Ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам'ятках Київської Рус
p align="left">Старих шануйте, як отця, а молодих -- як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладай ні на тивуна , ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розгледівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Лжі бережіться, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях,-- не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете,-- напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде,-- чи простий, чи знатний, чи посол,-- якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях -- або добрим, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті. А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре. А коли добре щось умієте -- того не забувайте, а чого не вмієте -- то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов,-- а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж -- усьому [лихому] мати: що [людина] вміє -- те забуде, а чого ж не вміє -- то того не вчиться. А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви [ходити]. Хай не застане вас сонце на постелі,-- так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні [...] А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови, [з] тринадцяти літ [...]

А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я в Чернігові, а з Чернігова вийшовши і до [сього [ року -- по сто [звірів] загонив я і брав без усякого зусилля,-- окрім іншого лову, крім [лову] турів,-- тому що з отцем ловив я всякого звіра.

А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв'язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по [ріці] Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив [рогами] і два лосі -- один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та Бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї. Що належало робити отроку моєму -- те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм -- се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав]. Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав.

Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і недостойною, стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене, недостойного, сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його. Смерті бо, діти, не боячись, ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто й з вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелено. А якщо од Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] -- берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського. (За Іпатським списком.

Оригінал пам'ятки "Повість врем'яних літ" до нас не дійшов. Книжники землі нашої, як тільки відкотилась, ослабла і перестала бути нестерпним тягарем татаро-монгольська орда, взятая відшукувати уцілілі пам'ятки XI-- XIII ст. і ретельно переписували, аби не обірвалася нитка народної пам'яті -- легенди і дійсність глибокої давнини. Складена і щонайменше тричі переписана і відредагована, востаннє близько 1118--1119 рр., "Повість врем'яних літ" на кінець XIV -- початок XV ст. була вже майже 300-літпьою історію і вимагала нового "перевидання". Воно було здійснене у двох примірниках. Перший з них з явився в 1377р. і відомий сьогодні під назвою Лаврентіївського списку, а другий -- не пізніше другого десятиліття XV ст. і відомий як Іпатіївський (Іпатський) список (літопис). ...Після цього (заснував) монастир святого Георгія і святої Орини. І при цьому почала віра християнська множитися, і з'явилися монастирі. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, та їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, наче один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші - пожинають і споживають страву неоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика бо користь буває.

Роль рукописних книг у вихованні й навчанні

У школах підвищеного п вищої типу рукописні кпити, перекладені й оригінальні, були і підручниками, І посібниками. За літературними пам'ятками, що збереглися, можемо уявити напрями, за якими здобували високу па той час освіту, та як формувався світогляд освіченої людини.

Більшість після початкової школи опановувала рукописні книги самостійно. Цей спосіб набуття подальшої освіти відповідав тодішнім обставинам культурного та економічного життя України-Русі. Звідси він поширився на новгородські та московські землі. Серед народних мас він зберігся до 1917 р., хоча на той час вже були державні вищі школи. Найбільш талановиті та цілеспрямовані з тих, хто в такий спосіб здобував вищу освіту, досягали вищих церковних чинів або ставали проповідниками чи письменниками.

Складним навіть для здібних було здобуття візантійської освіти, що ґрунтувалася на скарбах старовинної культури. її рівень був найвищим у Європі. Отримували її одиниці у Царгороді, у високих школах.

Стародавні рукописні книги, що з'явилися на терені України і дійшли до нас, не старші середини XI ст. Вони мають виразно християнський характер, писані церковнослов'янською мовою. Святе письмо, чи біблійні книги, у перекладі Кирила і Мефодія та їхніх послідовників були в Україні ще до Володимира І. Наприклад, "Шестоднев", у якому сформульовані основні положення християнської онтології, натурфілософії та гносеології. Ця енциклопедична за своїм характером праця містить передові для тієї епохи знання і водночас являє собою найдавнішу у вітчизняній культурі антологію античної думки.

У перекладній літературі відобразились педагогічні принципи, які були складовою християнсько-етичних вчень. Усі ці книги мали дидактичне спрямування і сприяли поширенню форм і методів навчання, які існували в Стародавній Греції та Візантії.

З прийняттям християнства в Україні за сприянні держави і церкви починається власна інтенсивна перекладацька діяльність для задоволення потреб церковної та світської освіти.

Найдавнішою точно датованою книгою, написаною кирилицею, є Остромирове Євангеліє, переписане дяком Григорієм у 1056-- 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Мовні особливості Євангелія свідчать про те, що його написано в Києві. Текст прикрашено малюнками, заставками. Книга має 294 пергаментних аркуші. Виконана на дуже високому рівні. Навряд щоб десь, крім Києва, у Русі склалися за тих часів умови для подібного високоякісного виготовлення книги (С. Висоцький). Остромирове Євангеліє стало зразком для оформлення наступних богослужбових книг.

Богослужбові книги, крім основного призначення, мали й виховну та навчальну роль. Псалтир -- одна з найпоширеніших книг релігійного змісту. Це високопоетична книга, зрозуміла для простих читачів і слухачів. За прикладом Візантії Псалтир був шкільним підручником здавна і аж до XIX ст. Уривки з нього вчили напам'ять. Окремі вислови вживали як приповідки з різних життєвих нагод. У Псалтирі люди намагалися знайти відповіді на важливі питання, на свої сумніви. Широко відомі були і тлумачні Псалтирі, які містили дискусійний матеріал щодо християнської та інших вір.

Остромирове Євангеліє і Псалтир були першими християнськими книгами і задовольняли безпосередні потреби нової віри.

Поряд з ними з'явилися книги релігійно-повчального змісту для по-забогослужбового читання, так звані "четьї". Це були спочатку твори отців церкви, що містили пояснення до Святого Письма або опис життя святих. Пізніше з'явилися збірники (аналоги сучасних хрестоматій) уривків великих творів.

"Мінеї-четьї" -- літературна пам'ятка, збірка життєписів, розміщених у календарному порядку відзначення днів пам'яті святих, а також інших релігійно-навчальних текстів, молитов на кожен день року.

"Пролог" -- збірка оповідань про мучеників та святих, розташованих у календарному порядку відзначення днів їхньої пам'яті. Уже в XI ст. був доповнений українським матеріалом. Мав історичне, богослужбове, літературне значення, а нинішнім дослідникам дає багато матеріалу для з'ясування стану тодішнього побуту, життя, літературних уподобань.

Деякі з книг містять звернення до читача, в яких перекладач розповідає про особливості своєї роботи. З'ясовується рівень освіти професійного перекладача: він має не лише досконало знати мови, а й предмет перекладу, враховувати рівень освіченості читачів, передбачати свої помилки.

Перекладали книги отці церкви Іван Златоуст, Кирило Єрусалимський та ін. Література богослужбового змісту використовувалась і для початкового навчання, і для подальшої освіти. Релігійний елемент мали також твори з історії та природознавства, перекладені з грецької, -- хроніки Сінкеля, Малали та ін.

До середини XI ст. вже було чимало оригінальних творів українських письменників. Щоправда, НИНІ вони або втрачені, або збереглися частково. Автори деяких пам'яток невідомі. Це була література, спрямована на зміцнення християнської моралі та віри па терен і України-Русі. Вона наслідувала грецькі зразки. Такими були проповіді Луки Жидяти, твори Кирила Турова.кого, Феодосія Печорського та невідомих "христолюбців". Найвизначніші серед них "Слово о законі і благодаті" Іларіона, "Пам'ять і похвала Володимиру" Мніха, збірка оповідань про києво-печерських подвижників "Києво-Печерський патерик". Чимало творів присвячувалось полеміці українських письменників з латинством, відомі оповідання про подорожі до Палестини.

