Статевої зрілості молоді лисиці досягають у дворічному віці, але бувають випадки, коли молоді самки починають розмножуватися вже на наступний рік. Живлячись комахами-шкідниками, лисиці приносять користь лісовому господарству, оберігаючи молоді лісові насадження від пошкоджень.
Важливе значення має лисиця і як цінний мисливсько-промисловий хутровий звір.
Куниця лісова
Середнього розміру, близько 50 см завдовжки, цей хижий звір дуже близький родич кам'яної куниці. Морда в нього широка і коротка, вуха досить великі, стоячі, із заокругленими верхівками, тіло струнке і гнучке, видовжене. Хвіст довгий, пухнастий, кінцівки короткі, міцні, п'ятипалі, кігтисті.
Така будова тіла дає можливість лісовій куниці з виключною спритністю і блискавичною швидкістю стрибати по стовбурах і гілках дерев верхнього лісового ярусу, так само, як і по землі, у погоні за здобиччю.
Від куниці кам'яної її відрізняє жовта або жовтогаряча пляма на горлі, що заходить між передні лапи.
Волосяний покрив добре розвинений, каштаново-бурий, пухнастий, з густим, ніжним, світлим підшерстям, яке помітно просвічує крізь порівняно рідку ость, тому загальний тон хутра здається дещо світлішим.
Ареал цього типово лісового звіра все більше скорочується, проте поширена куниця лісова ще досить широко, хоч чисельність її невелика.
Особливо улюблені місця куниць лісових -- лісові масиви, де майже не провадяться санітарні рубки, де надовго зберігаються буреломи, сушняки, де багато старих дуплистих дерев, тобто, де є зручні укриття, в яких вони можуть спокійно переховуватися від переслідувань, відпочивати вдень, знайти надійну схованку взимку. Постійного місця перебування куниці не мають, ведуть кочовий спосіб життя. На денний відпочинок влаштовуються в дуплі дерева або гнізді білки чи щілині скелі, там, де її застане світанок після нічного мисливського мандрування [1,49].
Куниця лісова -- нічний хижак. Удень вона спить, і побачити її вдається дуже рідко, а вночі -- особливо діяльна.
За способами живлення лісові куниці -- типові хижаки, споживають різноманітних дрібних тварин: мишовидних гризунів, землерийок, вовчків, дрібних птахів та їхні яйця, жаб, вужів, комах (переважно жуків). Іноді полюють і на досить великих тварин: молодих зайців, білок. Не другорядне значення в раціоні живлення влітку і восени мають рослинні корми (плоди диких фруктових дерев, горіхи, малина, шипшина, горобина тощо).
Під час народження малят самки перестають кочувати, надовго залишаються на одному місці, влаштовують кубло, яке частіше вистеляють у дуплі старого дерева, гнізді білки або в заглибинах серед каміння.
Раз на рік, у кінці квітня самка після тривалої вагітності (230--325 днів) народжує четверо -- п'ятеро сліпих малят, які дуже повільно розвиваються (прозрівають тільки через 5 тижнів). Прозрівши, вони стають дуже активними і вже в двомісячному віці разом з батьками починають виходити на полювання.
До пізньої осені вся сім'я куниці тримається разом, і лише на початку жовтня молоді тварини поступово переходять на самостійне життя.
Лісова куниця має велике господарське значення як один з найцінніших хутрових звірів, вартість хутра якого наближається до вартості хутра соболя. Крім того, знищуючи велику кількість шкідників лісу -- мишовидних гризунів, жуків тощо, куниця приносить велику користь лісовому господарству.
Тхір чорний
Зовнішній вигляд і загальна будова тіла цього невеликого хижака з родини куницевих зберігають усі ознаки, властиві звірям цієї родини. Тулуб видовжений, стрункий, гнучкий, завдовжки близько 45 см. Голова округла, морда трохи видовжена і непомітно переходить у рухливий шийний відділ тулуба. Вуха невеликі, ледве видно їх з хутра. Кінцівки короткі, сильні. Волосяний покрив з коротким густим підшерстям світло-палевого або іржастого кольору, який видно крізь довге волосся блискучого чорно-бурого забарвлення. Нижня частина тіла і хвіст -- чорні [1,49].
