Еволюція давньоруської общини

Еволюція давньоруської общини

ЗМІСТ

  • Вступ
    • Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов'янських племен
    • 1.1 Община і її роль у суспільстві
    • 1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація
    • 1.3 Особливості общинної організації східних слов'ян
    • Розділ 2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації
    • 2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини
    • 2.1.1 Розвиток ремесла
    • 2.1.2 Розвиток торгівлі
    • 2.1.3 Воєнні заходи князів
    • 2.1.4 Збирання данини
    • 2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі
    • Висновки
    • Список використаної літератури
Вступ

Більшість істориків вважає, що слов'яни відокремилися від індоєвропейської спільності в середині II тисячоріччя до н.е. За археологічним даними прабатьківщиною ранніх слов'ян була територія зі сходу від германців - від ріки Одри (Одеру) до Карпатських гір на сході. Перші письмові свідчення про слов'ян відносяться до початку I століття до н.е. Античні автори згадують про слов'ян під ім'ям венедів або антів.

В епоху великого переселення народів, що збігся із кризою рабовласницької цивілізації, слов'яни освоїли територію Центральної, Східної й Південно-Східної Європи. Вони жили в лісовій і лісостеповій зоні, де в результаті поширення знарядь праці із заліза стало можливим вести осіле землеробське господарство.

У VI-VII ст. у слов'ян зложився загальний уклад життя. До складу общини входило 50-60 домогосподарств, кожне з яких жило великою родиною (батько й мати, дорослі сини із дружинами й дітьми). Всі володіння общини ділилися на суспільні й особисті. Будинок, худоба, присадибна земля, інвентар - особисті, основний земельний масив, луги, ліси - загальні. Всі справи зважувалися на основі самоврядування, на сходах самостійного чоловічого населення, іменованих миром. Для ведення спільних справ вибирали старійшин. Мир охороняв благоденство всієї общини й жадав від кожного її члена беззастережної покори. Голосування не проводилися. Розбіжності повинні були влагоджуватися одностайно. Століттями виховувалася кругова порука, відданість общинників своєму миру, взаємодопомога в польових роботах, сприяння хворим, сиротам. Традиції общинності, соборності, мирського самоврядування глибоко ввійшли в життя й побут слов'янських народів, переймали кочовими племенами, що осідали на сусідніх землях. Згодом це стало живильним ґрунтом для ідеї селянського соціалізму.

Для організації оборони общини поєднувалися у волості, на стратегічно вигідних місцях, зазвичай на високих берегах рік, будували міста. У них осідали вибрані із родоплемінної знаті князі із дружинами. Міста обносилися дерев'яними, кам'яними зміцненнями. За їхніми стінами (на посаді) осідали ремісники. Вже в VI-VII ст. виникли великі міста: Київ - у полян, Чернігів - у жителів півночі, Новгород - в ільменських слов'ян. Поступово міста через владу князів і силу їхніх дружин підкорили навколишні волості, стали центрами князівств. Використовувалося право збору князівської данини з вільних общинників (смердів) за їхній захист і заступництво.

Таким чином, з плином часу із зародженням та розвитком феодальної держави Київської Русі, давньоруська община зазнавала якісних змін. Збільшувалась кількість різноманітних прошарків населення, їх права, закріплювалися у зводах правил та законів, наприклад у "Руській правді".

Актуальність теми визначається значимістю подій останньої чверті I тисячоліття нової ери у історії східних слов'ян - завершення розкладу первісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов виникнення державності та формування української народності, що склала кістяк могутньої Київської держави.

Розробка питань історичного минулого східних слов'ян, зокрема зародження общини напередодні утворення Київської Русі, та її еволюція в подальшому потребує комплексного підходу із залученням різних категорій джерел: археологічних, літописних, історичних досліджень. Це сприяє якісним зрушенням у дослідженні як матеріальної культури, так і різноманітних сторін суспільного життя східних слов'ян переддержавного періоду та за часів Київської Русі.

Дане дослідження присвячене вивченню основних рис общинної організації давньоруських слов'ян, та її еволюції та соціальної структури суспільства з розвитком ранньофеодальної держави Київська Русь.

Мета і завдання дослідження - відтворення соціального розвитку слов'ян Правобережної України та еволюція давньоруської общини напередодні утворення Київської держави та за її часів.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

· характеристика общини, як соціального утворення, та її ролі у житті суспільства;

· окреслення перших зародків общини у прадавніх слов'янських племен;

· дослідження ролі та значення общини у суспільному житті давньоруського населення під час існування Київської Русі;

· аналіз основних прошарків суспільства Київської держави, їх прав та соціального становища.

Об'єктом дослідження є слов'янське населення. на території Правобережної України до виникнення Київської Русі та в часи її існування.

Предметом дослідження є соціальний розвиток східнослов'янського населення, еволюція давньоруської общини з часів племінних союзів до виникнення різно-класового суспільства в часи Київської держави.

Методи дослідження. В основу курсового дослідження покладено загальнонаукові принципи системності, історизму та об'єктивізму. Для досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний, хронологічний методи.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані студентами гуманітарних факультетів в підготовці до нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для написання наукових, курсових, дипломних робіт з давньої історії України.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань.

Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов'янських племен

1.1 Община і її роль у суспільстві

Вважають, що з появою держави роль соціального організму переходила від общини до держави, община ж ставала суборганізмом. Ю.І.Семенов, розглядаючи стадіальну типологію общин, відмічав, що община взагалі існує лише в двох формах: як первісна община і як сільська. В першій формі община була соціальним організмом, а в другій - лише соціальним суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.

