Правлячі кола США діяли за принципом, сформульованим ще в 1938 р. У. Ф. Джорджем, сенатором штату Джорджия: "Ми дуже ретельно дотримуємося американської конституції, але у нас вистачає розуму і хитрості, щоб не дотримуватися духу тих її виправлень і положень, що могли б вселити негру переконання в його рівності з білою людиною" [8,50].
У перші післявоєнні роки з 15 млн. афро-американців, за даними офіційної статистики США, 20% були чистокровними неграми, інші - мулатами, народженими від шлюбів чорних і білих [8,47]. Негри в перші післявоєнні роки складали приблизно 10% населення США [8,48]. Чорна інтелігенція складала незначний відсоток афро-американців, а її можливості і сфера діяльності були обмежені. Близько 10% негрів з вищою освітою займалися приватною практикою. Більше половини фахівців з вищою та середньою освітою були зайняті на підприємствах, що належали чорним.
У 1946 році в Чикаго з'явилося Об'єднання Негритянських ветеранів Америки (ОНВА), а пізніше в Цинциннаті - Національна негритянська робітнича рада (ННРР). ОНВА ставило своєю метою боротьбу проти расистської антинегритянської діяльності таких реакційних організацій, як "Американський легіон" і Ку-клукс-клан. Воно проіснувало біля року. ННРР боролася за право афро-американців працювати в промисловості, займатися кваліфікованою роботою, за надання неграм представництва у виборних органах і заняття в них керівних посад, проти расової дискримінації в профспілках і на промислових підприємствах.
Глибокі корені пустила політична дискримінація чорних громадян США. На Півдні чорношкіре населення (біля чверті всього населення цього регіону) не мало в конгресі США жодного свого представника, а на Півночі - було фактично позбавлене можливості займати відповідальні посади в органах влади, у поліції, національній гвардії, в армії, у комісіях з реєстрації виборців тощо. Навіть за неповними офіційними даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн. негрів після другої світової війни були позбавлені виборчих прав [8,50]. Расисти змушували підприємців не брати на роботу тих чорношкірих, котрі намагалися зареєструватися в списках виборців. Багатьом афро-американцям подібні спроби коштували звільнення з роботи. Знущання, або й часом фізична розправа загрожували кожному, хто насмілювався порушити неписані закони расової сегрегації.
Жертвами расистів ставали не тільки чорношкірі, але й білі борці проти американського расизму. У червні 1964 р. біля Філадельфії (штат Міссісіпі) були, наприклад, жорстоко вбиті троє молодих борців за громадянські права -- двоє білих і їхній чорношкірий товариш. У березні 1965 р. расисти застрелили двох білих прихильників расової рівноправності афро-американців: Віолу Ліуззо -- мати п'ятьох дітей та священика Джеймса Ріба [9,267].
На Півдні як і раніше була узаконена політична дискримінація чорних. П'ять південних штатів (Алабама, Арканзас, Міссісіпі, Віргінія й Техас) зберігали у своєму законодавстві відповідне положення, яке обов'язковою умовою для участі у виборах ставило щорічну сплату виборчого податку, причому нові виборці повинні були заплатити цей податок на 2--3 роки вперед. У всіх південних штатах (за винятком Арканзасу, Флориди, Теннессі й Техаса) закон вимагав, щоб виборці здавали спеціальний іспит (так звані тести грамотності). Але навіть самі складачі визнавали, що ці тести були складені так, щоб чорношкірі не змогли дати на них відповіді.
Расистські закони Півдня були націлені на збереження й закріплення расової та етнічної ворожнечі між американськими трудящими. Закон південних штатів під загрозою штрафу від 100 до 200 дол. або 6-місячного тюремного ув'язнення забороняв чорношкірим і білим спілкуватися в місцях відпочинку, розваг, а також створювати спільні підприємства.
Середньорічний прибуток негритянського робітника на Півдні - на 530 дол. менше, ніж у негритянського робітника на Півночі, складав лише 40% грошового доходу білого робітника. У 1968 р. рівень безробіття серед чорношкірого населення складав 7,4%, удвічі більше аніж серед білих [6,252].
У перші післявоєнні роки більше половини чорношкірого населення все ще проживало на Півдні. Однак вже в 40-і роки у порівнянні з попередніми десятиліттями темпи масового переселення чорношкірого населення з Півдня різко прискорилися. Наприклад, якщо за 30 років (з 1910 по 1940 р.) з Півдня переїхали 1750 тис. афро-американців, то всього за 7 років - з 1940 по 1947 р.- більш 2 млн. З 1940 по 1950 р. активніше стала виявлятися й інша історична тенденція - скорочення чорношкірого населення в сільській місцевості і різке збільшення його в містах: за це ж десятиліття чисельність афро-американців у міській сфері зросла на 44,4 %, а в сільській місцевості - скоротилася на 3,1 %. Якщо в 1940 р. більше половини всіх чорношкірих американців жили в сільській місцевості, то в 1950 р. понад 60% з них стали городянами [8,50].
Характерно, що основна маса мігруючих афро-американців направлялася у великі і найбільші міста США, що перетворилися у вогнища небувалої раніше компактної концентрації чорного населення країни. У 1950 р., наприклад, більш 4,5 млн. чорних, чи 29,5% всіх афро-американців, проживали в 27 містах країни. Чорні гетто великих міст фактично перетворилися в концентраційні табори для негритянських робітників і в гігантські резервуари штучно створюваної існуючим ладом "зайвої" негритянської робочої сили. Негритянські гетто - характерні придатки сучасних міст США: у Нью-Йорку - це Гарлем, у Чикаго - Бронзвіл, Детройті - "Райська долина", Питтсбурзі - Хілсекшн, у Лос-Анджелесі - Централ-авеню тощо. Для чорних гетто характерні надзвичайна скупченість населення, відсутність елементарних санітарних умов, невелика кількість лікарень і шкіл, високий рівень захворюваності і смертності мешканців.
Навіть в офіційних документах відзначалося, що житло на американському ринку не є таким товаром, який можна купити на рівних умовах і що більшість негрів не мають можливості орендувати чи придбати у власність пристойну, безпечну квартири, що відповідала б санітарним умовам. Відсоток чорношкірого населення, що жило в таких невпорядкованих житлах, був більш ніж вдвічі вищий, за відсоток білих, що мали подібні житлові умови.
З прийняттям у середині 60-х років під натиском масової боротьби законодавства про цивільні права закінчився етап, об'єктивною задачею якого було надання расово-етнічним меншинам формально-юридичного рівноправ'я. Після цього на порядку денному встало завдання про досягнення рівноправ'я в соціально-економічній і політичній сферах, подолання расистської політики минулого.
Боротьба за соціально-економічне рівноправ'я наштовхується на значно більш завзятий опір правлячих кіл, ніж боротьба за громадянські права. Умови, в яких доводиться діяти борцям за расову рівність, ускладнюються й ослабленням підтримки їхніх вимог з боку частини білих американців, багато хто з яких розцінювали прийняття законів про громадянські права як вирішення расової проблеми. Помітні зміни відбулися в організаційній структурі руху за расову рівність. В середині і другій половині 60-х років провідну роль у рухах чорношкірих та інших кольорових американців відігравали організації ліворадикального напрямку, більшість яких зійшло з політичної сцени.
Найбільшими організаціями чорних американців на той час була Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення (1909), що нараховувала близько 500 тис. членів, і Національна міська ліга (1910) [16,115]. Активізувала свою діяльність Ліга громадян латиноамериканського походження (1929) - найбільш представницька організація американців мексиканського походження. Боротьбу індіанців за свої права очолювала організація Рух американських індіанців, створена у 1968 році.
У 60-х роках негритянський рух досяг небаченого розмаху. З південних штатів воно поширилося на північ і на захід. Від ненасильницьких форм боротьби (бойкот міського транспорту, магазинів, сегрегованих шкіл, масові демонстрації тощо) чорношкіре населення перейшло до стихійних повстань, що охопили багато великих міст у десятках штатів країни. Похід на Вашингтон у 1963 році - демонстрація на захист рівноправності чорношкірих американців - зібрав 250 тисяч учасників. На багатьох гаслах демонстрантів - вимоги ширшого доступу до праці ( див. додаток 1).
Поліція і національна гвардія жорстоко розправлялися з учасниками цих виступів, що вийшли з-під контролю негритянських організацій. Реакційні, расистські сили залякували біле населення погрозою негритянської революції в країні.
У ході боротьби були висунуті вимоги надання чорним американцям рівних прав з білими в економічній, політичній і соціальній областях, зокрема забезпечення рівноправ'я при одержанні роботи та освіти, поліпшення житлових умов, пропорційне представництво в місцевих і федеральних органах влади. Тиск негритянського руху змусив конгрес прийняти ряд законів про громадянські права. Так, у 1964 р. вступив у дію закон про заборону расової дискримінації в громадських місцях. У наступному році конгрес прийняв закон, що усунув найбільш істотні перешкоди при здійсненні чорними громадянами права на участь у виборах. Спеціальним законом у 1966 р. була заборонена дискримінація при оренді житла.
Підйом негритянського руху висунув нових керівників. Найбільш значною фігурою серед них став священик Мартін Лютер Кінг, лідер Конференції християнського керівництва на Півдні, відзначений за свої заслуги Нобелівською премією світу [12,285]. Кінг був прихильником ненасильницьких дій. Під впливом боротьби чорних американців і змін, що відбувалися у світі, він прийшов до розуміння необхідності союзу негритянського народу і робочого руху як вирішальної умови успіху визвольної боротьби своїх співгромадян. Під керівництвом Кінга рух проти расизму оформляється організовано у виді "Конференції християнського керівництва на Півдні". У квітні 1968 р. У Мемфісі (штат Теннессі) Мартін Лютер Кінг був убитий. Його поховання, в якому брали участь близько 150 тис. чоловік, перетворилося в політичну демонстрацію протесту проти сваволі відносно чорношкірого населення.
У негритянському русі не було організаційної й ідейної єдності. Значним впливом користувалися дрібнобуржуазні ідеологи і керівники. Одні з них схиляли маси до бунтарства, інші - до ізоляції від білих трудящих та до чорного націоналізму, треті - до примирення з існуючою дійсністю і прийняттю "чорного капіталізму". Велику популярність у негритянському середовищі завоювало гасло "Влада чорним!", але в залежності від ідеологічної орієнтації його розуміли по-різному. Одні вважали, що за цим гаслом криється вимога пропорційного представництва чорношкірого населення у всіх органах державної влади, інші бачили в ньому заклик до насильницького захоплення влади збройним шляхом.
У 1966 р. у США виникла організація "Чорні пантери", що поставила своїм завданням боротьбу з усіма формами гноблення чорношкірого населення [12,285]. Спочатку вона прагнула додати руху пролетарський характер, частина її членів виявила велику цікавість до марксизму. Незабаром на "Чорних пантер" обрушилися суворі репресії, а в самій організації через відсутність чіткої ідейної платформи наступив розбрід.
Літо 1967 року ознаменувалося масовими вбивствами борців за права чорних. У попередні кілька років населення негритянських гетто піднімалося проти расової дискримінації і гноблення чорних. Де б не виникали вогнища боротьби, влада мала одну відповідь - кулі, сльозоточивий газ та поліцейські кийки. У негритянських кварталах Уоттса в Лос-Анджелесі 34 убитих, 4000 заарештованих.
У липні 1967 року в Ньюарке (штат Нью-Джерсі) вбито 26 чоловік, поранено 1200. Через тиждень п'яте за величиною місто в США Детройт стало ареною найжорстокішого насильства. 43 чоловік убитих, 2000 поранених, 7200 арештованих, більш чотирьох тисяч пожеж знищили більшу частину міста [11,130].
У 1963-1968 роках під час розправ з демонстрантами, що домагалися дотримання прав людини для чорношкірого населення і протестували проти війни у В'єтнамі, було убито 220 чоловік.
Прогресивні сили США у вирішенні негритянської проблеми припустилися двох помилок - спочатку намагалися розчинити негрів у фермерському середовищі, а потім - робітничому, тобто посадити всіх негрів на землю як фермерів, а потім допомогти їм формально влитися в американський робітничий клас.
Інша крайність у підходах до негритянської проблеми виявилась у прагненні до сепаратизму, котрий сповідувала значна кількість негритянських лідерів. Відповідно до їхньої теорії, біле та чорношкіре населення внутрішньо протилежні та ворожі одне одному.
ВисновкиВ курсовій роботі розглянуто суспільно - політичний рух, який виник з метою поліпшення становища окремих верств американського суспільства, зокрема чорношкірого населення США, молоді та студентства. Рух отримав найбільшого розмаху в післявоєнний період, коли активізується боротьба за громадянські та політичні свободи у всьому світі.Характерною особливістю боротьби за расову рівність є виведення на перший план загальнокласових проблем та завдань, які об'єднують трудящих різних рас та етнічних груп. Активізація боротьби проти расової дискримінації була викликана рядом факторів. По-перше змінилась соціальна структура афро-американського населення, яке складало 10 - 11% населення країни. Якщо раніше афро-американці в основному проживали в сільській місцевості південних штатів, то після війни відбувається масове переселення чорношкірого населення до міст. Активна участь під прапором США у війні, переселення до міст, зростання національно-визвольного руху в колоніях та залежних країнах, зокрема в Африці, - все це сприяло зростанню самосвідомості чорношкірого населення США. Більш за все викликала обурення расова сегрегація - політика примусового розділення темношкірого та білого населення, яка існувала у південних штатах в учбових закладах, сфері побутового обслуговування, транспорті тощо.Масового характеру набув студентський рух. Головне місце в програмах цього руху займали заклики боротьби проти соціальної несправедливості, бідності, расової дискримінації, війни у В'єтнамі, за повагу прав національних, конфесіональних та інших меншин, удосконалення системи освіти тощо. Досягнення молодіжного руху США в тому, що, діючи пліч-о-пліч з рухом афро-американців за громадянські права та антивоєнним рухом, він зумів співдіяти активізації прогресивних сил суспільства.Масовий антивоєнний рух спричинив зростання ультраправих рухів і настроїв, що живили расизм та антикомунізм.Антивоєнна боротьба, разом з іншими рухами соціального протесту наприкінці 60-років мала великий вплив на життя американського суспільства. Ця боротьба в значній мірі спів діяла тому, що в повсякденній свідомості американців розпочинається складний процес розмитості стереотипних уявлень про “бездоганність” Америки - “ захисниці свободи та демократії”.
Поряд з іншими міжнародними політичними та економічними факторами, широкий розмах антивоєнного руху призвів до того, що імперіалістична буржуазія США в післявоєнні роки в значній мірі втратила свободу дій, вимушена була пристосовуватись до зміненого співвідношення сил на міжнародній арені та в США.
Антивоєнний рух, розгортаючись в умовах підйому соціального протесту 60-х років, переріс традиційний буржуазний пацифізм. Посилювались антиімперіалістичні тенденції, які все тісніше переплітались із загальнодемократичною боротьбою американського народу. Тим самим антивоєнний рух став серйозним політичним фактором, який вплинув, як на моральні погляди суспільства, так і на політику правлячих кіл США.
Список використаної літератури
1. Алпровиц Гар. Атомная дипломатия: Хиросима и Постдам. Редактор А. В. Карпов.- М., 1968.-272с.
2. Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М., 1972.- Т.7.- 608с.
3. Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М.,1974.- Т.16.- 616с.
4. Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах). Гл. ред. А. М. Прохоров. М., 1976.- Т.24.- 608с.
5. Всемирная история. Т. XII/ Под ред. Р. Ф. Иванова и др.- М., 1979.- 671с.
6. Газін В. П., Копілов С. А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 - 2002 роки). К., 2004.- 624с.
7. Зарубежные молодежные организации. / Сост. В. И. Камышанов, М. О. Литовская.- М., 1989.- 492[4]с.
8. Зарубежные молодежные организации. / Сост. М. О. Литовская, Ф. М. Мухамотишин.- М., 1985.- 430с.
9. История США. В 4-х томах. Т. 4. 1945 - 1980.- М., 1987.- 744с.
10. Калужский М., Краснова Е.Социальные гетто андеграунда // Вокруг света.- 2005.- №4.
11. Книга для чтения по новейшей истории, 1945 - 1978 / Под ред. Н. Н. Яковлева.- М., 1981.- 303с.
12. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1939- 975. Под ред. С. М. Стецкевича.- 575с.
13. Новейшая история стран Европы и Америки: ХХ век: В 3 ч. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева.- М.,2004.- Ч.2: 1945- 2000.- 336с.
14. Новейшая история стран Европы и Америки: ХХ век: В 2 ч. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева.- М.,2003.- Ч.1: 1900- 1945.- 464с.
15. Пивовар С. Ф., Слюсаренко А. Г., Стельмах С. П. Всесвітня історія. Новітній період. 1945-1997рр.- К., 1998.- 256с.
16. Современные Соединенные Штаты Америки.- М., 1988.- 542с.
17. Сучков М. Е. Хрестоматия по новейшей истории. Ч. 2 (1945 - 1974). Сост. М. Е. Сучков. Под ред. проф. Н. Н. Яковлева.- М., 1976.- 288с.