Історичні події висвітлено в літописах Київському, Галицькому, що складають Іпатіївський літопис і вважаються першоджерелом для історії Україии-Русі. Щодо змісту стародавні українські рукописні книги дуже різноманітні: богослужіння, історія, математика, інші галузі знань. І подані вони на тому самому рівні, що й у візантійських чи західноєвропейських книгах відповідних віків.

Книгам надавали важливого значення. їх читання вважалося доброю справою, бо вони сприяли засвоєнню християнських істин, релігійної моралі. Богослужбові книги визначали моральні норми, за якими мало діяти суспільство того часу, формували на теремі України-Русі християнські традиції і звичаї, задовольняли потребу в знаннях. У 1897 р. була спроба підрахувати кількість рукописних книг Давньої Русі. Від XI до XV ст. їх було налічено 700.

Автори оригінальних літературних творів мали неабиякий рівень освіченості. Це були переважно священнослужителі, які стали не тільки письменниками, а й видатними філософами своєї доби.

Філософія в Україні є значно старшою, ніж прийнято вважати. Ще до хрещення в 988 р. почали надходити з Візантії різноманітні релігійні та повчальні твори, а пізніше -- історична література, де згадувались імена античних філософів і наводились уривки з їхніх творів. А згодом з'явилися в слов'янських перекладах твори ближчих за часом візантійських філософів і богословів -- Іоапна Дамаскіна (VII ст.), Максима Сповідника (VIII ст.) та іп. Ця література стала основою для вироблення філософської мови. І вітчизняні священнослужителі тих часів вже робили перші спроби в галузі філософії. Наприклад, поодинокі філософські думки зустрічаємо у творах релігійного та повчального змісту таких авторів, як Феодосій Печерський, митрополити Іларіон та Клим Смолятич.

Про Клима Смолятича в літописі сказано, що він книжник і філософ, яких ще не було на українській землі. Посилаючись на авторитет античних поетів і філософів Гомера, Арістотеля, Платона та духовних діячів Київської митрополії, він доводив пресвітеру Фомі, що для ієрархів церкви вища освіта необхідна. Уперше в історії педагогічної думки України Клим Смолятич висловив раціоналістичні ідеї про перевагу розуму над почуттями. Він скептично ставився до окремих релігійних догматів і закликав пізнавати явища за допомогою істинного знання.

Єпископ Кирило Туровський розробив концепцію пізнання і виховання шляхом розвитку розумових сил людини. Розглядаючи "тілесну" і "духовну" чистоту в єдності, він піддав критиці недоліки у практиці виховання і конкретизував релігійно-моральну програму виховання особистості. Людина, наголошував Кирило Туровський, народжується ні доброю, ні злою. Добрі чи злі діяння роблять її такою. Додержуючись християнської моралі, вона може здійснювати добрі вчинки. Моральна поведінка людини залежить від її розуму, важливим засобом розвитку якого є книжне вчення.

Навчальними книгами були "Ізборники" 1073 та 1076 року, прості за мовою і змістом. їх переписав "из многих книг княжих" і впорядкував київський переписувач Іван для чернігівського князя Святослава Мрославича.

До "Ізборника" 1073 р. увійшли твори різних авторів з питань релігії, а також з теорії риторики, філософської думки, історичні відомості. Текст написаний уставним письмом. Художнє оформлення не поступається Остромировому Євангелію.

"Ізборник" 1076 р. складається з 44 розділів, в яких сформульовано державну концепцію виховання у феодальному суспільстві, що ґрунтувалася на принципі християнської любові до ближнього та покорі можновладцям. Теорія соціального примирення за допомогою виховання мала безумовно гуманні, демократичні засади, але фактично вона затушовувала протиріччя між багатими й бідними верствами суспільства і служила захисту влади панівної верхівки.

