До досліджень, які проводяться Школою, залучено близько 1500 наукових співробітників, які часто входять до штату й інших науково-дослідних чи освітніх установ. Пошукова робота ведеться в рамках певних центрів, груп, лабораторій. Станом на 2003 р. їх нараховувалося близько 60, а також 7 міждисциплінарних програм. З них 39 центрів складають „Союз спільних досліджень” - UMR (unitиs mixtes de recherche).
Адміністративні функції дослідницької діяльності виконують Фінансове управління дослідженнями, Бюро досліджень та Інформаційна служба досліджень. Загальне керівництво здійснюється президентом Школи.
Відділ історії в своєму підпорядкуванні нараховує 23 науково-дослідні інститути. Серед них значна частина заснованих раніше активно продовжує свою роботу.
Центр історичних досліджень (Centre de recherches historiques - CRH) залишається найпотужнішою установою вивчення історії в межах Школи. На даному етапі формуються чотири основні напрямки досліджень Центру, в межах кожного з них працює декілька дослідницьких груп. Перший такий напрямок може бути визначений як „простір і населення”, ним займаються Лабораторія демографічної історії (соціальна стратифікація і мобільність Франції ХІХ-ХХ ст., методи аналізу та обробки просторових даних), „Простір і територія, історія і соціальні науки”, „Середньовічна археологія, група дослідження шато Вінсен і його околиць”, „Переміщення та зв'язки між поколіннями (Франція 1800-1950)”, Група середньовічної археології тощо. Історія економіки, праці, техніки та підприємств включає „Критику історичної економіки”, Групу порівняльної соціальної історії: Франція і Німеччина (ХІХ-ХХ ст.), Центр Франсуа Сіміана, Групу досліджень історії вірменського народу, „Індустрія та наймані робітники автомобілебудування”, Групу досліджень економічної історії сіл. Шість дослідницьких груп формують напрям „історія релігійного і культурного досвіду”: історичної антропології середньовічного Заходу; схоластичної антропології; міждисциплінарних досліджень історії літератури; досліджень релігійних місій іберійців модерного часу (ХVІ-ХVІІІ ст.); „Порівняльна історія побажань”; „Епістолярна практика”. Нарешті останній напрямок „соціокультурна історія політики” представлений Групою дослідження сучасного інтелектуального життя За французькою історіографічною традицією період „модерної історії” охоплює 1500-1789 рр., лише інколи розширюється до 1815 р., хронологічні межі „сучасної історії” ХІХ ст. - 1939-45 рр. Наступним періодом займаються історики міжнародних відносин, хоч зараз з'являється особлива спеціалізація: „історія теперішнього часу”. , Групою історії жінок, „Соціополітична історія європейських еліт при старому режимі”, „Влада та знання середньовічної Іспанії”, Група іспанських студій тощо. На характеристиці деяких дослідницьких груп ми зупинимося нижче.
Директорами Центру історичних досліджень є відомі французькі історики Жерар Беор (Gйrard Bйaur) і Бернар Вінсен (Bernard Vincent). Жерар Беор водночас є також президентом Французької асоціації істориків-економістів (з 2001 р.), головним редактором журналу „Історія і вимірювання” - Histoire et mesure (з 1993 р.), членом редакційної колегії журналу „Історія і селянські общини” (1994 р.), керівником Групи дослідження економічної історії сіл та співкерівником дослідницького колективу „Соціальна історія та історична антропологія Європи”. Вчений присвячує свої праці історії сіл (земельний ринок, кредитування, засоби зв'язку, продуктивність) та історії Західної Європи ХVІІІ-ХІХ ст. Вибрані публікації Ж. Беора: Економічна історія сіл. // Спец. номер журналу „Історики та географи”. - 2002. - № 378.- С. 189-202; Земельний ринок в переддень Революції. - Париж, 1984; Нерухомість і Революція. Ринок каміння і міські зміни 1770-1810. - Париж, 1994; Ціна, виробництво, сільськогосподарська продуктивність. // Історія і вимірювання. - 1996. - №3/4 (номер за ред. Ж. Беора); Людина і земля (Франція - Великобританія ХVІІ-ХVІІІ ст.): Вибрані статті. - Париж, 1998; Умови життя і міський простір // Історія і вимірювання. - 1999. - №3/4 (номер за ред. Ж. Беора); Аграрна історія Франції ХVІІІ ст. - Париж, 2000.. В межах Школи Ж. Беор веде семінари „Економічна і соціальна історія сіл (ХVІІ-ХХ ст.)” та „Соціальна історія й історична антропологія Європи (ХVІІІ-ХХ ст.)”.
