Перший крок до об'єднання країни було зроблено після того, як у лютому 2004 р. в Аджарії почалися переслідування опозиційних до А.Абашидзе сил. 20 лютого в Батуму відбулися мітинги та погроми, побиття журналістів, які критикували діяльність "аджарського лева". На мосту "Чолокі" зупинили групу членів "Кмари" з Тбілісі і теж побили, іншу частину молоді заарештували. Активістка "Кмари" Т.Тутберідзе, дізнавшись про ці події, заявила: якщо А.Абашидзе бажає побачити в Аджарії революцію, ми йому допоможемо. В цей же день, крім зняття з авіарейсу "Тбілісі-Париж" о п'ятій годині ранку Р.Джохтарберідзе - зятя Е.Шеварднадзе, - відбулася перевірка заарештованих раніше рахунків Чорноморського банку, власником якого був А.Абашидзе [70; 10; 57]. Однак 14 березня на територію Аджарії не пропустили машини з М.Саакашвілі й міністрами Грузії. На мосту через річку Чолокі їх зупинили близько 100 озброєних людей та військова техніка. Довелося візитерам поїхати до Поті. За наказом А.Абашидзе на дорогах почали ставити перешкоди - бетонні блоки, роздавали зброю та боєприпаси довіреним особам. В цей час керівник Аджарії знаходився у Москві, а М.Саакашвілі погрожував збити літак, на якому "Бабу" ("Дід"), тобто А.Абашидзе, повертатиметься на батьківщину. Грузинські урядовці обурювалися побиттям в Аджарії тих журналістів, які збирали дані про дійсно 100-мільонні статки сім'ї А.Абашидзе. З'явилися чутки про появу в Аджарії 15 автомобілів "Урал" начебто з російською зброєю. Все ж 18 березня М.Саакашвілі вдалося прибути до Батуму. Натовп жителів біля будинку Верховної Ради скандував: "Бабу! Бабу!", у приміщення люди не допустили охорону президента, лише її начальника. В результаті важких переговорів керівництво Аджарії згодилося провести 28 березня вибори до парламенту Грузії [71; 72].
Через те, що у двох округах Аджарії вибори виявилися зірваними, крім того, А.Абашидзе відмовився роззброювати напіввійськові формування, М.Саакашвілі 22 квітня 2004 р. заявив: у Аджарії панують наркобарони і злочинці. Через дві доби на території автономії було оголошено надзвичайний стан і комендантську годину з 23.00 до 6.00 ранку, а 27 квітня - загальну мобілізацію. Всі ці заходи були марними, бо навіть особиста охорона А. Абашидзе почала покидати його. До Тбілісі на службу в Оріхівській військовій частині виїхали з Батуму сотні службовців 25 мотострілецької бригади. Там вони одержували значно більшу оплату - по 200 - 300 доларів щомісячно. Комбриг Р. Думбадзе залишився на боці А.Абашидзе і був оголошений грузинською владою злочинцем. В ніч на 6 травня 2004 р. закінчилося 13-річне правління А.Абашидзе, і він у цей день святого Георгія Побідоносця вилетів до Москви разом з секретарем Ради безпеки Росії І. Івановим. Захистити його готові виявилися тільки 200 родичів, але коли А. Абашидзе зник з республіки, вони просто розійшлися. Наступного дня населення дізналося, що на даху кінотеатру "Тбілісі" в Батуму знаходилася зенітна гармата, у колишнього міністра державної безпеки С. Гогітідзе знайшли склад зброї не менш ніж на 500 тис. доларів, а також старовинні ікони, багато комп`ютерів. Обшуки в деяких квартирах виявили п`ять гранатометів, 261 автомат, 200 гранат, боєприпаси [2; с.73].