В "Ізборнику" поряд з описом життя святих (приклади для наслідування) подано міркування про праведну віру, молитву, християнську мораль, наведено сто висловів про правила християнської віри й морального життя патріарха Геннадія повчання дітям, "Слово о четьи книг".

На користі освіти наголошується В обох "Ізборниках". У "Слові батька до сина свого", "Питаннях й відповідях Анастасія Синанта", вміщених до "Ізборника" 1076 р., йдеться про навчання способом "сократичного діалогу". А передмова Іоанна "Слово некоего калугора (монаха) о четьи книг" містить поради щодо визначення мети та методики читання книг. Отже, "Ізборники" дають певне уявлення про тогочасну педагогіку.

"Бджола" -- перекладна збірка філософських афоризмів, вибраних зі Святого Письма, творів отців церкви й світських письменників античного періоду. Це були стислі формулювання моральних настанов і висновків з життєвого досвіду. Наприклад, вислови про мудрість, любов, віру тощо. Давньоукраїнські автори часто цитували й переказували у своїх творах ці афоризми. Згодом "Бджола" поповнилася влучними висловами з оригінальних творів давньоукраїнської літератури та місцевими народними приповідками.

Популярним читанням були житія українських святих та угодників, особливо печерський Патерик, та апокрифи -- переклади на біблійні теми, що служили доповненням до Святого Письма в тих питаннях, на які люди не знаходили в ньому відповіді (різні перекази про створення світу, потойбічне життя тощо). Апокрифи, зокрема, лишили сліди в українській літературі, усній народній творчості й мистецтві, навіть у назвах деяких рослин ("Петрів батіг", "чортів горіх").

До природознавчих навчальних книг належать "Шестодиев", "Фізіолог", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Паломник" ігумена Данила. Біблія містила вихідний матеріал для світосприймання середньовічної людини. У рамках біблійних уявлень викладались природознавчі й історичні відомості того часу.

Зокрема, до творів географічного характеру належав "Паломник" Ігумена Данила, який водночас був зразком художньої розповіді про подорожі у святі місця, де жив та проповідував свою науку Христос. Автор докладно описує Єрусалим та його околиці, краєвиди річки Йордан. Цей твір був дуже популярним в Україні. У XIX ст. його перекладено грецькою та французькою мовами.

Для навчання математики використовувався відомий трактат ученого XII ст. Кирила Новгородця, переклади математичних фрагментів із "Категорій" Арістотеля. Математичних обчислень навчали за допомогою абака -- інструментально-механічного пристрою у формі дошки, поділеної на смуги, по яких пересували камінці або інші предмети.

Джерелом вивчення права була "Руська правда". Ярослав Мудрий започаткував перший писаний звід законів, який відобразив звичаєве право Давньої Русі. Матеріали давньоруського судочинства дають підставу вважати, що в школах підвищеного типу вивчався цей юридичний кодекс. Його норми застосовувалися на всій території держави. Спочатку звід містив 18 статей, у яких визначалися способи покарання За різні злочини. Так, за вбивство, скалічення чи побиття карали грішми: за вбивство вільної людини платили 40 гривень, за княжого мужа -- 80. Сувора кара належала за образу честі. Визначалися також права позики, купівлі власності, спадщини, торговельні права й відносини. Раби (смерди) не мали прав.

Законом передбачалося опікунство близьких родичів чи вітчима над дітьми-сиротами. Опікун був зобов'язаний годувати, одягати сиріт, а також зберігати їхню спадщину до досягнення ними повноліття. Він мав дбати про сиріт, як про рідних дітей. Закон запобігав свавіллю та зазіханням опікунів чи родичів на власність сиріт і був гарантом нормальних умов для виховання дітей. Звід законів доповнювався й редагувався до кінця XIII ст.

Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства посідають Статути, в яких розглядалися питання, що належали до компетенції церковного суду. Відомі Статути Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.