За своєю поведінкою тхір -- хижак, дуже спритний, сильний, злий, всі органи чуттів у нього розвинені досконало. Тхір чорний -- переважно нічна тварина, вдень міцно спить у своїй схованці і лише з присмерком виходить на полювання. Особливу активність виявляє в місячні ночі.
Живиться мишовидними гризунами, які становлять близько 70 % його їжі. Споживає також дрібних хребетних -- ящірок, змій, пташенят та яйця птахів, які гніздяться на землі. Добре й охоче плаваючи, нерідко успішно полює і на водяних і напівводяних тварин -- водяних полівок, жаб, дрібну рибу, яких здобуває в обмілілих водоймах.
Глибина нори тхора, в якій влаштовано кубло, іноді досягає двох метрів. У такому кублі, добре вистеленому пір'ям, пухом, сухим листям і мохом, раз на рік після 43-денної вагітності самка народжує четверо -- шестеро сліпих, майже голих малят. Розмножуються тхори з ранньої весни до початку травня [7,43].
Ростуть малята дуже повільно, лише через 5 тижнів вони прозрівають, до серпня ледве досягають половини розміру дорослих, а повного розвитку набувають на другому році життя.
Самець протягом усього періоду вигодовування малят тримається самки, забезпечує її їжею, а в разі небезпеки самовіддано, разом із нею, захищає малят.
Молодняк до самої зими тримається вкупі, в кублі батьків.
Важливе місце в економіці нашого господарства посідають чорні тхори як цінні хутрові звірі, які мають тепле, міцне, красиве хутро.
Миша лісова жовтогорла
Серед багатьох мишовидних гризунів, що їх можна зустріти в лісі, мишу лісову, яка швидко прошмигне в траві серед чагарників, важко впізнати. Але уважно розглядаючи її ближче, легко побачити, що від інших мишей -- хатньої, польової, маленької та різних полівок -- вона помітно відрізняється.
Серед усіх мишей фауни України лісові миші мають найбільші розміри, довжина їх тіла досягає 13 см. Вони мають найдовший хвіст, що майже дорівнює довжині тіла разом з головою, очі великі, добре розвинені вушні раковини довгі й прямостоячі [1,48].
Волосяний покрив рудий з інтенсивно іржавим відтінком уздовж спини, черево яскраво-біле, між передніми кінцівками виразна жовта пляма, буває різної форми -- від смужки до овалу.
Особливо улюбленими місцями лісових мишей є старі листяні ліси з добре розвиненими кущами ліщини й іншим густим підліском. Тут вони живуть у норах між корінням дерев, серед чагарників. Нори звичайно закінчуються гніздовою та кількома продуктовими камерами, у яких зберігаються запаси їжі, заготовлені на зимовий період. Рідше лісові миші влаштовують своє житло в дуплах старих дерев, невисоко над землею. Активні тварини вночі, хоч зрідка їх можна побачити і вдень.
Основу живлення лісових мишей становлять жолуді, горіхи, насіння з шишок ялини і сосни, горішки липи, плоди диких фруктових дерев тощо. Склад їжі залежить від сезонних явищ. Охоче поїдають лісові миші й різні гриби, тому в роки масового розмноження лісових мишей великий процент грибів виявляється пошкодженим: на їхніх шапках виразно видно сліди зубів цих звірків. Споживають також і різноманітних комах.
Розмножуються лісові миші в теплі пори року; починаючи з кінця березня, дають два, три і навіть чотири приплоди, народжуючи кожного разу по четверо -- шестеро малят. Ростуть малята дуже швидко; вже в місячному віці вони виходять з кубла, самостійно добувають їжу, тільки розмірами відрізняючись від дорослих. У тримісячному -- навіть можуть розмножуватись [7,52].
У зимову сплячку лісові миші не впадають. У разі негоди тижнями не виходять зі схованок, живлячись у цей час запасами, заготовленими восени. У теплі дні на сніговому покриві серед чагарників і бур'яну можна нерідко побачити стрибки мишей, які досягають до півметра у довжину. Сліди лісової миші відрізняються від слідів усіх інших мишей. Відбитки її лапок зібрані купками і мають, як у білок, вигляд трапецій, між якими виразно тягнеться слід від довгого хвоста.
Лісові миші завдають лісовому господарству значної шкоди: в культурних лісових і плодових шкілках визбирують з ґрунту посівний матеріал (жолуді, горіхи), знищують молоді, проростаючі сходи, обгризаючи на них кору, тощо.
Деякої шкоди лісові миші завдають і природному відновленню лісу, поїдаючи опалі плоди.
Свиня дика
Це великий лісовий звір з ряду парнокопитних. На початку нашого століття свиню дику було винищено на значній території України і її відносили до рідкісних тварин нашої фауни. Але завдяки охоронним заходам в останні десятиріччя свиня дика знову поширилася в усіх областях, де є відповідні умови для її оселення [1,49].
Свиня дика, хоч і споріднена з свійською, але дуже відрізняється від неї багатьма характерними ознаками. Тіло в неї кремезне, завдовжки до 175 см. Шия коротка, мускулиста, голова велика, клиновидно видовжена вперед, з довгими широкими вухами, маленькими очима і «п'ятачком» на кінці рила. У дорослих кабанів важливим знаряддям як нападу, так і захисту є грізні тригранні ікла на нижніх щелепах. Ікла стирчать догори, можуть бути до 10 см завдовжки. На верхніх щелепах вони слабкіші й тупі. Передня частина тіла відносно висока, ноги короткі. Задня частина значно нижча й слабкіша. Хвіст короткий.
З органів чуттів у диких свиней особливо гостро розвинені слух і нюх.
Довга жорстка щетина, що вкривав тіло диких свиней, темно-бура взимку і сірувато-бура влітку, утворює гриву на зашийку й уздовж хребта. Підшерстя каштаново-буре, густе.
За способом живлення дикі свині всеїдні. До складу їхньої їжі входять 4 підземні частини рослин (коріння, коренеплоди, кореневища, цибулини, бульби), і зелені вегетативні надземні (гілки, паростки, кора, баштанні культури), і плоди та насіння різноманітних деревних і трав'янистих рослин (жолуді, горіхи, фрукти, ягоди), і тваринні корми (комахи та їхні личинки, молюски, риби, жаби, ящірки, вужі, яйця птахів, мишовидні гризуни). Істотне значення в живленні мають дощові черв'яки та личинки хрущів, особливо в роки масового розмноження. Не гребують дикі свині й падлом. Переважну більшість кормів здобувають з ґрунту або лісової підстилки риттям -- це їх характерний спосіб здобування їжі.
Найактивніші дикі свині в нічні години, удень вони відпочивають у затишних лігвах, які влаштовують у густому очереті на болотяних острівцях або в чагарникових хащах. Під вечір або вночі виходять шукати поживу.
Тримаються такі свині невеликими стадами, що складаються з кількох самок і підсвинків дво-трирічного віку. Старі самці-сікачі протягом майже всього року ходять поодинці і лише на час гону (в листопаді -- грудні) приєднуються до гурту. Парування у диких свиней звичайно відбувається в першій половині зими,-- в листопаді -- грудні. Уже з самого початку гону між старими самцями-сікачами відбуваються жорстокі бійки. Від тяжких поранень суперника захищає добре розвинене в шкірі переднього відділу тіла надзвичайно міцне сплетіння сполучної тканини, що утворюється в цей час у дорослих самців [6,549].
Наприкінці березня -- в квітні (іноді в цей час землю ще вкриває сніг) самки влаштовують з гілля затишне лігво з підстилкою із сухої трави та листя (нерідко лігво має й досить високі бокові стінки). Тут, після 135-ден-ної вагітності, вони народжують четверо-шестеро (до дванадцяти поросят). Кількість поросят залежить від вгодованості самки та від її віку. Перші два тижні народжені малята не покидають лігво, якщо мати відсутня, вони тихо лежать, тісно притулившись одне до одного. Самка через кожні 3--4 год. повертається до лігва, 15--20 хв. годує поросят і знову покидає їх, відправляючись на жирування, але ніч проводить завжди з поросятами.
