» в Анн-Арборе послужив сигналом до початку диспутів. У травні вони відбулися в 50 університетах і коледжах [9,368].
15 травня 1965 р. у Вашингтоні був проведений загальнонаціональний «тич-ін», у якому взяли участь кілька тисяч чоловік. Його засідання транслювалися по телебаченню більш ніж в 100 університетах та передавали 30 радіостанцій. Хоча цього разу уряд направив для участі в диспуті таких досвідчених адвокатів своєї політики, як 3. Бжезинский і У. Ростоу (перший був директором Дослідницького інституту із проблем комунізму при Колумбійському університеті, другий -- головою Ради держдепартаменту з планування політики), диспут вилився в демонстрацію протесту проти політики Вашингтона.
Протест студентської молоді проти війни у В'єтнамі носив переважно морально-етичний характер. Проте саме молодіжний протест об'єктивно став першим кроком на шляху створення масового антивоєнного руху, він став школою й джерелом радикалізації для цілого покоління студентів і більше широких кіл стурбованої громадськості.
Принципово новим моментом став масовий антипризовний рух - тисячі молодих людей спалювали або повертали призовні картки, відмовляючись від участі в агресії. Антивоєнний протест поширився й на збройні сили. За офіційним даними, за 1964- 1978 р. мало місце 570 тис. випадків відмов від служби в армії, більше 250 тис. солдат були розжалувані за дисциплінарні провини, причому для багатьох з них це було формою вираження протесту проти інтервенції у В'єтнамі [16,108].
В 60-е роки з'явилися сотні нових антивоєнних організацій, які поєднувалися в коаліції. Більшість із них розпалося після закінчення війни у В'єтнамі. Це «Стурбовані священнослужителі й миряни» (створений в 1966р., спочатку називалася «Священнослужителі й миряни, стурбовані війною у В'єтнамі»), «Ветерани за мир» (заснована в 1966 р., до 1970 р. називалася «Ветерани за мир у В'єтнамі»), «Бізнесмени за національну безпеку» (виникла в 1967 р. як Рух бізнесменів за мир у В'єтнамі). В 1969 р. утворився Союз стурбованих учених, його основним завданням була боротьба проти поширення ядерної зброї й проти планів створення системи протиракетної оборони [16,109].
Невдоволення збройним втручанням США в справи далекої країни ширилося й серед інших груп населення. При цьому поразки у В'єтнамі змушували переходити на антивоєнні позиції навіть частину консервативно настроєних американців. Але ці прошарки не могли бути послідовними ні у своїх вимогах, ні в методах їхньої реалізації.
На послідовних антиімперіалістичних позиціях стояла Комуністична партія США. Комуністи зуміли правильно оцінити питання про війну в комплексі інших національних проблем США. Всупереч широко розповсюдженій серед американців думці, що наслідком війни нібито будуть загальна зайнятість, високі заробітки й нові можливості для дрібних підприємців, комуністи підкреслювали, що агресія у В'єтнамі принесе військово-економічний спад, а не військово-економічний бум. Комуністи правильно передбачали, що антивоєнний протест буде ширитися, що в нього увіллються різні соціальні шари. І дійсно, уже в 1966 р. агресія США у В'єтнамі перетворилася в критичний фактор, що визначав положення на внутрішньому фронті. Комуністи вимагали повного й негайного припинення американського втручання у В'єтнамі, послідовно виступали на підтримку національно-визвольної боротьби в'єтнамського народу.
Ідейна строкатість і організаційна роздробленість антивоєнного руху неминуче породжували численні труднощі. Прагнучи перебороти їх і зробити боротьбу більш ефективною, керівники ряду організацій неодноразово намагалися згуртувати всі антивоєнні сили, скоординувати їхню діяльність.
Перша така спроба була розпочата в серпні 1965 р., коли у Вашингтоні був утворений Національний координаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі, до складу якого ввійшли представники 150 місцевих антивоєнних комітетів, релігійних і пацифістських організацій, Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій, СЕЙН, Союзу студентів за мир, організації «Молодь проти війни й фашизму» та ін. Принципове значення мало участь у ньому членів Комуністичної партії США. Координаційний комітет діяв до кінця 1966 р. і був ініціатором більшості антивоєнних виступів, у тому числі 40-тисячної демонстрації у Вашингтоні в листопаді 1965 р. У жовтні 1965 і березні 1966 р. комітет провів дні протесту проти війни у В'єтнамі, у яких брало участь близько 100 тис. чоловік [9,370].
1967 рік був відзначений ще більш масовими й представницькими виступами, організатором яких став створений наприкінці 1966 р. Весняний мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі та Національний мобілізаційний комітет за припинення війни у В'єтнамі, який став його спадкоємцем з середини 1967 р., подібно своєму попередникові, поєднував близько 150 різних демократичних організацій, але в той же час мав серйозні відмінності: у ньому брали участь місцеві відділення профспілок. Піком весняних виступів стали масові демонстрації в Нью-Йорку та Сан-Франциско, які показали різкий зріст антивоєнного протесту за розмахом, глибиною та характером. Кількість учасників демонстрації в Нью-Йорку перевищила 100 тис. ( див. додаток 2), у Сан-Франциско -- 20 тис. [9,370]. На зміну весняним демонстраціям прийшло «в'єтнамське літо» 1967 р., коли близько 30 тис. студентів-добровольців присвятили канікулярні місяці антивоєнній роботі в більш ніж 700 містах США.
Уперше за багато років комуністи одержали можливість відкрито брати участь у масових вуличних маніфестаціях. За словами видатного діяча КП США Арнольда Джонсона, це знаменувало поновлення відкритої участі партії в політичному житті країни [9,370].
Продовжувала розширюватися соціальна база руху -- у нього активніше стали включатися представники національних меншин і робітничого класу. У березні 1967 р. з'їзд Південної конференції християнського керівництва прийняв резолюцію, що вимагає зупинити війну у В'єтнамі. У липні того ж року з'їзд Конгресу расової рівності засудив цю війну як геноцид.
Винятково важливе значення мало приєднання до антивоєнного протесту Мартіна Лютера Кінга, що відбило зріст антивоєнних настроїв серед негритянського населення. Виступаючи в Ріверсайдській церкві Нью-Йорку через 10 днів після квітневих антивоєнних демонстрацій, Кінг проголосив відому «Декларацію незалежності від в'єтнамської війни», почавши тим самим спробу злити воєдино рух за громадянські права з іншими потоками демократичної боротьби, що у випадку успіху мало б величезне значення для демократичних сил США.