Спочатку з'являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі з даних етнографії. Так, за В.Р. Кабо, первісне плем'я - це зона, інформаційні зв'язки в середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33, 26]. Тому це більше лінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В ній нема формального апарату влади. Те ж саме можна казати про подібні утворення ранньої первісності. Пізніше з'являються дійсні племена: складні соціальні організми з інтеграційною функцією одного з простих соціального організму. Згодом виникають ще складніші общини - союзи племен, як засіб нарощування військової сили для захисту від зовнішнього ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не є підлеглими, а виступають як рівні партнери. А от вже коли починають складатися складні соціальні організми з розподілом на керуючі соціальні організми і підлеглі, тобто залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми - державні утворення.

Органом безпосереднього пристосування до природного середовища в суспільстві є община і сім'я як найдрібніша ланка господарства (домогосподарство). З початку історії суспільства родова община збігалась з груповою сім'єю і була окремим соціальним організмом. Пізніше община і сім'я починають змінюватися. Поява великої сім'ї приводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна община. А згодом з'являється і новий тип общини - територіальна, в межах якої з часом з'являються малі сім'ї. Мала сім'я стає найменшою економічною одиницею соціального організму, саме вона і залишається панівною до наших днів у вигляді моногамної сім'ї.

Чим дрібнішою стає економічна ланка безпосереднього пристосування до природного середовища, тим гнучкішою стає можливість такого пристосування, більшою стає можливість соціального організму змінювати свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальний організм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами. Це відбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок соціального організму: сукупність малих сімей поєднується територіальною общиною, а остання, крім того, що може складати окремий соціальний організм, може бути складовою частиною ще більшого соціального організму, наприклад, племені, яке, в свою чергу - складовою частиною спочатку союзу племен, а згодом і держави. Отже з появою складного ієрархічного соціального організму подальша його еволюція іде шляхом ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціального організму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до оточуючого природного середовища залишаються сім'я і община [33, 28-29].

Таким чином, пристосування соціального організму до довкілля відбувається у загальному вигляді від найдрібнішої його одиниці до найкрупнішої. До природного середовища пристосовується сім'я, община. З появою складних ієрархічних соціальних організмів вони ж залишаються основними пристосовувачами до природного оточення, а весь новий соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального. Тобто новий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до соціального оточення, залишивши функцію пристосування до природного старому. Соціальні причини теж можуть впливати на структуру общини, принаймні на деякий час. Так, ми маємо приклади розсіяння населення давньоруських общин за набігів кочовиків і, навпаки, зосередження в певних місцях, коли така загроза минала.

1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писав, що "анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра", але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію -- від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.

Значна частина дослідників вважає їх за слов'ян. О.О. Шахматов вважав антів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С.М. Соловйов -- південно-західною частиною східних слов'ян, Л. Нідерле -- волинянами, В.О. Ключевський -- дулібами, М.С. Грушевський -- українцями. Поділяючи ці думки дослідників, М.Ю. Брайчевський підкреслює погляд "націоналіста" М.С. Грушевського, начебто є різниця між його "українцями" та "дулібами" Ключевського. Сам М.Ю. Брайчевський вважає антів продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять руси [21, 42-43].

Жили анти великими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але мали вони й окремі -- для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожному селі, а спільні -- для кількох поселень. М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві або Троякові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна -- Стугва, Рось -- Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки.

Збереглося чимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя ("тех"), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для антів: потрапили до полону (були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].

Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі. Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав її "Дулібський союз". Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож -- з готами, Мезамир -- з аварами і т. д.). У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті [3, 27].

Держава антів протривала три сторіччя -- від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою аварів.

Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VІІІ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця Х століття. Українські поселення мали укріплення -- городища з високими земляними валами та глибокими ровами.

Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині -- 400, на Волині -- 350, на Поділлі -- 260, на Чернігівщині -- 208, у Галичині -- 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одного двору, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель.

Городища, однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були також адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі.

У кожному племінному об'єднанні були значні городові центри: у полян -- Київ, Вишгород, у сіверян -- Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян -- Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів -- Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів -- Велз, Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста [3, 35].

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремства. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Полювали на турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне -- бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ці природні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

1.3 Особливості общинної організації східних слов'ян

Східні слов'яни - довгий час зберігали патріархальний племінний побут. Вони ділилися на племена. Плем'я ж складалося з родів. Під родом малася на увазі сукупність родин, які живуть разом, які володіють загальною власністю й ними керує один родовий старшина. Родові старшини мали велику владу кожний у своєму роді, а зійшовшись разом на раду (віче), вони вирішували справи за все своє плем'я.

Родові общини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного предка. Все добуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося між родичами нарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної "зрівнялівки" збереглося в східних слов'ян на довгі століття. Щасливий мисливець користувався загальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро ділився видобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більше досвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Тому в слов'янських мовах однокореневі слова "старший", "старий", "старець", "старшина" означали одночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільне становище [5, 113].

Із часом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв'язок між ними слабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родина заводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишляла в лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так само переставала діяти й влада старшого роду ("родовластителя"): він не міг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкидані на великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до "домовластителя". З розпадом родових зв'язків, родичі переставали почувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справ уже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи. З'єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) і обирали для ведення спільних справ виборних старійшин.

Таким чином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому до складу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, але навіть до різних племен. Сусідська громада - це, як правило, село в 10-15 дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одружених синів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км "у деревах" (лісу) ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали зв'язок із селом. Розчищення лісу під ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних слов'ян [5, 117].

Вищим органом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням, а загальною згодою, і обиралися старці.

Сусідська (територіальна) община в східних слов'ян була нижчою ланкою соціальної організації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні - у союзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою досить складний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя були укріплені "гради", які згодом перетворилися в повноцінні міста. Наприклад, Київ - у полян, Іскоростень - у древлян, Новгород - у слов'ян й т.д. У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст. В XI столітті до них додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське село довгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчать численні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містах відбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на яких вирішувалися найважливіші питання.

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать