Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов'янські племінні князі.
Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.
2.1.4 Збирання даниниВ справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення.
Літопис відзначає, що слов'янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: "Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех". В другому місці літопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Її платили грішми (шелягами -- шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об'єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину "медом и скорою". Святослав розповідав, що він одержував з Русі "скору и воск, мед и челядь". Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].
Немає ніякого сумніву, що так зване "примучування" данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.
Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила "погости". Ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми [35, 87].
2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської РусіТериторіальна структура
В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць до центральної влади.
Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем'я говориться ще в XI ст.
Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два слов'янських племені -- ільменські слов'яни і кривичі, а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або в об'єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні зв'язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.
Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем'я, яке зберегло свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем'я це -- в'ятичі [26, 28-29].
Згідно з літописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють великому князеві збирати данину з неї.
К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це -- "васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з данини"[35, 86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів. Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Не дарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86]. Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, що вони виконували основну для васала повинність -- військову. Якщо ці місцеві князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це була участь добровільна, а не з обов'язку. Вербував "воїв" сам київський князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разі послати йому частину дружини.
Ще примітивніше були відносини племінних князів і великого князя. Можна думати, що племінні князі не тільки не відбували військової повинності, а навіть не платили данини. З літописного оповідання про відносини деревлянського князя до Ігоря легко встановити, що підкорення деревлян і деревлянського князя виявлялось тільки в тому, що данину збирали князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або сам князь.
При Святославі можна відзначити ряд нових моментів у територіальних відносинах. Вони насамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була остаточно освоєна руським князем. Коли були впорядковані форми феодально-князівської експлуатації деревлян, коли були встановлені данина і "уроки", Деревлянську землю одержав син Святослава -- Олег [18, 114].
Невідомо, чи при Святославі, чи при його наступникові була освоєна і земля радимичів. В усякому разі, літопис не згадує більше про окреме племінне князівство радимичів. Лишалась не остаточно освоєною тільки земля вятичів.
Другим новим моментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на князівську владу в Київській державі. Очевидно, сидячи в основних центрах -- Новгороді, Києві, кінцевих пунктах великого шляху "из варяг в греки", перші Рюриковичі спромоглись захопити в свої руки всі економічні й політичні нитки держави. Тільки полоцькі князі, що також сиділи на одній з великих магістралей (на Західній Двіні), зуміли зберегти своє князювання, а всі інші знизились до ступеня бояр. Мабуть, при Святославі почався процес ускладнення тих примітивних відносин, які Маркс так влучно визначив "лени, що складались з данини". Можна думати, що поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу і розклад племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладнення відносин між великим князем і місцевими "світлими" князями. Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене по всій території, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих повинностей, які мусив виконувати місцевий князь. На більшу централізацію, отже й на більше коло обов'язків вплинув і відзначений нами факт -- зведення князів на ступінь бояр, тобто, по суті, князівських посадників. Князівські посадники дедалі більше перетворюються в місцеві органи князівської влади [35, 91].
Князівська влада
В досліджуваний період як у самій структурі князівської влади, так і в здійсненні її функцій, безперечно, було надзвичайно багато патріархальних рис. У літературі давно вже відзначено, що по суті Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весь дім Рюриковичів підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялись князівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного князівського роду в дофеодальний період визначались патріархальними, родовими рисами.
Само собою зрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні. Головною їх діяльністю були організація військових ополчень, командування військом, підкорення нових племен, встановлення і збирання данини (головним чином товарами, які мали попит на зовнішніх ринках) і реалізація цих товарів. Крім того, вони судили . дружинників, своїх залежних людей і холопів і, очевидно, міське населення.
Щодо князівського управління, то київські князі на початку повинні були безпосередньо відати тільки Київською землею, тобто землею полян. Як було вказано, інші племінні території були під управлінням або племінних князів, або князів-намісників (так званих світлих князів русько-візантійських договорів).
Щодо суду, то князь судив тільки своїх васалів, дружинників, свою челядь, рабів. Судив він на основі звичаїв ("закон руський" русько-візантійських договорів). Не може бути мови про те, що князівська юрисдикція в цей період поширювалась на всю масу населення, зокрема на членів общин [7, 53-55].