Бернар Вінсен - почесний доктор Університету Аліканте, член судівської ради 12 журналів Буенос-Айреса, Гренади, Мадриду, Валенсії, Ліссабону, Сарагоси, Севільї, Аліканти тощо. Він керівник Центру іспанських студій та один з найбільших істориків Іспанії модерної та сучасної епох, зокрема працює над темами: історія етнічних та релігійних меншин (морисків, мусульман, євреїв, протестантів тощо), історія залежностей (рабство на Іберійському п-ві між ХVІ і ХVІІІ ст., слуги та ін.), соціорелігійна історія (релігійні місії, набожність, культи святих). Під керівництвом Б. Вінсена захищено 27 дисертацій як французами, так й іноземцями, переважно на теми історії Іспанії, Португалії, Латинської Америки.
Центр історичних досліджень нараховує 120 істориків, що спеціалізуються на періодах від античності до наших днів, серед них Д. Александр-Бідон, Ж. Баше (J. Baschet), А. Буро (A. Boureau), А. Бургр'єр, Р. Шартьє (R. Chartier), Ж.-І. Греньє, Е. Убер (E. Hubert), М.-В. Озуф-Маріньєр (M.-V. Ozouf-Marignier), К. Прошасон (Ch. Prochasson), Ж. Ревель, Ж.-К. Шмідт (J.-C. Schmitt), А. Фарж (A. Farge), Н. Фуше (N. Fouchй) тощо.
Роже Шартьє - всесвітньо відомий історик писемної культури ХV-ХVІІІ ст. Народився 9 грудня 1945 р. в Ліоні, протягом 1964-69 рр. навчався у Вищий нормальній школі Сен-Клу. 1969 р. Роже здобув ступінь агреже історії, далі працював асистентом у Школі вищих досліджень соціальних наук (1975-83 рр.), з січня 1984 р. став directeur d'иtudes. 1990 р. лауреат щорічної премії Асоціації американської друкованої історії, 1992 здобув винагороду Французької академії. Нині член-кореспондент Британської академії, почесний доктор Університету Карлоса ІІІ (Мадрид). У Школі проводить семінари „Соціоісторія культурних практик ХVІ-ХVІІІ ст.” та „Проблеми культурної історії”. Р. Шартьє є автором значної кількості праць з історії книги, книжкової культури, читацьких та писемних практик. Його праці Вибрані публікації Р. Шартьє: Шартьє Р., Жулія Д., Компер М. Виховання у Франції від ХVІ до ХVІІІ ст. - Париж, 1976; Нова історія / За ред. Р. Шартьє, Ж. Ле Гоффа, Ж. Ревеля. - Париж, 1978; Історія французького виховання / За ред. Р. Шартьє, Х.-Ж. Мартина: В 4 т. - Париж, 1982-86; Інтелектуальна історія чи історія соціокультурна? Французькі напрямки // Сучасна європейська інтелектуальна історія. Переоцінки і нові перспективи / За ред. Д. Ла Капра і С. Л. Каплана. - Нью-Йорк, 1982. - С. 13-46; Читацькі практики / За ред. Р. Шартьє. - Марсель, 1985; Історія приватного життя / За ред. Ф. Ариєса, Ж. Дюбі. - Т. 3 Від Ренесанса до Просвітництва / Редактор Р. Шартьє. - Париж, 1986; Читачі і читачки Франції Старого режиму. - Париж, 1987; Звичаї друку ХV-ХІХ ст. / За ред. Р. Шартьє. - Париж, 1987; Культурна історія. Між уявленнями та практикою. - Кембридж, Ітака, 1988; Культурні начала Французької революції. - Париж, 1990; Листування. Звичаї листів у ХІХ ст. / За ред. Р. Шартьє. - Париж, 1991; Початки книги. Читачі, автори, бібліотекарі в Європі між ХІV і ХVІІІ ст. - Прованс, 1992; Історія читання. Підсумок досліджень / За ред. Р. Шартьє. - Париж, 1995; Писемна культура і суспільство. Порядок книги (ХІV-ХVІІІ ст.). - Париж, 1996; Від борту до скелястого берега. Історія між впевненістю і хвилюванням. - Париж, 1998; Читачі і читання в епоху електронної текстуальності // Текст. Текст в часи Інтернету / За ред. Г. Оріггі і Н. Аріка. - Париж, 2003. - С. 17-50; Чи існує нова культурна історія? // Зошити Центру історичних досліджень. - 2003. - №31. Погляди на культурну історію. - С. 13-24. перекладені всіма європейськими мовами, а також японською, корейською, російською тощо.