Після безкровного встановлення Тбілісі контролю над Аджарією М. Саакашвілі запропонував 22 травня 2004 р. керівництву Республіки Апсна (Абхазії) 3 млн доларів за добровільне повернення до складу Грузії. В центрі Сухумі була інспірована демонстрація противників голови Кабінету міністрів Абхазії Р. Хаджімби під гаслом "Мишо, помири нас!" [75, c.2]. Між тим ситуація у абхазькому суспільстві в цей час суттєво ускладнилася, насамперед через корумпованість режиму президента В. Ардзінби, обурливу поведінку його родичів. Щоб зірвати плани В. Ардзінби (останні роки він через серйозну хворобу фактично не керував автономією) щодо передавання влади випускнику Вищої школи КДБ Р. Хаджимбі, було створено опозиційний виборчий блок. До його складу увійшли: рухи "Айтайра" ("Відродження"), "Амцахара" ("Родові вогнища") - сюди включились ветерани війни з Грузією, а також організація "Єдина Абхазія" на чолі з С. Багапшем. Як відомо, вибори президента Абхазії у жовтні 2004 р. склалися надто драматично, з захопленням прихильниками голови "Черноморенерго" С. Багапша студії телебачення в Сухумі, а виборцями Р. Хаджімби - в Гудауті й Піцунді, збройним пікетуванням ветеранами грузино-абхазької війни будівлі ЦВК. Силові акції продовжувалися і в листопаді. Відповіддю на них було введення Росією з 15 листопада 2004 р. жорсткого пропускного режиму на кордоні з Абхазією, уповільнилось оформлення пенсій жителям автономії (станом на березень 2003 року 32721 громадянин Абхазії мали російські паспорти). Москва будь-якою ціною бажала посадити у президентське крісло Р. Хаджімбу. З ранку 29 жовтня за наказом В. Ардзінби відключили системи телебачення й радіомовлення, відбулося побиття одного з членів Верховного суду (він прийняв рішення про повторне голосування). Зреагував на складнощі і уряд Абхазії на вигнанні на чолі з Т. Мжавія, частково переїхавши до Зугдіді - якомога ближче до абхазького кордону. У складі урядової команди Т. Мжавія були співробітники МВС та спецназу. Відмовилась коритися наказам абхазької влади частина міліції, у грудні 2004 р. прогриміла серія вибухів біля закритого на реконструкцію готелю "Ріца" в Сухумі. У багатьох громадян Абхазії зберігалася зброя, що загрожувало громадянською війною. Протистояння вирішилося компромісом: згідно з результатами виборів 13 січня 2005 р. С. Багапш став президентом, надавши Р. Хаджімбі посаду віце-президента [34, c. 156-165; 83, p. 125-126; 16; 52].
Нове керівництво Абхазії намагається викоренити корупційну спадщину В. П. Ардзінби, суттєво підвищити рівень життя населення Ці проблеми, незважаючи на зусилля С. Багапша та нового прем`єр-міністра А. Анкваба, вирішуються зі значними труднощами. Надто важко доводиться долати ланцюг корупції у вигляді угод місцевих кланів, російських військових, лідерів етнічних груп, інших "брокерів від влади". До того ж більша частина з них шукала високих заступників у Москві. Ще й 8 лютого 2005 р. виник опозиційний "Форум народної єдності", у складі якого об`єдналися сили, що не бажають радикальних реформ. Свій внесок додають і керівники Грузії, закликаючи іноземців не відпочивати в Абхазії, хоча до літнього сезону 2005 р. були підготовлені 36 оздоровчих закладів, для зміцнення порядку закуплено органам внутрішніх справ 40 автомобілів [65, c. 130, 136; 42, c. 79; 56].
До другої половини 2005 р. на території Абхазії залишилося 70 тис. громадян титульної нації, решта виїхали на заробітки - в основному до Росії. Протягом 2004 - 2005 рр. прикордонні катери Грузії затримували сейнери Росії, України, Туреччини, які вели вилов риби біля берегів Абхазії, обстрілювали абхазькі катери. Учасників подібних операцій потім нагороджували у Тбілісі. Однак на початку липня 2005 р. міністр закордонних справ Абхазії С. Шанба твердив: "Время покажет, кто способен выдержать это напряжение, силой нас не взять". Заслугою абхазької влади він назвав факт повернення майже всіх біженців-грузинів на територію Гальського району. Втім, останні скаржаться на те, що в пошуках призовників молодь затримували на вулицях, на роботі. Якщо виявлялося, що особа мала право не служити у збройних силах, відпускали, але вимагаючи хабара у 12 тис. російських рублів [6; 43; 33, c. 287 - 288].
