З моменту народження і до двох років життя домінує індивідуальна; форма виховного впливу на дитину. Діти з чотирьох років (як у селі, так і в місті) вже виявляють певний потяг до громадського життя. Вони об'єднуються в групи і разом проводять дозвілля. Така групова форма організації виховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7-8 років діти гуртуються, залежно від віку, в об'єднання ровесників, які можуть існувати аж до періоду дозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду з її традиційним національним вираженням в Україні у формі дитячих забав, вечірок, вечорниць, досвіток, громадських спортивно-культурних дитячих та молодіжних організацій [27].
Основним критерієм, визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка („Оцінюй людину за її вчинками”, „На дерево дивись, як родить, а на людину -- як робить”). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: „Говорить вздовж, а живе впоперек”. Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за її поведінкою може бути, наприклад, українська народна казка „Сім дочок”.
Вправляння і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізуються через застосування різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові („Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний”) і заповіді („Не кради”). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко [53, 82].
Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання („Якщо він може, чому я не можу?”). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові: „Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка”. Або: „Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.
Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини („Довіряй, але перевіряй!”). Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю („Найкращий контроль -- власна совість”) [59, 189].
Режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть дня -- будень, неділя чи свято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави [68, 42].
До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне їх виконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу („Кінець діло хвалить”).
Успішне виконання доручення дарує дитині радість успіху, особливо, коли це оцінив хтось з авторитетних людей -- батько чи мати, дідусь чи бабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням, коло їх досить широке. Наприклад, сільські і міські діти виконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці. Чим старшими стають діти, тим складнішають доручення. Інколи доручення чи обов'язки не до вподоби дитині (вони й не можуть бути завжди тільки приємними). Тому треба привчити дітей виконувати і те, що неприємне, важке, але необхідне [89, 34].
Серед методів формування суспільної поведінки дітей особлива роль належить дитячій грі. Постійним супутником дитячої гри є іграшка - відтворення у тій чи іншій спрощеній формі предмет з життя людей.
Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона спонукує до правильної дії, спрямовує на додержання норм поведінки. Народна педагогіка виробила розгалужену систему різноманітних стимулюючих методів: вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання [85, 19].
Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків („Хто дітям потаче, той сам плаче”). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосується загальноприйнятих норм і правил поведінки.
Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше вирости. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народна педагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу („будеш слухняним, поїдеш зі мною до міста”, „як одужаєш, зможеш у річці купатися”, „підростеш - підеш до школи”) не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяє відчуття життєвого оптимізму, мобілізує усі сили на досягнення мети, здійснення добрих учинків [80, 36].
Головний обов'язок народних вихователів -- мудро застерегти людину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніж виправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання, як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означає давати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички. Застерегти - це заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане, оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Суть заборони полягає у наказі не робити чогось [1, 71].
Серед методів стимулювання позитивної поведінки популярністю користується навіювання, основне призначення якого збуджувати певний настрій, психологічний стан, прищеплювати певні почуття. Цей метод у народній педагогіці виражений досить своєрідно й оригінально, позначений рисами народної кмітливості й винахідливості, елементами казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: „Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть”, „Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш” тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Наведемо приклад народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: „Не сідай за кут стола, бо не одружишся”, „Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)”, „Не об'їдайся медом, бо пупцем потече”, „Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка”, "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш”, „Не облизуй макогін, бо швидко полисієш”, „Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди”, „Не об'їдайся сиру, бо скоро буде твоя голова сива” [83, 108].
Народна педагогіка передбачає застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання певними засобами до дії. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, породжує бадьорість, новий і приплив енергії, гарний настрій і готовність до праці, загострює почуття відповідальності й власної гідності, сприяє створенню добрих взаємин між вихователями і вихованцями.
Не обходиться народна педагогіка без покарань. З погляду педагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб породити у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий учинок, бажання більше його ніколи не повторювати. Найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження -- це коротко висловлене судження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд -- виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. Осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку [45, 16].