Р. Шартьє розробник одного з найновіших сучасних історіографічних напрямків - культурної (чи як її ще називають культуральної) історії. Посилаючись на Мішеля Фуко й Мішеля де Серто, Роже Шартьє визнав «репрезентації» головним об'єктом своїх досліджень з культурної історії. З одного боку репрезентації - це все, що нам залишається від минулого, з іншого боку - «культура» є нічим іншим, як процесом створення репрезентацій дійсного і уявного, набором таких репрезентацій і правил, за якими вони створюються Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. - Число 9. - К.-Львів, 2005. - С.255. Головне завдання дослідника полягає в тому, щоб показати, яким саме чином суб'єктивні уявлення, думки, здібності, інтенції індивідів включаються та діють в просторі можливостей, що обмежуються об'єктивними, створеними попередньою практикою культурною практикою колективними структурами, відчуваючи на собі постійний їх вплив. Це складне взаємопідпорядкування описується аналогічним за змістом поняттям - „репрезентації”, що дозволяє артикулювати «три реєстри реальності»:
1) колективні уявлення - ментальності, які організують схеми сприйняття індивідами «соціального світу»;
2) символічні уявлення - форми презентації, демонстрації, нав'язування суспільству свого соціального положення чи політичної могутності.
3) соціально-політичний статус - закріплений за представником-репрезентантом (конкретним чи абстрактним, індивідуальним чи колективним), утверджений в конкурентній боротьбі і визнаний суспільством.
В такий інтерпретації, наприклад, соціально-класові конфлікти перетворюються у «боротьбу репрезентації», а динаміка всіх соціальних процесів - це постійна конкуренція «репрезентативних стратегій».
Культурна історія відмовляється від жорсткого протиставлення народної та елітарної культури, виробництва і споживання, створення і засвоєння культурних смислів і цінностей, підкреслюючи активний, продуктивний характер останнього Зацікавлення до культурної історії у Франції виявляє не лише Р. Шартьє, хоч, звичайно, його рефлексії найбільш знані поза межами Франції. У 1997р. вийшов своєрідний маніфест цілого ряду істориків на захист культурної історії, що містив теоретичні міркування навколо цього нового напрямку - «За культурну історію» - „Pour une histoire culturelle” (Париж, 1997). Авторами праці були К. Поміан („Історія культурна. Історія семіофор”), А. Прос („Соціальне і культурне”), Ж.-П. Ріу () ,Ж.-Ф. Сірінеллі (), М. Со() тощо. У 1997-98 рр. за редакцією Жана Франсуа Сірінеллі та Жана Поля Ріу вийшла 4-томна книга „Культурна історія Франції”. Автори праці в цілому погоджуються з визначенням предметного поля культурної історії як феноменів передачі культурних норм і цінностей, вірувань та ідей, необхідних для сприйняття реальності. Ж. Ф. Сірінеллі особливо перспективним вважає симбіоз політичної та культурної історії, результатом чого має стати „культурна історія політичного”. Це буде не лише історія великих людей, подій, ідеологій, але й механізмів вираження, передачі і сприйняття політичних ідей, їх побутування на інфраполітичному рівні..
Інший співробітник Центру, який заслуговує на особливу увагу, - Жак Ревель. Історик, колишній президент Школи, серед тем його досліджень - соціальна і культурна історія Європи ХVІ-ХІХ ст. та історіографія ХІХ-ХХ ст. Він викладач семінарів „Соціальна історія культурних моделей. Проблеми сучасної історіографії” та „Політичні звичаї минулого”. Автор чисельних праць Серед останніх робіт Ж. Ревеля: Ревель Ж., Ун Л. Історії. Французька конструкція минулого. - Нью-Йорк, 1995; Конструювання соціального / За ред. Ж. Ревеля. - Париж, 1996; Історичні науки // Епістемологія соціальних наук / За ред. Ж.-М. Бертело. - Париж, 2001. - С. 21-76; Коментар на Д. Б`єна „Зображення гугенотської меншості у Франції Старого режиму” // Структура меншин. Випадки для порівняння з різних часів та різних народів / За ред. А. Бург`єра і Р. Грея. - Видання Мічиганського ун-ту, 2001. - С. 89-97; Політичні звичаї минулого / За ред. Ж. Ревеля, Ф. Артога. - Париж, 2001; Політичні звичаї минулого: Нещодавній середземноморський досвід / За ред. Ж. Ревеля і Дж. Леві. - Портленд, 2002. та керівник дисертаційних досліджень здобувачів з усієї Європи. Окрім іншого Жак Ревель активно пропагує методику спільних досліджень. Він редактор чисельних колективних праць. Серед останніх таких проектів назвемо «Політичні звичаї минулого» (за редакцією Ж. Ревеля, Ф. Артога, 2001).