Зокрема, співавтор Статуту Ярослава митрополит Іларіон обґрунтував у ньому шкідливість для потомства шлюбів між близькими родичами. В статуті наголошується на необхідності пильного догляду за немовлятами та покаранні за грубе ставлення до матері. Це перші відомі нам письмово зафіксовані питання, що стосуються дошкільного дитинства. Тому деякі історики вказують на Іларіона як на засновника вітчизняної дошкільної педагогіки.

Перші оригінальні літературні пам'ятки зафіксували тісний зв'язок із українською міфологією, яка на час формування ранньофеодальної держави вже трансформувалась у фольклор -- нову систему художньої творчості. Фольклор невіддільний від народних традицій, світогляду, побуту. Тому сучасну народну творчість слід вважати спадкоємницею уснопоетичних надбань Стародавньої Русі.

Усна народна творчість -- невичерпне джерело поетичних образів, надзвичайно сильний виховний засіб і водночас вона містить історичну інформацію. В українських билинах, лицарському епосі, піснях згадуються найважливіші історичні події та місця, де вони відбувалися, оспівано рідну землю та подвиги народних і героїв, які її боронили.

"Слово о полку Ігоревім" (1187) с найкращим і йором с і ароукраїнської літератури. Автор невідомий, але з тексту ясно, що це був геніальний поет, людина широких поглядів, палкий патріот української землі. Сьогодні "Слово о полку Ігоревім" перекладене багатьма мовами народів світу. Це лицарська поема про похід иовгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у 1185 р. "Слово" насичене поетичними картинами і фольклорними образами, містить заклик до князів залишити міжусобні чвари, власні амбіції та об'єднати свої сили для добра і слави української землі. Твір патріотичний, за формою близький до українських народних дум. Образи героїв "Слова" -- своєрідні еталони для наслідування.

"Слово" написане тогочасною живою розмовною мовою. Автор талановито використав її красу, багатство, афористичність у вираженні мудрості, патріотизму, обов'язку.

У "Слові..." також викладені рекомендації щодо книжного вчення, адресовані дітям шкільного віку. На думку автора, освіту можна здобувати не лише в школі, а й самотужки. Таким чином, він свідчить про зростання на Русі інтересу до оволодіння грамотою і визначає шляхи здійснення цієї мети.

"Києво-Печерський патерик" -- золота книга українського письменного люду XIII ст. Це збірка оповідань, створених з метою уславити Печерський монастир, підкреслити його значення як осередку давньої культури. "Києво-Печерський патерик" містив пізнавальний матеріал про духовне життя на терені тогочасної України: хто вступав до монастиря, як жили ченці, якими були взаємини між ченцями і князем тощо. З оповідань довідуємось, що основними чернечими чеснотами були духовне збагачення, а не матеріальне, аскетизм, покора, послух. Затворництво рішуче заборонялося.

Перший український митрополит Іларіон (І051--1054) написав "Слово о законі і благодаті", у якому виступив поборником політичної і культурної самостійності України-Русі.

"Слово" містить похвалу князеві Володимиру, яку Іларіон виголосив у роковини смерті князя у Десятинній церкві. Хвалить він і Ярослава Мудрого, який продовжив справу батька. Закінчує похвалу патріотична молитва.

Автор "Слова" схвалює освітню політику князів. Виховним ідеалом для українців Іларіон вважав підготовку молодого покоління до захисту рідної землі. За приклад він ставив князів Ігоря та Святослава, які мужньо обороняли державу. Вихованню молоді на героїчних традиціях він надавав загальнодержавного значення.

Оригінальність поглядів Іларіона, незалежність від Візантії виявилась у пропагуванні активної позиції особистості в суспільстві. "Слово" засвідчує високу освіту, ерудицію Іларіона, ораторський і письменницький талант. Автор виявляє національну свідомість у своїй любові до Батьківщини, гордість, що він -- син української землі. Говорячи про Володимира, наголошує: "Не в невідомій землі панував, а в українській, про яку чують на всіх кінцях світу".