Навряд чи можна говорити про князівське законодавство, якщо не розуміти під законодавством фінансово-адміністративних розпоряджень (наприклад, кн. Ольги).
Якби князь у цей час і захотів видавати якісь загальні. норми -- закони, то в нього не було ні сил, ні засобів опублікувати їх і, тим більше, простежити за їх виконанням. Очевидно, роль князів була незначна і в справі організації культу, оскільки релігійні вірування мали примітивний характер.
Дана нами характеристика князів до XI ст. буде не зовсім точна, якщо ми не візьмемо до уваги, що вона зроблена на основі вивчення тих відносин, які визначались в основному політичному центрі -- Києві. На місцях, тобто в окремих племен, князівська влада мала, звичайно, багато патріархальних рис. Але, з другого боку, неправильно було б заперечувати деякий розвиток і ускладнення князівських функцій з другої половини X ст. Досить пригадати, що на Русі в цей період було дві групи в правлячій верстві: одна спрямовувала діяльність кн. Святослава, а друга складала оточення кн. Ольги. Кн. Ольга і її оточення, як нам відомо, провели фінансово-адміністративну реформу, встановивши погости. Можна думати, що ця група була тісно зв'язана з місцевими землевласницькими елементами, які поступово виростали при розкладі общини. Група ця, як можна встановити з літописного тексту, воліла методичної експлуатації підвладних племен, ніж воєнних авантюр кн. Святослава. Нам відомо, що кн. Ольга намагалась встановити зв'язки з Візантією і прийняла християнство. Словом, і в X ст. були вже певні тенденції до ускладнення функцій князівської влади. Виникає питання: хто ж становив оточення князя, хто були його помічники і радники? І тут пам'ятники дозволяють нам встановити, що князь був оточений, з одного боку, дружиною, а з другого -- родовою і племінною знаттю [7, 58].
Дружина
В досліджувану нами епоху слово дружина мало два значення -- загальне, що означало близьких людей, товаришів, супутників, і спеціальне, яке означало найближчих соратників і співробітників, які оточували князя чи боярина і під час миру, і під час війни. Дружина в цьому останньому розумінні не є специфічною особливістю руського суспільного ладу дофеодальної епохи; вона може бути визнана не тільки всеєвропейським інститутом, а й інститутом, який існував і в інших частинах світу на певній стадії суспільного ладу.
Дружина в тісному розумінні слова, тобто дружина князів і їх найвидатніших помічників, існувала з часу самого виникнення Київської держави. Але можна думати, що й так звані племінні князі мали також свою дружину. Одним з характерних моментів дружинного ладу е те, що дружинники завжди стояли при князеві або бояринові, жили при ньому, поділяли всі його інтереси.
З кого складалась дружина? Насамперед треба встановити, з кого вона набиралась. Як ми вже говорили, основний контингент дружини складався з родової знаті; але й усякий, кого князь вважав цінним у військовій справі і в раді, міг бути притягнутий до складу дружини. Отже князь міг приймати людей, що належали до різних народів і племен. Перелік дружинників у договорах з візантійцями показує, що в дружину входили як варяги й слов'яни, так і представники інших національностей. Звернемось тепер до встановлення того, з яких груп складалась дружина [35, 89].
Верхівка дружини складалась з дружинників, що часто служили батькові князя ("дружина отня"). Вона переходить до молодшого покоління князів, має попередній вплив і авторитет серед дружинників і в суспільстві. З її рядів виходять тисяцькі, посадники та інші представники князівської адміністрації.
Молодша дружина -- отроки, пасинки, дітські, очевидно дійсно молодші віком, -- перебувала при дворі князя, зближаючись і зливаючись з невільною челяддю. З молодшої дружини вибирались особисті слуги князя, його охоронці, а також призначались дрібні урядові особи. Між старою і молодшою дружинами стояли дружинники, які не могли бути причислені ні до тієї, ні до іншої групи. Вони не мали особливої назви. Звичайно їх називали просто мужами, відмінно від верхівки старої дружини -- бояр і представників молодшої дружини -- отроків. Очевидно, що це був основний бойовий контингент особистих військових сил князя. Від військової справи їх звичайно не відривали, як відривали бояр для управління, або отроків для служби при дворі.