Арлет Фарж - відома жінка-історик, науковий співробітник Національного центру наукових досліджень, керівник Групи історії жінок. Вона цікавиться масовою поведінкою (натовп, суспільна думка, сім'я, чутливість) та ідентифікацією у ХVІІІ ст., а також історією стосунків між чоловіками та жінками, механізмами творення історії. Співпрацювала з М. Фуко в проектах видання архівів Бастилії, які стосувалися вбивці П'єра Рів'єра та інших „безславних людей”. А. Фарж відома своїм категоричним ставленням щодо необхідності використання архівних матеріалів у історичному дослідженні. Вона одна з творців монументальної праці „Історія жінок на Заході” та автор багатьох інших робіт Серед останніх робіт А. Фарж: Говорити і говорити недобре: суспільна думка у ХVІІІ ст. - Париж, 1992; Фарж. А., Дофін С. Спокуса і суспільство. Історичні підходи. - Париж, 2001; Біла ніч. - Париж, 2002; Браслет пергаменту: Текст про себе у ХVІІІ ст. - Париж, 2003.. Взагалі 5-томний проект «Історія жінок на 3аході» за загальною редакцією Жоржа Дюбі і Мішель Перро має амбітну мету переосмислити світову історію крізь призму гендерних, міжстатевих відносин. Дослідники дають собі цілковитий звіт про той новий характер, якого набула сьогодні жіноча історія, відступивши від крайнього фемінізму. В передмові до видання редактори зазначають, що стало можливим говорити про «нову історію жінок», оскільки її предмет, методи і підходи в кінці 80 - початку 90 рр. зазнали суттєвих змін. Це вже власне не історія жінок, а історія взаємовідносин між статями Репина Л. П. История женщин сегодня. Историографические заметки // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 1996. - С. 38-39.
Саме в такому контексті розвиває історію і група, яку очолює А. Фарж при СRН.
Ніколь Фуше - наукова співробітниця Національного центру наукових досліджень, редактор і секретар редакції журналу „Зошити Центру історичних досліджень”, член керівного комітету Організації вивчення північно-американців, викладач Паризького університету. Основні теми досліджень - демографічні рухи між розвинутими країнами в ХХ і ХХІ ст., міграції Франція-США в ХVІІІ-ХХІ ст., американська присутність у Франції, культурні трансфери. Н. Фуше - автор і науковий видавець багатьох праць Н. Фуше науковий видавець праць: Французька еміграція: вивчення випадків: Алжир, Канада, США. - Париж, 1985; Вічний рух. Американська лікарня Парижу: від заснування до наших днів. - Тулуза, 1991; Ен Морган, публічне читання і Франція. Повільне просування американського культурного впливу, 1917-1969 // Зошити Університету Карла V. - 2000. - №28 (листопад). - С. 59-96; серед її останніх творів: Бенджамін Франклін і Томас Джеферсон: до витоків франко-американської дружби. - Париж, 2001; Рамки наукового прийняття джазу у Франції: Музичний журнал, 1920-39 рр. // Французький журнал американських студій. - 2001. - жовтень. - С. 38-52; Століття спільного життя: яка своєчасність для жінки? // Матеріали до історії нашого часу. - 2003. - №69. - С. 45-48 .
Результати своїх досліджень наукові співробітники Центру історичних досліджень мають можливість публікувати на сторінках журналів „Історія і вимірювання” (виходить 2 рази на рік), „Зошити Центру історичних досліджень” (2 рази на рік), „1109. Журнал інтелектуальної історії” (щорічник), „Підприємства та історія” (2 рази на рік).
Центр історії науки і техніки імені Александра Койре (Centre Alexandre-Koyrй Histoire des sciences et des techniques - CAK) має нині директором Домініка Пестра (Dominique Pestre). Одним з перспективних напрямків, що розробляється Центром, є дослідження суб'єктивних факторів, що характеризують особистість дослідника (філософська концепція, віросповідання, колективні уявлення, комунікабельність, розумовий примус, логічність мислення та ін.), і їх вплив на продуктивність та якість наукової роботи. Центр підтримує активні зв'язки з Національним музеєм природничої історії.