Годує їх молоком 2,5--3,5 місяці, хоч невелику кількість кореневищ поросята починають добувати вже в двотритижневому віці.
Статевозрілими молоді самки диких свиней стають на другому, а самці -- на четвертому-п'ятому році життя. Живуть дикі свині в природі до 20 років, у неволі -- до 30.
Єдиний ворог у диких свиней -- вовк.
Дикі свині, розкопуючи в пошуках їжі великі площі ґрунту в лісі, сприяють загортанню насіння, а тим самим і відновленню деревних і чагарниконих порід, а зриваючи дернину, якоюсь мірою допомагають лісовідновленню.
Корисна роль диких свиней і в боротьбі зі шкідниками лісу.
Проте там, де диких свиней дуже багато, вони можуть завдавати значної шкоди лісовому господарству, поїдаючи велику кількість природно проростаючого насіння та сходів лісових культур.
Отже, численність диких свиней у лісових заказниках і лісах поблизу сільськогосподарських угідь слід постійно контролювати.
Лось
Серед родини оленів нашої фауни найбільшим за розмірами і наймогутнішим парнокопитним звіром є лось. Довжина його тіла близько 3 м, маса -- понад 500 кг. Величне видовище являє собою цей велетень, сповнений могутньої сили. Своєрідна форма рогів лося: -- не єдина характерна його ознака. Особливості у будові його тіла: кремезна статура міцна грудна клітка, дуже видовжені сильні ноги, масивна витягнута горбоноса голова з помітно збільшеною м'ясистою верхньою губою, що звисає над нижньою, та великими широкими рухливими вухами.
Шия самців коротка, товста, зі стоячою гривою. З підборіддя звисає у вигляді бороди м'який виріст, вкритий довгим волоссям. Хвіст короткий, малопомітний.
Грубий, густий волосяний покрив лося одноманітного темно-бурого кольору. Черево та нижні частини кінцівок -- білясті.
Лося, який нерухомо стоїть у лісових заростях, важко побачити: його забарвлення зливається з навколишнім середовищем [6,551].
До останнього часу лосів вважали мешканцями глухої болотистої тайги, «утікачами культури», але, як виявилося, це не відповідає дійсності.
Важлива умова оселення лосів -- наявність води, тому поблизу водойм їх можна зустріти в найрізноманітніших місцях: у мішаних лісах, зарослих кущами верболозу, осикою, вільхою, молодими березами; на узліссях, лісових галявинах поблизу заболочених місцевостей і на узбережжях водойм.
Улітку лосі частіше зустрічаються на узбережжях тихих річок, де вони довго стоять у воді, рятуючись від кровосисних комах. Лосі майстерно плавають і навіть пірнають.
Живляться лосі взимку виключно молодими пагонами і корою різноманітних дерев і чагарників: осики, верби, тополі, берези, клена тощо. Улюблений корм у цей час -- осикова кора, адже взимку вона містить утричі більше білків, ніж улітку. Охоче споживають лосі також тоненькі верхівки та бічні пагони сосни, хвоя якої містить багато фосфору, та гілки ялівцю.
Дуже своєрідною властивістю живлення лосів є те, що вони на відміну від інших видів копитних легко пережовують своїми міцними зубами гілки завтовшки з палець і більше. Крім того, їхні шлунки мають чудову властивість перетравлювати грубі корми. За добу лось споживає понад 20 кг деревно-чагарникового і трав'яного корму.
Наприкінці серпня -- на початку вересня у лосів починається парувальний сезон. У цей час збуджені самці в пошуках самок глухо ревуть, «мукають», ламають рогами гілки дерев, вибивають у ґрунті копитами ями. Якщо самку переслідують два і більше однакової сили самців, між ними виникають жорстокі бійки, турнірні сутички.
Наприкінці травня -- в червні, після майже 8-місячної вагітності, лосихи йдуть у безлюдну схованку -- лісову хащу, зарослий байрак, оточену густим чагарником яму, де й народжують звичайно одного, нерідко двох рудуватих телят. Молоді самки до чотирирічного віку частіше приносять лише одне теля [7,60].
Новонароджені малята вже через півгодини можуть твердо стояти на ніжках, хоч перший день ссуть матір лежачи. Швидко міцніючи, вони на другий день уже йдуть на недалекі відстані за матір'ю. На п'ятий день після народження лосенят вже важко впіймати, а в двотижневому віці вони не відстають у швидкому бігу від стада і навіть здатні перепливати досить широкі водойми.
Годуються лосенята молоком матері понад три місяці, хоч ніжну траву й молоде листя починають скубти в двомісячному віці. За добу самка годує теля 6--7 раз, за цей час воно випиває близько трьох літрів жирного молока.
Лось -- дуже скороспіла тварина. Статева зрілість настає вже в 1,5-річ-ному віці, якщо тварини добре вгодовані і мають масу понад 200 кг.
Серед копитних фауни України лось тепер -- один з найпоширеніших видів.
Олень благородний (європейський)
Олень благородний -- обережний звір з чудово розвиненим нюхом, слухом і зором. Уникаючи найменшої небезпеки, він надійно переховується в гущавині лісових хащ і активний лише вночі. Це найбільший серед наших оленів парнокопитний звір. Тіло в нього довжиною понад 2,5 м, струнке, пропорційної будови, на високих ногах. Голова видовжена, морда широка. Вуха великі, рухливі, відігнуті наперед, стоячі, загострені на кінцях. Шийний відділ сильно розвинений.
Особливо характерні ці олені гіллястими рогами, які мають не менше чотирьох відростків.
Волосяний покрив складається з грубого, ламкого остьового волосу та досить м'якого підшерстя. Забарвлення рудувато-буре, взимку -- сірувато-буре. Біля хвоста є світла пляма -- «дзеркало», яка поступово переходить у загальний колір забарвлення крупу [6,551].
Новонароджені оленята до першого линяння мають чітко виявлену плямистість.
Благородні олені оселяються в досить різноманітних місцях: як у листяних, мішаних, так і в хвойних рівнинних лісах, у гірських лісових масивах тощо. Живляться ці тварини різноманітною рослинною їжею, але переважають листя, бруньки, однорічні пагони дерев і чагарників. Улітку значне місце в живленні посідає і трав'яниста рослинність, мохи, гриби та різні ягоди.
Переважна більшість оленів живе невеликими родинними групами, ватажками яких є старі самки. Старі самці ведуть самітній спосіб життя, надаючи перевагу в цей час відлюдним, затишним урочищам. Лише пізно восени і взимку вони нерідко збираються у великі стада.
Паруються олені не весною, як переважна більшість ссавців, а восени. Парування супроводжується запеклими бійками самців, які наповнюють у цей час лісовий масив голосним ревінням.
У кінці травня -- в червні, після близько 9-місячної вагітності, самки оленів щороку народжують частіше одне теля. Воно добре сформоване, але перші два-три дні лежить нерухомо, затаївшись у затишному місці в гущавині трави, серед заростей папороті тощо, і піднімається лише, щоб поссати матір. У цей час від ворогів їх добре оберігає захисне плямисте забарвлення. Не досягнувши навіть тижневого віку, оленята намагаються йти за матір'ю, хоч ще не досить твердо стоять на ногах. У цей час разом з нею вони старанно ховаються в густих хащах. Двотижневі оленята бігають і скачуть, а ще через деякий час уже не відстають від стада. У вересні, коли оленята повністю перейдуть на підніжні корми, дорослі самки приєднуються до самців[7,61].
Статевозрілими самки стають у дворічному-трирічному віці. Перше теля у них звичайно народжується на третій рік. Самці беруть участь у розмноженні після 4 -- 5-річного віку.