З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив -- прибери, образив -- попроси пробачення, кинув -- підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору, а також в тимчасовому обмеженні окремих прав дитини -- позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від якоїсь важливої для сім'ї діяльності.
Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно спирається на самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає у житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень, вони дійшли цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання значно знижується, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання [48, 51].
До самовиховання дитину залучають змалку, дбаючи про формування потреби в ньому через розвиток самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, соціальне цінних видів діяльності, ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самовдосконалення узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.
Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається („Як дитина бігає і грається, то їй здоров'я усміхається”). Коли дитя швидко росте і міцніє, то батьки відзначають: „Росте, як каченя на воді”, „Росте, як на дріжджах”.
Найпоширенішим, найдійовішим, загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи -- сонячні промені, свіже повітря і вода. Народна педагогіка всіляко заохочує перебування дітей на свіжому повітрі, сонці. Велика користь сонячного світла була помічена дуже давно. Великі цілющі властивості сонця (ярила) широко використовували ще давні слов'яни, в яких побутував звичай винесення хворих з хатин під прямі або розсіяні промені сонця. Сонячне світло зміцнює здоров'я, сприяє нормальному розвитку організму [49, 56].
У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають, До купання вдаються вже на другий чи третій день народження немовляти. Воно має медико-профілактичне значення („щоб дитина чистенька і пахуча була”). На Україні поширився звичай класти в першу купіль новонародженого різні ароматичні квіти і трави, насамперед любисток, руту, м'яту, висловлюючи маляті різні добрі побажання.
Так, у купіль хлопчика клали любисток („щоб любили”), гілочку дуба („щоб був міцний, як дуб”), а також барвінок, тую („щоб довго жило”), чорнобривець („щоб був чорнобривий”), а в купіль дівчинки -- ромашку („щоб рум'яна була”), калину („щоб красна була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), любисток („щоб люб'язна була”) чи яблуко („щоб була червоненька”) тощо [31, 62].
Зрозуміло, що, підрісши, діти вже купаються самі: влітку -- в річці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду -- вдома в дерев'яному цебрику, кориті чи ванні, використовуючи мило (раніше замість мила, яке було дорогим, часто використовували золу). Схвально відгукується народна педагогіка й про лазню і парильню як оздоровчі засоби („Хто лазню знає, той хвороб не має”), відомі ще з далекого минулого. Вода здавна в багатьох народів є символом чистоти й здоров'я. Одне з доброзичливих народних побажань так і гласить: „Будь здоровий, як вода”. Ще й досі в деяких сім'ях зберігся звичай випускати малих дітей голими під зливний теплий літній дощ з надією, що діти після цього краще ростуть. Діти влітку вчаться ловити рибу, печерувати раків. Одяг у гарячу пору носять простий, льняний і шиють його так, щоб до тіла був широкий доступ сонця й повітря. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж [10, 18].
Багатовіковий народний досвід переконав, що ходіння по землі босоніж влітку -- прекрасний спосіб гартування людського організму, надійний засіб запобігання плоскостопості. Між іншим, діти охоче бігають босоніж, вбачаючи в цьому якусь особливу принадність. Слід зазначити, що цю давню традицію народної педагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримував видатний педагог В.О.Сухомлинський. Так, у своїй відомій книжці «Серце віддаю дітям» він розповідає про те, як теперішні сільські діти-шестилітки прийшли першого дня до школи: „Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням. Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду” [див. 57, 61].
Тому, ведучи своїх учнів у школу «під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі», Василь Олександрович запропонував: „Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше.-- Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черевиках.-- А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще”. Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж наввипередки.
Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвитку дітей: „гуси-лебеді”, „піжмурки”, „третій зайвий”, „мисливці і качки”, „квач”, „курки”, „естафета” та інші. Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій.
Спортивні поєдинки дуже захоплюють молодь. У них беруть участь не тільки діти, а й дорослі. На Україні рідко які свята обходяться без силових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитися плавати. Там, де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всі діти. А коли хлопці пасуть корів десь на вигоні, то граються м'ячем, влаштовують такі ігри, як „свинка” та інші. Добре сприяють фізичному загартуванню їзда на самокаті чи велосипеді, плавання на човнах, а також їзда верхи на коні [81, 27].