У патріотичному вихованні юнаків значну роль відіграло також Іларіонове "Сказання про Бориса та Гліба".

Літописець Нестор був прихильником концепції монастирського виховання. їй він підпорядковував зміст "Житія Феодосія Печерського". Тут реалістично змальовано жорстокість бояр, феодалів, зневажання ними загальнолюдських моральних норм. Прикладом для молодих поколінь постає подвижницьке життя Феодосія, який з дитинства уникав забав, любив читати книги та тікав з дому до монастиря. Коли став ігуменом Печерського монастиря, запровадив у ньому студитський устав, що зобов'язував до аскетизму: суворого дотримання постів, довгих молитов, точного розкладу занять. Щоб заохотити ченців до аскетичного життя, він сам рубав дрова, носив воду, виконував тяжку фізичну роботу. У своїх повчаннях "для братії" Феодосій закликав бути порядними, витривалими в обітницях, зрікатися світських спокус, остерігатись лінощів. Справою його життя була фундація в монастирі бібліотеки. Вона сприяла перетворенню Печерського монастиря на осередок культури, що мав значний моральний вплив на все тогочасне українське суспільство.

Основними джерелами історичних знань були літописи. Створювали їх у монастирях. Ченці записували на пергаменті важливі події з монастирського та позамонастирського життя, які мали політичне й економічне значення. Назва походить від слів "у літо", якими починався опис подій певного року.

Б. Рибаков та інші дослідники розглядають літописи як першопочатки історичної писемності, що з'явилися ще до часів князя Аскольда, а саме до 60--80-х років IX ст. У Никонівському літописному зводі XVI ст. збереглися сліди "Літопису Аскольда". Систематичне літописання за часів Аскольда ще не велось. Це були лише окремі записи. Історична цінність їх полягає в тому, що вопи донесли нащадкам інформацію про тогочасні події.

Літописи є одним з найпримітніших історико-культурних явищ Середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Сиропи, написаних латиною, вони викладені мовою, близькою до народно розмовної. До того ж виникли набагато раніше, ніж західноєвропейські хроніки.

Історію рідної землі учні шкіл підвищеного типу вивчали саме за літописами, зокрема за "повістю временних літ", а всесвітню історію -- за європейськими хроніками.

Перша з відомих редакцій "Повісті временних літ" складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зводів XI ст. Опис подій завершується 1113 роком. Другу редакцію здійснив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр у 1116 р., третю виготовлено у 1118 р. для Мстислава -- сина Володимира II Мономаха. У "Повісті временних літ" опис подій починається з Нового потопу, історії ассирійців, вавилонян і греків. Далі йдеться про походження, розселення, звичаї полян, деревлян, дреговичів та інших східнослов'янських племен, про утвердження християнства на Русі, про князівську владу, культуру та побут різних верств населення.

Звичайна схема літопису -- щорічний виклад подій. Джерелами інформації були візантійські хроніки, палеї, життєписи, державні документи, договори українських князів з греками. Розповіді свідків подій, апокрифи, народні перекази, пісні пожвавлювали літопис, надавали йому поетичного забарвлення.

"Повість временних літ" - патріотичний твір, сповнений любові до тривоги за долю української землі. Всі події автор оцінює як знамення Бога, знаки його ласки чи кари. Високу оцінку цьому та іншим українським літописам дають російські, польські та інші вчені. О. Пипін наголошував, що в українських літописах є "широкий погляд з ясною історичною перспективою, живе, свідоме ставлення до історичного переказу". В. Ключевський бачив у наших літописах критицизм, виокремлення провідної історичної думки. Польський учений О. Брікнер писав: "До XII ст. належать найцікавіші пам'ятки київської літератури, яким пізніша московська не може бути визнана рівною, хоч вона їх наслідує або переймає".