Коли М. Саакашвілі пообіцяв, що наступну річницю незалежності Грузії у 2006 р. він відзначатиме в Сухумі, віце-прем`єр та міністр оборони Абхазії С. А. Сосналієв (кабардинець за національністю) нагадав: у наших резервістів вдома постійно зберігаються автомати, кулемети, гранатомети й боєприпаси. Якщо ж матиме місце збройна акція Тбілісі проти Абхазії, останній на допомогу обов'язково прийдуть загони з Карачаєво-Черкесії, Адигеї, Чечні. Про неминучість саме такого кроку свідчить вся ситуація навколо проблем Південного Кавказу та його сусідів [69, c. 10; 92, p. 382; 77]. Таким чином, абхазько-грузинські стосунки знаходяться у стані "стійкої стабільності глухого кута". Близько 300 тис. грузинів з Сухумі, Сухумського, Гульріпшського, Очамчирського, частково, напевне, й Гальського районів вибули до Грузії або Росії. У Зугдидському районі продовжує існувати "уряд Абхазії в екзилі", що складається з грузинів та мінгрелів [46, c. 4]. До вересня 2005 р. Абхазія посилила свою берегову оборону, встановивши артилерійські установки типу КС-19. Вони забезпечили обстріл всієї прибережної смуги Чорного моря на відстані 20 км. Радник уряду Грузії Н. Чікхелашвілі, що знаходилась у жовтні 2005 р. в Берліні у фонді Фр. Науманна, твердила: "Вирішення грузино-абхазького конфлікту блокує Росія". Тбілісі висловив незадоволення тим, що російські та абхазькі залізничники, не допустивши 9 грузинських спеціалістів, провели обстеження 194 км грузинської залізниці на території Абхазії. Москва згодилась не лише відновити ділянку дороги Сухумі-Сочі, але й допомогти у відновленні Інгурської ГЕС. Ще навесні 2003 р. Абхазія намагалась стати асоційованим членом Російської Федерації, йшла мова і про широку автономію у складі Грузії або кондомініум (подвійний протекторат, який, напр., має Андорра). [9, с.108, 111; 86; 49]
Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк 21 квітня 2005 р. пропонував замінити російських миротворців на кордоні з Абхазією українськими військовими. В цьому зацікавлені країни Прибалтики, Польща, Румунія, країни Європейського Союзу. Але керівники Абхазії висловилися категорично проти такого кроку. Абхази не бажають відмовлятися від історичної пам'яті про негрузинську Самурзакані, а Тбілісі намагається підготувати ґрунт для приєднання їхньої території до складу Грузії. Не даремно М.Саакашвілі, представляючи в 2004 р. нового міністра оборони І.Окруашвілі, заявив: "Він залишатиметься міністром найближчі 5 років, доки буде відновлена цілісність Грузії". С.Багапш відреагував таким чином: "Протягом найближчих ста років питання про возз'єднання Абхазії з Грузією стояти на порядку денному не буде". [94, с. 15]
Масову появу невизнаних світом державних утворень, яка мала місце в 90-х роках ХХ ст., британець Т. де Вааль назвав "світовим рекордом". Для Тбілісі ще однією болючою проблемою у цьому відношенні залишилась автономія Південної Осетії. Вона має територію 3,9 тис. кв. км, у кінці 80-х років минулого століття тут проживали 100 тис. людей, включаючи третину грузин. На початку ХХІ ст. близько 80% з 68 тис. осетинів мають російське громадянство. Серед них президент Російської Федерації В.Путін більш популярний, ніж власний голова держави - 39-річний Е.Кокойти. На виборах 14 березня 2000 р. за кандидатуру В.Путіна віддали свої голоси 98% виборців Південної Осетії. Протягом листопада 1989 - червня 1992 рр. столиця автономії Цхінвалі перетворилася на своєрідне "Сараєво Кавказу", коли в боях між грузинами та осетинами загинуло більше 1100 осіб. Після закінчення воєнних дій Цхінвал постійно охороняють 1500 добровольців - осетинів, грузинів, росіян. Частина жителів Південної Осетії, осетини з внутрішніх районів Грузії переселилися на територію Північної Осетії - Аланії - в основному за 1990 - 1991 роки. Потім у кінці 2003 р. представники південно-осетинської еліти (так само, як абхазької та аджарської) прибули до Москви. Існує думка, що до початку 2004 р. на землях Південної Осетії сталася справжня гуманітарна катастрофа, ледь не децимація, бо з 70 тис. осетин там начебто лишилось десь 15 тис. (невірна оцінка). Соціологічні дослідження спеціалістів Школи державознавства ім. Д. Кеннеді при Гарвардському університеті, проведені у 1997- 1999 та 2002 роках у зоні грузино-осетинського конфлікту, продемонстрували тривожний результат. Якщо за конфедеративний зв'язок з Грузією висловлювалися в 1999 році близько 21% жителів Південної Осетії, то в 2002 - лише 7%, а серед 20 - 29-річних громадян жодний не підтримав таку думку. У свою чергу, один з грузинських діячів, роздратований незговірливістю "Самачабло" (недружнє прізвисько Південної Осетії у грузинів), говорив: "Одного сина відправлю воювати за повернення Абхазії, іншого - Південної Осетії, а сам одягну військову форму і спатиму в казармі". По-войовничому був налаштований і М.Саакашвілі, який вважав, що осетинська влада у змозі контролювати лише Цхінвалі, а це всього 15 - 20 тисяч осіб. [84; 38, с. 123-132; 39, с. 7-9]. Столиця Південної Осетії затиснута, дійсно, поміж грузинськими за складом жителів населеними пунктами, які фактично не підлягають владі автономії.
Щоб прискорити процес приєднання Південної Осетії до складу Грузії, Тбілісі підкуповував місцеву еліту, було відновлено залізничне сполучення з Цхінвалом, надсилалась гуманітарна допомога, велась інформаційна пропаганда. Влітку 2004 р. справа дійшла до збройних сутичок, причому проти грузинської поліції, членів "Кмари" воювали не лише осетини, але й найманці з Росії, козаки, яким не перешкоджали прибувати до Південної Осетії російські миротворчі сили. Зокрема 19 серпня 2004 р. осетини відбили висоту Павук, що знаходилась біля спаленого у попередній війні села Тліакан. Грузини обстрілювали Цхінвалі, було побито 14 осетин, яких попередньо затримали 31 серпня у селі Ередві, взято до полону 50 грузинських поліцейських, арештовано 3-х "шпигунів" з Тбілісі тощо [21, с. 185-187; 22, с. 51; 61].
4 грудня 2004 р. Південна Осетія прийняла закон "Про воєнний стан". Більшість населення Південної Осетії не бажала мати грузинське громадянство вже тому, що восени 2004 р. російська пенсія дорівнювала 1700 руб., а грузинська - лише 276 руб., тобто була меншою ушестеро. Жителі пам'ятали також, що Тбілісі протягом майже 14 років проводив економічну блокаду Південної Осетії. При таких умовах не дивно, що значна частина населення жила від контрабанди, нелегальної торгівлі горілкою та зброєю, а президент Е.Кокойти вважався горілчаним магнатом. Від Чорного моря до Джвари на абхазько-грузинському порубіжжі, з Ергнеті під Цхінвалом до Грузії надходила контрабанда. Через Рокський тунель перевозили бензин, інші товари, потім доставляли на стихійний Ергнетський ринок, де все реалізовувалось без митного оформлення. Щоденно до Тбілісі прибували до 150 легкових автомобілів з контрабандними товарами - щорічно на суму 200 млн ларі. Коли в 2005 р. Ергнетський ярмарок закрили, незадоволеними були як осетини, так і грузини [42, с.79; 17, с.170-171].