Діти охоче вчаться стріляти з лука, стрибати в довжину і ширину через різні природні перепони -- струмки, рівчаки, а також через скакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, далеко кидати якийсь предмет, у тому числі й камінчики в річці так, щоб вони підстрибували по водяному плесі, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев'яні коліщата, запускати до хмар паперового змія, монтувати водяний млин.
Якщо батьки дуже зайняті роботою, то спортивні ігри й розваги діти організовують самі, без дорослих. Великою радістю для дитини є гра в сніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах і ковзанах. У забезпеченні фізичного виховання дітей у сім'ї велику роль відіграють батьки. Саме вони є прикладом для своїх дітей у ставленні до фізичної культури [63, 29].
Прекрасна традиція зародилась і поширилась у сім'ї, коли і мати, і батько самі вранці роблять ранкову зарядку й залучають до неї дітей, катаються разом з ними на лижах і велосипедах, беруть участь у походах і прогулянках. У таких сім'ях, як правило, цікавляться успіхами своїх дітей на уроках фізкультури, заохочують їх до занять спортом у дитячо-юнацьких спортивних школах.
Важливим чинником, який визначає характер виховання дітей у сім'ї, звичайно, є праця. Народна педагогіка справедливо вважає, що сила й витривалість виявляються і розвиваються насамперед у праці („Без діла сидіти, то можна й одубіти”). Який би то силач не був, але якщо він цурається праці, то його сила нічого не варта. Про такого в народі кажуть: „Їсть, п'є та байдики б'є”, „В роботі „ох”, а їсть за трьох”. Життя трудової сім'ї завжди спрямовує зусилля дитини в русло праці [83, 136.
До відкриття раціональних засобів фізичного виховання, як і інших його напрямів, народна педагогіка йшла емпіричним шляхом, через спроби й помилки, Геніальне і бездарне уживалося в педагогічній творчості, як воно часом уживається в пошуку науковому. Тому не все в народній педагогіці є прогресивним. Це стосується, зокрема, тугого сповивання немовлят, щоб „дитина росла струнка, мала рівненькі ручки й ніжки”, попереднє розжовування їжі матір'ю при годуванні дитини, вдавання до ворожок і шептунів при захворюванні дитини.
Заради справедливості зазначимо, що сам народ до таких негативних моментів у вихованні, хоч і в якийсь час поширених, ставиться критично. „Ворожка -- на той світ доріжка”,-- застерігає народна мудрість тих, хто при захворюванні вертається за лікарською допомогою до чаклунів. Етно-педагогіка розкриває справжню причину хвороб. Люди часто хворіють, бо „глядітись не вміють”, і радить при лікуванні покладатися на природні можливості нашого організму („Сон -- найкращі ліки”, „Виспишся - помолодшаєш”) [59, 190].
У підході до фізичного виховання родинна етнопедагогіка спиралась на раціональне зерно народної медицини, в основі якої лежав нагромаджений протягом віків народний досвід, відкриті народом ефективні засоби й прийоми лікування, які передавались з покоління в покоління.
Однією з характерних рис народної практики фізичного виховання було її профілактичне спрямування, застереження батьків від можливих промахів. Так, народна педагогіка стежить за тим, щоб у шлюб не вступали люди з кровними зв'язками, що шкідливо позначається на потомстві або взагалі призводить до бездітності. З таких самих міркувань осуджуються і занадто ранні шлюби [58, 53]. „То дуже погано, коли діти дітей родять”,-- кажуть у народі. Народна педагогіка різко виступає проти куріння („Хто цигарки палить, той у гріб спішить”), пияцтва („Горілка з ніг людей збиває”, „Від нива болить спина, від горілки -- серце”), статевої розпусти („У гуляки діти вовкулаки”, „Розпусник гуляє -- гнилу душу має”) та інших шкідливих явищ, які згубно впливають на здоров'я дітей та родинні взаємини.