Центр порівняльних досліджень стародавніх суспільств ім. Луїса Герне (Centre Louis Gernet de recherches comparйes sur les soiйtйs anciennes), теперішній директор - Франсуа Ліссарраг (F. Lissarrague). Незмінним співробітником Центру до нашого часу є Поль Вейн (Paul Veyne). Він народився 13 червня 1930 р., у 1955 р. здобув ступінь магістра історії у Вищий нормальній школі, продовжив навчання у Школі вищих досліджень соціальних наук. З 1975 до 1998 рр. П. Вейн був професором кафедри історії Риму в Коледж де Франс, з 1998 р. він є почесним професором цього університету. Професійні інтереси дослідника торкаються історичної соціології, історії Стародавнього Риму та сучасної історіографії. Саме обговорення його книги „Як пишуть історії: досвід епістемології” (1971) на Страсбурзькій конференції в травні 1973 р. поклало початок дискусії щодо епістемологічного критицизму. П. Вейн - автор чисельних робіт з історії античності Праці П. Вейна: Чи вірили греки в свої міфи? - Париж, 1983; Хліб і цирк. Історична соціологія політичного плюралізму. - Париж, 1976; Історія приватного життя / За ред. Ф. Ариєса, Ж. Дюбі.. - Т. 1. Від язичницького Риму до Візантії / П. Вейн. - Париж, 1987; Опис різниць. - Париж, 1976; Римська еротична елегія. - Париж, 1983; Рене Шар в своїх поемах. - Париж, 1990; Римське суспільство. - Париж, 1991; Сенека: життя стоїка. - Роутледж, 2002 .
Центр середньовічної археології (Centre d'archйologie mйdiйvale). Зараз обов'язки директора виконує Етьєн Убер (E. Hubert). Він займається проблемами історії та археології окультурення земель і заселення місцевості Західного Середземномор'я в середні віки. Найбільше його цікавить територія Італії: формування сільського та міського простору, його зв'язок з владою, економікою, суспільством. Дослідник проводить семінари на тему „Простір, територія і заселення Західного Середземномор'я в середні віки”, „Історія середньовічної Італії”, пише численні наукові праці Вибрані роботи Е. Убера: Міський простір і спосіб життя в Римі від Х до кінця ХІІІ ст.. - Рим, 1990; Рим в ХІІІ і ХVІ ст. П'ять етюдів. - Рим, 1993 (наук. видавець); Земля і нерухомість. Форми поділу нерухомого майна в містах Франції та Італії (ХІІ-ХІХ ст.). - Рим - Мілан, 1995 (наук. видавець разом з О. Фароном); Прикордонний регіон в середні віки: Долини Турано і Сальто. - Рим, 2000 (наук. видавець); Дім і домашній космос в середземноморських народів в середні віки. - Мадрид - Рим, 2000 (наук. видавець разом з А. Баззана); „Інкастеламенто” в Центральній Італії. Влада, територія і заселення долини Турань в середні віки. - Рим, 2002.
Група соціальної географії (Groupe de gйographie sociale). На даному етапі її очолює Марі-Вік Озуф-Маріньє, яка є також членом педагогічної ради захисту докторських дисертацій за спеціальністю „історія і цивілізації”. Марі народилася 1957 р., вивчала географію в Паризькому університеті та історію у Школі вищих досліджень соціальних наук, де захистила докторську дисертацію під керівництвом Марселя Ронсайоло в 1984 р. З 1990 р. займається викладацькою діяльністю в Школі, зокрема веде семінар „Територія: географічні уявлення та політична практика. Французький простір: конструкція та уявлення (ХVІ-ХХ ст.)”. Дослідження М. Озуф-Маріньє стосуються уявлень та соціальної конструкції французької території з ХVІІІ ст., зокрема питання ідентифікації та просторових обмежень. Вона цікавиться формуванням французьких округів при Революції та в зв'язку з регіональним питанням ХІХ і ХХ ст. Її роботи присвячені також історії географічної дисципліни, географічних знань, історичної картографії Вибрані праці М. Озуф-Маріньє: Формування округів. Уявлення французької території в кінці ХVІІІ ст.. - Париж, 1989; (у співавторстві) Атлас Французької революції. - Т. 4. Територія (1). Реальність та уявлення. - Париж, 1989; Там само. - Т. 4. Територія (2). Адміністративні кордони. - Париж, 1989; Географи і практика. Територія, книга, Місто / За ред. М. Озуф-Маріньє, Г. Бодель, М. Робік. - Рен, 2001; М. Озуф-Маріньє, Ж. Еффер Економічна історія і соціальні науки // Історики і географи. - 2002. - №380, жовтень. - С. 239-247.