Верхівка старшої дружини почала називатись боярами. В договорі кн. Олега говориться, що він укладений і від імені "бояр його світлих". Як сказано, пам'ятники X ст. також говорять про князівських бояр, протиставлячи їх "старцям градським" [35. 91].
Можна встановити, що боярином почали називати насамперед заслуженого члена дружини, який набував не тільки великої громадської ваги, а й певної господарської самостійності. Цю господарську самостійність можна було добути, тільки утворивши свою власну дружину, свій двір. Звідси в паралель князівській дружині наші пам'ятники починають говорити про дружину боярську.
Дружинники живуть при дворі князя на повному його утриманні. Князь чи боярин постачає дружину всім необхідним -- їжею, одягом, зброєю. З дружиною князь не розлучається ні на війні, ні під час своєї адміністративної діяльності, ні в себе вдома.
Отже князь вважав дружинників своїми природними радниками. Літопис розповідає, що кн. Володимир Святославич "любя дружину, и с ними думая о строй земленем, и о ратех, и о уставе земленем". Але кн. Володимир не був винятком. Літописи свідчать, що жодного рішення в скільки-будь важливому питанні князь не робив без ради з дружиною.
Родоплемінна знать
Разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать. Про це вичерпно говорять і джерела.
Князі, не створюючи ніякої установи, радились або з своєю дружиною -- це було звичайним явищем, або запрошували, крім дружини, родоплемінну знать -- "старців градських", коли вважали це за потрібне.
Такі розширені наради звичайно князь скликав для вирішення найсерйозніших питань. Але, заперечуючи існування при князі ради як особливої установи, дослідники зовсім не заперечують, що в діяльності князя його не спрямовували дружина і родоплемінна знать. Не бажаючи йти за порадами своєї дружини, князь рискував лишитись самотнім. Наприклад, літопис розповідає, що в такому становищі опинився кн. Борис, не послухавши ради дружини: "Се дружина у тобе отьня и вои; поиди, сяди Кыеве на столе отни". Дружина перейшла до кн. Святополка [5, 20].
Треба сказати, що вже на початок XI ст. намітився процес розкладу дружинної організації, який виявився в відриві від князівського двору найвпливовіших дружинників. Далі ми докладно скажемо про те, що процес розкладу дружини був зв'язаний з процесом розвитку боярського васалітету.
Але треба відзначити, що й у дофеодальний період у князя були слуги, які не входили в дружинну організацію і мали своє господарство.
Таким слугою був, наприклад, Свенельд. Свенельд мав свою власну дружину, своїх отроків. Безперечно, його відносини з князем мали інший характер, ніж відносини інших слуг -- дружинників князя. Тут дружинні відносини почали переростати вже в васальні, але примітивного типу, "в васалітет без лена", за висловом Маркса [35, 92].
Віче
Одним з основних органів племінної організації був племінний сход, на якому вирішувались найважливіші питання, що стосувалися племені.
Звичай скликати племінні сходи був, звісно, і в східного слов'янства, причому вони мали в нього спеціальну назву -- віче. Оскільки в дофеодальний період Київської Русі політичні органи розвивались під племінною оболонкою, природно, що широкі наради правлячої верхівки і міського населення зберегли цю назву. Можна думати, що збереглись, особливо на початку, і організаційні форми племінних сходів.
В історичній літературі в основному не висловлювались сумніви щодо існування віча з моменту утворення Київської держави. Єдиним винятком був Ключевський, на думку якого спочатку влада не була вічовою, народною, бо управління містом і краєм зосереджувалось у руках військової старшини. Віче обласних міст виникає і набуває значення тоді, коли починає зростати значення всієї міської маси, що збиралась на віче в міру занепаду авторитету князя. За Ключевським, всенародне віче головних обласних міст було наступником давньої міської торговельно-промислової аристократії.
В.І. Сергеєвич називав усякі наради правлячої верхівки вічем і гадав, що всяке рішення київської влади було результатом вічової діяльності, про що є цілком вичерпні повідомлення літопису, а саме про скликання віча в 997 р. в м. Білгороді під час облоги його печенігами [35, 92-93]. Отже віче скликали задовго до того часу, коли, за Ключевським, воно могло існувати. У нас немає ніяких інших відомостей, де прямо говорилось би про скликання віча, крім звістки від 997 р. Природно, що ми не можемо встановити на основі конкретних даних, які були функції і організаційні форми віча. Тут можливі тільки припущення. Нам здається, що віче для вирішення найважливіших питань скликав князь. На нього збирались дружина князя і родоплемінна, знать, а також всі жителі міста. Можна припускати, що в цей період на вічі в достатній мірі виявлялись начала первісної демократії.
Оскільки Київська держава на початку дофеодального періоду складалась з окремих племен, то природно, що в кожному племінному центрі скликались племінні сходи -- віча.
Таким чином, вже в IX -- X ст. ми спостерігаємо розклад сільської общини внаслідок розвитку виробничих сил, відділення від сільського господарства ремесла і торгівлі, що почалось, розвитку ремесла, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, внаслідок грабіжницьких воєн київських князів і їх васалів -- племінних князів і князів-намісників, воєн, які збагачували верхівку київського суспільства і родоплемінну знать, нарешті, внаслідок "вимучування" данини, яке збагачувало не тільки князівське оточення, а й численних князівських агентів, але разом з тим руйнувало общинників.
На основі розкладу общини виникають перші класи -- клас рабів і клас рабовласників. Рабство в цей період мало яскраві патріархальні риси. Передумов для переходу в рабовласницьку суспільно-економічну формацію не було. Створюється політичний апарат, який спочатку зберігає організаційні форми племінної влади. Князь був оточений своєю дружиною і родоплемінною знаттю, які й керували його діяльністю.
Князі для вирішення найважливіших питань скликали ради з представників верхівки, родоплемінної знаті і міських жителів. Цим радам була присвоєна стара назва племінних сходів -- віче.
Процес розкладу сільської общини особливо посилився в другій половині X ст., коли була проведена серйозна фінансово-адміністративна реформа, в результаті якої були збільшені побори з населення і створена численна князівська адміністрація на місцях. У другій половині X ст. кн. Святослав розгорнув цілу серію грабіжницьких воєн проти оточуючих Русь сусідніх народів. Були розгромлені хозари і дунайські болгари. Поступово, особливо з другої половини X ст., створюються передумови для розвитку феодалізму, для перетворення князів, родоплемінної знаті, дружинників у великих землевласників-феодалів, а общинників, землі яких експропріюються, -- у феодально залежне селянство.
Говорячи словами Енгельса, верхівка київського суспільства дедалі більше відривається від свого коріння в народі, в роді і в племені.
Потроху починають з'являтись ростки великого землеволодіння. За даними, що дійшли до нас, першими великими землевласниками стають князі, але ясно, що відбувається процес розвитку великого землеволодіння і всередині сільської общини, яка розкладалась. Відповідно до цього поступово починають і в дофеодальному суспільстві з'являтись значні групи вибитих з колії, які стають залежними від верхівки київського суспільства і експлуатуються як робоча сила у великих земельних володіннях, що виникають [2, 33].
Всередині дофеодального суспільства починають з'являтись, особливо з половини X ст., ростки феодальних відносин.
Але цей процес розкладу общинного ладу і виникнення ростків феодалізму розвивався неоднаково на всьому просторі Київської Русі. В деяких її частинах він проходив інтенсивніше, в деяких слабше. Безперечно, що насамперед ростки феодалізму почали з'являтись у тих частинах Київської Русі, які містились на великому торговельному шляху "из варяг в грекы", де внутрішня і зовнішня торгівля була жвавіша, отже де скоріше створювались передумови для розкладу общинного ладу. Безперечно також, що справжнім вогнищем феодалізму, який народжувався, була Київська земля, земля полян. На територіях, далеких від торговельних центрів, від торговельного Дніпровсько-Ільменського шляху, ми ще довго, зокрема у вятичів навіть у XII ст., спостерігаємо пережитки родоплемінних відносин [2, 33].
ВисновкиОсновною формою соціальної організації наших предків - слав'яно-русів - була община. У сільській місцевості вона йменувалася "верв'ю", за назвою мотузки, за допомогою якої визначалися розміри земельних ділянок. Верв складалася з декількох селищ, які у свою чергу, включали в себе біля десятка родин. Ці селища зазвичай розташовувалися по берегах рік, а відстані між вервями досягали 30-100 км.
Слов'янська земельна община була територіальною. Для слов'яно-русів головною була приналежність до місцевості, а не до роду. Історики давно вже звернули увагу на те, що назви багатьох племінних союзів східних слов'ян в своїй основі мають характеристику місцевості. Так поляни одержали своє ім'я тому, що проживали в полях, древляни - у дрімучих лісах, посередині дерев. Дреговичі жили в місцях, рясних болотами - "дрягвами". А жителі півночі виділялися своїм географічним положенням щодо інших слов'янських племен. Втім, деякі слов'янські племена називалися по імені міфічних прабатьків: вятичі - від Вятко, радимичі - від Радимира. Це показує, що серед частини слов'ян переважала кровно-родинна община.
Деякі історики висувають припущення, відповідно до якого варто розрізняти слов'ян і русів. Останні, на їхню думку, були неслов'янським народом, який відрізнявся домінуванням кровно-родинної общини. Руси, у підсумку, виявилися асимільовані слов'янами, але встигли зміцнити серед них аристократичний початок. На підтвердження своєї версії деякі історики приводять старі доводи норманистів, які звертали увагу на дані арабських авторів. Останні, здебільшого, розділяли слов'ян і русів. Тим часом, для подібних категоричних оцінок немає достатніх підстав. Руси могли бути слов'янським плем'ям із сильно розвиненим кровно-родинним початком. Ця їхня специфіка відразу впадала в око іноземцям, які помилково приймали русів за неслов'янський народ.
Перевага територіального принципу перешкоджала надмірному зміцненню позицій багатих і знатних родів. Навіть в X ст. підвищення продуктивності праці й рівня життя (а воно було значним) не вело до істотного посилення матеріальної нерівності в громаді. Про це свідчать дані археології. Це наклало досить сильний відбиток на суспільну психологію всього слов'янського народу, який завжди вкрай неприязно ставився до користолюбців і корисливості. Сила общинних інститутів була обумовлена не тільки її структурою. Важкі кліматичні умови, у яких перебували мешканці української рівнини, змушували їх міцніше триматися за общину, яка допомагала своїм членам. Якийсь неврожай або якесь стихійне лихо не могли лишити селянина ні з чим, тому що про нього проявляв турботу весь колектив. Міцність общинних підвалин зберігалася на всьому протязі історії громади й затримувала розвиток капіталістичних відносин на селі.
Більше того, община дозволяла стримувати апетити багатьох феодалів, які прагнули обмежити особисту волю й економічну самостійність селян. У Європі, де переважала кровно-родинна община, сам колектив общинників був розколотий. У міру розвитку капіталізму община піддавалася розкладанню, у результаті чого вона й не могла протистояти експансії феодалів. Але на Русі багаті землевласники зіштовхувалися із солідарною позицією община. Тому в нас до XIV ст. практично не було поширено панщинне господарство. Селян не змушували трудитися у вотчинах феодалів, обмежуючись більше прийнятної для них продуктовою рентою.
Становленню такого, "полегшеного" феодалізму сприяла князівська влада. У Європі феодали переважно скуповували общинні землі, одержуючи більшу свободу у відношенні до самих общинників. На Русі ж землі головним чином роздавалися - дружинникам, за службу на князя. У результаті власники знову придбаних земель ставали більше залежними від волі князя. А він волів не дуже потурати апетитам своїх васалів, усвідомлюючи погрозу того, що вони можуть зосередитися на наживанні - на шкоду державній службі. Князі київської Русі не терпіли феодальної сваволі. Створений ними звід юридичних норм "Руська правда" строго регламентує відносини між общиною й боярським господарством. Це, звичайно ж, було на руку, у першу чергу, слабким, а не сильним. Тому ще в ті древні часи простий народ звик бачити в государях захисників перед лицем знаті, точніше тих її представників, які зловживали своїми привілеями.
При цьому не слід закривати очі на те, що деякі категорії селян не мали особисту свободу. Мова йде про смердів і холопів. Перші були невільними або напіввільними князівськими данниками. Вони сиділи на землі й несли повинності на користь князя. Смерди протиставлялися вільним общинникам - "людям". За вбивство вільного общинника покладалося 40 гривень штрафу, тоді як той, хто убив смерда карався 5 гривнями. Ще менше прав мали холопи, нічим не відрізнялися від рабів. Холоп, що вдарить вільного, міг бути безоплатно ним убитий - навіть у тому випадку, якщо хазяїн холопа сплатить компенсацію. Але й смерди, і холопи, перебували поза общиною, що була об'єднанням вільних людей навіть у тому випадку, коли її землі переходили до феодала.
Сільські общини підкорялися общинам міським. Але й серед останніх також існувала своя ієрархія. Общини великих міст підкоряли собі більш дрібні міста або пригороди. Навколо них поєднувалися великі території, іменовані "волостями". Характерний зв'язок цього слова зі словом "влада". Саме волость - гігантська община - і була верховною владою, яка здійснювалася за допомогою народних - вічових зборів. А в період своєї єдності (IX-XI ст.) східнослов'янські землі управлялися великою волостю - "Руською землею", що включала в себе Київ, Чернігів і Перяславль. Переважав тут Київ. Тому словосполучення "Руська земля" мало тоді подвійне значення - це було ім'я окремої волості й, одночасно, всіх східних слов'ян. Історики звертають увагу на те, що в літописах більша частина всіх важливих рішень (у тому числі, і кадрових) здійснювалися "киянами " (киянами) , "полочанами" і жителями інших земель. Віче призначали й зміщали князів, представників адміністрації (десяцьких, соцьких, тисяцьких), розпоряджалися фінансовими ресурсами, вирішували питання війни й миру. Проте, їх не можна вважати аналогами сучасних парламентів. На віче висловлювалися різні точки зору, але рішення приймалися консенсусом. Поряд з масою делегатів від різних общин на вічових зборах важлива роль належала аристократам з Боярської думи, а також духівництву.
По суті справи в Древній Русі влада ще не відокремилася від суспільства. Тому влада здійснювала сама общинна організація, тобто община. Князівська влада в зазначений період була, користуючись сучасним визначенням, виконавчою владою. Вона постійно підсилювалася, що відбивало ускладнення соціальної структури суспільства. А це ускладнення викликало необхідність у якомусь єдиновладному арбітрі, що зміг би здійснювати баланс сил й інтересів.
Список використаної літератури1. Аркас М. Історія України-Русі. -- К.: "Маяк", 1994 р.
2. Баран В.Д. Давні слов'яни. Україна крізь віки. - Т.З. - К., 1998. - С.33;
3. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. -- К., 1991.
4. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. - К.: Академвидав, 2005. - 688.
5. Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії // Україна крізь віки. - Т.1. - К., 1998.
6. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. -- К., 1995.
7. Винокур О., Трубчанінов О. Давня і середньовічна історія України. -- К., 1996.
8. Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна землеробська техніка українців.-- К., 1971;
9. Греков Б. Київська Русь. - К., 1953.
10. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ, 1993. Т.3. С.192.
11. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - 2-е изд. - К.: Лыбидь, 1991.
12. Давня історія України. У 3-х т. -- К., 1997.
13. Драчук В. Дорогами тисячоліть. - К., 1978.
14. Енциклопедія українознавства: т.1-10. - Львів. 1993-2000.
15. Ефименко А. История украинского народа. - К., 1990.
16. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. -- К., 1994.
17. ЗалізнякЛ. Первісна історія України. -- К., 1999.
18. Залізняк Л. Походження українського народу. -- К., 1996.
19. Залізняк Л. Проблема походження індоєвропейців // Дивослово. - 2000. - №5. - С.23-37.
20. Історія України (керівн. автор, ко-лект. Ю.Зайцев). - Львів, 1996.- С.334.
21. Історія України : Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. - К.: Центр учбової літератури, 2007.
22. Історія України. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.
23. Історія України. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997.
24. Малий словник історії України. -- К., 1997.
25. Моця О.П. Населення південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. -- К., 1993.
26. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. -- К., 1996.
27. Пріцак О. Походження Русі. - К., 1997.
28. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.
29. Толочко А. Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология. - К., 1992.
30. Толочко П. Київська Русь. -- К., 1996.
31. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. -- К., 1994.
32. Фроянов И. Древняя Русь. - М., 1995.
33. Фроянов И. Киевская Русь: очерки социально-экономической истории. - Л., 1990.
34. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. -- К., 1999.
35. Юшков C. В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі / АН України, Ін-т історії України, Археограф. комісія. Відп. ред. В. А. Смолій. -- К. : Наук. думка, 1992. -- 352 с.
36. Яковенко Н. Нариси історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997.
