По тому, 968р., Святослав задав поразки Хозарському каганатові. Далі Святослав втрутився у війну між Візантією й Болгарією. Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святослав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п'ять довгих років, він дещо занедбав державні справи.
Однак було б однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно як завойовника. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега - в Овручі, а позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої вся давньоруська держава опинилася під владою однієї князівської династії.
Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху. Повертаючись до Києва Святослав загинув в бою з печенігами.
Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він у 977р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув. Володимир не став чекати поки Ярополк нападе на нього. Він набрав військо із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року, за свідченням автора середини ХІ ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.
Форму Руської держави ІХ-Х ст. історики визначають як дружинну, адже панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини. Протягом тривалого часу вона утворювала примітивний адміністративний апарат, стягала дантну й чинила суд на місцях.
7.Розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого
Існування цієї форми державності завершилося за Володимира Святославовича (978-1015), прозваного згодом Великим. Із другої половини його князювання Русь набула ознак ранньофеодальної монархії. Своєю діяльністю він ніби з'єднав дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.
Князівська дружина перестала брати участь у державних справах. На перший план висунулися бояри, прошарок яких складався з тих же старших дружинників та вихіжців зі старої племінної аристократії.
Володимир очолив державу, котра була на той час усе ще не досить консолідованою. Влада племінних вождів і князів на місцях, у віддаленні від центру на багато днів кінного шляху. була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази київського князя й привласнювали багато данини, що належала йому. Протягом 981-984 рр. Володимир повернув до складу Русі землі племінних княжінь хорватів та дулубів, відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в'ятичів.
Близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів основних племінних княжінь замінили 12 його синів. Так було зламано сепаратизм племінної верхівки, а Русь стала об'єднаною країною. Це значно зміцнило систему державної влади на місцях: в усіх ключових містах від імені київського князя збирали данинсу, управляли і чинили суд його намісники (сини й старші дружинники), котрі у свою чергу мали у підлеглості урядовців нижчого рангу, які порядкували у волостях.
Князь докладав величезних зусиль до зміцнення рубежів держави. Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу км.) складна й розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.
Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної він провів і судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про “Устав земляний”, ішлося про вироблення закону, що регулював би правові відносини в суспільстві. Родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.
Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.
“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.
Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів.
Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.
Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.
Заключний етап у складанні державності на Русі припадає на роки правління в Києві Ярослава (1019-1054). Часи Ярославового княжіння характеризуються як нове піднесення Київської держави (іноді це піднесення називають найвищим). Польща повернула Русі захоплені під час смути західноукраїнські землі; печеніги в 1036 р. були вщент розгромлені під Києвом, їх напади на Русь після цього припинились. З руських воєнних акцій невдалою була лише одна--похід 1043 р. на Константинополь (останній із серії походів ІХ-ХІ ст.).
Ярослав завершив розпочате батьком грандіозне міське будівництво, проичому на відміну від Володимирового "Корсуня" спорудив "Контантинополь-на-Дніпрі": 3,5-кілометровий міський вал охопив територію бл. 70 га, тобто в 7 разів більшу за місто Володимира. Твердині таких масштабів Русь не потребувала ні тоді, ні протягом наступних 200 років. Очевидно, князь бажав уподібнити власну столицю до Царгороду. На користь цього припущення свідчить і спорудження в Києві Софійського собору.
За правління Ярослава Русь стала по-справжньому європейською державою. Цьому значною мірою сприяла династична політика київського князя, котра зробила його знайомцем половини Європи. Численні династичні шлюби єднали Ярослава з візантійським імператором, шведським, польським, французьким, норвезьким. угорським королями.
Особливі успіхи були досягнуті у сфері духовного життя. Князь піклувався про розвиток культури. Вченість саого князя підкреслює його прізвисько "Мудрий". З Ярославом пов'язується перша кодифікація давньоруського права--"Руська правда" (1015-1016 рр.). На думку деяких істориків, Ярослав утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої зробив Софійський собор у Києві, а підгрунтям--систему писаних законів, що походили з Новгорода. Ярослав увів як сакральну (священну) й державну мову церковнослов'янську (болгарську) і зробив спробу вивести руську церкву з-під прямої залежності від Візантії, наставивши у 1051 р. митрополитом слов'янина Іларіона без санкції контантинопольського патріарха. (Ряд учених переконаний, що вчинок князя був лише актом "непросвіщенної побожності" і не переслідував жодних намітів підірвати владу пітріарха, до того ж помилку мвидко виправили)
Князювання Ярослава Володимировича, що тяглося майже 40 років. полишило важливий слід в історії східного слов'янства.
8.Суспільний устрій
Політична система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої при одночасному збереженні місцевих (вічових) органів самоуправління. У політичному устрої поєднувались три тенденції: монархічна (князь), аристократична (боярська дума), демократична (віче). Винятковим правом князювати володіла династія Рюриковичів , причому порядок переходу князівської влади у спадщину був заплутаний і породжував численні конфлікти між спадкоємцями. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову й військову владу. Він же розпоряджався всіма доходами (поділу майна на державне і приватне князівське не існувало). Князі носили особливе вбрання і владні символи (діадеми). Гербом княжої держави був тризуб.Внутрішнє управління здійснювали довірені люди князя (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову дружину. Князь час від часу міг радитися з боярською думою, де представлені були також церковні ієрархи, але самостійних постанов дума приймати не могла. У важливих випадках князем чи городянами скликалось віче, яке давало оцінку князівській політиці і могло укладати з князем "ряд" (угоду). Князі, як правило, зважали на думку громади, представленої вічем. Постійного складу віче не мало. Керівну роль в ньому могли відігравати як визначні бояри чи міщани, так і соціальні низи.
Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія і розвинулася у федерацію або конфедерацію окремих князівств. Історія Київської держави свідчить, що проблема верховної влади постійно була основною політичною проблемою Русі і, незважаючи на численні спроби, так і залишилась нерозв'язаною. Це дозволяє стверджувати, що Україна-Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом учієї своєї історії тяжіла до республіканських форм.
Населення Київської Русі було соціально розшарованим. Соціальна структура держави відповідала її економічній (феодальній) системі. Феодальні верхи, пов'язані між собою системою васальних взаємин, протистояли решті населення. Верховним власником усієї державної території був великий князь київський. До панівного стану входили: "світлі князі" і родова аристократія--земські бояри ("мужі"). Найбільші з них володіли окремими князівствами й містами. Бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами). До міської верхівки належали "мужі градські"--великі купці і фінансисти, а також княжі управителі (посадники, тисяцькі, тивуни, огнищани). До минш впливових і бідних городян належали крамарі й ремісники, а також наймані робітники (чернь). Величезну більшість населення (85%) становили вільні селяни-общинники (смерди), зобов'язані феодалові лише даниною (продуктовою рентою). Феодальнозалежним населенням були рядовичі, закупи. ізгої. На становищі рабів перебували холопи і челядь. Окрему соціальну групу, що постійно зростала, становило духовенство й т.зв. "церковні" люди. Таким чином, соціальна структура києворуського суспільства була досить строката: водночас із новими групами (феодали і залежні селяни) існували реліктові форми попередніх епох (вільні общинники), а також зародки нових буржуазних верств (міські торговці й ремісники).
Давньоруське суспільство характеризувалося соціальними суперечностями, які іноді переростали в масові повстання і рухи (1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр.у Києві1219 у Галичі та ін.). Учасниками їх були зубожілі міські верстви, рідше--селяни. Після народних виступів уносилися деякі зміни в законодавство ("Правда Ярославовичів"--доповнення до "Руської правди" Ярослава, "Устав про закупів" Володимира Мономаха). Наявність власного законодавства була характерною рисою руської державності, причому правові поняття були досить високо розвинені. Завжди визначався публічний характер злочину: винуватець повинен був компенсувати завдану шкоду і, при необхідності, понести грошове покарання. При цьому панівна верхівка забезпечувалася правовою охороною краще, ніж інші верстви населення. Смертної кари Русь не знала--навіть за вбивство можна було відкупитися грішми. Основу грошової системи становила гривна (фунт срібла). За Володимира Великого почалося карбування монети. У грошовому обігу перебувала також валюта інших держав.
9.Київська Русь на завершальному етапі.
ХІІ-ХІІІ ст. на Русі--період феодальної роздробленості. Її причини корінилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей--"земель"--та їхніх центрів, через натуральний, а отже--замкнутий характер феодального господарства слабо зв'язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дружинники--колишня опора великого князя київського--пройнялися "земськими" інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.
Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів--"коромол"--великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства та ще більше--своїх дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.
Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні вороги--половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. Їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послеблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.
В процесі роздробленості в середині ХІІ ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги- "милостники", котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на манші князівства, або волості. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, туінів. В окремих землях--"уділах"--князівства сиділи менші князі--васали великого князя.
Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі--"снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.
Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівстка влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічнежиття справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.
Висновок
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль в історії східнослов'янських народів. Утворення Давньоруської держави поліпшило суспільно-політичний, економічний і культурний розвиток слов'ян. Київська Русь мала важливе значення на міжнародній арені. Також прославилася своєю військовою могутністю, успішно протистояла нападу кочівників. Русь захищала західно-європейську цивілізацію зі сходу.
Давньоруська держава мала високий економічний рівень розвитку. Важливу роль на Русі відігравало скотарство та замлеробство, також розвивалося ремесло. Культура Київської Русі була духовно і матеріально багатою, навіть деякі традиції виявилися настільки міцними, що дійшли до сьогодні.
Список використаної літератури
· Білоусько О.А., Киридон А.М., Кравченко П.А. Історія України / Корпоративні нариси; Навч. посібник. - Полтава "АСМІ", 2002.
· Гавриленко І.М. Історія України; Навч. посібник. - Полтава, 2007.
· Горський А.А. Український історичний журнал №1; стаття "Ще раз про роль норманнів у формуванні Київської Русі".--К.,1994.
· Грушевський М.С. Історія України-Руси;--К."Наукова думка",1991.
· Дорошенко Д.І. Нарис історії України; -К."Глобус",1991.
· Лях Р.Д., Темірова Н.Р. Історія України з найдавніших часів до ХV ст.; Підручник. - К."Генеза",2000.
· Моця О.П. Український історичний журнал №7; стаття "Давньоруська народність". - К.,1990.
Страницы: 1, 2