Керівна верхівка Південної Осетії налаштована різко негативно щодо включення автономії до складу Грузії. Так, віце-спікер парламенту Ю.Дзіццойті заявив: "Хоча Рада Європи схиляє нас до федерації з Грузією, однак ми досягнемо незалежності, і саме мирним шляхом". Президент автономії Е.Кокойти запевняв, що до 2007 р. Південна Осетія буде визнана незалежною і увійде до складу Росії. На зустрічі у Цхінвалі з групою міжнародних експертів 29 жовтня 2004 р. він стверджував: "Грузія активно і тісно співпрацює з міжнародним тероризмом". Але його доказ був надто слабким, бо він послався на участь у терористичній акції в Беслані на початку вересня 2004 р. одного грузина, по якому в його рідному селі у Панкіській ущелині справили панахиду. Майже через рік Е.Кокойти вимагав, щоб Грузія взяла відповідальність за геноцид осетинів, відмовилась від націоналістичної ідеології [75; 28]. На думку керівника Північної Осетії Т.Мамсурова, обидва осетинські регіони повинні об'єднатися. Більш категорично й різко висловився секретар Ради безпеки Південної Осетії О.Албаров. Він нагадав, що Грузія так і не оволоділа штурмом Джавськими висотами, не висадила десант у Рокському тунелі, не змогла зіштовхнути інгушів з Північною Осетією. Нарешті О.Албаров пообіцяв потенційних нападників "на майдані у Тбілісі" поставити "на коліна разом з Саакашвілі" (натяк на поставлених на коліна у Цхінвалі 2004 року 39 грузинських полонених). Представник Південної Осетії у Російській Федерації Д.Медоєв 9 липня 2005 р. теж не вагався, заявивши, що його народ ніколи не згодиться увійти до складу Грузії. Між тим М.Саакашвілі вже 11 вересня 2005 р. вкотре підтвердив, що кордони Грузії необхідно обов'язково повернути до періоду 80-х років XX ст., тобто по річці Псоу та Рокському тунелю.
Безумовно, Південна Осетія орієнтується на підтримку Росії. Значна частина ключових посад у автономії належить особам з Російської Федерації, систематично надається гуманітарна допомога. Скажімо, у кінці червня 2005 р. мер Москви Ю.М.Лужков відправив південним осетинам 44 вагони з вантажем: 8 автобусів, 4 "швидкі допомоги", 12 автомобілів УАЗ, шкільний інвентар, борошно, ліки, одяг. Тбілісі образило те, що керівництву Грузії про це не було повідомлено. В той же час 63% росіян - за нейтралітет своєї країни у вирішенні статусу Південної Осетії. Символічним доказом рішучості невизнаних суб'єктів став парад у Цхінвалі, на якому були присутніми в кінці вересня 2005 р. представники Абхазії, Нагірного Карабаху, Придністров'я та Північної Осетії. Він пройшов під девізом "Північна й Південна Осетії повинні об'єднатися!" [26; 59; 20, с.А3; 92, р. 383].
Водночас треба зазначити: більше 8 років збройні сили Грузії активно навчають тактиці сучасної війни спеціалісти Німеччини, США, Великобританії, Туреччини, інших країн. З 1 квітня інструктори США почали навчати 3 тис. грузинських військових, причому курс підготовки триватиме 18 місяців. Туреччина взяла на себе турботу щодо тренування бригади піхоти, що дислокуватиметься у Горі й Ахалцихі. В кінці вересня 2005 р. грузинський парламент розробив проект постанови про недоцільність перебування у конфліктних зонах Абхазії та Південної Осетії російських миротворців. Їх звинуватили у контрабанді, захопленні заручників, мілітаризації регіонів, навіть у допомозі терористам. Такий крок виглядає логічним після досягнутої домовленості щодо ліквідації останніх двох військових баз Росії у Грузії до 2008 року. Грузія має найвищий воєнний бюджет серед країн Південного Кавказу. Крім того, більш ніж п'ята частина американської військової допомоги колишнім республікам Радянського Союзу дістається саме Грузії. Весь її флот складається з подарованих Росією, Україною, Болгарією, Грецією, США, Литвою кораблів малого тоннажу. За 2004-2005 рр. Україна, Чехія й Болгарія, Македонія й Угорщина, Узбекистан та США поставили Грузії 237 танків, близько тисячі артилерійських систем, тисячі одиниць стрілецької зброї, боєприпаси тощо. У найближчий період надійде озброєння з Литви, Єгипту, Румунії, Німеччини, Угорщини. Однак боєздатність грузинської армії поки що залишається невисокою, і воювати водночас проти обох автономій вона не в змозі (Абхазія й Південна Осетія мають договір про взаємодопомогу на випадок збройної агресії) [46, с.5-6; 45; 48]. Зазначимо, що міжнародне право нічого не говорить про право на самовизначення територій, які входять до складу федеративної держави або колишньої метрополії. Декларація ООН 1970 р. забороняє будь-яке право на відокремлення регіону зі складу незалежної держави [89, р.7].