З прийняттям християнства в Україну прийшли деякі зразки повчань дітям -- давній вид письменства, що зародився на європейському Сході. Роздумуючи про долю своїх дітей і онуків, дорослі повчали їх, викладаючи свій життєвий досвід в науку нащадкам. В Україні такі повчання з'явилися у притчах Соломона, заповітах дванадцяти патріархів, в "Ізборнику" 1076 р. ("Повчання синам" Ксенофонта та "Повчання синові" Теодори). Погляди на життя, Бога, християнську мораль, чесноти, яких слід дотримуватися порядній людині, а також на виховання дітей викладено у "Повчанні Володимира Мономаха дітям". Цей твір є високим досягненням педагогічної думки XII ст.

У ньому вперше у вітчизняній літературі обґрунтовано необхідність зв'язку освіти з потребами особистості та її діяльністю. Велике значення надається вихованню в дітей ініціативи й працьовитості. Праця розглядається як основа успіху, честі людини. Наголошується на заохоченні дітей до "діяння" прикладом власного життя батьків.

"Повчання" є свідченням високого рівня розвитку культури й педагогічної думки в Україні в перший період її державності. У ньому вперше у Європі обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань повсякденного життя. Ось кілька настанов, які залишаються актуальними й сьогодні. "Не вбивайте ані невинного, ані винного". "Бережіться брехні та пияцтва... Через це гине душа і тіло". "Нехай не застане вас сонце на постелі". "Спати в полудень присудив. у той час відпочиває і звір, і птиці, і люди". "В домі своїм не лінуйтесь, ч всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ні на отрока, щоб не насміялися і вас ті. що приходять, з дому вашого й обіду вашого". "Що вмісте, того не добувати, а чого не вмісте, того вчіться...". Князі прагнули виховати зі своїх дітей керівників держави, які б уміли організувати перемогу над озброєними супротивниками, керувати підвладним народом, стежити за тим, щоб населення виконувало встановлені закони. Природно, що в "Повчанні..." все це знайшло своє вираження в першу чергу.

Стислий огляд рукописних пам'яток засвідчує розмаїття наукової, педагогічної, літературної спадщини України-Русі IX--XIII ст. Книги навчали, виховували. їх високо цінували. Потреба у книгах була велика. Тому лише в Києві існувало три осередки писемної школи: Софійський, Печерський та Видубицький монастирі. Тут церковні діячі та високоосвічені вихованці монастирів переписували та перекладали книги з іноземних мов і створювали власні.

Часто за переписування бралися члени князівських родин -- це вважалося богоугодною справою. Писали спочатку на тонкій шкірі -- пергаміні. Пергамін з ослиної шкіри -- тонкий і білий -- привозили з Греції та Азії. Пізніше вмінням обробляти шкіру для писання оволоділи і в Україні. Папір, що вже надходив зі Сходу, поширився у нас лише в XIV--XV ст. Писали гусячим пером. Чорнило виготовляли з дубової або вільхової кори, вишневого навіть з борщу чи меду.

Стародавні українські книги писані різновидом кириличного письма, який називали "уставом". Праця писця була важка, стомлива. У рукописах не раз трапляються зауваження писців, часом гумористичні, про свій труд: "рад заєць, як утече з сільця, --як писсць, коли скінчив останній рядок". "Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться і ярма, -- так і писець, як закінчить книгу".

З огляду на складну технологію виготовлення тогочасна книга була дуже дорогою. Так, князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень і водночас ціле село купив за 50 гривень. Він і сам переписував книги, гарно оздоблював їх та дарував церквам і монастирям. Книга була цінним і почесним дарунком. Від потенційного злодія власник рукописної книги часто убезпечував її написом: "А хто її узяв, хай буде проклятий, анафема".

Бідному люду книга була малодоступною. У Патерику є запис -- печерський чернець Григорій "нічого іншого не має, окрім книг".

Книгу цінували як джерело знань, мудрості. Читання вважали обов'язком освіченої людини. "Велика користь з книжної науки, -- зазначено в одному з літописів. -- У словах книжних знаходимо мудрість і стриманість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незміренна глибина. Як пошукаєш в книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї". "Іже книги чтет, бесідує з Богом".

Ось кілька тогочасних висловів про значення книги. "Узда для коня є кермом і затримкою, а для праведника -- книга". "Не утримається корабель без цвяхів, а праведник без читання книжок". "Краса для вояка -- зброя, для корабля -- вітрила, а для праведника -- читання книг". "Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плоту без підпор: як вітер повіє, то впаде. Так і некнижпик, що мудрує: як повіє на нього грізний вітер, то впаде, не маючи підпор книжних слів". "Книги подібні до морської глибини --хто пірне у них, той знаходить дорогоцінні перли".

Деякі автори подають вказівки, як читати книгу. "Коли читаєш книгу, не спішися швидко прочитати до другої глави, а зрозумій, що говорять ці книги і слова, і тричі вертайся до одної глави". У школах підвищеного типу виробилася певна методика використання книг. Викладаючи новий навчальний матеріал, учитель читав текст, коментував і пояснював окремі речення, а то й розділи. Після подальшого самостійного ознайомлення учнів з текстом практикувався усний виклад "слів", "повчань", притч. Застосовувалися й активні форми засвоєння прочитаного -- діалоги та словесні змагання між учнями.

Основними методами навчання були екзегетичний, художній і науковий. Перший полягав у поясненні всього навчального матеріалу за допомогою символів двох світів -- небесного й земного. Художній метод означав розгорнуту художньо-образну характеристику видатних осіб, героїв, святих, про яких ішлося в книгах. Науковий метод передбачав емпіричне пояснення навчального матеріалу.

Русь, будучи відкритою для інших країн, запозичувала й творчо використовувала їхні культурні надбання й педагогічний досвід. Водночас педагогічна думка в своєму розвитку все більше спиралася на традиції й народну педагогіку, досвід власних шкіл. Освіта поступово збагачувалася творчими знахідками вітчизняних діячів. Культурні впливи Києва княжої доби сягали Полоцька, Суздаля, Володимира на Клязьмі. Церкви й палати в цих містах прикрашали на зразок Києва. Письменники наслідували київські літературні твори, запозичували в них теми, сюжети, форми. Твори українських митців були добре відомі німцям, французам, іншим. Народам Європи.

Висновки

Отже, дослідивши ідеї народності педагогічної думи та християнські погляди на виховання у Київській Русі, можна зробити наступні висновки.

· Провідними чинниками впливу на розвиток педагогічної думки цього періоду стали: християнська релігія, політична ідеологія централізованої феодальної держави, педагогічна думка Візантії, антична філософія.

· Авторами пам'яток цього періоду, що мають педагогічне значення, в абсолютній більшості є батьки церкви та видатні книжники, що отримали освіту в духовних центрах Київської Русі - монастирях.

· Характерним для цих пам'яток є активне ревносте затвердження християнства як основи духовного життя держави і кожного її підданого, проповідь етичних норм християнства: страху божого, любові до ближнього, поваги до старшого, покори Богу і господарю, трудів праведних, відповідальності за справи свої.

· Пріоритетними педагогічними цінностями періоду стали патріотизм, народність, моральні постулати православ'я,

Список використаної літератури

1. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. - Суми: СумДПУ, 2000.-208 с.

2. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. Посіб.-К.: Знання, 2006.-447 с.

3. Хрестоматія історії педагогіки. Частина 1. Вітчизняна школа і педагогіка. Упорядники та автори вступних статей Рисіна М. ., Сбруєва А. А. Наук. Ред.. та автор передмови Сбруєва А. А. - Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2003.-299 с.

4. Хрестоматія з історії педагогіки.-Частина 2: Зарубіжна школа і педагогіка // Упорядники та автори вступних статей: Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю Наук. Ред.. Мозговий І. П. - Суми: СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2006.-432 с.

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать